Яким був життєвий рівень населення України за часів Кримської війни?

Найбільш масштабною з усіх 12 російсько-турецьких війн за 240 років існування Османської та Російської імперій по праву вважається Східна (Кримська) війна 1853−1856 рр. Цій війні, особливо бойовим діям, присвячено більшість праць дослідників. Однак висвітлення ролі цієї війни в житті населення українських земель здійснено недостатньо. Особливу увагу привертає такий важливий аспект, як життєвий рівень. Його вивчення дасть змогу прослідкувати, як війна вплинула на загальний добробут українського населення. Загалом рівень життя характеризує ступінь задоволення фізичних, духовних та соціальних потреб. Він визначається системою кількісних та якісних показників, загальним обсягом споживчих благ та послуг, реальними доходами населення, рівнем споживання продуктивних і непродуктивних товарів і послуг, розмірами оплати праці, усуспільненням фондів споживання, умовами праці, величиною робочого та вільного часу, житловими умовами та ін. У цілому життєвий рівень відображає ступінь відтворення населення. Оскільки його вивчення в той період є досить складним завданням, зосередимо свою увагу переважно на сільському населенні Правобережної України.

Добробут українських селян дореформеної доби залежав від наявності придатної для обробітку землі, що перебувала у їх користуванні, та від обсягів панщини, яку вони відробляли на користь поміщиків. За даними О. Степанишиної, в маєтках гр. Браницьких на Київщині в середині ХІХ ст. найбільше було піших селянських господарств, які користувалися мінімальним наділом. Разом з тим піші селяни відробляли менше панщини на користь поміщиків.

На думку А. З. Барабоя, напередодні Східної війни, коли на Правобережжі було проведено «інвентарну реформу» у 1847−1848 рр., у сфері землеволодіння реалізували «систему третяка», за якою 1/3 посівної площі оброблялась на користь поміщика, 2/3 — на користь селян. Водночас автор вказує, що за реформою, панщина для тяглих господарств встановлювалась в обсязі 3-х днів на тиждень, тоді як городники та бобилі відробляли лише один.

Значною мірою погіршувала життєвий рівень селян існуюча практика віддання в оренду маєтків. Річ у тім, що орендатори, надмірно експлуатуючи маєтки певний період, зазвичай повертали власникам пустку. Безумовно, що в такій ситуації селяни ставали об'єктом надмірного визиску і їх добробут істотно погіршувався. Нарешті, 1853 р. було заборонено на майбутнє віддавати в оренду маєтки з кріпаками у цілій Росії. Проте, вже заставлені контракти дозволялось залишити до кінця строку, а тим, що їх контракти вже кінчились десь в 1853—1854 рр., дозволялось скласти нові лише за умов щоб вони кінчались не пізніше 1 січня 1857 р.

Не маючи достатньої площі придатної для обробітку землі, селяни були вимушені найматися на роботу в панську економію або на фільварок чи на завод. Як свідчить О. Степанишина, в середині 1850-х рр. «…За працю на фільваркові піших з родиною здебільшого звільняли від панщини, всі інші одержували гроші, продукти й землю. Найрівніша була заробітна платня у фільварках двох канівських ключів. Тут всі річні робітники, яку б працю вони не робили, одержували на рік грошима 24 руб., 9 четвертей хліба і засівали 1 десятину панського поля під ярину і озимину. Літнякам давали по 2 карб. на місяць та 48 гарців хліба. Такої одноманітности не було у 6-ти фільварках виноградського ключа на Звенигородщині. Тут гуменні і річні парубки одержували в 2-х фільварках погиблянському і вотилівському по 20 карб. і засівали 1 десятину землі. В других фільварках платня була ще менша. Хліба парубки і гуменні не одержували. Тільки погоничі літні і річні мали по 5−7 четвертей хліба. Найкраще літняків було забезпечено у погиблянському фільваркові, де їм давали ще паливо і засівали вони 1 десятину панської землі яриною й озиминою. За інші фільварки відома платня лише всім разом і маючи на увазі можливість різноманітности, важко вирахувати платню окремому робітникові. На 3 фільварках на Таращанщині відомо, що за працю економії давались піші наділи городникам.».

