Оперативний облік як один із чинників політичних репресій

Проведення масових репресивних операцій вимагало виявлення чітких об'єктів для репресій. Тобто комуністичне керівництво бажало знати скільки, які категорії потенційних і реальних «ворогів народу» діяли на території СРСР і радянської України зокрема. Створення таких обліків було спільною роботою співробітників держбезпеки і кремлівських очільників. Якщо реальні агенти, диверсанти із числа держав-сусідів, виявлення фактів розкрадання, контрабанди та їх оперативна розробка не викликала ніяких труднощів у співробітників держбезпеки, то перелік потенційних політичних опонентів комуністичному режиму постійно розширювався і набирав нових рис. Останнє вимагало корекції роботи оперативних підрозділів по «секретно-політичній лінії».

На початку 1920;х рр. класифікатори обліків перебували у стадії розробки. Про це свідчать формулювання категорій осіб, які потрапляли в поле зору органів держбезпеки. Наприклад, існували «списки буржуазії», «службовців в радянських установах», «громадян, відновлених у виборчих правах», «проявляють себе активно на заводах», «підлягають вилученню, згідно, постанови бюро губкому КП (б)У» і т.д. Списки підписувалися і затверджувалися керівниками ВУЧК-ДПУ, їх заступниками, начальниками окремих чекістських підрозділів, уповноваженими.

На початок 1930;х рр. обліки стають цілком систематизованими. Використовуючи величезний накопичений досвід, співробітники ОДПУ-НКВС СРСР, ДПУ-НКВС УСРР виробили основні етапи оперативного обліку:

• — реєстрація справ, що дає можливість швидко виявити в якому відділі, у якого співробітника знаходиться у розробці ця справа. Централізована реєстрація дозволяла здійснювати паралельно контроль за строками реалізації справи та збереженості її матеріалів;
• — реєстрація осіб, які проходять по справам. Це надавало можливість забезпечити централізований облік «контрреволюційних елементів» і, за висловом чекістів, «тримати їх в полі зору»;
• — організація спеціальних картотек з урахуванням потреб оперативних підрозділів. Ці уніфіковані спецкартотеки мають так звані «підсобні картотеки», що формувалися у процесі тематичної розробки чи оперативної необхідності;
• — відображення у картотечних каталогах зміни та стану зареєстрованих осіб і справ (завершення агентурної розробки, передача справи з одного відділу в інший, зміна «забарвлення» тощо;
• — статистична обробка матеріалів обліку1.

Одним із базових умов централізації оперативного обліку та використання його для повсякденної оперативної діяльності місцевих апаратів органів державної безпеки стала наявність повних біографічних даних на особу. Картка на особу заповнювалася за 13 параметрами:

• — прізвище, ім'я, по батькові;
• — рік, місце народження;
• — місце роботи, посада, рід занять;
• — професія, спеціальність, профспілкова належність;
• — освіта;
• — партійність у минулому та поточна;
• — громадянство й національність;
• — військове звання;
• — соціальне та політичне минуле;
• — відомості про судимість і політичну благонадійність;
• — зовнішні прикмети;
• — інформація про членів сім'ї, їх суспільний стан та адреси.

У численних інструкціях особлива увага наголошувалося на правильному заповненні картки, особливо написанні прізвища.

Наступною умовою централізованого оперативного обліку «контрреволюційних елементів» стала класифікація їх за «політичним забарвленням». Чекістам важливо було знати не лише кількість виявлених «шпигунів» та «контрреволюціонерів». На їхню думку, виявлення політичної спрямованості «контрреволюційних елементів», належність до «угруповань» («троцькісти», «бухаринці», «націоналісти» тощо), прояви їх діяльності в окремих галузях промисловості надасть можливість коригувати роботу місцевих апаратів органів держбезпеки.

Перші класифікатори почали створюватися у середині 1920;х рр. і мали на меті згрупувати «контрреволюційний елемент» за напрямами «антирадянської діяльності». Варіації «політичного забарвлення» постійно збільшувалися через розширення кола «контрреволюційних елементів» як реакції вищого партійно-радянського керівництва СРСР на зростання протестних настроїв та невдоволення більшовицькою соціально-економічною політикою. Збільшення кількості позицій «політичного забарвлення» відбувалося також за рахунок деталізації «контрреволюціонерів». Так, якщо раніше члени політичних партій — опонентів більшовиків — включалися до «політичного забарвлення» «члени небільшовицьких партій», то на початку 1930;х рр. всі члени «непролетарських партій» поділялися за партійною належністю на «сіоністи», «есери російські, українські», «анархісти», «кадети». Зокрема, із загальносоюзного переліку «політичного забарвлення контрреволюційного елементу» для радянської України були характерні наступні: «1. Троцькісти; 2. Децисти; 3. Робітнича опозиція, 4. Зінов'євці; 5. Колишні комуністи, 6. Меншовики; 7. Анархісти; 8. Сіоністи; […] 11. Есери російські, українські, 12. Колишні боротьбисти; 13. Колишні укапісти; 14. СДРП; 15. УС федералісти; 16. Гетьманці; 17. Усі види української націоналістичної контрреволюції; […] 19. Галичани; […] 21. Куркулі; 22. Петлюрівці, махновці; […] 24. Інший антирадянський елемент; 25. Актив легальних релігійних угруповань: а) тихоновці, б) обновленці, в) собор єпископів України, г) католики, д) мусульмани; […] 26. Нелегальні формування релігійників; 27. Сектантство легальне: а) баптисти, б) меноніти; 28. Сектантство нелегальне; […] б) єговісти, […] і) молокани; […] 30. Особи, які повернулися з заслання та таборів; 31. Родичі розстріляних за контрреволюційні злочини; […] 33. Осіле куркульство; 34. Репресовані одноосібники; […] 39. Активні «просвітяни»; 40. Члени українських політичних партій; […] 42. Автокефали; […] 44. Адміністративно вислані і адміністративно виселені за контрреволюційні злочини; 45. Іноземні піддані; […] 61. Споріднені та ділові зв’язки УНРівського керівництва; […] 62. Комсклад петлюрівської, махновської, Галицької армії.

