Боротьба за українську православну церкву у міжвоєнній Польщі

Анотація

боротьба збереження православний церква У статті охарактеризовано боротьбу українців у міжвоєнний період за збереження православної церкви в Польщі. Наведено приклади свавілля та переслідувань щодо православного населення Волині, Холмщини та Підляшшя. Проаналізовано деякі виступи українських послів, зокрема Степана Барана, у польському парламенті. В них неодноразово наголошувалося на протиправних діях поляків. Ставилися конкретні вимоги припинити переслідування та зберегти, згідно з міжнародними домовленостями, право українців на віросповідання. Показана активна діяльність цього громадського та політичного діяча в обороні української церкви. Розкрито його роль у зборі доказів щодо наступу польської влади на православні святині, закриття, руйнації церков, розправ над українськими священиками. Продемонстрована активна позиція не тільки українських послів, але і українського населення загалом.

Зроблено акцент на проблемі відділення православної церкви Польщі від Московської патріархії. Вказано на домінуючу ідеологію II Речі Посполитої — національну асиміляцію. Звернено увагу на створення комітету у справах національностей, який починає стрімкий наступ на українське православ’я.

Ключові слова: сейм; українські посли; православна церква; митрополія; Холмщина; Підляшшя.

Аннотация

Борьба за украинскую православную церковь в межвоенной Польше

Шептицкая Любовь Богдановна, к. и. н., доцент кафедры истории Украины, политологии и права, e-mail: Этот адрес e-mail защищен от спам-ботов. Чтобы увидеть его, у Вас должен быть включен Java-Script Захарчин Наталья Геннадиевна, к. и. н., доцент кафедры истории Украины, политологии и права, e-mail: Этот адрес e-mail защищен от спам-ботов. Чтобы увидеть его, у Вас должен быть включен Java-Script.

В статье охарактеризирована борьба украинцев в межвоенный период за сохранение православной церкви в Польше. Приведены примеры произвола и преследования православного населения Волыни, Холмщины и Подляшья. Проанализированы некоторые выступления украинских послов, в частности Степана Барана, в польском парламенте. В них неоднократно отмечались противоправные действия поляков. Ставились конкретные требования прекратить преследования и сохранить, в соответствии с международными договоренностями, право украинцев на вероисповедание. Показана активная деятельность этого общественного и политического деятеля для сохранения украинской церкви. Раскрыта его роль в сборе доказательств наступления польской власти на православные святыни, о закрытии, разрушении церквей, расправ над украинскими священниками. Продемонстрирована активная позиция не только украинских послов, но и украинского населения в целом.

Сделан акцент на проблеме отделения православной церкви Польши от Московской патриархии. Указано на доминирующую идеологию II Речи Посполитой — национальную ассимиляцию. Обращено внимание на образование комитета по делам национальностей, который начинает стремительное наступление на украинское православие.

Ключевые слова: сейм; украинские послы; православная церковь; митрополия; Холмщина; Подляшье.

Abstract

Struggle for ukrainian orthodox church in interbellum Poland

Sheptytska Lubov Bogdanivna, PhD in History, Assistant Professor of the Department of history of Ukraine, political science and law, e-mail: Этот адрес e-mail защищен от спам-ботов. Чтобы увидеть его, у Вас должен быть включен Java-Script.

Zakharchyn Natalia Hennadiivna, PhD in History, Assistant Professor of the Department of history of Ukraine, political science and law, e-mail: Этот адрес e-mail защищен от спам-ботов. Чтобы увидеть его, у Вас должен быть включен Java-Script.

The article characterizes the struggle of Ukrainians to save the Orthodox Church in Poland in the interbellum period. The examples of violence and persecution of orthodox population of Volyn, Chelm Land, Pidliashia are shown. Certain declarations of Ukrainian ambassadors (particularly such of Stepan Baran) in Polish parliament are analyzed. Ukrainian ambassadors repeatedly noted illegal actions of the Poles and specifically demanded to stop the persecution and to preserve the right of Ukrainians to practice their faith in accordance with international agreements. The study reveals the role of S. Baran in gathering evidence of assaults of Polish authorities on Orthodox shrines, closing and destruction of churches, massacres of Ukrainian priests. The authors demonstrate the active position not only of Ukrainian ambassadors, but the Ukrainian population as a whole.