За даними І. Фундуклєєва, в Київській губернії в 1846 р. один день роботи коштував: чоловіка з парою волів або конем влітку — 23 коп., а взимку — 18 коп.; жіночої влітку — 9 коп., а взимку — 7 коп. Вартість обробітку 1 десятини зерна разом із збиранням та обмолотом становила 5 руб. 54,5 коп. У середньому по губернії витрати на обробіток 1 десятини становили 17,81 руб. Після завершення Кримської війни у період проведення реформи 1861 р. на Київщині вартість обробітку 1 десятини озимого хліба становила 13,41 руб., а ярового — 7,35 коп. Чистий доход з 1 десятини озимої пшениці становив 11,5 руб., ярової — 3 руб., а жита — 2,5 руб.

Загалом, ті селяни які наймалися працювати до господаря, отримували близько 15 руб. сріблом на рік. З цієї суми 5 руб. ішло на податки, а відкладаючи 10 руб. сріблом щороку селянин пропрацювавши 7 років міг обзавестись власним господарством.

Представляє значний інтерес вартість різних сільськогосподарських робіт. Приміром, день роботи пішого сіяча коштував 20−30 коп.; косаря — 40; молотника — 20 взимку і 40 влітку. Жіноча робота цінилася нижче. Так, один жіночий день виполювання бур’янів цінився в 15−30 коп.; жати зернові — 40; в’язати снопи — 30. Робота пасічника по обслуговуванню 200 колод, крім натурального утримання та харчів, цінилася в 10 руб. сріблом на рік.

У цілому за 60 літніх днів чоловічої роботи піший селянин міг заробити 18 руб., а за 90 зимової — 16,2 руб. Селянка за 100 літніх днів могла заробити 25 руб., а за 50 зимових — 7,5 руб. Таким чином, селянська сім'я з двох працездатних осіб протягом року в середині ХІХ ст. могла заробити 62,7 руб.

Дещо більше мали можливість заробити селяни на промисловому виробництві на заводах, що належали поміщикам. Так, у середині ХІХ ст., за даними О. Степанишиної «…Миронівська гуральня добового затору виробляла менше; винокуріння проводилось так, як і на хохітвянській гуральні. Уже згадувалось раніше, що і тут і там, крім річних робітників, працювали й кріпаки. Річні робітники, крім харчів (145 четвертів хліба), одержували грішми 220 руб. сріблом. Майстри на обох заводах були вільні. Їм давали хліба 40 четвертів на рік і з кожного відра по 1 коп. сріблом. На броварнях давали робітникам крім грошей 2 руб. — 1 руб. 75 коп., жита 3 корці, пшениці 1 корець, по 1 корцю і 16 гарців ячменю та гречки, проса 16 гарц. На цегельні ставищанський робітник діставав по 2 руб. 10 коп. за те, що виробить, випалить та виставить на плац 60 тисяч цегли.

Як свідчать наведені дані, селяни, які наймалися на рік працювати в гуральні і ставали робітниками, цінувалися набагато дорожче порівняно з тими, хто працював у фільварку, на полі чи в економії, адже один робітник на гуральні протягом року заробляв грошей більш як утричі, ніж селянська сім'я з двох працездатних осіб на панському полі.

Наступною важливою сферою життєвого рівня було споживання під час Кримської війни населенням різноманітних товарів і послуг. На першому місці, безперечно, було харчування.

Особливістю харчового споживання селянського населення було те, що воно, ведучи переважно натуральний спосіб господарювання, споживало лише продукти власного виробництва. Разом з розвитком товарно-грошових відносин асортимент споживання харчових продуктів селянами все більше урізноманітнювався, оскільки їх господарства все більше втягувалися в орбіту ринку і поступово їх виробництво все більше набирало товарного характеру. Крім того, на споживання селянами харчових продуктів, безпосередньо, впливали економічні кризи, урожайність та наявність у них землі. Згідно тверджень І. Ігнатовича, у першій половині ХІХ ст. на 9 урожайних років припадав 1 неврожайний, крім того, 2 рази на 10 років в окремих місцевостях траплявся частковий неврожай. З 1830 по 1845 рр., практично, 8 років підряд були погані врожаї по всій Росії. Саме тому у 1833−1834 рр. та 1839−1840 рр. уряд був вимушений витратити на народне продовольство 75,5 млн руб. За часів царювання Миколи І голодними були 1833 р., 18 391 840 рр., частково з 1844 по 1847 рр. та напередодні Кримської війни 1851 р.

Стосовно ж економічних криз, то, на думку О.Ф. Яковлєва, загального перевиробництва, як масового явища в дореформений період ще не відмічалось. За його твердженням, перша циклічна криза, яка негативно вплинула на добробут всього населення Росії, відбулася після завершення Східної війни в 1857—1858 рр.

