Октябрьская Революція і Встановлення радянської влади в Армении

ОКТЯБРЬСКАЯ РЕВОЛЮЦІЯ І ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ АРМЕНИИ.

План:

1. Перемога Великою Жовтневою соціалістичною революции.

2. Вірменія в 1918—1920 годах.

3. Революційний спрямування 1919—1920 годах.

4. Встановлення радянської влади в Армении.

5. Перші кроки Радянської власти.

1. Перемога Великою Жовтневою соціалістичною революції. Події у Закавказзі 25 жовтня 1917 р. повсталі робітники і солдати Петрограда під керівництвом більшовицької партії скинули буржуазне Тимчасовий уряд. У Києві перемогла соціалістична революція. Ввечері тієї самої дні, у Петрограді відкрився Другий Всеросійський з'їзд Рад, що від імені трудящих взяв владу у свої руки,.

1917 рік назавжди ввійшов у багатовікову літопис людства датою початку нової эпохи—эпохи переходу від капіталізму до соціалізму, епохи боротьби «за звільнення народів від імперіалізму, за припинення війн між народами, за повалення панування капіталу, за соціалізм». І на, і від Жовтневої Революції світі сталося чимало подій, залишили глибокий слід історії. Проте одне історичну подію неспроможна зрівнятися зі свого значенням з перемогою Великою Жовтневою соціалістичною революції, яка справила глибоке вплив на соціально-економічну, політичну та духовне життя як Росії, а й усього світу, докорінно змінила розвиток усього человечества. Шобеда соціалістичної революції" у Росії прискорила світової революційний процес, започаткувала розпаду колоніальної системи імперіалізму, призвела до глибокої кризи світового капіталізму. Вперше за історію робітничий клас як взяв владу у свої руки, а й довів, що він може вирішити головне для завдання соціалістичної революции—задачу творчу, завдання побудови соціалістичного суспільства. Перемога Великою Жовтневою соціалістичною революции—главное подія XX века.

Первые ж акти, прийняті хіба що народженим соціалістичним державою, показали до трудящих мас Росії, що революційна влада робітничого класу является подлинно народної владою, покликаної захищати інтереси трудящих. На наступного дня революції Всеросійський, з'їзд Рад прийняв декрет про мир, декрет про землю, затвердив постанову про утворення першого радянського правительства—Совета Народних Комиссаров—во главі з У. І. Лениным.

Декрет про мир пропонував «всім воюючим народам и-іх урядам розпочати негайно переговори щодо справедливому світі». Одночасно зазначалося, що справедливим світом Радянський уряд вважає «негайний світ без анексій (т. е. без захоплення чужих земель, без приєднання чужих народностей) і контрибуцій». Декрет про землю проголосив загальнонародну власність на грішну землю, т. е. націоналізацію землі і ліквідацію поміщицького землевладения.

Декреты про землю та світі мали величезне політичне значення. Вони засвідчили до трудящих мас, що партія більшовиків, ставши правлячої партією, першими ж своїми заходами висловлювала готовність дозволити найважливіші, волновавшие широкий загал народу проблемы—покончить з ненависної імперіалістичної війною, і задовольнити вікові сподівання трудового крестьянства.

Первым актом радянської влади у сфері національної політики стала прийнята 2 листопада 1917 р. «Декларація прав народів Росії», яка проголосила рівність і суверенність всіх народів Росії, їх декларація про вільне самоопределение—вплоть до відділення і шляхом створення самостійного держави, скасування всіх і всіляких будь-яких національних № релігійних привілеїв і ограничений.

Для здійснення національної політики Комуністичної партії був освічений Народний Комісаріат у справі національностей. За нього створили ряд комісаріатів і відділів, ведавших питаннями окремих нацийЖхшис-сариат по вірменським справам було створено кінці 1917 р., діяльність його тривала на початок 1921 р. Основная1 завдання Комісаріату полягала у сприянні революційного руху Вірменії за встановлення Радянської властидпропаганде серед вірменських трудящих ідей соціалізму, надання допомоги беженцам-армянам, знайшли пристановище біля в Радянській Росії. Комісаром по вірменським справам затвердили видатний діяч Радянського держави, секретар президії ВЦВК Варлам Аванесов, яке заместителем—поэт-большевик Ваан Терян.

Комиссариат по вірменським справам створив свої відділення у Баку, Астрахані, Саратові, Ростові-на-Дону, П’ятигорську, Армавире, в Харкові та інших містах:. До сфери діяльності Комісаріату по вірменським справам були включені майже всі райони в Радянській Росії, у яких були вірменське населення чи вірменські біженці. Протягом часу своєї діяльності Комісаріат виконав велику роботу з надання допомоги армянам-беженцам, пропаганді ідей радянської влади серед вірменського населення Росії, здійснив ряд починань і заходів, що відіграли своєї ролі у створенні соціалістичної культури вірменського народу. Комісаріат видавав газеты—"Коммунист" і «Кармир дрошак» («Червоний прапор»); свої органи друку мали й деякі відділення Комісаріату. Керівні працівники Комісаріату по вірменським справам прийняли дійову участь у розробці декрету «Про Турецької Армении».

Подписанный У. І. Леніним декрет Ради Народних Комісарів Радянської Росії «Про Турецької Вірменії» було прийнято 29 грудня 1917 р. Цим документом уряд в Радянській Росії проголосила право Західної Вірменії .на повне самовизначення. Декрет передбачав при цьому проведення низки заходів: безперешкодне повернення на рідну землю вірменського населення, насильно выселенного в часи війни турецькими владою всередину Туреччини, і навіть беженцев-армян, розсіяних у різних країн світу вихід із Вірменії усіх іноземних військ; освіту у Західної Вірменії народного уряду у вигляді Рад депутатів вірменського народу, обраного на демократичних основах.

Осуществление ленінського декрету «Про Турецької Вірменії» міг би покласти початок створенню нової вірменської державності. Проте міжнародна обстановка кінця 1917 та початок 1918 р., зокрема що почалася незабаром у Закавказзі турецька агресія, унеможливили втілення заходів, передбачених цим декретом.

Принятие декрету «Про Турецької Вірменії», як і визнання незалежності Фінляндії і Полынщ показали, що Радянська влада лише декларувала рівноправність всіх націй, а й у справі підтверджувала проголошені нею принципи національної политики.

После перемоги соціалістичної Революції Петрограді, боротьба за встановлення радянської влади розгорнулася всій країні. Якщо Росії, де переважали промислові райони, за революції було явний перевага сил, що призвело до швидкої перемозі тут радянської влади, то, на окраинах—на Кавказі, у Середній Азії, і Сибири—контрреволюция представляла значну собі силу й бешенно опиралася поширенню революции.

Трудящиеся Закавказзя і солдати розміщених у краї військових частин з наснагою зустріли звістка про перемогу соціалістичної революції. У Баку, Тбілісі, Каре, Єревані, Александрополе, інших міста і села відбулися, мітинги трудящих, які вітали перемогу петроградських робітників і солдатів, висловлювали підтримку Радянської власти.

Контрреволюционные партії Закавказья—эсеры, грузинські меншовики, мусаватисты і дашнаки, спираючись на дрібнобуржуазну стихію, що тут сильною, вороже зустріли Жовтневу революцію і знайомі доклали все зусилля задля здобуття права запобігти перемогу радянської влади. у краї. Тільки Баку, де зосереджена більш, третини., закавказького пролетаріату більшовикам встановили Радянську власть.31 жовтня 1917 р. Бакинський Рада робочих депутатів прийняв постанову по взяття влади у своїх рук. 2 листопада був обраний новий Виконавчий комітет Бакинського Ради на чолі з визнаним керівником більшовиків Закавказзя З. Р. Шаумяном. У Баку було проголошено Радянська власть.