The emphasis is placed on the problem of the separation of the Polish Orthodox Church from the Moscow Patriarchate. It is indicated that the dominant ideology of the II Rzeczpospolita becomes national assimilation. Attention is drawn to the formation of the committee in the affairs of nations, which begins a rapid attack on the Ukrainian Orthodoxy.

Key words: Sejm; Ukrainian ambassadors; Orthodox Church; archdiocese; Chetm Land; Pidliashshia.

Після сумнозвісного рішення Ради послів держав Антанти 1923 р., за яким західноукраїнські землі опинилася у складі Польщі, польська влада незважаючи на міжнародні зобов’язання починає наступ на все українське. Під особливим прицілом поляків опинилася українська православна церква, яка займала панівне становище серед українців Волині, Холмщини, Підляшшя.

Проблема співіснування польської влади і українського православ’я неодноразово висвітлювалася українськими і польськими дослідниками. Зокрема деякі аспекти проблеми порушувалися у розвідках Л. Зашкільника [1], Є. Пастернака [2], Р. Томчика [3], Н. Столокос [4], Барана [5] та ін. дослідників. Джерельну основу роботи становлять спогади відомих громадсько-політичних діячів та публікації тогочасної преси.

Основна мета даної статті — показати становище православної церкви на етнічних українських землях, які опинилися в складі Польщі, та дослідити внесок українців і зокрема посла польського сейму С. Барана в боротьбу за збереження українського православ’я.

Після завершення Першої світової війни відроджена II Річ Посполита стала не тільки багатонаціональною, але і багатоконфесійною державою. Найбільшою національною меншиною Польщі були українці, які за віросповіданням поділялися в основному на православних і греко-католиків.

Польська урядова статистика 1931 р. вказує, що у Краківському воєводстві проживало 12 тис. православних на 51 800 греко-католиків, а у Львівському 9 тис. православних на 1 млн 305 тис. греко-католиків [6, с. 101]. Конфесійною межею між православними і греко-католиками став так званий «сокальський кордон», який умовно розділяв етнічні українські землі між віруючими: з одного боку Галичина із переважною більшістю греко-католиків, з іншого Волинь та Холмщина — із православними [4, с. 60]. Майже всі греко-католики проживали на теренах, які раніше були в складі Австро-Угорщини, а православні на території, яка перебувала під владою Російської імперії.

Становище православної церкви було надзвичайно хитким. Проблема полягала в тому, що був втрачений зв’язок із Російською православною церквою, фікцією стала ідея «великої і єдиної Русі», а ставлення поляків було вкрай вороже. Римо-католицька церква розпочала тотальний наступ на православ’я, використовуючи як судові, так і насильницькі методи боротьби. Чіткої позиції влади в цьому питанні не було: одні польські політики орієнтувалися на ліквідацію православ’я взагалі, інші — на «організаційну перебудову» церкви в потрібному державному напрямку. Проте прихильники першої концепції зіштовхнулися із великою кількістю прихильників православ’я, наявністю конституційних гарантій, значним спротивом серед віруючих, а також міжнародною реакцією щодо польських зобов’язань стосовно до національних меншин. Тому більшої популярності набуває друга концепція «перебудови» православної церкви на зразок польської. З цієї нагоди було видане адміністративне розпорядження Міністра віросповідання та освіти Польщі про ставлення держави до православної церкви в Польщі [5, с. 26].

В польському плані Холмщина з Підляшшям та Лемківщина були важливими стратегічними об'єктами і тому ставилося завдання вилучити ці землі із зв’язку з греко-католицькою єпархією та відмежувати від українського національного впливу. Даний план не був погоджений навіть із митрополитом А. Шептицьким, як главою греко-католицької Галицької провінції. Впродовж двох років велися переговори поляків із Ватиканом і 10 лютого 1934 р. папським декретом було створено апостольську адміністратору для Лемківщини з 9 деканатів з числом вірних близько 100 тис. З цього приводу нунцій Мармаджі написав лист до митрополита Шептицького, в якому звернув увагу на те, що створення апостольської лемківської адміністратури — це суто церковний акт і не має ніякого політичного підложжя [2, с. 4].

