Філософсько-освітні аспекти самореалізації особистості у загальноосвітній школі постіндустріального суспільства

старший викладач кафедри управління загальноосвітніх навчальних закладів, комунальний заклад «Дніпропетровський обласний інститут післядипломної педагогічної освіти» (Україна, Дніпропетровськ) Відображаються філософсько-освітні аспекти щодо пошуку нових підходів у процесі самореалізації особистості в шкільний період, становлення людини та закладення в цей період основ для самореалізації успішної та самодостатньої особистості. На перший план освітнього процесу в шкільній освіті виходять різноманітні практики і ідеї індивідуального навчання та виховання, що передбачають виявлення і розвиток гранично індивідуальних життєвих проектів школярів, врахування при цьому інтересів мікрогруп, наголос на самоосвітньому процесі індивіда, особливого значення набувають інформаційно-комунікативні технології в процесі шкільного навчання. Вирішенню цих питань має сприяти розробка відповідного філософсько-освітнього інструментарію, оскільки саме за допомогою філософського світогляду людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення власної життєвої долі. У цьому розумінні філософія виступає як інтелектуальне прояснення своєї життєвої ситуації, осмислення стратегії та тактики своєї самореалізації.

Процес самореалізації особистості виступає важливою ознакою сучасного постіндустріального суспільства, який особливо окреслюється в контексті світової глобалізації. Адже саме поведінка індивіда, його ціннісні підходи визначають зміни у світі. Шкільний період навчання є однією з перших сходинок в освіті та соціалізації дитини, займає значний період у часовому вимірі, тому фактично формує основуфундамент майбутнього життєпростору для самореалізації особистості. Педагог допомагає дитині усвідомити себе особистістю, виявити і розкрити можливості щодо становлення самосвідомості в здійсненні особистісно-значущих і суспільно прийнятних способів самовизначення, самореалізації та самоствердження. Тому особливо важливим стає осмислити та окреслити філософсько-освітні аспекти самореалізації особистості в контексті потреб постіндустріального суспільства.

Мета статті полягає в тому, щоб окреслити філософсько-освітні аспекти самореалізації особистості у сфері шкільної освіти в контексті потреб постіндустріального суспільства. Адже саме в шкільний період особистість проходить різні етапи становлення, саме тоді закладаються основи і формуються життєві принципи її самореалізації.

Проблема особистості та питання її самореалізації займає особливе місце в системі філософсько-освітніх аспектів його осмислення та вивчення. Ці проблеми вивчалися з найдавніших часів, а особливого розвитку вони отримали в роботах Я.-А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й. Песталоцці.

Гуманістична концепція набула розвитку і у вітчизняній педагогіці. Український філософ Г. Сковорода зробив перші кроки щодо утвердження єдності окремої людини з народом та його впливу на людське щастя і високі моральні норми та життєві дії особистості. Видатний педагог В. Сухомлинський через гуманістичні принципи педагогічної діяльності визначав шляхи реалізації ціннісних основ особистості, її гідності, індивідуальної неповторності. Творчо поєднували філософсько-педагогічну теорію і практику педагоги-новатори В. Шаталов, І. Волков,.

Ш. Амонашвілі, С. Лисенкова, Є. Ільїн та інші. Вони підтвердили і розвинули основні позиції гуманної педагогіки щодо формування творчих можливостей людини, її інтелектуальної свободи, створення максимально сприятливих умов для розкриття особистості. Вищевказані питання також знайшли своє наукове висвітлення в сучасній Україні з різних філософсько-освітніх аспектів в дослідженнях В. Креміня, М. Романенка, О. Висоцької, В. Андрущенка, Б. Братаніча, Л. Паращенко, С. Максименка, М. Ватковської, І. Підласого, О. Фролової, Л. Ткаченко, В. Гузя, І. Беха, Є. Верещак та інших.

Самореалізація завжди була лейтмотивом в процесі навчання особи, й особливо це притаманне періоду становлення особистості, тобто в шкільні роки. Успішна самореалізація особистості неможлива без індивідуалізації освітнього процесу. Саме через індивідуальний підхід до навчання та її результативність як суспільство, так і особистість роблять суттєві кроки у напрямку певного соціально-економічного й історичного розвитку, реалізації особистісно-значущих орієнтирів життя. Як визначає О. Є. Висоцька, «у ХХ столітті процес індивідуалізації приймає новий характер, що пов’язано зі становленням масового суспільства, а також розповсюдженням споживчої ідеології, яка суттєво трансформує вихідні положення індивідуалізму, призводячи до поступової деградації останнього» [2, с. 14]. Науковець підкреслює, що особливістю процесу індивідуалізації, який розпочався в кінці ХХ століття, «є набуття індивідуалізмом статусу нормативної одиниці людини», що пов' язане з крахом певних політичних систем та появою «інтерактивних засобів комунікації індивідуальних життєвих проектів» [2, с. 17].

