Київська Русь

Міністерство Освіти України.

РЕФЕРАТ.

Київська Русь.

Виконав: учень 10-А класу.

СШ № 1.

Ублінських Олександр

м. Запоріжжя.

2002 р.

План.

1. Пожива. 2. Будування. 3. Вбрання. 4. Які ж були слів «яни, наші далекі предки? 5. Обряди.

А) Подружжя.

Б) У будень й свято.

У) Ігри, танки, музика.

Р) Поховання.

1. Пожива.

Пили молоко корів «яче і овече; кобиляче чорне молоко, чи кумуз, якої дуже смакувало кочовикам, не прийнялося. З молока робили сир, але й про олію звісток не маємо. Споживали також яйця.

Зате далеко менше був поширений рослинний харч. як вже знаємо, городини було б тоді небагато: ріпа, часник, цибуля, може огірки, зі стручкових рослин.

Землеробство. З хлібних рослин оброблялись просо й гречка. Вирощувалися льон, коноплі. Південні землі (родючі ґрунти, древні скіфські землеробські традиції, зв «язки із державами Північного Причорномор «я) — обганяють північні землі в розвитку.

2. Будування.

Селитися слів «яни любили по берегах рік й озер, на високих місцях, щоб водою не залило под годину весняних розливів.

Тисячу років тому не вміли слів «яни будувати гарних будинків. Вони сплітали собі житла із галузей, покривали соломою — аби укритися від дощу так непогоди, — жили і у землянках.

Від що писавши Ибн-Даста: «Холод у їхній стране буває доти сильний, що кожний із них викопує собі в землі рід льоху, до якого прилаштовує дерев «яний гострий дах, й на дах накладає землі. Узявши кілька дров й каменів, запалюють вогонь й розжарюють камені на вогні до червоного кольору. Колі ж розжаряться камені до вищого ступеня, наливають їхньою водою, отчого поширюється пар, що нагріває житло доти, що знімають уже одяг. У такім житлі залишаються до весни » .

Негода й холоднеча змусили уже в стародавності предків наших задуматися про ті, як бі краще улаштувати собі дах.

Стали смердоті свої плетені курені обмазувати глиною. Там, де було б вдосталь лісу, навчилися робити стіни із щільно складених колод й будувати хати.

Печей й димарів зовсім над стародавності, а влаштовували серед жител вогнища, де й розводили вогонь, а дим ішло в отвір у чи даху в стіні. Лави, столи й все домашнє начиння робилися із дерева.

3.Вбрання.

Негода та мороз змусили наших предків, що прийшли із півдня, подумати й про теплий одяг. Де нестаток, отут й допомога: ліси повні були хутровим звіром. Треба лише приловчитися, а добути хутро можна було б. Не погнатися людині за швидким звірком — за чи лисицею зайцем, не здолати йому силача ведмедя. Так хитра людина, розумніша від звіра, — придумавши тугу цибулю так гострі стріли. Швидка стріла наздожене й зайця на полі, й птаха в небі. Сильний лісовий богатир ведмідь, а й із ним може попоратися людина, коли до рук у нього чи рогатина спис так важка сокира, чи сокира, про запас.

Які ж були слів «яни, наші далекі предки?

По описах стародавніх істориків, смердоті були бадьорими, сильними, невтомними.

Нехтуючи негоду, властиву північному клімату, смердоті зносили голод й всякий нестаток. Слів «яни дивували греків своєю невтомністю й швидкістю.

Вони мало пеклися про свою зовнішність, вважаючи, що головною красою чоловіків є міцність тіла, сила й легкість у рухах. Греки хвалили слів «янь за стрункість, високий ріст й мужнє приємне обличчя. Це опис слів «янь й антів залишили нам візантійські письменники-історики Прокопій,.

Кесарійський й Маврикій, що знали їхній ще в VI столітті.