" «Проте керівництво більшу частину Рад Закавказзя, зокрема Тифлисского, Эриванского і Крайової Рад, Крайової Ради Кавказької армії, перебував у руках контрреволюційних партій. Прагнучи перешкодити перемозі соціалістичної революції» у Закавказзі, контрреволюційні сили .краю гарячково консолідувалися. Вже листопаді 1917 р. створили до Тбілісі свій орган власти—Закавказский комісаріат, а позднее—в лютому 1918 г.—Закавказский сейм. Контрреводюция на Закавказзі користувалася широкої підтримкою спочатку Німеччини) і Туреччини, та був країн Антанти, які прагнули побороти радянської влади згуртувати все реакційні силы-России. Саме це обставини, попри його присутність серед краї революційної ситуації, призвели до затримки перемоги Радянської влади у Закавказье Советское уряд, У. И. Ленин уважно стежили над розвитком подій у Закавказзі. 16 грудня 1917 р. рішення Ради Народних Комісарів в Радянській Росії З. Шаумян призначили надзвичайним комісаром у справі Кавказа—впредь до освіти крайової радянської влади. 22 січня 1918 р. З. Шаумян прибув Тбілісі й став наполегливо проводити курс — на взяття влади у краї революційними силами. Проте невдовзі Закавказький комісаріат як перешкодив своєї діяльності, але № наказав про арешт З. Шаумяна. Вже у лютому 1918 р. З. Шаумян вимушений був повернутися в Баку.

Проводя курс — на відділення Закавказзя від в Радянській Росії і придушення революційного руху трудящих, контрреволюційні сили краю сутнісно сприяли розв’язанню турецької агресії. У 1918 р. турецькі війська, порушивши укладену раніше (у грудні 1917 р.) перемирие на Кавказькому фронті, почали наступ на Закавказзі. Не зустрівши серйозного опору, оскільки Кавказький фронт на той час фактично й був оголений, турки зайняли ряд районів і дистриб’юторів створили серйозну загрозу для народів Закавказзя. Розпочаті у березні в Трапизоне переговори між Туреччиною й Закавказьким сеймом нічого не привели. Турки, яким стояли лише нечисленні вірменські і грузинські національні частини, продовжували наступ. 13 березня вони зайняли Эрзерум, протягом квітня— Сарикамыш, Батум і Каре. Наступ агресора супроводжувалося різаниною вірменського населення. 12 квітня уряд в Радянській Росії висловило протест щодо звірств турків в ноті, спрямованої союзнику Турции—Германии.

22 квітня 1918 р. Закавказький сейм під тиском Туреччини оголосив Закавказзі «незалежної республікою», т. е. було профінансовано відділення Закавказзя від Радянської России.-Большевистские організації краю висловили свій протест проти акта.

28 квітня 1918 р. уряд Туреччини формально визнало незалежність Закавказзя і висловило згоду відновити мирні переговори. 11 травня у Батумі відновилися мирні переговори між Туреччиною й Закавказзям, які, проте, невдовзі зайшли у глухий кут внаслідок неприйнятних вимог турецького боку. Скориставшись цим, турецькі війська 15 травня знову порушили перемир’я і перейшли у наступ на Олександрополь. Посівши місто, турки продовжили наступ з двох направлениям—на Караклис і Єреван. Навала турків не мало характеру звичайній війни. Вірменський народ, який добре пам’ятав про різанини вірменів у районах Західної Вірменії, розумів, що турки поставили за мету повторити геноцид у Східній Вірменії. Ноложение Вірменії ставало критичним. Нечисленні вірменські національні частини було неможливо надати опору інтервентам. У травня турецькі війська вийшли підступитися до Єревану. Над населенням Єревана і всієї Араратской рівнини нависла страшна загроза. У цілому цей критичного моменту вірменський народ сам взяв долю до рук, піднявся на самовіддану боротьбу проти інтервентівНаселення міста Київ і з навколишніх сіл стало створювати загони народного ополчення, які поспішали допоможе військових частинах. Це було воістину всенародне рух. Натомість на захист батьківщини піднялися одностайно усі від малого до велика, чоловіків і жінок, представники різних громадських верств; активну участь у цьому русі прийняли западноа|рмянские біженці. Народом рухало тверде рішення розбити ворога, не дозволити йому зайняти центр країни й вчинити тут криваву резню.

21 травня турки зайняли селище і станцію Сардарапат, створивши реальну загрозу захоплення Єревана. Але вже 22 травня вірменські національні частини й підоспілі до ним допоможе загони вірменських ополченців завдали туркам серйозне поразка і відбили вони Сардарапат. Бій було і всі наступні дни—до 26 травня. Натхнені першим успіхом, вірмени відбили все атаки турків; ворог поніс чутливі втрати, звернувся до втеча, поспішно відступивши до Александрополю. |[pic] |Майже з Сардарапатеким боєм 24— 28 | | |мая—упорные бої розгорнулися і в Караклиса. Тут | |Меморіал |вірменським воїнам і загонам селян Дилижана, Памбака,| |Сардарапатского |Казаха і інших ра-йонів вдалося завдати серйозні | | |втрати регулярним частинам турецької армії. У ці ж дні | |бою 1918 р. |турки поразки зазнали і у районі Баш-Апарана. | | |Перемога вірменів під Сардарапатом запобігла захоплення | | |Єревана, Араратской долини, районів Севанского | | |басейну, турками і врятувала східних вірменів від різанини. |.

Зупинивши просування турецьких військ, вірмени цим об'єктивно надали допомогу Радянському Баку, бо турки мали намір через Вірменію вирушити на Баку і задушити там Радянську власть—Бакинскую Коммуну.

Бакинская Комуна протрималася остаточно липня 1918 р., коли він впала під тиском іноземних інтервентів і внутрішньої контрреволюції. Про це час Бакинський Рада Народних Комісарів, очолюваний З. Р. Шаумяном, здійснив ряд соціалістичних заходів у області економіки, аграрного питання, культури. Бакинська Комуна була єдиною оплотом Радянської влади у Закавказзі, проти нього боролися все контрреволюційні сили, активно підтримувані іноземними інтервентами. Уряд Радянської Росії позбавлене можливості надати Бакинської Комуні достатню військової допомоги. Контрреволюційним партіям вдалося 25 липня 1918 р. на засіданні Бакинського Ради провести рішення про запрошення в Баку англійських військ. Останніх числах липня до міста підійшли і турецькі війська. 31. липня Бакинський Рада Народних Комісарів заявив про складання з себе повноважень. 4 серпня о Баку ввійшли англійські війська Невдовзі по цього керівники Бакинської Коммуны—С. Р. Шаумян, П. Джапарідзе, М. Азизбеков, І. Фіолетовий та його соратники—двадцать шість бакинських комиссаров—[были розстріляні англійськими інтервентами і есерами .в Закаспийском краї. Бакинська комуна увійшла у історію революційного руху на Закавказзі як один із найбільш героїчних сторінок боротьби інтернаціонального пролетаріату (краю за радянську владу, за торжество ідей Октября.

Вследствие гострих внутрішніх суперечностей між грузинськими меншовиками, дашнаками і мусаватистами 26 травня 1918 р. Закавказький сейм оголосив себе розбещеним. Того ж день було проголошено «незалежність» Грузії, день спустя—Азербайджана. 28 травня 1918 р. Вірменський згодом національну раду, у якому усіма справами заправляли дашнаки, проголосив Вірменію «незалежної республікою». До створення уряду Вірменський згодом національну раду оголосив себе верховна влада Армении.

