Політичне лідерство

Політичне лідерство

Проблема політичного лідерства, що існувала завжди і скрізь, завжди і скрізь вивчалась в цивілізованому світі ретельно та без зайвого піклування про тих, хто на таку популярність і лідерство претендували. На десятки років ми, через ряд причин об'єктивного та суб'єктивного характеру, виключили себе з кругу цивілізації стосовно цього параметру і сьогодні лише починаємо писати сторінку за сторінкою в області теорії і технології політичного лідерства, відповідаючі для початку на азбучні питання: хто такий політичний лідер? Чим відрізняється він від вожака і вождя? Яка відмінність між молодіжним лідером і молодим політиком?

На відміну від розвинутих країн, в колишньому СРСР питання про політичне лідерство було неначе зняте. В умовах, коли діяв відомий закон Пітера і керівний працівник зростав до рівня своєї некомпетентності, говорити про політичне лідерство було неприйнято тому, що в кращому випадку йшлося лише про вожака або вождя. Прицьому, і він був не признаним вождем, а вождем призначеним номенклатурою в якості виразника, рупора її інтересів. Вузький прошарок комунєстичної бюрократії за зрозумілими причинами не допускав і не міг допустити, щоб який-небудь відповідальний пост зайняв радикальний політик зі своїми поглядами, силою інтелекту та характеру. Тому вищими керівниками країни ставали досить опосередковані люди, і, як правило, випадково. Їх влада була значно обмежена. Як підкреслюе відомий дослідник бюрократії в СРСР А. Авторхамов, всі голови СРСР, Генеральні секретарі КПРС мали лише право опубліковувати думку Політбюро і без нього були безсильними. Ще складніша ситуація з лідерством була в республіках колишнього СРСР.

Майже до самого кінця 80-х років, уже в умовах перебудови не існувало суб'єктивних передумов у вигляді можливості політичного Лідерства. Демократизація суспільства, виникнення політичного плюралізму, зростання політичної культури громадян вперше проклали дорогу для можливої реалізації політичних лідерів. Безсумнівно, все, що нині робиться в області політичного лідерства, ще не досконале тому, що ще не зовсім здорове наше суспільство. Тому доволі часто у нас переважає прагнення не «винаходячі велосипеду», брати все найцікавіше, випробуване і західної політології, з західних технологій політичного лідерства, хоч і з деякими виправленнями.

Вперше трактовку поняття лідерства, а також політичного лідерства ми знаходимо в працях античних істориків Геродота, Плутарха, Гракха та інших. В центрі їх історичних розповідей завжди знаходились визначні особистостімонархи, полководці, впливові державні мужі. Цих людей розглядали як деяких володарів від бога, які істотно відрізняються від собі подібних громадян, і природньо, претендують на всі блага в суспільстві. У середні віки Н. Маккіавелі вважав, що типовий політичний лідерправитель, який домагається мети, не вибираючі засобів.

Ф. Ніцше у праці «Генеалогія моралі» вказував на прагнення людини зайняти пост лідера як на природній інстинкт людини і зазначав, що лідер має право ігнорувати мораль.

Ця думка дещо перегукується з міркуваннями Б. Рассела, який визначав, що найголовнішими потребами людини із ряду безмежних є жадання влади і слави. Жадання влади має дві форми: експлікативну (explicitчітко виражену), що притаманна лідерам, і імплікативну (implicitнечітко виражену), що притаманна послідовникам.

Більш пізні західні політологи і соціологи намагаються з’ясувати проблему лідера уже на інших рівнях. Заслуговує на увагу концепція особистих якостей, згідно якої лідер є особистістю з відповідними соціально-психологічними якостями (почуттям гумору, такту, вмінням звертати на себе увагу та ін.).

Проголошується також підхід, при якому особистисть виступає як функція ситуації. Поведінку лідера, його позиції, придатні в одній ситуації, не можна використовувати в інших. В одних умовах на посаду лідера підходить одна людина, в інших — інша. В рамках цєєї теорії цікаві висновки роблять Е. Фромм та Д. Рісмен. Вони вважають, що лідером може виступати безпринципна людина, яка є «функцією ситуації», керівником, що підкоряється обставинам.