Візантійські автори не згадують ані про одному зі слів «янських полководців, хоча наші предки громили легіони й трощили Римську імперію зі одразу ж. Слів «яни боролися не стіною, не зімкнутими рядами, а розсіяними юрбами й завжди пішими. Надзвичайна хоробрість слів «янь був відома всім. І не випадково, що фінансовий боєць і за інші країни й народи слів «янь ставили завжди перед основного війська. Древня слів «янська зброя складалася із мечів, дротиків, стріл, просочених отрутою, й великих, важких щитів. Візантійські твори VI в. залишили свідчення про жорстокість слів «янь, але й ця жорстокість був в дусі того години, бо до полонених слів «янь более цивілізовані тоді народи (римляни, греки і ін.) теж відносилися поварварськи. Алі слів «яни, войовничі духом, завжди залишалися добродушними. Вони було невідомо ані лукавства, ані злості, зберігали древню простоту вдач, невідому грекам того години. З полоненими слів «яни обходилися дружелюбно, завжди призначали їм термін покарання, відпускали їхнього за грати за визначений чи викуп жили із ними «у волі й братерстві «.

Настільки ж одноголосно древні автори свідчать про гостинність слів «янь. | |Слів «янські жінки | | | |здавна любили | | | |виряджатися | | | |(наряджатися), | | | |прикрашали собі | | | |кільцями, сергами, | | | |намистами. | |.

Цнотливість не лише слів «янських дружин, але й й чоловіків вважалось нормою життя. Слів «янкі ходили іноді на війну із батьками й чоловіками, не боячись смерти. Так, при облозі Константинополя в 626 р. греки між убитими знайшли багато слів «янських жінок.

Маті, виховуючи дітей, готувала їхні бути воїнами й непримиренними ворогами кривдників, бо слів «яни, подібно іншим язичеським народам, викладалися забувати образу. У випадку убивства не лише сам злочинець, але й й весь його рід безупинно очікував своєї загибелі від дітей вбитого, які вимагали крові за кров.

Говорячи про галявини, Нестор пише про їхню лагідність, соромливість дружин, освіченості. Про деревлян ж він не так приємно, це й зрозуміло: Нестор сам був вихідцем з племен галявин. Він пише, що древляни малі дикі звичаї, що смердоті було невідомо шлюбів, заснованих на взаємній згоді батьків й чоловіків.

Венеды (слів «яни), як оповідає давньоримський історик Тацит, ледь закривали свою наготу. Ще в VI в. слів «яни боролися без каптанів, деякі навіть без сорочок, тільки в портах. Шкіри лісових й домашніх звірів зігрівали їхнього у холодний годину. Жінками носили довге плаття, прикраси із бісеру й металу, добутих чи на війні, чи виміняних в іноземних купців.

Слів «яни малі деяке поняття про мистецтво. Вони вирізували на дереві зображення людини, птахів, звірів, розфарбовували їхні. Відома любов слів «янь до музики (музичні інструменти — гуслі, волинки, гудки, дудки).

Народними іграми й веселощами слів «янь були боротьба, кулачний бій, біг наввипередки.

Ще не знаючи грамоти, слів «яни малі деякі зведення про арифметику, хронологію. Домоведення, війна, торгівля привчили їхнього до багатоскладового числення. Спостерігаючи часи року, смердоті, подібно римлянам, поділяли його на 12 місяців: просинец (січень) — від синяв неба; сечень (лютий); сухий.

(березень); березол (квітень) — від березової золі; трав «яний (травень); ж.ізок (червень) — від якоїсь древньої назви пташинки; червен (липень) — не від чи червоних плодів й ягід?; заграв (серпень) — від чи зорі від блискавиці; рюен, чи ревун (вересень) — від ревіння звірів; листопад.

(жовтень); груден (листопад) — від куп чи снігу мерзлого бруду; студений.

(грудень).

Алі древні бояри, воєводи, князі, пані, жупани й навіть слів «янські королі залежали від волі одноплемінників. Ці почесні звання — древні слів «янські. Ще в договорі із греками в 911 р. Олег згадує про великих російських бояр, та і саме слово «князь », дане нашими предками Рюрику, здається, були бути новим й означало знаменитий, військовий чи цивільний сан.