После проголошення «незалежності» Грузії, Азербайджану та Вірменії, Туреччина продовжила переговори, а Батумі із кожної з цих країн окремішності. Переговори між Туреччиною й Вірменією завершилися підписанням 4 червня 1918 р. Батумського договору. Згідно з договором, Туреччина зберегла у себе весь Сурмалинский повіт, більшу частину Александропольеко «го і Эчмиадзияского повітів, частина Єреванського і Даралагязского повітів. Тим самим було територія Вірменії було зведено фактично до вузької смузі загальною площею близько 20 тис. кв. кілометрів з населенням трохи більше 320 тисяч жителів. Туреччина отримала право використовувати залізниці Вірменії для перекидання із них своїх військ та вантажів. Першої-ліпшої хвилини воно могло відновити свою агресію, зайняти всю Вірменію.: Проте восени 1918 р. Німеччина, Туреччина та його союзники зазнали поразки у війні. Турецькі війська залишили Закавказзі, було звільнено більшість зайнятою ними Эриванской губернії і Кареская область, акнулирован Батумський договір, відновлено кордону 1914 года.

2. Вірменія в 1918—1920 роках Після розпуском Закавказького сейму і проголошенням «незалежності» Вірменії, було сформовано уряд країни. Партії Дашнакцутюн вдалося влади до рук. Утворилася Вірменська буржуазна республика.,.

Господство дашнаков Вірменії тривало дві з половиною роки. Це було важкі часи для вірменського народу. Імперіалістична війна, та був агресія турецьких загарбників завдали суттєвої шкоди народному господарству, продуктивною силам країни. Серйозні труднощі, які відчувала економіка Вірменії під час імперіалістичної війни, ще більше заглибилися і переросли в крах народного господарства. Відчувалася гостра нестача робочої сили в. Закрилося більшість промислових підприємств, унаслідок чого обсяг валової продукції промисловості. Вірменії в 1919 р. зменшився проти довоєнним рівнем більш ніж 12 раз. Особливо в скрутному становищі перебувала провідна галузь промисловості Армении—медеплавильная. Більшість рудників Алаверди і Заигезура не діяла, різко скоротилося виробництво меди.

Тяжелым було становище робочих. На небагатьох які діяли підприємствах робочі трудилися по 12—15 годин на добу. Заробітну плату видавалася нерегулярно, при цьому яка панувала країни інфляція різко знижувала фактичну зарплатню робітників і службовців. Боязкі спроби деяких профспілок виступити на захист прав-рабочих припинялися урядом. Дедалі більше більш зростало невдоволення робочих Вірменії реакційної політикою дашнакского правительства.

Сильно деградувало сільське хозяйство-—основная галузь економіки Вірменії. Посівні площі країні 1919 р. скоротилися проти 1913 р. більш ніж 4 разу, а валова продукція сільського хозяйства—в б раз. Прийшовши до повалення влади, партія Дашнакцутюн не вирішила аграрного питання, вона залишила у силі старе законодавство, отвечавшее інтересам поміщиків і куркулів. 6 грудня 1918 р. було ухвалено Закон, за яким на території Вірменії залишалися у силі закони колишньої царської Росії із змінами і доповненнями, внесеними Тимчасовим уряд і його закавказькими органами. Незабаром селяни переконалися, що уряд ревно охороняє власницькі права великих землевласників і куркулів. Найчастіше поміщики і кулаки як зберегли свої землі, а й захопили нові. Селяни піддавалися нещадної експлуатації і утисків. Численні скарги селян на самоправність поміщиків і куркулів, брак посівних насіння, на злиденне становище залишалися без будь-яких последствий.

На протязі 1918—1920 рр. невдоволення селян на цілий ряд районів Вірменії перетворилася на відкриті виступи проти політики уряду. Селяни сіл Лорийского, Александропольского, Караклиоского, Дилижанского, Ечміадзинського та інших повітів захоплювали землі поміщиків до ділили їх між собою. У низці випадків уряд направляло до сіл каральні загони на відновлення «порядку:» «.

Картину економічного застою і загальної розрухи доповнювала невтримна інфляція. Для підприємств продукти досягли фантастичних размеров.

Экономическое становище країни ускладнювалося наявністю значного кількості біженців із Західної Вірменії і окупованих турками районів Східної Вірменії. Величезна більшість беженцев—общее кількість їх в 1919 р. перевищувало 260 тисяч человек—не мало землі, притулку, роботи, страждало від голоду й хвороб. Офіційні дані свідчить про великі втрати населення, особливо у 1919—11 920 рр. Голод і епідемії забрали зі світу сотні тисяч человек.

В країні панували корупція, хабарництво, зловживання владою. Уряд не зуміло встановити країні скільки-небудь стабільного порядку групи маузеркстов-террористов самовольничали, лагодили грабіж, не підпорядковувалися властям.

Дашнакское уряд не помышляло про забезпечення культурного прогресу країни. Школам відпускалися незначні субсидії, унаслідок чого число шкіл скоротилося— навіть порівняно про те становищем, яке було Вірменії за царизму. Тисячі учнів виявилися викинутими на, кращі викладачі залишили школу. Провалилася спроба заснувати Вірменії университет.

Таким чином, два з зайвим року при влади Дашнакцутюн країна опинилася за межею катастрофи, народні массы—перед загрозою загибелі. Антинародна політика дашнаков зустрічала дедалі більше що зростає опір трудящихся.

Противоречия, що призвели до розпаду Закавказького сейму, як не ослабли після освіти «незалежних республік», але, навпаки, заглибилися, переросли в збройні конфлікти між грузинськими меншовиками і дашнаками, дашнаками і мусаватистами. Ще у травні 1918 р., коли турки почали свою агресію на Закавказзі і Тель-Авів зайняли Кара-клис, меньшевистское уряд Грузії запровадило свої військ у Лори і окупувала цю частину Вірменії. Коли ж наприкінці 1918 р. турки залишили Закавказзі, меньшевистское уряд Грузії відмовилося повернути Лори Вірменії. У грудні 1918 р. між дашнаками і меншовиками почалися воєнних дій через території. У конфлікт втрутилися країни Антанти. На пропозицію англійців було створено «нейтральна зона», охватывавшая майже весь Лори; до цієї зони ввели англійські війська. Отже, від Вірменії були відірвані її північні районы.

Вооруженные конфлікти через територіальних суперечок відбувалися також між дашнаками і мусаватистами.

Дашнакское уряд вороже належала до в Радянській Росії. Сліпо слідуючи у фарватері зовнішньополітичного курсу країн Антанти, воно всіляко підтримувало російську контрреволюцію. Уряд дашнаков встановило контакти з білогвардійськими силами Росії, розраховувало з їхньої допомогу. При шта;бе генерала Денікіна, а саме його разгрома—при штабі генерала Врангеля, дашнаки мали своїх представників. Натомість, Вірменії були офіційні представники білогвардійських сил. Антирадянщину визначав всю зовнішній політиці дашнакского уряду. так звана незалежність буржуазних республік Закавказзя панувала справі, з визначення У. І. Леніна, повної залежності від держав Антанти, від (міжнародного империализма.

После поразки германо-турецкого блоку, фактичними господарями положення у Закавказзі стали держави Антанти. У край ввели англійські війська, взяли під сферу впливу основні стратегічні пункти, і навіть залізні дороги Закавказзя. Англійські військові влади безцеремонно втручалися у внутрішні справи «незалежних республік». Західні імперіалісти прагнули використовувати Закавказзі як плацдарм для боротьби з Радянської Росії. Але імперіалісти керувалися як політичними соображениями—их залучали та природні багатства Закавказзя, можливість прибрати до рук економіку краю. Одна одною прибували в За;

кавказье військові, економічні та дипломатичні місії Англії, навіть Франції. Рішенням Ради Антанти у липні 1919 р. полковник армії США Гаскель призначили верховним комісаром союзників Вірменії. Для докладноговивчення економіки Вірменії, її природних багатств, політичного становища і настроїв населення Вірменію прибула спрямована президентом США спеціальна місія на чолі з генералом Харбордом. Результати обстеження, проведеного цієї місією, повинні бути пред’явлені американському уряду, який прагнув отримати щось від Паризькій мирній конференції країн Антанти мандат на Армению.