Під час неврожаїв селянам доводилось обмежувати себе в харчуванні і, нерідко, голодувати. За свідченням І. Ігнатовича, деякі поміщики, дійсно намагалися допомагати своїм селянам. Були й такі, що з останніх сил годували селян, хоча здійснювали це, керуючись швидше розрахунком, ніж філантропією. Багато давали зі страху, тому що були випадки, коли чоловіки грізно підступали до поміщиків, вимагаючи прогодування. Для цього робили громадські оранки, створювали запасні «магазини». Під час масових голодовок поміщики, як правило, втікали зі своїх маєтків.

Характер споживання продуктів харчування селянами України під час Кримської війни можна прослідкувати за рахунок аналізу цін на продовольство та порівнявши їх з величиною селянських заробітків. Загалом ціни в Київській губернії, за даними І. Фундуклєєва в середині ХІХ ст. були наступними: льоха — 1,5 руб. сріблом; вівця — 2; 1 четверть жита — 1,94; пшениці — 2,28; гречки — 1,88; бочка меду — 40 коп.; відро вина пінного міцністю від 16,6 до 20 градусів — 1,75 руб.; відро вина трипробного міцністю не менше 25 градусів — 2,1; спирт — по 7 коп. за кожний градус, відро в 65° — 4,55 руб.; 85° — 5,95; 96 ° — 6,72; 1 фунт масла коров’ячого або голландського сиру — 15−20 коп. сріблом; 2-х пудова діжка сиру — 1,2−1,5 руб.; риба — 9 коп. за кг; 1 пуд яловичини — 1,1 руб.; сала — 3.

Не менш цікавими є свідчення Д. Воєйкова та В. Загоскіна. На їх думку, вартість річного харчування одного селянина на Київщині в середині ХІХ ст. становила 11 руб. 68,5 коп. За їх переконанням, житній хліб був головним харчовим продуктом у селянському споживанні. Крім того, дослідники відзначають, що селянці на харчування завжди планували на % менше ніж працюючому селянину, а саме — 8 руб. 38,5 коп. Двом непрацюючим разом припадало у півтори рази проти одного чоловіка — селянина — 16 руб. 58,25 коп. Таким чином, бюджет витрат на харчування однієї сім'ї у рік становив 36 руб. 65,25 коп.

До харчового раціону сільського населення входили також напої. Так, українські селяни вживали соки з берези, клену, барбарису; хлібний, овочевий та фруктовий кваси; компот із сушених груш — узвар. Гарячими споживали киселі з маслом, олією або маковим молоком, холодними — з ягодами та медом. Молоко вживали переважно діти, а у кислому вигляді й дорослі. Молочні продукти можна було й придбати у вільному продажу. Приміром, у Київській губернії під час Кримської війни дійну корову можна було придбати за 30−50 руб., 1 фунт масла вершкового або голландського сиру за 15−20 коп., діжу сиру вагою в 2 пуди за 1,2−1,5 руб. сріблом.

Ціни на головні алкогольні продукти регулювала держава шляхом встановлення політики такс. Загалом, за статистичними даними, за часів Кримської війни протягом року селянська сім'я на горілку витрачала близько 18 руб. сріблом. Слід відзначити, що споживання алкоголю зростало. І. Кашкаров стверджував: «…Для тих селян, які мають недостатню силу волі горілка становить справжню загибель, тому що не випросивши у купця кредиту на купівлю солі чи іншого необхідного для господарства товару, чоловік з горя бере половину штофу зеленого вина, в якому для нього майже ніколи не відмовляють. Шкода від погано облаштованого шинку та шинкарів, накачуючих селян горілкою у якомога більшій кількості ще не настільки велика, як збитки, які завдаються населенню від того, що куркулі напоюють селян перед будь-якою угодою в яку вони з ними вступають». Не звертаючи уваги ні на які протести громадськості держава не обмежувала торгівлю алкоголем, збираючи податки з цього виду господарської діяльності до казни. Якщо ж селяни самі намагались торгувати горілкою, то їх, як правило, штрафували. Так, на території Київщини в середині ХІХ ст. за підвезення селянами горілки з інших місць їх штрафували по 1 руб. сріблом за кожну кварту привезеного.