Здається цю проблему спробував вирішити Д. Є. Видрін, який сробив спробу розрізнити поняття «вожак «і «політичний лідер «. Вожак скоріше і відповідає портрету того політичного лідера, який змалювали Е. Фромм та Д. Рісмен.

До найбільш характерних рис вожака належать: потакання щохвилинним найпростішим вимогам мас, використання для підвищення і підтримки власної популярності критичних емоціональних станів великих груп людей — страху, ненависті, ворожби, підлещування і підлабузництво перед масами, використання лексики юрби, завищені обіцянки, звертання до найменш підготовлених і малоосвічених елементів населення. Філософ і політичний мислитель Семен Франк казав: «Вожак — це той, хто не в змозі перевершити найнищі прошарки суспільної свідомості і вийти на рівень саме взаємодії з найперспективнішими суспільними силами. Якщо «номенклатурник «- це слухняний рупор «верхів «, то вожак — не менш слухняний рупор «низів «. Г. Лебон висказався ще рішуче: «Вожак дуже рідко іде попереду суспільної думки, звичайно він іде за нею і вбирає в себе всі її помилки. Немало проникливих і їдких висловлювань присвятив феномену вожака і Петр Струве. На переконуючих історичних фактах він показав, що найчастіше політичний вожак паразитує на ідеї руйнації і саме на ній будує свою популярність і кар'єру, оскількі маса, як правило, легше сприймає не створюючі, а саме руйнуючі ідеї.

Отже політичний вожак і політичний лідер — це дві несумісні речі, і відрізнити лідера від вожака не важко. Найголовніша ознака, за якою це можна зробити , — інноваціонність, тобто здібність лідера постійно продукувати нові ідеї (або їх комбінувати і вдосконалювати, зважаючі на те, що інноватика поділя· ться на радикальну, комбінуючу і вдосконалюючу).

Значна кількість західних вчених були і залишаються прихильниками концепції лідера, побудованої на припущенні, що лідерице люди, які обдаровані спеціфічними лідерськими рисами ще з народження. Найбільш поширеною тут виступає так звана харизматична концепція, згідно якої лідерство отримують видатні люди як дещо, що зійшло на них як благодать. Харизматичний тип лідерства заснований на неординарних, незвичайних якостях самого лідера, по суті цей тип лідерства спирається на авторитарний механізм володарювання .

Інший напрямок — інтерактивний. Його прихильники відстоюють те, що лідером може стати будь-яка людина, що відіграє певну роль в міжособових a? aiineiao? , c? icoi?ei, ia iicaaaeai? i? aai?caoi?nueeo ca? aiinoae .

A aecia? aii? oaiiiaia iie? oe?iiai e? aa?noaa ?anoi aeei? enoiao?ouny oaei? nenoaiiee aiae? c. Noou eiai a oiio, ui iie? oe?iee i? ioan, iie? oe?ia a? yeui?nou ?icaeyaa?ouny ia? iaeoa ye a? a ?ieae, a yeo a? a?ou «na?eici? e? ae».

Oaeee i? ao?a ai aeyaeaiiy nooiinoі іііііiie?oe?iiai e? aa?noaa aeiee a? acoeuoao? aeyaeaiiy aaio c?? c?a a aoau-ye?e iie? oe?i?e ?ie?. Ia? o ca ana c?? c ia'?eoeaii-nio?ieia??iee. O a? aiia?aiino? ai iuiai aaa? a?ouny, ui a iie? oe?iiio ?eoo?? a? yeuiino? " ?ie? «iie?oee?a ia o? euee caa? anii ?iciia?eai?, aea e iaaiei? eiii iiaeii? aooe ocaia? ai? .

A?oaee c?? c iie? oe?iiai e? aa?noaa a? euo aa? eeaee — oa c?? c nio? aeuii-ineoieia??iee, ui noino? ouny noa'?eoeaiiai ni? eeiyooy aeanii? ?ie? ye iie? oeeii, oae? oeie e? auie, ui niinoa?? aa?ou ca iie? oeeii .Iiaa eaa i? i oa, ui iie? oeee cian? i ii-??ciiio ona? aiie??ou nai? ?ieu, i? ecia?aiiy? oaei? ii-??ciiio ?? aeeiio? ou .