Дослідниця відзначає і зворотній бік цього процесу, коли відбувається одночасно і «криза ідентичностей», і пошук «нових ідентичностей» [2, с. 17].

На перший план освітнього процесу в шкільній освіті виходять різноманітні практики і ідеї індивідуального навчання та виховання, що передбачають виявлення і розвиток гранично індивідуальних життєвих проектів школярів, врахування при цьому інтересів мікрогруп, наголос на самоосвітньому процесі індивіда, особливого значення набувають інформаційно-комунікативні технології в процесі шкільного навчання.

Як визначає М.І. Романенко, «концептуально психологізація навчально-виховного процесу в межах його культурологічної переорієнтації звичайно обґрунтовується через визнання детермінуючої природи національного менталітету як системостворюючого чинника будь-яких глобальних національних процесів» [3, с. 33]. Психологізація навчально-виховного процесу в школі включає в себе кілька взаємопов'язаних завдань, а саме: традиційна проблема розриву між психологічною наукою та педагогічною практикою, змістовний контекст соціально-психологічного рівня функціонування суспільної і індивідуальної свідомості, проблема взаємодетермінації та взаємотрансформації соціокультурного та психолого-педагогічного середовища в освітній практиці. В цілому завдання психологізації освітньої практики в рамках культурологічної парадигми, відмічає дослідник, визначається необхідністю орієнтації на індивідуальний саморозвиток учня, що можливо лише в умовах його свідомого укорінення в національній культурі.

Сучасна загальноосвітня школа в Україні має надати всій системі освіти стратегічний і розвиваючий поштовх до якісних освітніх результатів, стати для нового покоління учнів знаковим виховним середовищем. В постіндустріальний час навчання у такій новій школі повинно спрямовуватися на саморозвиток дитини, на те, щоб через різні методи та методологічні принципи виховного процесу скорегувати дії індивіда та допомогти дитині стати особистістю, яка буде спроможною до подальшої самостійної трудової діяльності, соціального становлення та самореалізації в житті. Причому саме шкільна освіта повинна мати найвищого рівня особистісну орієнтацію. Одним із найважливіших завдань школи, як зазначала свого часу С. Русова, «є не випускати зі своїх стін одноманітних городян» [4, с. 109]. І вважала, що «усе багатство нації в людях, в особах, усе життя її в вільному розвиткові усіх здібностей її городян» [4, с. 110].

Поняття особистості багатогранне, воно визначає конкретну людину як суб'єкта діяльності в єдності її індивідуальних особливостей та соціальної ролі. Особистість є, таким чином, соціальною субстанцією індивіда, сукупністю інтегрованих соціально значущих рис, які створилися в процесі прямого і опосередкованого процесу взаємодії певної особи з іншими людьми (педагогами та людьми, що оточують дитину в її житті), що роблять її, у свою чергу, суб'єктом праці, пізнання та спілкування.

Отже, розгляд проблеми особи у філософсько-освітньому вченні С. Русової містить аспекти, які були справді новими для української педагогіки та її філософського осмислення в часи першої половини ХХ ст. і не втратили своєї актуальності у ХХІ столітті. Зокрема, особа в філософсько-освітньому розумінні мислиться і визначається як людина, що має певну вроджену психофізіологічну конституцію, генетично та культурно пов’язана із предками та наявним сучасним соціальним оточенням — родиною, товаришами, громадою, проходить вікові етапи і усвідомлює мету свого існування та діяльності на користь собі і суспільству, комфортно та безконфліктно реалізовує свої постулати на благо свого народу [4, с. 111]. Чинниками реального становлення особи та її особистості постають «стихійна» соціалізація, що відбувається внаслідок проживання у певному соціальному мікросередовищі, та раціонально упорядкована соціалізація в школі. Вчення С. Русової орієнтоване на людину як суб'єкт і об'єкт навчального процесу, на захист прав і свободи особистості учнів.