УНР, ЗУНР, що ввійшли згодом до повстанців, політбанд і контрреволюційних організацій; 63. Засуджені раніше українські контрреволюціонери; […] 70. Колишні білі офіцери; 71. Колишні політбандити" Подкур Р.Ю., Ченцов В.В. Документы органов государственной безопасности УССР 1920;1930;х годов: источниковедческий анализ. — Тернополь: Збруч, 2010. — С. 147−148.

Російський дослідник історії органів державної безпеки СРСР В. Хаустов указував на наявність у 1930;х рр. 18 облікових категорій за загальноалфавітним обліком: колишні дворяни; царські чиновники; купці; поліцейські; офіцери царської і білої армії; колишні члени різних партій, політичні опоненти більшовиків; особи, виключені з ВКП (б) за антирадянську діяльність; куркулі; особи, раніше засуджені за контрреволюційні злочини і члени їх сімей; національні меншини, що розглядалися як потенційні помічники іноземних розвідок (поляки, німці, фіни, японці, корейці та ін.); репатріанти; іноземні громадяни, які проживали на території СРСР або контактували іноземцями; церковнослужителі і члени релігійних організацій; члени таємних товариств, масони та ін. Хаустов В.Н. Развитие советских органов государственной безопасности: 1917;1953//Cahiers du Monde russe.Vol. 42/2−3-4. — 2001. — Р. 370.

ГДА СБ України, ф. 13, спр. 235, арк. 26.

Значна варіативність «політичного забарвлення контрреволюційного елементу» зумовила потребу у групуванні «контрреволюції» за тематикою. Водночас, воно відповідало «лініям роботи» оперативних підрозділів органів державної безпеки.

Станом на 1937;1938 рр. було вироблено наступні класифікатори (розділи) «політичного забарвлення»:

• 1. Члени антирадянських партій, організацій і груп (праві, ліві, есери, троцькісти тощо);
• 2. Члени антирадянських націонал-шовіністичних партій, організацій та груп (українські, білоруські, дашнаки, Мілі-фірка тощо). Однак не було російських націоналістів. Це інтерпретувалося як «білогвардійське», чи «кадетське» забарвлення;
• 3. Фашистські контрреволюційні елементи;
• 4. Терористи;
• 5. Зрадники батьківщини (військовослужбовці, співробітники НКВС, інші);
• 6. Шпигуни та диверсанти (німецькі японські, польські і т. д.);
• 7. Націоналістичні контрреволюційні елементи з числа іноземних колоній, римо-католицького, лютеранського і протестантського духовенства;
• 8. Церковники;
• 9. Сектанті (баптисти, євангелісти та ін.);
• 10. Містики (масони, теософи);
• 11. Повстанці;
• 12. Учасники масових антирадянських виступів (страйків, волинок, анти колгоспних виступів);
• 13. Провокатори (в зарубіжних компартіях, царської охранки, серед секретних співробітників НКВС);
• 14. Шкідники (у промисловості, сільському господарстві інших галузях народного господарства);
• 15. Саботажники (у державних органах, армії, промисловості, сільському господарстві);
• 16. Різний антирадянський елемент (носії терористичних настроїв, пораженці, носії провокаційних чуток, колишні люди).

Отже, «політичне забарвлення» особи визначалося кваліфікацією «злочину». Але подібну класифікацію отримували і розслідувані справи. Тут «політичне забарвлення» залежало від того, хто створив дану організацію: «Якщо вона була створена троцькістським центром, то справа повинна отримати забарвлення згідно обліку «троцькісти». Якщо організація створена японською розвідкою, справа отримує забарвлення «шпигунство на користь Японії» «1.

Співробітники центрального апарату НКВС СРСР Г. Петров, Л. Баштаков, А. Герцовський наголошували, що чітке визначення «забарвлення» і своєчасна їх корекція у централізованому обліку мало першорядне значення. Вони визнали, що на основі статистичних даних централізованого оперативного обліку керівники органів державної безпеки та лідери СРСР роблять «оперативні й політичні висновки» Оперативный учет / Сост. Г. Петров, Л. Баштаков, А. Герцовский. — М., 1939. — С. 28.

Усього до березня 1941 р. на обліку НКВС СРСР перебувало понад 1 млн 263 тис. осіб. «антирадянського елементу» Хаустов В.Н. Развитие советских органов государственной безопасности: 1917;1953 // Cahiers du Monde russe.Vol. 42/2−3-4. — 2001. — Р. 370.

Таким чином, на централізованому обліку ВУНК-ДПУ-НКВС радянської України стояла значна частина дорослого населення республіки. За допомогою централізованої реєстрації керівники органів державної безпеки мали повну картину для коригування оперативної діяльності місцевих апаратів. Водночас, постійне розширення категорій «політичного забарвлення» зумовлювалося як реакцією вищого партійно-радянського керівництва на різні форми активного і пасивного опору населення країни, так і спробою визначити етнічні та соціальні групи, потенційно здатних протистояти сталінській «революції зверху».