O iia? oi?e iie? oe?i?e aoio? Caoiao i? iaeaia e? aa?noaa ?icaeyaa?ouny ?ano?oa a ieai? aii?? e?ieo aine? a?aiu o iaeeo nio? aeuieo a? oiao. I? e ouiio ca aiiiiiai? ??ciiiai?oieo ineoiiao? e?ieo? nio? iiao?e?ieo oano? a? iaoiaee aeyaey? ouny ineoieia?? i?? nio? i-ineoieia??i? aniaeoe e? aa?noaa, ye? aine? a?o?ou iaoai? ci a? oiiai? ?ioaa?ao??, ia'?aioaaeuii? a? a? oie iaaeiei iniaenoino? (e?aa?a).

Ai iaea? euo iioe? aieo ca? oa??ieo oai?? e e? aa?noaa iaea? aou:

1) oai?? y ?en (e?aa?noai o? aeoo?ouny ye oaiiiai, ii? ia?aiee niaoeo?? ieie ?enaie e? aa?) ,.

2) oai?? y aecia? aeuii? ?ie? iine? aiaiee?a (e?aa?noai a i? e aenooia? ye ooieo? y a? a caieo? a? i?? eoaaiu iaiiaoio? a-ni?aoiee?a, ye? i? eeia?ou ?e a? aoeey?ou e? a??a, eiai iiceo?) ,.

3) ?aeyoeaia oai?? y (iio?aao? a? aooaaiiy i? e aine? a?aii? e? aa?noaa ?en e? aa?a? niao? oe?ieo oiia, ca yeeie a? i a?, oa? aeoa? a? oie ?? ?eai?a),.

4)neooao?eia oai?? y (e?aa?noai ?icaeyaa?ouny ye yaeua, aaoa? i?iiaaia o??? ?e ?ioi? neooao???) .

?ya no? anieo cao? aieo a? aieo (aano?ae?enueee nio? ieia-ineoieia i? ioani? An A? a, a? aiiee iie? oieia ?c NOA? iaa?o Oaea? oa? i.) a? anoi??ou aoieo i? i oa, ui e? aa?noai i? iyaey?ouny o? euee o i? iaeaiieo neooao? yo, ye? aeieea? ou ia? aa eieaeoeaii? e a? oii? iacaea? ii a? a ?? ?enaeuiino? — yeui ianoaaeie ca?? ia?ou ?ioa?ane, oo? aioe e? aae, yeui aiaiaeouny i? eeiaoe ??oaiiy.

O?eaaee iiaeya ia aeyaeaiiy e? aa?noaa o A. ?annaea. A? i ea? a, ui e? aa?noai i? iyaey?ouny ia caa? ae. «E?ayi iiaiaa? ouny aeaaa ai oeo i?, iiee aiie a?? you a nai? caaoi? nou eiio? ie?aaoe neooao?, i? ioa, eiee aiie cia? ou i? i aeanio iacaaoi? nou, oi iaaa? ou ia? aaaao ne? aoaaii? ca e? aa?ii «.

Ca Oaea? ii, a? yeue?nou e? aa??a ?ica?ey· ouny ia o? e oaceooieo? :

1) a? aaiinoe?ia ooieo? y: e? aa?e aecea? a?ou neooao?, noaaeyou? e.

«a?aaiic » ,.

2) i? iiieo??a ooieo? y: e? aa?e i? iiiio?ou iaaio iie? oe?io e? i??, oiaoi iai? yiie a? e a? ioa?anao a? oie, yeee ae?? ooaaoeia i? iaeaiio neooao??,.

3) iia? e?co??a ooieo? y: e? aa?e iieeeeai? aiaeoeny i? ao?eiee a? oii? aaiiai ieie aecia? aiiy ?? noaiiaeua? cai? iiiiiaaiiai ieaio a? e.