Уся педагогічна спадщина С. Русової спирається на солідне філософське підґрунтя, яке не втратило у багатьох аспектах своєї значущості і для сьогодення [6, с. 168], адже і тепер значною мірою вирішуються схожі питання реформування і створення системи національної освіти, яка б відповідала суспільному запиту сьогодення. Гуманізація освіти торкається питань навчання, виховання і розвитку особистості учнів, а також питань організації, функціонування і управління освітою. Гуманізувати освіту — значить виявити особистісний зміст при вивченні навчальних дисциплін, визначити і зробити його особистісно орієнтованим та особистісно значущим. С. Русова відмічала, що «любов до рідної країни — се перший найкращий крок до широкої вселюдської гуманності, пошана до людей — се вияв самоповаги й бажання собі й другим волі та незалежності» [4, с. 162].

Освічена особистість повинна не тільки пізнавати, а й змінювати світ на краще та сприяти національному самоствердженню, спираючись на вимоги громадської моралі. С. Русова проводила думку про те, що всебічно сприяючи самореалізації індивідуальних здібностей людини саме освіта зумовлює її соціокультурний статус. Тому місце особи в суспільстві тісно пов’язане зі станом навчально-виховного процесу в системі освіти. Особливе значення в цьому процесі належить вчителю. Вчитель за своїм життєвим покликом мусить бути добре підготовленим та з мужністю брати на себе відповідальність за дитину, «дорожити нахилом дитини, підпорядковуватися ним і шукати засоби, щоб якнайкраще скерувати дитину на добрий шлях. Наша відповідальність тут дуже велика, бо майже виключно від нас залежить, куди саме ми направимо волю ще мало свідомої істоти» [4, с. 162].

Таким чином, поняття «Самореалізація особи школяра» можна визначити як а) реалізацію сутнісних сил або людської природи, б) максимальне розкриття її творчого та інтелектуального потенціалу, в) якнайповніше використання своїх здібностей, талантів, можливостей в прагненні розкрити себе з відчуттям повноти життя. М. Г. Ватковська визначила базові умови самореалізації особистості, це, відповідно, психоекологічні, психофізіологічні, психологічні, освітні і соціальні фактори та їх ступені впливу на його розвиток [1, с. 100].

На наш погляд, шкільна система освіти, готуючи особистість до життя і діяльності, повинна закладати основи життєвих програм, щоб людина здійснила своє життя відповідно до високих людських принципів та результативно.

Індивідуальні особливості школяра різнопланові за потребами, які закладені від природи та набуваються в процесі навчання. До індивідуальних особливостей можна віднести здібності дитини, інтереси, нахили, мислення, своєрідність сприймання та інше. Ці особливості значною мірою обумовлюють освітньо-виховний процес засвоєння знань та формування всіх якостей особистості.

Індивідуалізація навчання — це система засобів, яка сприяє усвідомленню школярем своїх сильних і слабких можливостей навчання, педагогічної підтримки і розвитку самобутності з метою самостійного вибору власних мотивів навчання. Індивідуалізація завжди сприяє розвитку самосвідомості, самостійності й відповідальності школяра, а також потребує системного контролю та координаційних педагогічних дій. Індивідуальний підхід передбачає індивідуально зорієнтовану допомогу, створення умов для вільної реалізації здібностей та можливостей, підтримку школяра у творчому самовтіленні, підтримку учня у процесі рефлексії.

Диференціація процесу індивідуального навчання школярів здебільшого розпочинається у старшій школі. Вона має різні напрямки навчальних дисциплін природничо-математичного, гуманітарного та інших. У цьому процесі потрібно враховувати категорії обдарованих та талановитих дітей, дітей з особливими потребами тощо. Особлива увага має надаватися питанню компенсаційного навчання (класи вирівнювання, де проводиться додаткова робота щодо формування навчальної мотивації, успішної адаптації до умов шкільного навчання, розвиток соціальноморальних якостей). Індивідуалізація навчання сприяє засвоєнню школярем знань та набуття вмінь їх застосовувати в межах загальнообов’язкового базового рівня.

В індивідуалізації навчання школяра особлива місія належить навчальному закладу та педагогічному колективу. Адже, наприклад, на підставі навчального плану складається індивідуальний навчальний план, який формується з урахуванням індивідуальних особливостей школяра, його здібностей та потреб.

