Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об'єкт і предмет дослідження, сформульовані мета, основні завдання та методологічні засади, розкрито наукову новизну отриманих результатів, окреслено теоретичне та практичне значення роботи, наведено відомості про апробацію основних положень.

У першому розділі «Стан наукової розробки теми, джерельна база та методи дослідження» підрозділі 1.1 «Історіографія проблеми» зроблено критичний огляд спеціальної літератури, проаналізовано висвітлені аспекти в працях попередників, які нині потребують додаткового вивчення. Розвиток історіографії з обраної теми умовно поділено на 4 періоди: перший — XIX — початок XX ст.; другий — з 1917 р. до другої половини 50-х рр. XX ст.; третій — 60−80 рр. ХХ ст.; четвертий — 90-ті рр. ХХ ст. — початок ХХІ ст. Всі вони мали свої характерні ознаки.

Передусім потрібно назвати загальні праці, у яких йдеться про розвиток цукрової промисловості у Російській імперії О. Щеглова, М. Веллера, Й. Заводського, М. Бунге, Я. Нікітінського, М. Толпигіна, М. Цехановського, П. Ланге, Х. Лебідь-Юрчика, М. Пакульського, Л. Волохова .

Окремо слід виділити профільні студії активного члена Київського відділення Російського Технічного Товариства, створеного в 1871 р., інженер-технолога, послідовника голови цього товариства професора М. Бунге, М. Толпигіна. В них знайшло своє відображення стан цукрової промисловості країни після введення у дію закону про регулювання цукрового виробництва та збуту цукру від 20 листопада 1895 p. Тобто, вони власне стали фундаментом для дослідників цукрової промисловості наступного періоду (1895−1917 pp.).

Широко використовувалися як дореволюційними, так і радянськими вченими матеріали, наведені в праці завідувача статистичним відділом Всеросійського товариства цукрозавозчиків Л. Волохова. Тут містяться статистичні дані за 1887−1912 pp. про площу посівів і валові збори буряків, чисельність і продуктивність цукрових заводів, кількість виробленого цукру та його споживання в середині країни і вивіз за кордон, собівартість цього продукту і ціни на нього, розмір акцизу та інших податків.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. поміщицькі маєтки лише частково забезпечували сировиною наявні цукрові заводи, тому з кожним роком зростала питома вага селянських плантацій буряка. Саме цим питанням присвятили свої розвідки Д. Марголін та О. Ярошевич. В них висвітлено тему тільки стосовно правобережних губерній. Разом із тим, праці Д. Марголіна та О. Ярошевича важливі з огляду на те, що в них було окреслено коло питань, які на той час потребували вивчення: склад селян, які вирощували буряк для заводів, врожайність і цукристість солодких коренів, собівартість і ціна цукрової сировини, стосунки селян і адміністрації заводів тощо.

Науково-технічним аспектам цукрової галузі на початку XX ст. приділяли певну увагу О. Биков, Л. Васильєв, І. Ганицький, О. Кіров, Л. Садомський. У своїх працях названі автори подали технічні характеристики обладнання цукрових заводів вітчизняного та іноземного виробництва.

Отже, у дореволюційний період цукрова промисловість країни порівняно інтенсивно вивчалася, з’явилися «регіональні» дослідження, зокрема по правобережним і лівобережним губерніям. Однак, узагальнюючих праць про стан цукрової промисловості в цілому по Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. у цей час так і не з’явилося.

Новий період у вивченні вітчизняної цукрової промисловості розпочався після 1917 p. і продовжувався до початку 60-х рр. XX ст. Однією з концептуальних робіт того періоду, в якій наголошено на значущості цукрової промисловості для України, стала невелика за обсягом книга О. Корхова. В ній автор навів важливі відомості про собівартість виробництва цукру. Головна ідея праці О. Корхова — необхідність якнайшвидшої відбудови цукрової промисловості після громадянської війни (1917;1921 рр.).

З-поміж інших напрацювань по темі, що з’явилися в 20-х рр. XX ст., слід назвати статті М. Винокура, Н. Єрьоміна, І. Смоленського і книгу A. Рейсера. Важливо те, що їхні автори — спеціалісти цукрової промисловості, які були занепокоєні занепадом цієї галузі після Української національної революції та громадянської війни. При цьому вони висловлювали свої конкретні пропозиції стосовно її відродження. Крім того в названих працях проаналізовано і стан вітчизняної цукрової промисловості напередодні 1917 р.