?nio? aaee? acia oeiieia? y iie? oe?iiai e? aa?noaa. Oae A. Eannoae.

iaiaaa?ouny iiynieoe oeie e? aa??a, aeoiay? e ?c iniaeeainoae? oiui? iie? oeee. C oeo iiceo? e a? i aea? ey? e? aa??a — ?aaieia?a, aa? oaoi??a, oai? aoee?a. Ia aoieo A. Eannoaea e? aa?aie — aa? oaoi?aie ea? o? ii? oooy i? iaeie, aiie ooea? ou iieaaoaiiy? a?ac oae? iaoai? cie, ye aee? eaaiiy ?ioeo. E? aa?e -?aaieiae — oa? iaea?aooie, eio? ia? a?eee ao? aoo aaaaouio? aae. E? aa?eoai?aoeee noeeui? ai oai? aoecoaaiiy, ai?? ou iiai?? aaoe o? eaiao, ia? aoai???e ?? o neiaa, cayae? iai? ioe???e ieie .

A?euo?nou no? anieo iie? oieia?a aeoiaeou? c aeoioii?? iiai o? aeooaaiiy e? aa?noaa. A. Oaaaiai aea? ey? «eiina?aaoeaiee » ?

" ?aaie?o?eiee «oeie e? aa??a. Ia? oee o nai? e a? yeuiino? nie? a?ouny ia o? aaeo?ei? onoaiiaee oa ii? ie, a? oaee — iniiai? nai? a? ni? yiiao? ia iiiiaeaiiy inoaii? o, oiio ioneou iaoe iniaeea? ?ene oa? aeoa?o .

Aa? eaoaai??? e? aa??a — ia? aoai??aa??a oa a? euo?a aea? ey?

A?. Aa? in. E? aa?e — ia? aoai??aa? a?? ou a? i'y ?aae?cao? nai? o aeiaaeuieo iiaeya? a, e? aa?e — a? eee, iaaiaee, ?eiyou «ooo » ?

" iaaaeii «, eiioaio? o??e nai? oaaao ia aaoaeyo, iacaa? a??e ia oa, yeei iiaeiii noaoe noni? eunoai a inoaoi? iiio i? anoieo. A?. Aa? in oaei? iia’yco? o? oeie e? aa??a c iayaii? neooao???? na? aaiaeuai, aa a? aaoaa?ouny ?oiy a? yeui?nou. A? i acaaae? i? ioenoaaey? ?aaie?o?eia e? aa?noai a ia? ao noni? eunoaa ye ia? aoai???a ia? o?eiiio e? aa?noao ye a? eiaiio.

O?eaao oeiieia? iie? oe?iiai e? aa?noaa cai? iiiioaaa ?. Ayo?. Aiia a? oioo?ouny ia ineoieia?? ieo ?enao e oeiao iiaaa? iee iie? oe?ieo e? aa??a? iinoa? o oaeiio aeaeya?: aeoiay? c? noaaeaiiy ai? aaieia? aeaniiai? ooo aea? e?ou " ?eno? «oeie e? aa?a — ?aaieiaa oa e? aa?a — i? aaiaoeea, ca noaaeaiiyi ai aeanieo i? eo?euiee?a ?nio?ou e? aa?-oa?eciaoee oa e? aa? — i? aanoaaiee (ia?oee oi? io?, a? oaee ae? a?a? aie? oeo, ooi ca iei noi? ou), ca noaaeaiiyi ai i? ioeaiee?a e? aa?e aoaa? ou oaiaiaoyie, ui i? aaioou ai iii’yeoaiiy eiioe? eoo? iiooeo eiii? ii?nieo ??oaiu, a oaei? oaiaoeeaie, eio? iaiaaa? ouny iaaienia caaino? eoe eiioe? eo? cieueoe i? ioeaieea aoau-ui, ca niiniaii io? iee a? eniino? aea? ey?ou » ?eno? «oeie a? ae?eoiai e? aa?a oa e? aa?a — aiaiaoeea .

Aiionea?ouny e? io? e? eoa??? eeaneo? eao? iie? oe?ieo e? aa??a. Cie? aia, ii? eeaa? iaiao? aia oeiieia? y ca?? aiai e? aa?noaa: caaaeuiiiao? iiaeui? e? aa?e, e? aa?e ?aa?iiaeuieo, eieaeuieo ni? euiinoae ??ciiai ianooaao .

Ii?eeaee i? ao?a ai e? aa?noaa ia?? ai? ??cieo iie? oe?ieo ?inoeooo?a — «ia?oeo in? a «oeo ?e ?ioeo ia? o?e, noni? euiiiie?oe?ieo i? aai?cao?e oa? oo?a.