Проблема відділення православної церкви від Московської патріархії знайшла спротив і з боку Росії. Проте польська влада через підкупи і різні афери з 1924 р. призначила автокефалію православної церкви незважаючи на спротив всього московського духовенства [2, с. 225].

Але незважаючи на всі «законні» заходи щодо православної церкви, які намагався продемонструвати польський уряд, ситуація довкола православ’я була вкрай критична. З кінця 20-х років ХХ ст. починається тотальний наступ на храми, який проявився у демонтажі церков, забороні священикам служити Службу Божу, спаленні церковного інвертаря.

Наступ на українське православ’я свого апогею досяг в другій половині 30-х років. Саме в цей період домінуючою ідеологією Другої Речі Посполитої стає національна асиміляція. Було створено комітет у справах національностей, який починає стрімкий наступ на православну церкву, «яка повинна стати інструментом поширення польської культури на східних кресах, отже необхідно докладати зусиль до спольщення православ’я й припинення його українізації». Крім цього, проблему українського православ’я мав вирішувати і так званий «рух православних поляків», започаткований військовими, який в більшості випадків носив брутальний характер [4, с. 66].

Українська громадськість не залишалася осторонь даної проблеми. Особливо активно до цієї боротьби долучився Степан Баран — політичний діяч, публіцист, правник, журналіст, греко-католик за віросповіданням. Відомий політик і громадський діяч Мілена Рудницька підкреслювала, що життєвий шлях Степана Барана так тісно пов’язаний з історією боротьби українського народу в Галичині в першій половині XX століття, — і навпаки, «історичний шлях Галицької України у цьому періоді, її розвиток, її змагання впродовж кількох десятиліть так сильно позначені печаттю його духа, збагачені його творчою ініціативою, його невсипущою працею, що годі розглядати одне без зв’язку з другим…» [10, с. 336−337].

Додавало сил і впевненості в цій боротьбі і особисте знайомство С. Барана з митрополитом греко-католицької церкви Андреем Шептицьким. Український посол дуже часто зустрічався і розмовляв з митрополитом, консультувався у церковних питаннях.

Основним «полем битви» в справі захисту українського православ’я Степан Баран обрав польський сейм. Будучи його послом, доктор С. Баран неодноразово використовував трибуну для того, щоб звернути увагу на проблему православної церкви в Польщі, а ще більше на утиски і переслідування, яких зазнавали українці з боку польського режиму. Всі його промови базувалися на конкретних, перевірених і зібраних ним особисто фактах. Степан Баран зустрічався із віруючими, проводив багатогодинні розмови із православними священиками, апелював до місцевих органів влади, розмовляв із свідками свавілля, яке вчиняли поляки.

Описуючи ці події у своїй праці «Митрополит Андрей Шептицький», С. Баран наголошує: «.Польща повела на тих теренах з самого початку колонізаційну і латинізаційну політику. Рівночасно вона старалася зробити православну Церкву вповні залежною від себе і накинула їй польську урядову мову, а духовні семінарії і православний богословський факультет при варшавському університеті були з польською мовою навчання і проявляли повну польонізаційну систему у вихованні кандидатів духовного стану» [6, с. 104].

Польська влада з самого початку окупації почала загарбувати церковні земельні маєтки православної церкви Холмщини і Підляшшя і розпарцельовувала поміж поляками. Православні церкви закривалися, а більшість з них передавалася римо-католикам. Кульмінацією в цих подіях стали весна-літо 1938 р. Кількість православних церков зменшилася із 383 — у 1914 р. до 51 — у 1939 р. [6, с. 107].