Певна інформацію про це міститься в спеціальних монографіях з технології цукровиробництва С. Клейбса, Г. Лиховицера, І. Мінца, М. Зуєва. В них описано процес виробництва цукру та наведено різноманітні технічні дані. У зв’язку з переходом у селянське користування значного масиву поміщицьких і призаводських земель, які раніше обслуговували потреби цукрової промисловості і значною мірою забезпечували потреби виробництва у буряках після революції 1917 p., різко зросла увага дослідників до селянського бурякосіяння. Цім аспектам присвятили свої роботи Г. Архипов, Л. Бухановський, В. Ландо, О. Філіповський та інші.

В Радянській Україні після 1920 p. також посилилася увага істориків до становища робітничого класу у дореволюційний період. З’явилися праці, де містилися дані про трудящих у цукровій промисловості .

Найґрунтовнішими з історії виникнення і розвитку цукрової промисловості в Україні у XІX ст. слід вважати відомі праці К. Воблого, котрі охоплюють історію галузі від зародження до 30-х років XX ст.

Таким чином, в 1917 — на початку 30-х рр. XX ст. у вивченні вітчизняної цукрової промисловості мали місце помітні досягнення. Проте узагальнюючої праці про стан цукрової промисловості в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. не з’явилося. Особливо велика «прогалина» існувала стосовно лівобережних губерній.

Продовження вивчення цукрової промисловості для цього періоду припадає на середину 30-х — другої половини 50-х рр. XX ст. Більшості праць, написаних у цей час, притаманна ідея класової боротьби в цукровій галузі. Зокрема, М. Лещенко та О. Нестеренко писали про розвиток капіталістичної промисловості й формування міського і сільського пролетаріату, його заробітну плату в Україні XIX — на початку XX ст. У монографії Є. Карнаухової йдеться про структурний поділ сільського господарства Росії у період капіталізму, вміщено матеріал про розвиток господарств, пов’язаних з цукровою галуззю. У монографії Ф. Лося вивчено формування робітничого класу в Україні і його революційну боротьбу наприкінці XIX — на початку XX ст., його соціальний склад у цукровій галузі тощо. У названих працях висвітлено, щоправда з позицій класового підходу, соціально-економічне становище та повсякденне життя робітників цукрової промисловості, рівень оплати й умови праці та інші питання, дотичні з обраною нами для дослідження темою.

Значним внеском у вивчення розвитку технічного забезпечення і обладнання цукрової промисловості у дореволюційний період стала робота С. Іванова та І. Лепешкіна, котра з’явилася в середині 50-х р. XX ст.

Часткова лібералізація суспільно-політичного життя, десталінізація та «відлига» обумовили принципово новій підхід у вивченні історії цукрової промисловості. Він починається на початку 60-х і триває до кінця 80-х рр. XX ст. В історіографії цього періоду дослідники, відточивши техніку дослідження, використовують нові методи, зокрема порівняльно-історичний, дистанціюються від суто описових. Передусім потрібно виділити праці, присвячені вивченню політики самодержавства в галузі промисловості, утвердження капіталізму в країні, формування фінансового капіталу та індустріального розвитку Російської імперії до 1917 р., ролі монополій у вітчизняній економіці тощо. Це роботи B. Бовикіна, І. Гиндіна, Н. Киняпіної, І. Маєвського, О. Погребинського, П. Риндзюнського та інших. У них містяться дані про цукрову галузь в XIX — початку XX ст. у контексті розвитку капіталізму в Російській імперії. Продовжується вивчення становища робітничого класу та його класової боротьби у період, що досліджується. Передусім слід виділити праці О. Вовчика, П. Лаврова, Ф. Лося, Й. Щербини та інших. Класова боротьба в українському селі наприкінці XIX — на початку XX ст. є об'єктом дослідження також у працях О. Михайлюка .

Досягнення радянської історіографії у вивченні дореволюційного минулого цукрової промисловості, поряд з іншими проблемами вітчизняної історії, підсумовані й в узагальнюючих працях початку 60-х — кінця 80 х рр. XX ст. В. Голобуцького, Т. Дерев’янкіна, І. Гуржія та інших.

Таким чином, у порівнянні з попереднім періодом, вітчизняна історіографія початку 60-х — кінця 80-х рр. XX ст. досягла значного поступу у вивченні дореволюційного минулого цукрової промисловості. Значно була розширена джерельна база досліджень, почали впроваджуватися нові методи, вчені активно вивчали становище робітничого класу, роль монополістичних об'єднань в економіці країни, в тому числі й у цукровій промисловості тощо. Разом із тим, не зважаючи на часткову лібералізацію, збереження в країні тоталітарної системи з єдиною панівною ідеологією, значно ускладнювало об'єктивне висвітлення соціально-економічних процесів, зокрема і в царині цукрової промисловості.