Мова слів «янь греки в VI в. знаходили дуже грубим. Найдавнішим пам «ятником писемності є Біблія, переведено слів «янську мову Кирилом й Мефодієм у.

ІХ ст. Алі уже в Біблії мається багато запозичених у греків слів й виражень.

Мова східних слів «янь — предків росіян, українців й білорусів — довгий час.

(до XIII в.) був єдиним. Алі под впливом зовнішніх й внутрішніх факторів він видозмінився. Вже в давньоруській мові малися десятки тисяч слів, але й до древньої, спільнослов «янської мови піднімається не более двох тисяч. Нові слова чи утворилися зі спільнослов «янських, чи були переосмисленням старих, чи були запозичені.

Предки наші до кінця Х століття були язичниками: щирої віри християнської було невідомо, а поклонялися обожненим силам природи й душам покійних.

Вони шанували як головне божество бога-громовержця Перуна. Слів «яни представляли його високою, плечистою, чорноволосою й чорноокою людиною із золотою бородою. У правій руці в нього цибуля, у лівої — сагайдак зі стрілами. Він мчиться небом в колісниці й пускає вогненні стріли.

Шанували також бога вітру ім «ям Стрибог. Божество сонця називали.

Дажбогом, покровителя черід, «скотьего бога», — Велесем. Усі ці боги вважалися дітьми одного божества — бога неба Сварога, й тому їхні всіх називали іноді сварожичами. Вірили в інших богів: у лісі, по древньому віруванню наших предків, живий лісовий бог — лісовик, у воді — водяний бог, у руслах рік — русалки. Особливо ж шанували домашнього бога.

Люди в далекій давнині, як діти, зовсім ще не розуміли, що діється в природі: усюди чудилися їм могутні істоти, благі й злі. Благодійною істотою вважали смердоті сонце, що своїм світлом проганяло нічну пітьму, теплом зігрівало землю, вело, як живу істоту, постійну боротьбу із холодом й тьмою.

Чорні хмари представлялися їм страшними чудовиськами, драконами, величезними птахами — ворогами сонця. Страшно ставало людям, коли темна грозова хмара насувалася на небо. Повзе ця невідома темна істота небом, усі ближче й ближче підбирається до сонця й раптом вистачає його. Замість ясного сонячного світла імла над землею. Невиразно на душі по людях. Раптом — удар грому, гуркіт розкочується небом, вогненні стріли пронизують хмару. Ті йде страшна боротьба: бог-громовержець разити чудовисько-хмару своїми блискавками-стрілами. З хмари ллється дощ: це живаючи вода, що таїло чудовисько; але й змусив його Перуні пролити її на грішну землю. Жадібно п «є земля живу воду й входити у ще велику силу. Хмара розбита стрілами бога-громовержця. Сильний вітер дружині своїм могутнім подихом залишки її із неба. Сновові блакитне небо привітне обіймає землю, знову над нею сіяє червоне сонечко. Радуються люди, приносять смердоті подяку й небесному воїнові Перунові, й могутньому вітру.

Алі не завжди ці боги благодійні для людини. Іноді сонце так стріляти землю, що вон тріскається від спеки, труй вигорають з полів, хліба — ланах. Вітер годиною задме із такою люттю, що вивертає із землі вікові дерева, руйнує житла людей. Алі страшніше всіх — громовержець: лунають над землею його страшні удари, разити він землю жахливими вогненними стрілами. Віковий дуб розлітається дрібною тріскою від цих ударів. Не щадять годиною ці стріли й людину. Велика милість богів, але й жахливі боги в гніві своєму. У страху падає на грішну землю нещаслива людина, благає грізних богів про пощаду, готовий принести їм жертву, показати повну свою покірність.