Процес фізичного і психологічного розвитку школяра часто не співпадають, адже можливі різні варіанти особистісних можливостей та потреб дитини, проблеми в її фізичному розвитку, психічні проблеми та соціальні індикатори стану життєдіяльності. В цих питаннях постає особлива функція навчального закладу, а саме — надати рівні можливості у доступі дитини до загальної середньої освіти. Тобто, діти з особливими потребами і діти, які не мають вад, мають рівні можливості щодо змісту та якості освіти.

XXI століття розкрило особливу значущість аналізу глобальних тенденцій у сфері освіти, які являють собою певний виклик людській цивілізації, виклик її здатності протистояти руйнівним процесам і підтримати тенденції людства щодо освіченості, творчості, професійності, гуманізму та прогресивності. Шкільна освіта покликана коригувати свої пріоритети і цінності з урахуванням перспективних, довгострокових запитів і людини, і громади, і суспільства в цілому.

У чому суть цього глобального виклику? Чи зможе українська шкільна спільнота усвідомити свою міру відповідальності у пошуках рішення назріваючих глобальних проблем та шляхів розвитку освіти щодо формування в особистості рис спроможності до самореалізації в житті? Як, яким шляхом має розвиватися шкільна освіта в майбутньому, в чому повинні полягати її стратегічні пріоритети і цінності, її найважливіші функції?

Власне, саме в спробах відповісти на ці складні питання і полягає сенс філософії освіти, її зміст. Але вже зараз, можна констатувати деякі, найбільш суттєві проблеми і тенденції розвитку того соціального середовища, в якому має функціонувати шкільна сфера освіти.

XX століття принесло людству не тільки видатні досягнення в науці, техніці і технології, але і глобальні, катастрофічні за своїми наслідками руйнівні катаклізми, війни і революції, тоталітаризм і фашизм, расову ненависть, міжнаціональні й релігійні чвари, міжнародний тероризм, реальну небезпеку ядерного взаємознищення та екологічного колапсу. Сьогодні, стало важко виправити деформації моральних ідеалів і цінностей.

Мова йде про фізичне виживання людства, про запобігання незворотної моральної деградації людини і людських спільнот. Разом з тим існує проблема байдужості, безвідповідальності, моральних злочинів нинішніх поколінь перед майбутніми поколіннями, у спадок яким дістається роз'єднаний світ, який роздирається непримиренними суперечностями і ворожнечею. філософський освітній навчання педагогічний Чи несе освіта свою частку відповідальності за ті вкрай несприятливі тенденції у моральній, духовній сфері людської цивілізації, які склалися на початку XX! століття, до чого вони приведуть?

Захопившись дійсно вражаючими досягненнями науки і техніки попередніх століть, сфера освіти практично у всіх країнах світу зайнялася і займається нині головним чином трансляцією з покоління в покоління суто прагматичних даних різних наук, передачею націлених на швидку віддачу досить вузьких, по суті, фрагментарних, технократично-зорієнтованих знань, умінь і навичок. Саме на це спрямовані основні зусилля педагогів, цій меті підпорядкований педагогічний процес, що розробляє методичні матеріали, різноманітні, хоча і далеко не завжди продумані з психолого-педагогічних позицій, новітні засоби комп’ютерної та інформаційної техніки і т.п. Що ж до формування особистості та її цілісної картини матеріального і духовного світу, що сприяє усвідомленню приналежності кожної особи до єдиної людської спільноти, то трансляції з покоління в покоління цінностей духовних, культурних, моральних в їх національному та загальнолюдському розумінні та освітньо-виховні і гуманістичні цілі за своєю природою, в кращому випадку, лише декларуються.

Вдосконалення засобів навчання і педагогічних технологій явно випереджає усвідомлення складної ієрархії цінностей і цілей освіти. Створюється далеко не бездоганна ситуація, коли розробка педагогічної технології проводиться фактично заради самої технології, коли педагогічний процес здійснюється заради самого процесу. Але навіть досить витончений і перенасичений технічними засобами процес тільки тоді має будь-який сенс, коли заздалегідь відомо кінцевий результат.

Вирішенню цих питань має сприяти розробка відповідного філософсько-освітнього інструментарію, оскільки саме за допомогою філософського світогляду людина заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення власної життєвої долі. У цьому розумінні філософія виступає як інтелектуальне прояснення своєї життєвої ситуації, осмислення стратегії та тактики своєї самореалізації.