Парижская мирна конференція була скликана у грудні 1919 р. державами Антанти розробки та підписання мирних договорів із переможеними державами та їхній розгляд повоєнного світобудови. Радянська Росія запросили на конференцію. Основні питання конференції вирішувалися Англією, Францією та, котрі трудилися як підбиттям підсумків першої Першої світової, а й організацією збройної інтервенції проти в Радянській Росії. Через війну роботи конференції, що тривала з перервами цілий рік, усталилася система мирних договорів із переможеними країнами, прийняте рішення створенні Ліги Націй і схвалений її устав.

На Паризькій мирній конференції був розглянутий і Вірменський питання. 14 травня 1919 р. Паризька конференція ухвалили дати мандат на Вірменію Сполучених Штатів Америки. Це було підтверджено Лігою Націй. Проте після тривалого вивчення цього питання на сенаті США, з цілого ряду причин зовнішньополітичного і внутрішньополітичного порядку, сенат більшістю голосів 1 червня 1920 р. відхилив пропозицію президента Вільсона ухвалення мандата над Арменией.

Пока правлячі кола США вивчали питання мандаті над Вірменією, у квітні 1920 р. в італійському місті Сан-Ремо була скликана конференція союзників для підписання мирної договору з переможеною Туреччиною. У конференції брала участь делегація Вірменії. Мирний договір із Туреччиною було підписано 10 серпня 1920 р. в Севрі (Франція). Севрський договір, який визначав кордону переможеною Туреччини, містив також статті, які стосуються Вірменії. Відповідно до цим договором, Туреччина визнавала Вірменію самостійним державою; Вірменія отримувала виходу Чорного моря; за урядом США передбачалося право визначення меж між Туреччиною й Вірменією. Але Севрський договір, під яким стояло та підпис представників дашнакского уряду Вірменії, залишився на папері. Річ у тім, що він уклали союзниками з султанским урядом Туреччини, яке вже був господарем положення у країні. Після поразки Туреччини у війні, країни розгорнулося національно-визвольного руху, возглавлявшееся Мустафою Кемалем; фактична владу у країні належала кемалистам, які тільки визнали Севрський договір, а й продовжили націоналістичну, загарбницьку політику младотурків щодо вірменського народу. Турки не збиралися вихід із вірменських вилайетов. Уряд дашнаков був в стані самотужки домогтися виконання Туреччиною умов Севрського договору. Обіцянки ж західних держав спрямувати у Західну Вірменію союзні війська у тому, щоб примусити Туреччину здійснити умови Севрського договору, і залишилися порожніми словами. У результаті лише цього Севрський договір не набрав чинності. Згодом кемалистам вдалося примусити країни Антанти перевагу початку переговорів щодо перегляду Севрського договору, та був остаточно відмовитися від цього. Отже, спроби уряду дашнаков дозволити Вірменський питання з допомогою західних держав повністю провалились.

Истинные наміри кемалистов, як і ставлення західних держав до долям вірменського народу, яскраво проявилися під час подій, які мали місце в Килікії на початку 1920 р. Після поразки Туреччини у першої світової війни, Киликия була окупована англійськими військами, що у листопаді 1919 р. змінили їх французькі союзники. Вірменське населення Кілікії, чисельність що його роки досягала 150 тисяч, пов’язувало певні надії з французькими військами, вважаючи, що «Франція допоможе вірменському населенню Килікії домогтися національне самовизначення. Але ці надії виявилися марними: французьку владу як не сприяли національно-визвольної боротьбі вірменів Кілікії, а й своєю віроломної політикою, заграванням з кемалістською Туреччиною підставили вірменів Килікії під удар турецьких націоналістів, що призвело до масової знищення вірменського населення Киликии.

Именно в що розігралися в Килікії подіях раніше виробляли усього проявилася двоїстість кемалистского руху: його загальна антиімперіалістична направленность—с одного боку, та до який став вже традиційним шовінізму щодо нетурецких народів Туреччини— з іншого. Тож боротьба кемалистов проти французьких окупантів поєдналася розправою над вірменським населенням Кили-кии.

В январе—феврале 1920 р. кемалісти організували повстання проти французьких окупантів в Мараше. Після нетривалого опору, французькі війська раптово залишили свої і відступили до Сирії, кинувши напризволяще близько 20 тисяч вірменів. Турецькі погромники знищили більшу частину вірменського .населення Марата. Після цього, на протязі марта—октября 1920 р. турки організували різанину вірменського населення і побудову інших містах Киликии—в Аджяе, Урфе, Айнтабе, Зейтуне. Лише незначній їх частині вірменів Кілікії вдалося, після тривалий опір погромникам, переметнутися на Сирію інші країни. Отже, політика компромісної угоди з кемалистами, що проводилася Францією, дала можливість турецьким шовинистам здійснити свою давню программу—уничтожить вірменське населення Киликии.

3. Революційний спрямування 1919—1920 роках Як внутрішня, і зовнішня політика уряду дашнаков викликала різке невдоволення в широкі верстви вірменського народу. Посилилася революційна боротьба трудящих влади Советов.

Весной і особливо влітку 1919 р. селянське спрямування Вірменії переживало помітний підйом, бо свідчить про незадоволення широких селянських мас аграрної політикою уряду. Багато селах Вірменії селяни стали переходити до рішучих дій, відмовлялися сплачувати податки, відбирали землю у великих землевласників. Виступи селян проти влади й землевласників припадають на ряді сіл Зангезурского, Дилижанского, Александропольско-го, Карклисского та інших повітів. Пожвавилося і робочий рух. Сталися страйки друкарів Єревана, залізничників Александрополя, страйкували службовці державних установ. Підсилили свою діяльність у масах більшовицькі організації Армении.

В вересні 1919 р. в Єревані відбулася перша нараду комуністичних організацій Вірменії, що було важливою віхою по дорозі об'єднання комуністичних організацій країни. На нараді був обраний керівний орган більшовицьких організацій Армении—Армянский Комітет РКП (Арменком).

Работа з об'єднання більшовицьких організацій Вірменії була продовжено на першої конференції комуністичних організацій Вірменії, що відбулася у грудні 1920 р., в Єревані. Розглянувши питання політичне становище в країні, конференція визнала завданням першочергової ваги більшовицьких організацій розширення революційної боротьби, повалення дашнакского уряду і встановлення Вірменії радянської влади. Конференція завершила об'єднання розрізнених комуністичних організацій Вірменії навколо єдиного керівного центру та створила цим важливі передумови завершення організаційного оформлення Комуністичної партії Вірменії. До складу обраного конференцією Вірменського Комітету РКП (б) ввійшли З. Касьян, А. Мравян, З. Алавердяш і другие.

Видя дедалі більшу активність більшовицьких організацій, уряд вдалося до крутим заходам для припинення революційного руху. Вже у лютому 1920 р. посилилися, репресії проти більшовицьких організацій, ряд їх керівників був висланий із країни. Уряд прагнуло поставити Комуністичної партії Вірменії поза законом. Але ці заходи неспроможна були запобігти назрівання революційної кризи в стране.