Степан Баран особисто відвідав містечко Щебрешин на Холмщині, де в 1938 р. поляки закрили і поруйнували одну з найстаріших пам’яток українського церковного будівництв ХІІ ст. Нечувані свавілля сталися у м. Холмі у підземеллях єпископського собору, де було розбито крипти з гробницями єпископів, настоятелів собору, спаплюжені їхні останки. Сам собор відразу став римо-католицьким костелом [5, с. 15].

У березні 1938 р. український посол зустрівся із мешканцями села Гриньки Лановецької волості Кремянецького повіту у справі переслідування українського православного населення та відібрання документів від отця М. Маможинського і унеможливлення для нього проводити службу для селян с. Гриньки. Степан Баран звернувся до прем'єра Складовського, вказав на ті переслідування, яких зазнають священники та вірян, і засудив їх. Сам особисто опікувався питанням повернення документів і можливості відправляти службу православному отцю [7, с. 8].

Саме в цей період часу Степан Баран їде у Варшаву і починає роботу над збором матеріалу для інтерпеляції у сеймі. До українського посла почали зголошуватися люди з усіх сіл, які зазнавали утисків з боку польської влади. Всі свідчення С. Бараном записувалися та доповнювалися матеріалом із варшавської православної консисторії. Увесь цей матеріал посол використав у своїх двох інтерпеляціях до голови ради міністрів, які були винесені на пленарному засіданні польського сейму 6 і 21 липня 1938 р. в яких було подано точні дані — про час збудування та знищення чи спалення поляками православних церков [8, с. 2; 9, с. 2]. Інформація стосувалась 183 церков.

Звичайно, що одному провести таку колосальну роботу було надзвичайно складно. Велику підтримку С. Баран отримав від українських послів, які разом з ним працювали у сеймі та священиків як православних, так і греко-католицьких. Так, промову у сеймі по цьому питанню, окрім С. Барана, виголосили протоієрей Мартин Волков та сенатор Остап Луцький. Гострі дискусії розгорнулися над договором від 2 червня 1938 р. між Апостольською Столицею і Польщею у справі про уніатські землі і церкви [5, с. 15]. Увесь цей матеріал був опублікований українською та польською мовами при сприянні УНДО. Копії цих інтерпеляцій були передані через посла Володимира Целевича митрополитові Андрею Шептицькому. Митрополит миттєво відреагував на цей матеріал і написав послання, в якому засудив політику польського уряду. Послання митрополита було опубліковане 23 серпня 1938 року на першій сторінці газети «Діло» і в ньому наголошувалося, що «…нищення церков у місцевостях, де церква потрібна народові, заборона відправи церковних Богослужень і карання за молитву — мусимо вважати за факти релігійного переслідування» [6, с. 110]. Послання було відразу ж конфісковане польською цензурою, але незважаючи на це воно миттєво масово розійшлося поміж українцями і справило величезний розголос серед православних.

Згадуючи діяльність С. Барана в означений період, М. Рудницька підкреслювала його велику працездатність: «Д-р Баран вже в понеділок пополудні мусить виїхати з Тернополя, щоб встигнути вчасно до Варшави, вертається звідтіля аж у суботу перед полуднем. А в неділю треба бути в Тернополі, де чекає його безліч справ, треба бути в своїй виборчій окрузі або у Львові, де призначена політична чи інша важна нарада. І так тиждень за тижнем, рік за роком» [10, с. 344].

Таким чином, парламентська діяльність С. Барана у 19 281 939 рр. була підпорядкована проблемі розв’язання українського питання. На пленарних засіданнях сейму, нарадах його комісій, посольських справознавчих вічах він захищав не тільки політичні, соціально-економічні, культурно-освітні інтереси українства, але ревно відстоював православну віру. Степан Баран допомагав українцям порадами, адвокатськими послугами, гучними промовами в парламенті. І завдяки цьому зумів відстояти українські православні святині, підтримати дух вірян і продемонструвати, що спільна боротьба набагато ефективніша.