Язичеських храмів у предків наших не було б, а молилися смердоті своїм богам у лісовій глухомані, в озер й рік, на піднесених місцях. Робили ідолів, тобто зображення своїх богів у виді людей, звичайно із дерева. Приносили їм у жертву різних тварин, молилися.

Особливих жерців у східних слів «янь не було б, обряди робили старці, старшини пологів.

Було в слів «янь вірування в майбутнє загробне життя. Небіжчиків своїх смердоті закапували в землю, а іноді спалювали. З покійним заривали в чи могилу клали із ним на багаття пожитки його, начиння, а також зброю й бойового коня, якщо небіжчик був воїн. Предки наші вірили, що померлі знову воскреснути й тоді їм знадобиться усі ті, що оточувало їхнього у житті. Після погребение на могилах робили бенкети — тризни.

5. Обряди.

Серед простої невибагливої обставини плинуло життя давньої людини — від дитячих років до старості і смерті.

Діти. При народинах дитини єднали разом давні слов’янські звичаї із християнськими обрядами. У восьмий день по народженні несли дитину до священика, «так ім'я дітищу нарекуть». Самі ж хрестини відбувалися, як дитині минуло сорок днів. Дитині давали часто імення когось значнішого із рідні, найчастіше брали дідове ім'я Князі діставали два імені - одне церковне, одному княже, чи мирське. Найбільш поширені зі слов’янських й зіслов'янських імен для чоловіків були такі: Борис, Брячислав, Вишеслав, Володар, Мирослав, Олег, Рюрік, Святослав, Ярослав та інші. Жіночі слов’янські імена бували: Верхуслава, Горислава, Гремислава, Святослава та інші. Щоб відрізнити особини із тім самим іменням, зазначали ім'я батька: Іван Жирославович, Іван Вишатич.

Діти багатих батьків відрізнялися від своїх однолітків одягом. Подружжя. У найдавніші часи подружжя у слов’ян мало форму умикання, тобто викрадання дівчини: юнак нападав на дім милої і бравши її силою чи викрадав потайно, підступом. Сліди цого давнього умикання збереглися до тепер у деяких місцях у весільному обряді. У культурних племен уже в давні часи настала інша форма шлюбу — через укупі. Велику роль у весіллі відігравали свати — навіть весілля звалося тоді сватьба. Свати, — певно, то й тепер, — розпочинали сватання, доводили до кінця зговорини, тобто умовлялися про розмір віна. Заручини мають назву від того, що наречений бравши дівчину за руки. Обрядове значення малі притому рушники. Вінчання — це церковний обряд, при якому молодих прикрашали вінцем, немов княжою короною; із того звичаю збереглися ще тепер назви князь й княгиня, якими називають молодих. Так саме одного звуться боярами. Весілля відправляли із музиками, співами і танцями. У будень й в свято. Докладної міри години тоді ще не вживали. Пору дня і доби означували такими висловами, як ранок (ранок), утрення, до полудня, полудні, вечір, вельми вечір, влягомо (годину, коли лягати спати), кури (як піють повні), зорі. Рідше стрічаємо означення часів, часів, й то ми не знаємо докладно, як їхні рахували: «перший годину», здається, був по сході сонця, «третій» близько полудня.

У полудні чи, може, дещо перед полуднем був обід. У саме полудні лягали переспатися: «Спати вполудне присудивши Бог, в годину відпочиває й звір, й птиці, й люди», — каже Мономах. Полуднева перекуска звалася вечері, ввечері приходила вечеря. Перед вечором деколи слухали вечірні. Час, в якій лягали спати, звалася влягомо, це було б по заході сонця. Ніччю побожний Мономах деколи вставав помолитися чи хоч ударити поклон.