На початку 90-х рр. XX ст. розпочався новий етап у розвитку вітчизняної історіографії. У спеціальній літературі початку 90-х рр. XX ст. точку зору стосовно дореволюційного розвитку галузі стали переглядати. Одним із концептуально-нових досліджень у цьому напрямі стала праця Т. Лазанської про історію підприємництва в Україні в дореформений період. Вона насамперед цікава тим, що присвячена селянському підприємництву в XIX ст. Монографія Т. Лазанської спростовує думку про те що в дореформений період селяни не брали участі у цукровому промисловому виробництві. Трохи пізніше О. Заєць, звернувшись до досвіду регулювання ринку, прийшов до висновку, що держава в економічному житті не повинна самоусуватися, а зобов’язана активно нормувати ринкові відносини. В історіографії 90-х рр. XX ст. було переглянуто думку стосовно діяльності промисловців. Від різко негативної оцінки капіталістів, як експлуататорів, характерної для літератури радянської доби, дослідники перейшли до висвітлення ролі підприємців в організації виробництва, фінансування ними закладів культури, освіти, охорони здоров’я тощо. Так, наприклад, у роботі О. Гордуновського, правда побіжно, але з’ясовано особливості розвитку цукрової галузі в тогочасних поміщицьких господарствах, їхній технічний стан, посівні площі тощо. На відміну від студій радянського періоду, О. Гордуновський позитивно оцінює діяльність поміщицьких господарств у цукровій галузі, науково-обґрунтована організація котрих, новітнє на той час технічне забезпечення, досить висока продуктивність праці стимулювали конкуренцію цукрового виробництва. В. Олянич дослідив кількість, мережу, потужність, продуктивність цукрових заводів, технічний прогрес у галузі, розвиток сировинної бази цукрової промисловості, формування кадрів цукрової промисловості, умови їхньої праці, урядову політику в галузі виробництва та збуту продукції цукрової галузі на Лівобережній Україні після проведення ринкових реформ другої половини ХІХ ст. У Н. Темірової досліджено стан поміщицьких господарств, різнобічну меценатську та господарську діяльність відомих на той час українських поміщиків, таких як Бобринські, Браницькі, Потоцькі, Л. Кеніг, Чацькі, Бродські, Терещенкі, Балашові, проаналізовано технічне обладнання, виробництво на цукрових заводах, котрі знаходилися в маєтках поміщиків.

Отже, незважаючи на те, що окремі аспекти обраної для вивчення теми знайшли своє відображення у науковій літературі, спеціального комплексного дослідження з історичних умов становлення та розвитку цукрової промисловості в Україні у ХІХ — на початку ХХ ст. ще не існує, чим і зумовлене звернення автора до цієї проблеми.

У підрозділі 1.2. «Характеристика джерел та методи дослідження» проаналізовано джерельну базу на котрій ґрунтується дисертація, а також методи дослідження. Вона насамперед представлена опублікованими документами, а також архівним матеріалом, більшість з якого вперше вводиться у науковий обіг дисертантом. Вони дають відповідь на цілий ряд питань, пов’язаних з розвитком цукрової промисловості в Україні в XIX — початку ХХ ст., містять важливі статистичні дані і дозволяють уточнити відому інформацію. Зокрема, важливим джерелом при вивченні теми є законодавчі та нормативні акти, які дозволили відтворити основні тенденції розвитку цукрової галузі. До джерельної бази дослідження увійшли матеріали офіційного діловодства: звіти засідань Київського відділення Російського технічного товариства, Всеросійського товариства цукрозаводчиків. Широко використані документи загальноімперської та губернської статистики, котрі містяться в фондах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (далі ЦДІАУ), Вінницького, Полтавського, Сумського, Харківського та Черкаського обласних державних архівів (далі ВОДА, ПОДА, СОДА, ХОДА, ЧОДА). Найважливішими з них є такі: клопотання власників цукрових заводів Київської губернії про недопущення збільшення акцизу на буряковий цукор в угоду торговцям тростинним цукром, представлення генерал-губернатором міністру фінансів про розвиток цукробурякової промисловості в Київській губернії, відомості про цукробурякових заводах (ЦДІА. — Ф. — 442), відомості про виробництво цукру в Подільській губернії за 1832 р. (Там само), опис та характеристика Степанківського цукрового заводу (ВОДА. — Ф. 379), відомості про цукрові заводи Полтавської губернії за 1913/14 господарський рік (ПОДА. — Ф. 1503), журнал правління акціонерного товариства «Циглерівського цукробурякового заводу» (СОДА. — Ф. 51), опис Супрунівського цукрового заводу (ХОДА. — Ф. 34), статистична відомість про технічний стан цукрового заводу в м. Стеблів Канівського повіту Київської губернії (ЧОДА. — Ф. 888).

