Капиталистическое розвиток Японії кінці 19 — початку 20 вв

Міністерство загального характеру і професійного образования.

Саратовська Державна Економічна Академия.

Кафедра економічної і політичною истории.

Р е ф е р, а т.

на тему:

Підготував: студент 3-го курса.

1 група ФЭАПП Голубєв З. H.

Перевірив: Гусарова Л. Ф.

Cаратов.

Буржуазна революція 1867−1868 рр. («Реставрація Мейдзі») відкрила нову історичну шпальту на життя Японії. Сильні феодальні пережитки ще збереглися, проте ліквідація феодальної роздробленості, знищення великого феодального землеволодіння, скасування станового нерівності, легалізація угод на грішну землю, заохочення підприємництва створювали необхідні умови для порівняно розвитку капитализма.

Найважливіші з буржуазних перетворень торкнулися аграрних відносин. Велике феодальне землеволодіння скасували передусім, але типово компромісним шляхом. Земельні володіння феодальної знаті держава викупило на виключно вигідних нею умовах: встановлювалася висока довічна пенсія — до 10% умовного валового доходу. Колишні удільні князівства були реорганізовані у провінції, безпосередньо підлеглі центральної власти.

На початку 1872 р. легалізовано принцип приватної власності на землю: дозволена купівля-продаж землі і проведена поземельна перепис, в ході якого землю у власність її фактичним власникам, які отримували від влади відповідний документ. Проведення аграрній реформі в значною мірою створювалося селянськими заворушеннями, не прекратившимися і після подій 1867−1868 рр. Проте реформу була покликана задовольнити колись всього сільську верхівку, тобто багатих селян, купців і лихварів, до рук яких фактично раніше перейшла значної частини землі на основі нелегальних угод, здійснених у вигляді оренди, «дарування» і т.д. Йдеться тепер про легалізації цій приватній земельної власності. Юридично всіх селян (зокрема і власників дрібних земельних ділянок, куди поділили землю, раніше належав феодальним магнатам) оголосили власниками. Проте карликові селянські господарства були обтяжені заборгованістю, ними також лягало тягар знову введеного високого грошового поземельного податку. Земля мав потрапити у руки поміщиків і багатих селян, і вчорашні крестьяне-собственники перетворювалися на безправних арендаторов.

Цей болісний процес, який походив у японській селі, видозмінював аграрні відносини, пристосовуючи їх для потреб інтенсивно розвивалися і побеждавших капіталістичних отношений.

У 1872 р. була формально проголошена ліквідація станових привілеїв. Дозволялося вільно пересуватися всій країні. Були знято й інші рогатки, перешкоджали вільної підприємницької деятельности.

Буржуазні перетворення суттєво зачепили колишнє привілейоване стан військового дворянства — самураїв. Великі феодальні землевласники — князі отримали щедру грошову компенсацію за відмови від своїх феодальних прав на користь імператора, але становище пересічного самурайства загалом погіршилося. Частина самураїв закріпилася в державному апараті, поповнивши ряди чиновників; до армій вони як і становили кістяк офіцерства. Деякі самураї перетворилися на поміщиків, але багато частина залишилася без будь-якого стійкого джерела доходів населення і не могла пристосуватися до нових умов грошового господарства. Це була неспокійна й марнославна «вольниця», яка хотіла погодитися з втратою свого привілейованого положения.

У 1970;х роках ХІХ в. стався ряд реакційних самурайських заколотів, учасники яких домагалися відновлення колишніх феодальних порядків і, зокрема, таких спеціальних самурайських привілеїв, як право носити зброю. Запровадження загальної військового обов’язку остаточно підірвало монополію самураїв на військову справу; різке скорочення державних пенсій, выплачивавшихся самураям, викликало у тому числі особливе обурення. До цьому приєднувалося невдоволення «слабкої», т. е. недостатньо агресивної, на думку, зовнішньої політикою японського уряду, не сулившей в недалекому майбутньому ніяких завойовних походів, які б дали самураям можливість висунутися і обогатиться.

Незадоволених очолив військовий міністр Сайго Такамори. Він різко критикував зовнішній політиці уряду та вимагав, щоб Японія «показала себе». Сайго, зокрема, наполягав на розв’язанні воїни для завоювання Кореї. Такі агресивні й те водночас авантюристичні настрої самурайської опозиції не поділялися більшістю правлячих кіл. Прийняття відверто агресивного зовнішньополітичного курсу більше загрожувало відсталою, слабкої в економічному просторі і у військовому відносинах Японії небезпечними наслідками. Тому поданих у уряді прибічникам військових авантюр на чолі з Сайзі зірвалася подолати опір біліша обережних елементів, що гуртувався навколо Окубо Тосимити. Окубо, як і Сайзі, належав до самурайству. Проте Окубо був лідером найбільш обуржуазившихся верств феодального дворянства, вся діяльність яких спрямовувалася шукати компромісу з буржуазією з проведення щодо ліберального внутрішньополітичного курсу і якнайшвидшій модернізації Японии.