Крім продуктів харчування, важливим показником життєвого рівня сільського населення українських губерній за часів Кримської війни було споживання одягу та взуття, що, фактично, є другою потребою людини серед загального переліку. Проте, на відміну від споживання їжі, ця потреба є більш «еластичною» (важкість від незадоволення певної потреби). Якщо розглядати вартість її задоволення, виявиться, що у цьому аспекті вона є майже безкінечно еластичною, адже насправді якісне вдосконалення одягу може бути безкінечним. Величина споживання одягу та взуття сільськими жителями залежала від таких факторів як вік, стать, соціальний стан, національність та ін. На одяг дітей та людей похилого віку видатки були значно нижчими тому, що він був дешевшим. Незаможні селяни влітку, як правило, ходили босими. З настанням холодів взували постоли, котрі плели з липового або дубового лика. Більш заможні носили черевики, чоботи або валянки.

Загалом вартість річного забезпечення одного українського селянина одягом і взуттям у середині ХІХ ст. становила 6,93 руб. Витрати на одяг селянки були меншими і становили 4,47 руб. на рік. Двом непрацездатним на білизну та переробку речей батьків на рік виділялося 2 руб. У цілому у селянській сім'ї протягом року на одяг, білизну та взуття витрачалося 13,92 руб. Більш заможні селяни, при достатній платоспроможності, мали можливість одягатися набагато краще.

Для успішного ведення селянського господарства та задоволення житлових потреб сільському жителю українських земель необхідні були відповідні споруди. Згідно твердження І. Фундуклєєва, селянські будівлі складаються з хати для проживання, стодоли, хліва та клуні. За його даними вартість спорудження всіх господарських будівель тяглого селянського господарства становила 91,21 руб.

Загальна картина економічного становища тяглого селянського господарства, яке забезпечувало відповідний життєвий рівень його учасникам була б не повною, якщо не врахувати вартість свійських тварин, котрі експлуатувалися і вирощувалися для харчування в селянському дворі. Так, вартість 4-х волів становила 80 руб.; 8-ми свиней — 12; 6-ти овець — 12; 1-ї корови з 3-ма телятами — 30; 6-ти колод із бджолами — 9. У цілому вся вартість тварин у тяглому селянському господарстві становила 143 руб.

Важливим фактором, який характеризує матеріальне становище та добробут селянської родини була наявність у господарстві відповідних знарядь праці та предметів домашнього побуту, річні витрати на які у пішому селянському господарстві, де була сім'я з 4-х осіб, сума становитиме 2,37 руб.

Узагальнюючи вищенаведені дані, слід відзначити, що напередодні Кримської війни, зважаючи на панування важкого тягаря кріпосництва, життєвий рівень сільського населення України не був достатнім, але й не критичним, що давало змогу певною мірою здійснювати розширене відтворення робочої сили. Про це свідчать показники демографічного зростання. Однак темпи приросту населення на українських землях у зв’язку зі Східною війною істотно скоротились.

На думку відомих українських істориків В. М. Волковинського та О.П. Реєнта: «Україна, на території якої фактично велися основні бойові дії, а її народ виніс найтяжчий тягар війни, зазнала значних матеріальних і людських втрат. Український народ з честю витримав суворі воєнні випробування. Після закінчення Кримської війни 1853−1856 рр. відбулися деякі позитивні зрушення в промисловості та економіці України. Зросла потужність насамперед підприємств, що працювали на воєнні потреби — Київського заводу «Арсенал», Луганського ливарного, Шосткинського порохового, Миколаївського суднобудівного та ін.

На Півдні України розпочалося будівництво залізниць. Першу в Криму і взагалі в Україні залізницю збудували в роки війни британці між Балаклавою і Севастополем, але після закінчення війни вона була ліквідована. Головним у суспільному житті держави після поразки у Кримській війні стала відміна 19 лютого 1861 р. кріпацтва, проведення у 60−70-х роках низки прогресивних реформ. Частково усе це позитивно позначилося на становищі українського народу…".

За переконанням цих учених: «Україна зазнала особливих тягот війни — забезпечення військ продовольством та фуражем і доставка по бездоріжжю. Непомірні податки, рекрутські набори виснажували сільське господарство, південноукраїнським губерніям загрожували голод та епідемії, масові селянські заворушення на зразок «Київської козаччини».

Але український народ гідно поборов усі воєнні труднощі і зробив гідний внесок у завершення, хоча й не переможне, Кримської війни 1853−1856 рр.".