Відомий теоретик педагогіки, учитель-новатор Ш. Амонашвілі свого часу відмічав, що «основна трагедія виховання полягає у вирішенні суперечності між тим змістом виховання і навчання, який визначається вимогами суспільства («суспільне ТРЕБА») і відчуттям вільного вибору дитини («дитяче ХОЧУ») [7, с. 25]. Саме пошук оптимізації розв’язання даної суперечності є найважливішою проблемою сучасної філософії освіти періоду постіндустріального суспільства.

Таким чином, величезна роль філософії освіти полягає у винайденні нових підходів та методів, які будуть направлені на активізацію дій особистості щодо її самореалізації на всіх рівнях шкільної освіти (початкової, основної та старшої школи).

Сучасний стан розвитку шкільної освіти свідчить про різноманітність практики застосування індивідуалізованого навчання та виховання. У цілому, можна визначити наступні напрямки педагогічної практики даного процесу: по-перше — це розвиток гранично індивідуалізованих життєвих проектів індивідів, по-друге — це індивідуалізація поведінки через інтерактивні форми навчання та моделювання життєвих принципів та характеристик, по-третє - це розвиток самоосвітніх навичок, які сприяють формуванню навичок самовиживання у життєвому просторі, по-четверте — це підсилююче значення інформаційно-комунікаційних систем в процесі самоосвітньої діяльності індивіда, по-п'яте — це формування відповідної національної моральної культури та ціннісних орієнтирів.

Необхідно відмітити, що не всі вище визначені напрямки дають підстави для однакового розуміння та прогнозованої і морально стійкої індивідуальної поведінки особистості в конкретних життєвих ситуаціях.

Таким чином, індивідуалізація навчання надає можливість особистості школяра за чіткої програми закласти основи для її успішної самореалізації. Маленька людина-школяр заявляє про своє бажання взяти на себе відповідальність за свідоме вирішення власної життєвої долі. У цьому розумінні значущим завданням сучасної філософії освіти є стратегічне осмислення змісту гуманістично спрямованих педагогічних напрацювань, адаптація їх до нових умов співіснування освіти та суспільства, вироблення нової методології шкільної освіти в процесі формування особистості, готової до успішної самореалізації. Будь-які реформи і перетворення в сфері шкільної освіти можуть бути успішними лише в тому випадку, якщо вони будуть підкріплюватися чіткою програмою їх реалізації. У першу чергу необхідно чітко визначити кінцеву мету реформи, розробити систему дій щодо життєзабезпечення системи освіти через основоположні нормативні документи, визначити необхідні результати для виконання пунктів намічених перетворень у шкільній освіті. Саме такий, практично зорієнтований підхід видається єдино можливим і зрозумілим ідеологам та практикам-реалізаторам змін в системі шкільної освіти, саме від їх взаєморозуміння залежить зміст та кінцевий результат розпочатих реформ. Учасникам освітньої діяльності потрібно підкріплювати програму реформ змістом наявних ресурсів, управлінським та педагогічним набором конкретних підходів по досягненню результатів, постійним незалежним моніторингом щодо проміжних підсумків перетворень.

Список використаних джерел

• 1. Ватковська М. Філософсько-освітні засади самореалізації особистості у суспільстві сталого розвитку [Текст] / М. Ватковська // Філософські проблеми освіти. Збірник наукових праць. — 2011. — № 1. — С.99−111.
• 2. Висоцька О. Процес індивідуалізації як визначальна тенденція у сучасному суспільстві [Текст] / О. Висоцька // Філософські проблеми освіти. Збірник наукових праць. — 2011. — № 1. — С.13−22.
• 3. Романенко М. Філософські аспекти культурологічної орієнтації національної освіти [Текст] / М. Романенко // Філософські проблеми освіти. Збірник наукових праць. — 2011. — № 1. — С.32−40.
• 4. Русова С. Моральні завдання сучасної школи [Текст] / С. Русова // Рідна школа. — 1938. — № 7. — С.109−113.
• 5. Русова С. Вибрані педагогічні твори [Текст] / С. Русова. — К.: Видавництво «Освіта», 1996. — 303 с.
• 6. Фролова О. Особа як об'єкт філософсько-освітнього вчення Софії Русової [Текст] / О. Фролова // Філософія освіти. — 2005. — № 2. — С.162−170.
• 7. Амонашвілі Ш. До школи у шість років [Текст] / Ш. Амонашвілі // Педагогічний пошук. — К., 1990. — 207 с.