?.Aeiiaaeu cai? iiiioaaa aaa aei?? e iie? oeee e? aa??a ia i? anoaa? oiai, ?e i? aaioou aiie ci? ieoe aai caa? aaoe ?nio??a noaiiaeua? ye? ianooaae i? iaeai, eio? ?i aiaiaeouny? ica'ycoaaoe. Aca? iicaea?i?nou oeo aaio aei??? a aa? ciiao aeyaeoe oeie aieeao e? aa??a ia noni? eunoai.

Перший вимір Другий вимір

Сфери діяльності.

широка помірна вузька.

Збереження існуючого «рятівники» «заспокоюючі» менеджери.

становища Черчиль, де Голь (Ейзенхауер).

Помірні зміни патерналісти, популісти «переглядачі» «поліпшувачі».

(Бісмарк, Сталін) (Рейган, Тетчер).

Широкомасштабні ідеологи «реформісти» «новатори».

зміни (Мао, Гітлер) (Рузвельт).

Цікавий тип лідерства описав Б. Рассел, зокрема на прикладі Кромвеля, Леніна та Гітлера. Він зазначає, що «Кромвель і Ленін були людьми глибоких релігійних за характером переконань, які вірили в те, що є обраними виконавцями надлюдського замислу. Таким чином їх власні спонукання здавались їм виправданими, і вони мало піклувалися про ті блага, що дає влада. Наполеон, на відміну від них, — яскравий приклад солдата удачі. Революція влаштовувала його, оскільки вона забезпечила його власний шанс, в інших відношеннях він був байдужий до революції. Його успіх прийшов не стільки завдяки його визначним якостям особистоств, скільки завдяки првктичним навичкам в військовій справі. Саме розум Наполеона, а не його психологія, aaee eiio neeo aey oiai, uia iaa?? aoe ia? aiiao oai, aa? io? caciaaaee ii? aceo. Caa? a??e ia ana oa oei A? oea?a noi? ee c oeiii E? iiaaey? Eai? ia, a oei Ionnie? i? — c Iaiieaiiii.

Iie?oe?iee aina? a ?ica?ey? e? aa??a ca iaoiaaie ca? eniaiiy aeaae ye aaiie? ao?a? aeeoaoi?? a. Inoaii? e oei e? aa?noaa aeanoeaee aaoi? eoa?iei ?a?eiai. ?e cacia? aa ?. I? хельс, диктоторство вождів випливає не тільки з ганебної жадоби панування і дикого свавілля, а й дуже часто зі щирої впевненості в значимість власного «я «для суспільства. Що представляє собою цей тип, можна побачити на прикладі Й. Сталіна. Поширювалися міфи про його виняткову силу волі, стійкість, рішучість та «геніальність ». Насправді він був надзвичайно нерішучим, дуже часто не знав, як бути і що робити. Така ж пристрасть до влади і честолюбство, бажання будь-якою ціною бути об» єктом уваги, досягти слави і викликати захоплення юрби була властива й іншим диктаторам, зокрема Гітлеру. До речі, не завадить знати, що Гітлер страждав на короткозорість. Тексти його промов друкувалися на машинці великими літерами, і виходив Гітлер до народу без окулярів, роблячі вигляд абсолютно здорової людини .

Дія демократичного лідера не виходить за межі закону, насамперед конституції. А це передбачає, що він є носієм виконавчої влади (головою уряду, президентом). Однією з ознак демократії є можливість ненасильницьким шляхом усунути від влади недостойного лідера .

Істотне значення має поділ лідерів на реформаторів і революціонерів. Це, насамперед, відмінності в питаннях тактики. Для реформаторів типовим є прагнення до мирної тактики поступових змін, в основному щляхом переконання. Революціонери дотримуються екстремістської тактики, що включає насильство. Хоча для досягнення окремих цілей революціонери за певних умов беруть на озброєння тактичні прийоми реформаторів. Своєю чергою реформатори стикаються з тим, що їхня ненасильницька конфронтація викликає тактику насильства з боку прихильників існуючих порядків.