Активное що у революційному русі Вірменії прийняла молодь. Молоді робітники і учні, просякнуті комуністичними ідеями, боролися проти панівного ладу, соціальну несправедливість. Навесні 1919 р. було створено організацію молодих комуністів Еревана-«Спартак», яка встановила тісні зв’язки з революційними молодіжних організацій Тбілісі і Баку. У керівне ядро організації «Спартак» входили Гукас Гукасяв і Агаси Ханджян. «Спартак"—первая комсомольська організація Армении.

Усиление революційного руху на Вірменії багато в чому зумовлювалося зміною загальної обстановки у Росії Закавказзі на користь революції. До початку 1920 р. Радянська Росія розгромила основних сил внутрішньої контрреволюції і закордонних інтервентів, впевнено ішла переможного завершення громадянську війну. У того-жі року трудящі Азербайджану з допомогою частин Червоною Армією в Радянській Росії скинули уряд мусаватистов і встановили радянську владу. Ці події стимулювали підйом революційного руху на Армении.

Революционный криза досяг би свого апогею в мае-1920 р. Що Відбулися в Єревані, Александрополе, Каре, Сарикамыше, Караклисе й інших містах першотравневі демонстрування таланту і мітинги пройшли під антиурядовими гаслами, показали рішучість народних мас виборювати перемогу Радянської влади. Більше бурхливий і организованный-характер придбали виступи у Александрополе, який став фактично центром руху. Тут більшовицька організація узяла під своїх рук керівництво повстанням. 2 травня 1920 р. котрий стояв на станції Олександрополь бронепоїзд «Вардан зоравар» («Полководець Вардан») під керівництвом Саркиса Мусаеляна відмовився підпорядковуватися уряду, перейшов до бік революційних мас і став шта;

бом повстання. Для керівництва повстанням був обраний Військово-революційний Комітет, який 10 травня звернувся з закликом до трудящим, оголосив уряд дашнаков позбавленим влади та заявив Вірменії Радянську влада. Олександрополь був у руках більшовиків. Але вони виявили повільність, перейшли до оборонної тактиці, розпочали переговори з представниками уряду. Це й дозволило уряду доручити Олександрополь вірні йому війська, що й оволоділи містом. Радянська владу у Александрополе впала, що мала вирішальне значення для ходу повстання на інших районах Армении.

Вслед за Александрополем повстання почалося Каре, потім у Сарикамыше. Але й тут повстання придушили урядовими військами. У травня повстання охопило Норбаязетский повіт, де повстанці утримували багато села остаточно травня. Більше півтора місяці пручалися урядовим військам повсталі трудящі Казаха і Шамшадина, де повстання також почалося у середині травня. Потім повстання охопило села Иджеванского повіту, тож під кінець мая—Зангезур. Отже, повстання стало повсюдним, хоча це й мало переважно характер розрізнених виступів. Саме ця розрізненість і неузгодженість дій полегшили завдання уряду, якому вдалося придушити Травневе збройне повстання трудящих Вірменії. На результат повстання вплинуло і те, що Радянська Росія, зайнята тим часом жорстокої боротьбою проти Врангеля і білополяків, позбавили можливості надати безпосередню допомогу повстанцям Армении.

Дашнакское уряд учинило жорстоку розправу над учасниками повстання. Сотні людей були до в’язниці, багато учасників повстання змушені були залишити Вірменію і втекти у Радянський Азербайджан. У результаті повстання віддали своє життя за радянську владу сотні трудящих, у цьому числі керівники більшовицьких організацій Гукас Гукасян, Ованнес Саруханян та інші. Після придушення повстання стратили З. Алавердян, З. Мусаелян, Б. Гарибджанян, А. Панян, Є. Севян та інші. Героїчне Травневе збройне повстання вочевидь показало, що дашнакское уряд не має підтримки трудящих мас. І хоча повстання закінчилося поражением,—дни дашнакского уряду були вже полічені. Встановлення радянської влади Вірменії стало завданням першочергової ваги трудящихся.

4. Встановлення радянської влади Вірменії Уряд в Радянській Росії уважно стежило над розвитком подій у Вірменії. Було зрозуміло, що країни Анцтанты докладають всіх зусиль, щоб використовувати Вірменію побороти в Радянській Росії, що було важливо задля них по тому, як і Азербайджані перемогла Радянська влада. Зважаючи на це, Радянська Росія робила відчайдушні спроби відірвати Вірменію від країн Антанти, налагодити з нею нормальні відносини, недопущення перетворення Вірменії в антирадянський плацдарм. Для цього він уряд в Радянській Росії запропонувало перевагу початку переговорів між РСФРР та УСРР Вірменією.

По ініціативи Радянського уряду у наприкінці травня 1920 р. у Москві почалися переговори між правительтственными делегаціями в Радянській Росії і Вірменії. У делегацію в Радянській Росії входили народний комісар закордонних справ Р. Чічерін і Олексій Івченко Л. Карахан; делегацію Вірменії очолював вірменський письменник Лівою Шант. Радянська сторона пропонувала укласти договір між двома країнами. Радянська Росія запропонувала своє посередництво у вирішенні прикордонних питань між Вірменією й Радянським Азербайджаном, у врегулюванні армяно-турецких відносин. 5.

Армянская делегація всіляко затягувала переговори оскільки її уряд пов’язувало свої надії з за падными державами, котрі цей час проводили переговори з Туреччиною щодо підписання з ній .мирного договору Дашнакское уряд сподівалося, що країни Антанти примусять переможену Туреччину задовольнити інтереси Армении.

Советское уряд було в переговори з Вірменією послідовну наполегливість і запропонував продовжити переговори Єревані, неодноразово заявляючи у тому, що Радянська Росія керується безкорисливим прагненням допомогти вірменському народу. «Усі дії Радянської Росії на Кавказе,—заявляло Радянське правительство,—имеют метою надання дружнього дії подальшому спокійного розвитку вірменського народу, точно як і, як і банки сусідніх з нею народів. При важких випробуваннях, пережитих вірменським народом та інші народами Близького Сходу, Радянська Росія виступаємо як безкорисливий друг трудящих будь-якої национальности».

Руководителем радянської делегації продовжити переговорів Єревані призначили повноважний представник РРФСР Вірменії Борис Легран. Але дашнаксхое уряд, у якому сподівання Севрський договір, знову затягувало поновлення переговорів. Невдовзі, проте, зрозуміли, що затягування переговорів дуже дороге обійшлося вірменському народу. Недалекоглядна політика дашнакского уряду призвела до того, що Вірменія опинилася у ізоляції, обличчям до обличчя з Турцией.

Осуществляя загарбницьку політику, Туреччина початку навала на Вірменію. У вересні 1920 р. турецькі війська перейшли у наступ і 20-го числа того ж таки квітня зайняли Сарикамыш і Кагьгзван. 30 жовтня турки зайняли Каре, 6 ноября—Александрополь. Дарма представники дашнакского уряду у Європі зверталися по допомогу до урядам союзників, до Ліги Націй; все ці звертання щось дали, допомоги не последовало.

Советское уряд оцінило навала турків як агресію. У 1920 р. УІ. Ленін зазначав, що турки, почавши наступ на Вірменію, мають намір захопити все Закавказье.

Война із Туреччиною принесла нові страждання вірменському народу. На окупованій території Вірменії турки лагодили звірства, знищували вірменське населення, грабували села. Потоки біженців ринули у центральні райони країни. Загальний стан речей країни стало катастрофическим.