Добрий господар сам доглядав своє господарство. «У домі своїм не лінуйся, — каже Мономах синам, — а всього доглядайте, не здавайтеся на тивуна, ані на отрока, щоб не сміялися до Вас приходять, із дому вашого і обіду вашого». Про собі князь оповідає: «Коли мав зробити отрок мой, це сам робив, трудився на війні і на ловах, вночі і удень, на спеці і на зимні, не давав собі спочинку. Не здавався я на посадників, ані на Боричів, сам робив, що було б потрібне, весь копил домі сам утримав. І над ловчими ловчий порядок я утримав, й над конюхами, й над соколами та яструбами».

Алі так саме раде веселилися і мешкали життя. Обіди і бенкети відбувалися із рідних нагод: на княжі з'їзди, церковні свята, весілля, іменини. «Слово про багача і Лазаря» так описує бенкет багача: «При обіді стояло багато посуд золотого й срібного, великі срібні позолочені чаші, кубки й чарки. Було багато різних страв: тетереви, гуси, лебеді, журавлі, рябці, голуби, кури, зайці, оленина, вепровина, телятина, воловина, всякі напої: вино, мед чистий й варень із перцем, квас. Пили до пізньої ночі, із гуслями і дудками, був велика забава із приятелями й сміхунами, танки, співи, всяка огида. Багато кухарів трудилося, обливаючися потім, слуги бігали, носячи тарілки, інші обережно махали віялами для прохолоди, інші тримали срібні умивальниці, інші - посуд із гарячою водою, інші - пляшки із вином…». На одній картині у «Житії Бориса і Гліба» бачимо, як виглядав стіл, заставлений до банкету: застелений скатертю до самої землі, зі дзбанками, мисками, чарками та іншим посудом.

Володимир Великий дуже любити такі пірі й влаштовував їхні кожне понад свято. На прийомах й гостинах розважали собі усякими оповіданнями, казками, анекдотами, приповідками. Різні перекази, записавши автор найдавнішого літопису, — про смерть Олега, боротьбу хлопця із печеніжином, білгородський кисіль, — взяті просто із вуст оповідачів. Деякі із них мають гумористичну закраску, як, приміром, анекдот про піщанців, що втікали перед «вовчим хвостом» — воєводою Вуєстафом. У товариських зв’язках виробився свого роду етикет, досить нескладний, але й його усі дуже пильнували. Київський князь Святополк запрошує Василька Ростиславовича словами: «Якщо не дуже до моїх іменин, то прийди сьогодні, поздоровиш мене, й посидимо усі». На бенкетах пили багато і раде. Ігри, танки, музика. З нагоди будь-яких святий та із інших нагод відбувалися також різні ігри і танки. Це був давній слов’янський звичай: «Сходилися на ігрища, на танки і на всякі бісовські пісня», — оповідає літописець про давні народні забави. На такі веселі сходини були призначені окремі витоптані майдани, що також звалися ігрищами: «Ігрища втолочені, і людей велика сила, що починають пхати один одного», — нарікає один проповідник. А втім ігри відбувалися і на вулицях, й уже в тих часи вулиця означає народну забаву, так саме, як повечерниця — теперішні вечорниці. як виглядали ці ігри, про це знаємо небагато.

Стара забава — це боротьба за силу двох чоловіків.

Танок, плясання, був відомий усюди. Танцювали при різних погодах: «на бенкетах й на весіллях, на вечорницях, й на ігрищах, й на вулицях», — перелічує Кирило Турівський. З давніх часів походив також звичай танцювати под годину народних святий, приміром, под Івана Купала. «Гріх танцювати на русаліях», — застерігає проповідник.

Танки йшли под музику. «Візьмуть сопілки, бубни й гуслі і ударяйте, Ісакій якщо там танцювати», — кличуть біси, що спокушують ченця.

Музичні інструменти були досить різнорідні. Передусім згадуються бубни і сурми; далі якісь народи сопілок чи флейт — сопіль й пищаль; свиріль — інструмент, що складається із кількох сопілок; гуслі - інструмент, подібний до арфи; невідомий із вигляду орган.