• 1. Зашкільняк Л. Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів / Леонід Зашкільняк, Микола Крикун. — Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002. — 752 с.
• 2. Пастернак Є. Нариси історії Холмщини і Підляшшя / Євген Пастернак. — Торонто, 1989. — 465 с.
• 3. Tomczyk R. Ewolucja ideowo-taktyczna Ukrainskiego Zjednoczenia Narodowo-Demokratycznego (UNDO) wobec panstwa i rz^du polskiego w latach 1925;1939 / Akcja «Wisla» na tle stosunkow polskoukrainskich w XX wieku. Materiaiy z sesji naukowej zorganizowanej przez instytut Historii Uniwersytetu Szczecinskiego. — Szczecin, 1994. — S. 61−66.
• 4. Стоколос H. Політика урядів міжвоєнної Польщі (1918;1939 рр.) щодо православної церкви і українців / Надія Стоколос. — Київ, 2001. — 103 с.
• 5. Баран С. По неволі — відродження / Степан Баран. — Краків, 1940. — 43с.
• 6. Баран С. Митрополит Андрей Шептицький: життя і діяльність / Степан Баран. — Мюнхен, 1947. — 151 с.
• 7. Українські інтерпеляції у соймі // Діло. — 1938. — Ч. 73. —С. 8.
• 8. Між трьома соснами — державністю, польськістю і римокатолицтвом // Діло. — 1938. — Ч. 146. — С. 1−2.
• 9. Баран С. Країна, що завмирає / Степан Баран // Діло. — 1938. —Ч. 157. — С. 1−2.
• 10. Рудницька М. Степан Баран на тлі своєї епохи: Статті, листи, документи / Мілена Рудницька. — Львів, 1998. — С. 336−347.
• 1. ZASKIL’NJAK, L. (2002) Istorija Pol’sci: vid najdavnisych casiv do nasych dniv — History of Poland from ancient times to the nowadays. Lviv (in Ukrainian).
• 2. PASTERNAK, YE. (1989) Narysy istorii Kholmshchyny i Pidliashshia — Essays on the History of Kholmshchyna and Pidliashshia. Toronto (in Ukrainian).
• 3. TOMCZYK, R. (1994) Ewolucja ideowo-taktyczna Ukrainskiego Zjednoczenia Narodowo-Demokratycznego (UNDO) wobec panstwa i rzadu polskiego w latach 1925;1939 — Ideological and tactical evolution of National and democratic union of Polish people in 1925;1939. Akcja «Wisla» na tle stosunkow polsko-ukrainskich w XX wieku. Materialy z sesji naukowej zorganizowanej przez instytut Historii

Uniwersytetu Szczecinskiego Visla"action on the Ukrainian-Polish relations background of the 20th century.

• 4. STOKOLOS, N. (2001) Polityka uriadiv mizhvoiennoi Polshchi (19 181 939 rr.) shchodo pravoslavnoi tserkvy i ukraintsiv — Policy of Polish interbellum government (1918;1939) regarding the Orthodox Church and the Ukrainians. Kyiv (in Ukrainian).
• 5. BARAN, S. (1940) Po nevoli — vidrodzhennia — After slavery — rebirth. Krakiv (in Ukrainian).
• 6. BARAN, S. (1947) Mytropolyt Andrei Sheptytskyi: zhyttia i diialnist — Metropolitan Andriy Sheptytsky: life and work. Miunkhen (in Ukrainian).
• 7. Dilo (1938) Ukrainski interpeliatsii u soimi — Ukrainian interpellation in the Polish Sejm. 3 April. p. 8 (in Ukrainian).
• 8. Dilo (1938) Mizh troma sosnamy — derzhavnistiu, polskistiu i rymokatolytstvom — Between the three pines — statehood, Polishness and Roman Catholicism. 6 July. p. 1−2 (in Ukrainian).
• 9. BARAN, S. (1938) Kraina, shcho zavmyraie — A country that freezes. Dilo — Dilo. 21th July. p. 1−2 (in Ukrainian).
• 10. RUDNYTSKA, M. (1998) Stepan Baran na tli svoiei epokhy — Stepan Baran on the background of his era. Statti, ly’sty, dokumenty — Articles, letters, documents. Lviv. p. 336−347 (in Ukrainian).