Война із Туреччиною поглинула останні матеріальні ресурси країни, залишила без робочих рук виробництво сільському господарстві. У дивовижній країні панували анархія, грабіж та чиновницьку сваволю. Уряд було може контролювати становище у країні, навіть армійські частини зпід підпорядкування владі. 24 листопада уряд А. Оганджаняна подав у відставку. Того ж день було сформовано нове дашнакское уряд у главі з Симоном Врацяном. У своїй декларації новий уряд змушене було визнати безвихідь країни, проте, не змогло вказати шляхів виходу потім із нього. Порятунок країни, яка виявилася за межею загибелі, взяли його в свої руки народні маси під керівництвом Комуністичної партии.

Еще у червні 1920 р. завершилося організаційне оформлення Комуністичної партії |[pic] |Вірменії, яка очолила революційні виступи | | |трудящих проти уряду дашнаков. У вересні 1920 р.| |Саркіс |Кавказьке бюро ЦК РКП (б) затвердив склад Центрального | |Касьян |Комітету Комуністичної партії Вірменії. | | |У листопада 1920 р. в Баку було створено | | |Военно-Революционный комітет Армении—Саркис Касьян | | |(голова), Аскаяаз Мравян, Саак Тер-Габриелян, | | |Олександр Бекзадян та інших. Наприкінці листопада Военно-Революционный| | |Комітет Вірменії перейшов до Казах—на межу з | | |Арменией.Здесь ж перебував Вірменський полк, який був | | |сформований із повстанців, отступивших завезеними на територію | | |Радянського Азербайджану за поразку Майского повстання. |.

Раннім вранці 29 листопада 1920 р. Революційний Комітет Вірменії разом із вірменським повстанським загоном перетнув кордон і направлення вступив у Иджеван. Прикордонні частини дашнакской армії як не надали опору, а й перейшли набік революційних сил. Трудящі Иджеванского району захоплено зустріли повстанців, в Иджеване було встановлено Радянська влада. Того ж день Революційний Комітет Вірменії опублікував Иджеване свою декларацію проголошення Вірменії Радянської Соціалістичної Республікою. «Волею і бажанням повсталих мас Вірменії Комуністична партія Вірменії сьогодні оголошує Вірменію Соціалістичної Радянської Республикой»,—говорилось в декларації. Далі Революційний Комітет Вірменії передбачав, що Радянська Росія, переможно завершила громадянську війну, надасть братську допомогу у «відновленні живої сили країни й закладанні основ мирної трудовий життя Радянської Вірменії». Усвідомлюючи всю історичну важливість скоєного акта, Революційний Комітет Вірменії далі заявляв: «Беручи він всю відповідальність і тяжкість влади у цю небувало серйозну є хвилину, ми закликаємо народні сили Вірменії підтримувати нашій боротьбі проти ворогів робітничо-селянської влади й невтомною творчої радянської работе».

30 листопада, не натрапляючи на опір, повстанці зайняли Дилижан. Звідси Революційний Комітет Вірменії направив телеграму Голові Ради Народних Комісарів РРФСР У. І. Леніну з проханням допомогти повстанцям. У телеграмі говорилося: «Щоб ви знали вождю світової революції, що Дилижанското і Каравансарайского районів, обурені злочинної політикою дашнакского уряду та поглиблення анархією країни, підняли прапор повстання. комуністична партія Вірменії відразу ж взяла він керівництво цим стихійним рухом та створила Ревком Вірменії, оголосивши Вірменію Соціалістичної Радянської Республікою. Завдано перший удар—город Дилижан в руках. Натхнені повстанці рвуться далі для остаточного повалення ненависного врага—агента Антанти. І виконуючи волю їх, ми, склавши Ревком, рухаємося уперед, у повної надії, що визволителька пригноблених народів Востока—героическая Червона Армія великої соціалістичної России—окажет нам реальної допомоги в цієї нашої тяжку боротьбу. Від імені всіх робітників і селян Вірменії ми просимо Раднарком надати цю помощь».

В у відповідь звернення Революційного Комітету Вірменії уряд в Радянській Росії, виконуючи свій інтернаціональний борг, розпорядилося частинам XI Червоною Армією, які у той час у Азербайджані, допомогти революційним робітникам і селянам Вірменії. Виконуючи це вказівку, частини XI Червоною Армією, в Військовий рада якої входили визначні діячі партії Р. До. Орджонікідзе, З. М. Кіров й О. І. Мікоян, вступили на територію Вірменії. Трудящі Вірменії натхненно зустріли які прийшли до них допоможе радянських воїнів. 30 листопада 1920 р. Р. До. Орджонікідзе повідомляв Москву Р. Чичерину, що вірменські частини переходять набік повсталих і досі пір було ні єдиного выстрела.

В. І. Ленін палко привітав перемогу трудящих Вірменії. 2 грудня Голова Ради Народних Комісарів РРФСР У. І. Ленін направив телеграму з ім'ям Голову Ревкому Вірменії З. Касьяна, у якій говорилося: «Вітаю від імені Вас звільнену від гніту імперіалізму трудову Радянську Вірменію. Не сумніваюся, що ви прикладіть всіх зусиль встановлення братньої солідарності між трудящими Вірменії, Туреччини, Азербайджана».

В ці вирішальні для вірменського народу дні, коли Вірменія вже був проголошена Радянської республікою" уряд дашнаков, цеплявшееся за влада, простягнула руку турецьким загарбникам, сподіваючись з допомогою запобігти встановлення Вірменії радянської влади. Для цього він 2 грудня 1920 р. дашнаки уклали із Туреччиною Алекеандролольский договір. За договором, територія Вірменії полягала в кордонів, певним Батумским договором, т. е. обмежувалася районами Араратской долини і Севанского басейну. Вірменія разоружалась, позбавлялась права мати війська. Уряд дашнаков зобов’язувалося відкликати своїх представників з європейських і відмовитися від Севрського договору. Туреччини надавалося право контролю за шляхами повідомлення Вірменії тощо. дг.

Но і це ганебний крок збанкрутілих дашнакеких лідерів не допоміг їм. 4 грудня 1920 р. Революційний комітет Вірменії, загони повстанців та костенківську частини Червоної Арми" вступив у Єреван, не зустрівши своєму шляху від Иджевана до Єревана опору. Уряд дашнаков було.) свергнуто.

Трудящиеся Вірменії палко вітали перемогу радянської влади. У містах і селах відбувалися велелюдні мітинги. Мітинг трудящих Єревана, що відбувся 6 грудня 1920 р., направив вітальну телеграму У. І. Леніну. У телеграмі говорилося: «…Ми, зайшовши у пролетарську сім'ю радянських республік, дотримуємося героїчного прикладу Жовтневої революції. Урахувавши минулий досвід російських робітників і нині допомогу трудовогоАзербайджану й Росії, молода Вірменська Радянська республіка сміливо і безстрашно прозирає прийдешнє, нітрохи не ставлячи під сумнів остаточній перемозі праці над капиталом».

Установление Вірменії радянської влади стало закономірним результатом соціально-економічного і політичного розвитку Східної Вірменії в складі Росії, плодом боротьби трудящих Вірменії у руслі загальноросійського революційного руху проти царату, на перемогу соціалістичної революції. Досягнута під керівництвом Комуністичної партії перемога радянської влади мала вирішальне значення для доль вірменського народу: він був позбавлений соціального і національної гніту, проти нього відкрилися широкі перспективи державного, економічного і охорони культурної розвитку. Вірменський народ обійняв шлях своєї національної возрождения.

