Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю. 
Антична філософія

Канонічні джерела, провідні ідеї та напрями філософії Стародавнього Китаю

Духовним каноном життя Стародавнього Китаю є так зване «П'ятикнижжя «(«У-цзінь «).

У «Пятикнижжі» в образно-міфологічній формі подано найфундаментальніші складники давньокитайського світобачення. В одній із версій, що мала важливе значення для китайської культури, світ утворив першопредок Пань-Гу який, розколовши первинне яйце, відділив Небо від Землі. На Небі запанували ідеальні закони буття, на Землі навпаки — панують стихійність і випадковість. Китайська держава — це «Серединне царство», тобто людина і держава поєднують.

Шляхетній людині протистоїть низька людина, яка не має внутрішніх переконань, а діє під впливом юрби або безпосередніх життєвих потреб: «Шляхетний муж дбає про обов’язок, а низька людина—про зиск». На запитання, чи можна одним лише реченням виразити правило, якого треба дотримуватися усе життя, — учитель відповів: «Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби й іншому?

Велику увагу Конфуцій приділяв проблемам суспільного та державного життя. Держава і сім я в аспекті взаємин між людьми були для нього неподільні. А вихідним принципом організації суспільного життя він вважав шанування традицій: «Той, хто повторює старе і довідується про нове, може бути проводирем «. І про себе він казав: «Я наслідую старовину, а не вигадую, вірю у старовину та полюбляю її». Найпершою умовою щасливого життя у державі Конфуцій вважав дотримання принципу «виправлення імен»: «Правитель завжди буде правителем, слуга—слугою, батько—батьком, а син—сином». Сьогодні ми могли б передати цей принцип висловом: кожен повинен займатися тією справою, для якої його призначила суспільна роль. Порушення цього принципу, за Конфуцієм, веде до безладдя. УII ст. до Р.Х. вчення Конфуція дуло канонізоване й донині відіграє важливу роль у духовній культурі Китаю.

Іншу важливу школу Стародавнього Китаю заснував Лао-Цзи (VI—V ст. до Р. X.) — майже легендарна особа, бо про нього немає достовірних відомостей. У цій школі на першому плані — ідеї світобудови; людину з її діями виведено з космічних законів. Вихідне поняття школи «дао» (звідси— і назва школи) не має однозначного визначення. У трактаті «Дао-де-дзин» його пояснено так: «Дао, яке можна виразити словами, не є стале дао. їм я, яке можна назвати, не є стале ім'я. Лише те, що не має імені, може бути початком неба і землі… Дао породжує єдине. Єдине породжує два початки: інь і ян. Двоє породжують третє. Третє породжує усе, що існує… «.

Як звичайно, ці рядки коментують так: під «дао» розуміється єдиний і універсальний початок буття. Якщо це так, то саме «дао» не може мати ніякого визначення, адже визначення є лише там, де межа і відмінність. Якщо є межа, то «дао» буде обмеженим і не зможе породжувати все без винятку; якщо є відмінність, то «дао» буде змінним і втратить якість універсального єдиного. Тому «перше дао» є єдність інь та ян. Інь та ян — два протилежні початки всього, що існує. Інь уособлює собою страждальне, пасивне, вологе, темне — загалом жіноче начало. Ян, відповідно, — активне, ділове, сухе, світле, тобто чоловіче начало. їх об'єднання дає частину «ці» — щось на зразок атома. Якщо в ній переважає інь, вона зветься інь-ці, якщо ян — ян-ці. Взаємодія інь-ці та ян-ці утворють уже згадані п’ять стихій: * вогонь, * воду, * землю. * дерево та * метал. Названі елементи, або стихії, утворюють усе існуюче.

Але на цьому визначення «дао» не закінчено. Його тлумачать також як універсальний закон світобудови, як людську долю і, нарешті, як закон правильного мислення (або правильної свідомості). Тобто «дао» пронизує собою усе, що існує, знаходячи, врешті, своє виявлення у правильному спрямуванні думки. Тому саме слово «дао» передається ієрогліфом, що поєднує шлях та голову людини.

Конкретні виявлення «дао» в речах та процесах позначають як «де», котре, як уже згадано, у людській поведінці постає у вигляді доброчесності. Життєве завдання людини — осягнути «дао» (своє і космічне) і йти за ним. Із вихідного розуміння «дао» випливає також даоський принцип не діяння як першої якості мудреця: «Не виходячи за браму, можна знати про справи Піднебесної. Не виходячи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому велемудрий (мудрець) не шукає знань, але пізнає усе; не виставляє себе на оглядання, але всім відомий; не діє, але досягає успіху.