Японське уряд вирішило зробити порівняно не велику по масштабам загарбницьку експедицію китайською острів Тайвань, що стала своєрідною поступкою прибічникам енергійної завойовницької політики, експедиція мала зіграти роль захисного клапана проти можливого самурайського взрыва.

Перекинені в 1874 р. до Тайваню японські війська зустріли слабке спротив з боку майже беззбройного місцевого населення. Побоюючись ускладнень з іншими європейськими державами, Японія невдовзі змушена була евакуювати своп війська із Тайваню, вимовивши, проте, уряд Китаю грошову «компенсацию».

Тайванська експедиція не задовольнила самураїв. У 1877 р. спалахнув великий реакційний заколот Півдні Японії — у провінції Сацума. На чолі заколоту став Сайго. Заколотники взяли в облогу гарнізон урядових військ у р. Кумамото і протягом кількамісячної вели уперту збройну боротьбу з урядом. На карту поставили збереження проведених реформ. Восени 1877 р. уряд зміг справитися з заколотом, а Сайго покінчив життя самогубством. Втім, ставлення правлячих кіл до цього заколоту і до самому Сайго було двоїстим. Ватажок заколотників як отримав посмертне «прощення», але його канонізований як «ідеальний самурай»; і столиці Японії Токіо було споруджено пам’ятник Сайго.

Придушення самурайського заколоту зміцнило в правлячих колах Японії позиції поборників буржуазних реформ.

80-ті роки ознаменувалися серйозними зрушеннями економіки країни. На зміну мануфактурі спадало машинне виробництво. Держава активно сприяло виникненню великої капіталістичної промисловості. Уряд вкладав коштом платників податків, переважно селян, значні кошти на будівництво нових фабрик и заводов. Протягом часу з 1863 по 1880 рр. воно побудувало кілька про зразкових підприємств, переважно у легку промисловість, і згодом передала за невелику компенсацію до рук власників — передусім небагатьох привілейованих фірм, близьких до вищої бюрократії й виступаючих нерідко тримають у ролі урядових банкірів. Такими, в частковості, були фірми Мицуи і Мицубиси.

Розвиток промисловості відбувалося нерівномірно. При порівняно швидке зростання текстильного виробництва металургія розвивалася уповільненими темпами. Не варто 9О-х років, виробництво чавуну і вони залишалося на вкрай низький рівень. У цілому країні досі переважали дрібні й дрібні підприємства напівкустарного типу. Японія залишалася в основному аграрної страной.

Попри свій феодальний фасад, японська монархія проводила в відношенні промисловості сутнісно буржуазну політику. Заохочувальна політика була значною мірою результатом прямого тиску з боку буржуазії, котра добивалася захисту від іноземної конкуренції. Імпортні товари досі перебувають у вигіднішому становищі завдяки низьким митним мита, встановленим з урахуванням нерівноправних договорів із іноземними державами.

Заходи уряду, з тим, аби здолати кривду технічне й військове відставання Японії від передових капіталістичних держав, також відповідали інтересам буржуазії. До того ж великі торгові й промислові фірми пов’язувалися найтіснішими узами з полуфеодальным державним апаратом. За всіма цими причин японська буржуазія задовольнялася проведеними урядом обмеженими реформами.

Незавершеність аграрних перетворень перешкоджала розширенню внутрішнього ринку і цим самим гальмувала розвиток капіталізму. Проте підприємці вилучали винагороду і з феодальних пережитків, застосовуючи їх посилення експлуатації молодого, ще тільки що формувався робочого клаcca. Широко застосовувалася контрактація робочої сили в, коли вербувальники укладали угоди з селянами про «поступку» їхніх дітей фабриканту. Експлуатація дешевого жіночого і дитячого праці приймала величезні розміри. Taк, в 1882 р. та країні налічувалося трохи більше 50 тис. промислових робочих, серед яких жінок було 69%. У 1895 р. із загального кількості 425 тис. промислових робітників було виплачено близько 250 тис. жінок. Середня тривалість робочого дня дорівнювала 14 часам.

Між поміщиками і буржуазією нерідко виникали розбіжності різноманітні питанням внутрішнього політики. Наприклад, пoмещики домагалися зниження поземельного податку, демагогічно виступаючи у ролі «захисників» селянства, а буржуазія відстоювала високе поземельное оподаткування, оскільки значної частини державних надходжень йшла на заохочення розвитку промисловості. Але ці розбіжності мали другорядне значення. Обидва панівних класу проводили політику збільшення непрямих податків, роль що у державний бюджет неухильно зростала. Класовий союз поміщиків і капіталістів закріплювався загальній зацікавленістю в збереженні та використання різноманітних феодальних пережитків і реакційного державного аппарата.

Японські промисловці дуже рано почали йти до захоплення зовнішніх ринків. Агресивні устремління буржуазії знаходили підтримку японської монархії. Авантюризм колишнього самурайства зберігав виняткову живучість, бо харчувався прагненням японського капіталізму до експансії і підтримувався впливовими мілітаристськими кліками в правительстве.

Державний апарат японської монархії, переважно успадкований від феодальних часів, вирізнявся відсталістю і бюрократизмом. Чиновництво, вояччина і поліція мали величезної владою на стране.