5. Перші кроки радянської влади Звернувшись 29 листопада 1920 р. народу з декларацією проголошення Вірменії Радянської Соціалістичної Республікою, Революційний Комітет Вірменії виклав програму відродження вірменського народу. У декларації у частковості говорилося: «Червоний прапор вільної Радянської Республіки Вірменії одержить безодню горя й відчаю її трудові маси. З першими звуками переможного Інтернаціоналу назавжди зникне привид разъедавших Вірменію племінних і національних чвар і оселиться братство народів у тому повсякденної трудовий життя. Селянство Радянської Вірменії отримає у своє трудове користування всю землю, належала бекам, ханам і меликам, і навіть монастирям, церквам і мечетям. Народові буде надано все лісові багатства, багатства надр, рік і озер задоволення потреб усієї працюючого населення; Вірменії. З цією самі цілі буде оголошено власністю Соціалістичної Радянської Республіки Вірменії дедалі більше більш-менш великі фабрики і, творці і рабочие—станут господарями вільної праці… трудову інтелігенцію отримає можливість запровадити у справі радянського будівництва свій досвід минулого і інтелектуальну силу…».

Коммунистическая партія Вірменії відразу ж потрапляє напад пила для реалізації вказаних у декларації Ревкому, задач—разрешению кардинальних соціальних питань революції, зміцненню радянської влади, створенню вірменської^ радянської государственности.

Первые соціалістичні заходи у Радянської Ар мении здійснювались у складної обстановці, що була обумовлена вкрай важким економічним становищем, країни й окупацією значній своїй частині республіки ворожими радянської влади силами. Александропольский повіт продовжував залишатися у руках турків; більшість Лори— так звана «нейтральна зона"—(была зайнята військами меншовицької Грузії Зангезуре господарювали дашнаки. За таких умов Радянська влада, з одного боку, докладала всіх зусиль, щоби нормальний ритмжиття в країні, з другой—стремилась очистити територію; республіки від окупантів і дашнаков.

В період із грудня 1920 р. по 2 лютого 1921 р. Ревком, Вірменії і Центральний Комітет Комуністичної партії республіки розгорнули енергійну діяльність, яка; була на закладку основ нового економічного укладу країни, ліквідацію старого ладу громадських відносин також створення радянського державного аппарата.

Важнейшее значення для селянства Вірменії, яке; становила понад 80 відсотків населення, мав декрет Ревкому Вірменії від 28 грудня 1920 р. про национализа-; ции землі. Відповідно до цього декрету, все землі республіки було оголошено власністю держави й підлягали справедливому розподілу серед селянства. Этим;

декретом було покладено початок рішенню аграрного питання на Армении—решению в повній відповідності до інтересами трудового селянства. Після цього були прийнято декрети про націоналізації вод, лісів і надр країни. За той самий період поруч декретів було націоналізовано дедалі більше більш-менш великі промислові підприємства, рудники, запроваджено робочий контроль з них. Ці заходи, і навіть націоналізація банків, завершили ліквідацію великої приватної власності Вірменії, заклали основи соціалістичної економіки страны.

Ряд заходів радянської влади направили на злам старої державної машини та ліквідацію старих громадських відносин. Були прийнято декрети про ліквідацію старих адміністративних установ і посад, скасування станових відмінностей, різноманітних титулів та інші звань, про розпуск старих судів і участі т. д.

Одновременно створювався радянський державний апарат. У грудні 1920 р. керівництво різними галузями народного господарства і управління було створено народні комісаріати Радянської Соціалістичної Республіки Вірменії, на чолі яких було поставлено визначні партійні діячі. Народним комісаром землеробства призначили З. Касьян, народним комісаром внутрішніх справ України та зовнішньої торгівлі І. Довлатян, народним .комісаром іноземних дел—А. Бекзадян, народним комісаром по військовим делам—А. Нуриджанян, народним комісаром просвещения—Аш. Иоаннисян і другие.

В перші місяці радянської влади Ревком Вірменії провів ряд заходів, якими було закладено основи вірменської радянської державності. Були прийнято декрети про організацію Червоною Армією Вірменії, освіті Надзвичайній комісії з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією і злочинами, про заснування Ради народного господарства, який покладалося керівництво економікою й участі фінансами республики.

9 грудня 1920 р. Ревком Вірменії прийняв декрет про державну мову, за яким державною мовою не більше республіки визнано вірменський мову. Після цього відбулася низка заходів у області культурного будівництва: націоналізація всіх культурно-просвітніх установ, відокремлення школи від церкви, установа комісії з охороні пам’яток давнини і мистецтва тощо. буд. На початку грудня 1920 р. Ревком республіки звернувся із листом вірменської інтелігенції, яка мешкала за межами Вірменії: Радянська влада пропонувала фахівцям, ученим, працівникам літератури і мистецтва переїхати Вірменії і докласти зусиль для відродження батьківщини. Цьому заклику пішли багато представників вірменської інтелігенції, які у роки радянської влади повернулися батьківщину і розпочали творчий труд.

Осуществляя перші соціалістичні заходи, Радянська влада одночасно докладала всіх зусиль звільнення Лори від що окупували його військ меншовицької Грузії. Ревком Радянської Вірменії неодноразово направляв меньшевистскому уряду Грузії ноти з вимогою виведення грузинських військ з «нейтральній зони». Проте грузинські меншовики не виконували цієї вимоги. Тим більше що біля Лори розгорнулася боротьба трудящих проти окупаційної влади, за приєднання Лори до Радянської Вірменії. Комуністичні партії Вірменії та Грузії надавали всебічну підтримку революційної «боротьбі трудящих. Повстання в Лори почалося 11 лютого 1921 р. і увінчалося швидкої перемогою. У Лори була встановлено Радянська влада, після чого ця галузь була возз'єднана з Радянської Арменией.

Вскоре, 25 лютого 1921 р., Радянська влада перемогла зробив у Грузії. Грузія стала Радянської Соціалістичної Республікою. Між Вірменією й Грузією були встановлено добросусідські відносини. Це мало велике значення для Радянської Вірменії, оскільки Радянська Росія тепер отримала можливість надавати Вірменії допомогу промисловими товарами і продовольством, що прямували через Грузію: до встановлення радянської влади меньшевистское уряд Грузії перешкоджало транзитного провозу вантажів з в Радянській Росії на території. Уряд Радянської Вірменії прилагало зусилля також і анулювання ганебного Александропольского договору ЄС і звільнення окупованих турками районів Вірменії, де загарбники робили насильства, вбивали мирних жителів, грабували населення. Ревком Вірменії кілька разів звертався до кемалйстагому уряду Туреччини, пропонуючи розпочати новіпереговори між Туреччиною й Радянської Вірменією й анулювати підписаний дашнакюким «Урядом Алежсандропольокий договір. Проте саме Туреччини всякий раз відкидало це предложение.

Тогда Ревком Вірменії звернувся до уряду в Радянській Росії з проханням вплинути на Туреччину. На вимогу Радянського уряду у феврале—марте 1921 р. у Москві відбулася советско-турецкая конференція. .У ній має була взяти участь і делегація Радянської Вірменії на чолі з наркомом закордонних справ республіки А. Бекзадяном. Проте турецька сторона заперечила участі делегації Радянської Вірменії в конференції. До, а що ж, на момент початку конференції у Вірменії стався антирадянський заколот дашнаков, яким тимчасово вдалося захопити столицю республики—Ереван. Вони телеграфували у Москві про свою незгоду на що у радянсько-турецькому конференції делегації Радянської Вірменії, що навіть скористалася турецька сторона. У результаті конференції радянська сторона рішуче наполягала на поверненні Вірменії окупованих Туреччиною земель. Советско-турецкая конференція завершилася підписанням 16 березня 1921 р. договору між РСФРР та УСРР Туреччиною. Договір визначав нову північно-східну кордон Туреччини; у своїй райони Кар-са, Ардагана і Артвина відходили до Туреччини, Батум—к Грузії, Александропольский повіт повертався Вірменії. Тим самим Александропольский договір скасували, і турецькі військ у квітні 1921 р. залишили Александропольский уезд.