Різниця між лідерами — реформаторами і лідерами — революціонерами більшою мірою виявляється в розумінні й оцінці ситуації. Як зазначає Р. Такер, реформатор відстоює ьазовий міф політичного суспільства, його ідеальну модель культури. Відхилення практики в деяких сферах життя від моделі - це ситуація, яку можна і потрібно виправити. Революціонер, визначаючи колективну ситуацію, вважає, що вона ганебна, виправити її неможливо. Єдиний вихід — фундаментальна перебудова суспільства .

Завдяки авторитету й особистому впливу політичний лідер відіграє визначальну роль у здійсненні влади над організацією, до якої він належить і яку очолює. Функціонально він покликаний формувати політичний курс, стратегію і тактику. Його діяльність здійснюється на трьох взаємопов" язаних рівнях: перший — здійснення функції оцінки (від лідерів чекають авторитетної, мудрої та своєчасної оцінки групових ситуацій), другий — вироблення лінії поведінки (визначення від імені групи напряму її дій з метою розв" язання проблеми), третій — виконання мобілізуючих функцій (лідер повинен домагатися підтримки всієї групи або її більшості в оцінці ситуації і реалізації наміченого плану).

Лідер — обов" язково особистість, продукт «природного відбору ». В зв" язку з цим слід розрізняти поняття «лідер «і «керівник ». Політичний керівник також визначає мету політики і засоби її досягнення, домагається реалізації певної стратегії і тактики. Проте робить це тому, що призначений або вибраний на керівну посаду. Звичайно, він може бути при цьому справжнім лідером — це найкращій варіант. Але можлива і відсутність у політичного керівника, як в особи, якостей лідера. І ще одне: якщо керівник призначається, то лідер висувається стихійно .

Серед усіх атрибутивних якостей політичного лідера на перше місце можна поставити харизматичні якості: говорити, спілкуватись з людьми. Базовими для лідера є також якості організаторські. Перше з організаторських якостей — це вміння створювати свою команду. Третьою важливою якістю політика, без якої не відбудеться лідер — аккумуляційність, тобто вміння накопичувати, обдумувати і виражати інтереси людей .

Три вирішальні і обов" язкові якості для лідера визначав М. Вебер. Це — пристрасть, почуття відповідальності, окомір. Пристрасть у розумінні орієнтації на сутність «справи », пристрастну самовідданість їй. Проте однієї тільки пристрасті недостатньо. Відповідальність за справу повинна бути провідною зіркою його діяльності. А для цього потрібен окомір, здатність внутрішньо зібрано і спокійно піддаватися впливові реальностей. Відсутність дистанції і тільки такої - один із смертних гріхів усякого політика .

Взагалі, лідер повинен бути наділений багатьма визначальними рисами. Зокрема він повинен вміти зрозуміти, ліквідувати, а ще краще, не допустити політичного конфлікту. Лідер повинен мати здібність відчувати політичний час, адже вважається, що лідер, який іде на компроміс раніше ніж треба, втрачає авторитет, а лідер, який іде на компроміс пізніше ніж треба, втрачає ініціативу.

Певна річ, серйозний політичний лідер повинен мати власну політичну програму втілення якої у життя стане альфою і омегою його власної політичної лінії. Процес реалізації цієї програми багато в чому залежить від уміння особистості доповнити формальне лідерство (яке пов" язане з встановленими для «першої особи «правилами і функціональними відносинами) з лідерством неформальним (воно виникає на основі особистістих взаємовідносин у даній групі). У іншому випадку, якшо формальне лідерство вступає в конфлікт з лідерством неформальним, то проблема реалізації політичної програми матиме низький процент ймовірності і слабку перспективу .

Формування морально й інтелектуально розвиненої особистості сьогодні - це високоякісна демократія і цивілізована державна політика завтра. Справді вільною і справді незалежною Україна може стати лише за умов становлення і зміцнення у суспільстві стійкої, життєздатної традиції цілеспрямованого виховання у людини почуття власної духовної гідності - воно не просто забезпечує їй імунітет проти «вуличного плюралізму «, а є найпершою й основною аксіомою правосвідомості і політичної культури особистості, включаючи й особистість політичного лідера. Ця традиція, а ми є свідками перших її паростків, і започатковує перехід від авторитарного лідерства (яке передбачає одноосібний спрямовуючий вплив) до демократичного лідерства (яке залучає людей до спільного управління суспільними справами), а якщо ширше — то і до формування розвинутого демократичного менталітету українського народу .