При дворі київського князя Святослава (1073 — 1076) був різнорідний оркестр; ігумен Феодосій, як Увійшов у кімнату, де сидів князь, «побачив багатьох, що грали проти нього; самі гуслями голоси подавали, інші музикійськими звуками голосили, інші органними, — й так усі грали й веселилися, як є обичай перед князем».

Відколи поширилося християнство, розвинувся в Україні церковний спів, що стояв под візантійським та болгарським впливам. Поховай. Здавна у слов’ян були два народи похоронів: чи палили небіжчика на вогнищі, чи ховали в землі. Давній обряд палення затримався довше лише у малокультурних околицях. Частіше ховали померлих у землі. У християнських годиннику давні звичаї перемішалися із новими. Почувши смерть, тієї, хто вмирав, робив заповіт й роздавав майно родині, а чи не раз — церквам, монастирям й бідним. Так, галіцький князь Ярослав Осмомисл перед смертю запросивши на свій двір бояр й духовенство та «всіх убогих, й сильних, й слабих, гостив три дні і доручивши роздати всякі дорогоцінності - й упродовж трьох днів не змогли всього роздати».

Був такий звичай, що перед смертю постригалися в ченці. Неодноразово навіть визначні князі приймали чернецтво. Тіло мерця обмивали і ховали, тобто прибирали; княже тіло загортали у килим чи іншу дорогу тканину — «оксамит з круживом». При мерці світили свічки.

При тілі князя ставили спис, а може, і іншу зброю; слуги ходили в чорних одягах. До могили везли тіло старовинним звичаєм — на санях, навіть серед літа; тому слова «на санях сидіти» означали бути близько до смерти. При великих похороні ішло духовенство, ченці в ризах з свічками, із піснями.

Список використаної літератури:

1. internet 2. internet 3. internet 4. internet 5. internet 6. internet 7. internet 8. internet (інформаційно-пошукова система) 9. internet (інформаційно-пошукова система).

———————————;

Північ: підсічно-вогньове землеробство.

1 рік: дерева вирубуються.

2 рік: дерева спалюються, а зола використовується як добриво.

3 рік: засівши й збір врожаю,.

Потім — нова ділянка, бо земля виснажується.

Основні знаряддя роботи: сокира, мотика, соха, борона-суковатка, заступ, ціпи, кам «яні зернотерки, ручні жернова.

Південь: вид землеробства — переліг. Багато родючих земель. Засівали ділянка протягом 2−3 років, потім вибирали нову ділянку.

Основні знаряддя роботи: соха, рало, дерев «яний плуг з залізним лемешем й інші знаряддя для горизонтальної оранки.

Скотарство.

Свині, корови, дрібна рогата худорба. Робоча худорба волі й коней. Розвите рибальство, полювання, бортництво (збір меду диких бджіл), особливо на півночі.

Поганим був зброя наших предків дванадцять століть тому, але й були таки вступив у них й стріли, й списа із залізними наконечниками. На далекій давнині, коли було невідомо ще нічого про залізо, вістря копій й стріл робили із кременів й риб «ячих кіст. Уміли предки наші капканами так пастками ловити звірів. Зі звіриних шкір робили одяг для студених зим. На ноги звичайно надягали постоли, пізніше навчилися робити й шкіряне взуття. А влітку, коли було б тепло, чоловіка, носили лише сорочки так штани. Якщо приходилося їм у жарку пору боротися, то знімали й сорочку, билися напівголі. Замість сорочки часто накидали на плечі шматок грубої тканини начебто плаща. Жіночий одяг — более довгі сорочки й такі ж плащі, як у чоловіків.

Спочатку в слів «янь, як повідомляє М.М. Карамзін, правління було б народним, потім перетворилося в «аристократичне ». Першими правителями були військові вожді. Потім влада перейшла до бояр, князям, панам, жупанам, королям (кралям). Візантійські літописи в 74 р. згадують про бояр, вельмож — головних болгарських чиновників. Слово «князь », мабуть, народилося від слова «кінь », а можливо, й від «каган «(східне слово) чи від німецького «кеніг » .