В лютому 1921 р. Вірменії спалахнув антирадянський заколот дашнаков, які ставили метою поновлення у країні своєї місцевої влади. Заколот перервав яке започаткували мирне будівництво, увергнув Радянську Вірменію в (громадянську війну, що тривала п’ять місяців. Заколот почався 13 лютого 1921 р., коли боївки заколотників з Зангезура вторглися до віддалених районів Кешишкенда, захопили Даралагяз, та був Нор-Баязет. Одночасно збройні заколоти припадають на Баш-Гярня, Аштараке, Зчмиадэине, Апаране, Ахте та інших місцевостях. В усіх цих районах дашнаки скинули Радянську влада, вчинили розправу з комуністів і радянських працівників. 18 лютого заколотникам вдалося опанувати столицею республики—Ереваном. Тут дашнаки сформували так званий «Комітет порятунку Батьківщини» на чолі З прем'єром дашнакокого уряду З. Врацяном. Ревком і Центральний Комітет Комуністичної партії Вірменії з частинами Червоною Армією республіки відступили до Камарлу (нині Арташат), організували міцну оборону, не допустили подальшого поширення заколоту. Після цього в північних районах Вірменії створили Военно-Революционный Комітет на чолі з Р. Атзрбекяном, який міцно утримував в руках Дилижан, Караклис, Лори. комуністична партія Вірменії закликала трудящих піднятися на боротьбу проти даш-накских заколотників. Ніхто на допомогу радянської влади поспішили частини XI Червоною Армією Радянської России.

Начиная антирадянський заколот, дашнаки розраховували допоможе меншовицької Грузії; проте ці надії невдовзі розвіялися, бо 25 лютого 1921 р. влада меншовиків країни була повалена й у Грузії перемогла Радянська влада. Встановлення радянської влади у країні означало ліквідацію останнього антирадянського плацдарму на Закавказзі разом із тим обумовило поразка антирадянського заколоту Вірменії. Дашнаки спробували розпочати блок з кемалістською Туреччиною. Уряд останньої поспішило визнати дашнакский Комітет єдиною владою на Вірменії. 18 березня 1921 р. З. Врацян звернувся до уряду Туреччини з проханням подати військову допомогу. Але Туреччина, що її 2 дні тому уклала договір із Радянською Росією, не насмілилася вдатися до серйозні ускладнення своїх стосунків із нею, що неминуче утворилися б, у разі втручання Туреччини у внутрішні справи Радянської Армении.

Между тим, у ході військових дій Вірменії настав перелом. У березня частини Червоною Армією що з партизанськими загонами перейшли у наступ проти 1 заколотників. Один одним було звільнено НорБаязетг Ахта, Апаран, Аштарак. 2 квітня радянські частини вступив у Єреван. До середини квітня було звільнено БашТяр-ни, райони Басаргечара і Даралагяза. Залишки розгромлених сил Противника бігли в Зангезур. Антирадянський заколот був подавлен.

После ліквідації заколоту Радянська влада зайнялася питанням звільнення Зангезура, де продовжували відсиджуватися сили дашнаков. Спроби уряду Радянської Вірменії врегулювати це запитання мирним шляхом і устано вити в Зангезуре радянську владу не дали позитивних результатів. Дашнаки продовжували очікувати допомогу західних імперіалістів і готувалися до боротьби проти Радянської Вірменії. Вичерпавши можливості мирного вирішення питання, наштовхуючись на кількаразові збройні провокації дашнаков, уряд Радянської Вірменії приступила до рішучих дій проти последнего-оплота контрреволюції країни. У другій половині червня 1921 р. частини Червоної Армії розбили заколотників, намагалися захопити Даралагяз. Переслідуючи противника, радянські війська вступив у Зангезур користуючись підтримкою місцевого населення, до середини липня повністю очистили цей край від сил контрреволюції. Залишки дашнакских банд бігли до Ірану. Зангезур став радянським. Визволенням Зангезура завершилася громадянської війни Вірменії, і трудящі республіки з’явилася можливість повернутися до мирному творчому труду.

В боях громадянську війну робітники і селяни, командири і бійці військових частин Радянської Вірменії, воїни яка прийшла допоможе вірменському народу XI Червоною Армією виявили чимало прикладів героїзму, самовідданості і відваги. Уміло керували захоплювали радянські війська відомі командири М. Молкочанов, А. Геккер, М. Велетнів, А. Тодорський, А. Багдасарян, А. Атоян та інші. Чимало радянських воїнів віддала свої життя за радянську владу, волю і вірменського народу. З пам’яті вдячного вірменського народу будь-коли изгладятся імена полеглих героїв громадянської війни у Вірменії Л. Мхчяна, А. Фшпилевича, М. Єрмоленко, А. Будагяна і багатьох других.

В період громадянської війни Радянської Вірменії тривала робота зі створення радянської вірменської державності. 21 травня 1921 р. замість Ревкому Вірменії було створено раду Народних Комісарів на чолі з А. Ф. Мяс-никяном. Олександре Федоровичу Мясникян (Мясников)—видный партійний і радянський діяч, соратник У. І. Леніна, член Комуністичної партії з 1906 р. Після Жовтневої революції він був обраний головнокомандувачем військами Західного фронту, потім час виконував обов’язки Верховного головнокомандувача збройних сил Радянської Росії. На початку 1919 р. був обраний головою ЦВК Білорусі, потім працював у Москві, був секретарем Московського комітету РКП (б). Влітку 1920 р. призначили начальником політуправління Західного фронту. На початку травня 1921 р. А. Ф. Мясникян направили працювати в Вірменію у вирішенні Центрального Комітету РКП (б), визнав необхідним зміцнити партійне і радянське керівництво республіки. У склад Ради Народних Комісарів Радянської Вірменії ввійшли також: Асканаз Мравян народний комісар закордонних справ, Арамаис Ерзнкян—, народний комісар землеробства, Олександр Бекзадям—народный комісар продовольства; і зовнішньої торгівлі, Погос Макинцян—народный комісар внутрішніх справ, Ашот Иоаннисян—народный комісар освіти, Сако Амбарцумян— народний комісар охорони здоров’я, Арташес Каринян —народний комісар юстиції та інші. Прибулий на Вірменію разом із А. Мясникяном видатний партійний діяч Саркіс Лукашин (Срапионян) був обраний секретарем Центрального Комітету Комуністичної партії Вірменії. |[pic] |У грудні 1921 р. республіки було проведено вибори у | | |місцеві ради робітників і селянських депутатів, створювані| |Олександр |замість ревкомів. Вибори пройшли за високої активності | |Мясникян |трудящих, і свідчили про підтримку радянської влади | | |народними масами. Створення місцевих рад дозволило | | |привернути увагу до керівництву економічної і | | |суспільно-політичної життям республіки широкі прошарки | | |трудящих. | | |Створення вірменської радянської державності було | | |завершено першим з'їздом Рад республіки, який | | |відбувся 30 января—4 лютого 1922 р. в Єревані. Найважливішим | | |рішенням з'їзду стало прийняття першої Конституції | | |Соціалістичної Радянської Республіки Вірменії. |.

У основу цього надзвичайно важливого документа лягли становища першої Конституції РРФСР. У Конституції Радянської Вірменії у законодавчому порядку був зафіксовано факт перемоги радянської влади, закріплено державне пристрій республіки, заснований на диктатури пролетаріату. «Волею повсталих робітників і трудових селян Армении,—говорилось У першій статті Конституции,—Армения 29 листопада 1920 р. оголошено Соціалістичної Радянської Республікою. Усю владу у центрі й на місцях належить Радам робочих, селянських і червоноармійських депутатов».