У державних справах Лао-цзи також віддавав перевагу зменшенню активності. Він вважав, що маленькі держави з нечисленним та недійовим населенням житимуть стабільним, урівноваженим життям. Просвітництво та виконання ритуалів Лао-цзи вважав ознаками розбрату, незадоволення і занепаду держав. Звідси випливає мотив протистояння даосизму та конфуціанства в культурній історії Китаю. Але ці великі школи радше розвивали свої ідеї як взаємовпливами, так і своїми дискусіями.

Всі інші філософські школи Стародавнього Китаю у своєму змісті так чи інакше відбивали ідеї і світоглядну спрямованість даосизму та конфуціанства.

Отже, давньокитайська філософія розробила цілу низку впливових філософських ідей та запровадила у пізнання та мислення важливі філософські поняття; в цілому вони дозволяли осмислювати людину в її єдності із засадами та універсальними законами світу, а також орієнтували людину в сфері суспільно-політичного життя.

Висновки

Філософія Стародавнього Сходу являє собою своєрідне культурно-історичне утворення. Вона яскраво демонструє велич і могутність людського духу, розкриває його творчі можливості та багате змістове наповнення.

У філософській думці Стародавнього Сходу розроблені глибокі та оригінальні уявлення про світобудову, вихідні початки буття. При тому людина органічно вписувалась у світову цілісність, орієнтуючись на фундаментальні підвалини буття, намагаючись виконати повеління вищих законів світу, змінити себе і ввести у стан гармонійної досконалості. Як звичайно, це пов’язувалось із подоланням людської сваволі та людської окремішності.

Філософську думку Стародавнього Сходу відрізняє мистецько-образний, притчевий, афористичний стиль самовиявлення. Потяг до синтетичного, цілісного мислення створює ефект несподіваної, непередбачуваної парадоксальності, тому давньосхідна думка надихає на зацікавлене, але неутилітарне заглиблення у людську духовність, збуджує інтерес до філософських роздумів.

Додаткова література з теми

• 1. Антология мировой философии. Т. І, кн. І. М, 1969.
• 2. Гессе Г. Сіддхартха // Всесвіт. 1990. № 3.
• 3. Древнеиндийская фиюсофия. М., 1963.
• 4. Древнекитайская философия: Собр. текстов. В 2 т. М., 1972; 1973. Т. 2.
• 5. История философии в кратком изложении. М., 1991.
• 6. Лукьянов А. Е. Истоки Дао. Древнекитайский миф. М., 1992.
• 7. ЧанышевА. И. Курс лекций подревней философии. М., 1963.

Вільна філософська наука, так само, як і смак, і наше вільне мистецтво, і любов до останнього мають свої корені у грецькому житті.

Георг Гегель Усі філософські питання починаються з давньогрецьких натурфілософів. У їх поетичних висловлюваннях народжується західний світ.

Мартін Хайдеггер Антична філософія, висунувши та розробивши цілу низку ідей, являє собою колиску не лише європейської філософії, а й культури загалом. Вивчаючи вихідні ідеї античної філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації. Ідеї античної філософії донині пронизують науку, філософію, духовне життя суспільства.

КЛЮЧОВІ ТЕРМІНИ І ПОНЯТТЯ

ФІЗИС (або ФЮЗИС) (з давньогрец. — природа) — у вихідному значенні т. е. що становить основу будь-чого, що довільно, без впливу ззовні діє, проявляє активність, зростає, розширюється, породжує свої різноманітні прояви.

АРХЕ (з давньогрец. — початок; перший, вихідний, головний пункт: засада) — у давньогрецькій філософії — універсальний початок усього сущого.

АТОМ — дослівно: неподільний, неруйнівний: найменша частинка речовини, яка не підлягає ніякий змінам; за Демокрітом. наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.

КОСМОС (з давньогрец.— порядок, краса, влаштування, оздоблення) — розуміння Всесвіту як розумно та закономірно впорядкованого.

ІДЕЯ (або ЕЙДОС) — дослівно: вид. вигляд; основне поняття філософії П латом а. що позначає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модернізованим тлумаченням — сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.

ПЛЕМОРФІ'ІМ (з давньогрец.- гіле та морфе) — за Арістотелем вихідні складові будь-якого сущого; матерія — невизначений пасивний матеріал: форма — активне впорядкування матерії.

НООС (або ИУС) (з давньогрец. — розсудок, розум, мудрість) — у давньогрецькій філософії — Світовий розум, розпорядник та впорядник усього сущого у світі.

АТАРАКСІЯ — незворушність, безпристрасність; у школах завершального циклу античної філософії - душевний стан, до якого повинен спрямовувати своє самовдосконалення прихильник мудрості.