Також використані рукописи праць науково-технічної інтелігенції, що розробляла й впроваджувала у життя в XIX — початку XX ст. обладнання цукрової промисловості. Це насамперед праці: К. Абрагама, М. Багніцького, М. Бунге, М. Веллера, Л. Волохова, І. Ганицького, Й. Заводського, Т. Классена, П. Ланге, М. Метельського, Я. Нікітінського, М. Пакульського, Л. Садомського, Л. Фролова, М. Цехановського, О. Щеглова та ін. Вони зберігаються в фондах Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського та в бібліотеці Інституту цукрової промисловості України в м. Києві. Отже, джерельна база, як свідчить наведений вище її аналіз, є репрезентативною та достовірною. Її застосування дозволяє вирішити поставлені дослідницькі завдання.

Методологічну основу дисертаційного дослідження становить сукупність принципів та методів пізнання, спрямованих на об'єктивне, всебічне висвітлення подій, фактів, явищ. Вони ґрунтуються на порівняльно-історичних, статистико-аналітичних, описових, проблемно-хронологічних, соціологічних методах, які сприяли комплексному аналізу предмету дослідження, що ґрунтується на принципах історизму, багатофакторності, всебічності та наукової об'єктивності пізнання, що дає можливість виявити діалектику взаємодії соціально-економічного розвитку цукрової промисловості в XІX — початку XX ст. та в наш час, показати його як процес, адекватний історичній дійсності. На цій основі, виходячи з конкретних умов, використовувались загальні та спеціально-історичні методи дослідження, що дозволили виявити найважливіші реалії розвитку техніки цукрової промисловості, її динамізм та зв’язок з іншими суспільними та економічними інститутами. Порівняльно-історичний та описовий методи використано для вивчення історії розвитку цукрової промисловості, її технічного обладнання та урядової політики стосовно галузі, що дозволило упорядкувати зібраний матеріал і полегшити його сприйняття, статистично-аналітичний метод дає можливість аналізувати історіографічні дані.

Тема нашого дослідження перебуває на стику гуманітарних наук: історії, історії науки і техніки, економічної історії, що оперують специфічними категоріями, поняттями, термінами використаними в дослідженні.

У другому розділі «Розвиток цукрової промисловості в Україні в XІX — початку XX ст.», що складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, висвітлено виникнення і поширення цукрової промисловості в Україні в означений період. Наводяться дані про кількість підприємств, вироблення цукру, продуктивність праці в цій галузі.

У підрозділі 2.1 «Становлення цукрової промисловості в Україні (1802−1861 рр.)» вивчено виникнення та становлення цукрової галузі на території України на початковому етапі її становлення.

На основі опублікованих документів, архівних матеріалів та спеціальної літератури досліджено причини зародження й існування цукрових заводів на початку XIX ст.

Перший цукробуряковий завод у Російській імперії був побудований восени 1802 р. у селі Аляб'єво Чернського повіту Тульської губернії підполковником Я. Єсиповим спільно з генерал-майором Є. Бланкеннагелем. На території України цукрові заводи майже одночасно починають виникати як на Лівобережжі, так і Правобережжі у 20-ті рр. XIX ст., а наприкінці 30-х — на початку 40-х рр. цього ж століття їхня чисельність значно зростає. В 40-ві рр. XIX ст. темпи розвитку цукрової промисловості дещо знизилися, але лишалися досить високими. Так, лише за 1842−1847 рр. кількість цукрових заводів в Україні зросла більш, ніж у 2 рази. Завдяки впровадженням найпередовіших на той час технологій і обладнання, використання вільнонайманої праці та підтримки уряду цукрова промисловість на території України продовжувала розвиватися і до реформи 1861 р., незважаючи на кризу поміщицько-кріпосної системи, однак, кількість заводів, у порівняні з 40-ми роками ХІХ ст. зростає набагато повільніше, а у деяких губерніях, наприклад, у Київській, чисельність цукрових заводів навіть скорочується, що було пов’язано зі зростаючою концентрацією і зростанням механізації виробництва, а також наростанням феодально-кріпосницької кризи господарювання. Так, у 1859/60 господарському році цукрова промисловість України налічувала 228 заводів, з яких 113 припадало на Лівобережжя, а 115 — на Правобережжя. Загальна кількість цукрової продукції, виробленої заводами, склала близько 14 млн. крб. Для порівняння, пиво-медоварні підприємства виробили продукції у цей період на суму 379,8 тис. крб., а підприємства тютюнової промисловості - на 1,6 млн. крб.

У 1860/61 господарському році в Російській імперії вже діяло 449 цукроварень, з них в Україні 257, зокрема на Лівобережжі працювало 132, а на Правобережжі - 125, що складало 57%, 29%, 28% відповідно до загальноімперської чисельності заводів.

Цукрова промисловість України з моменту її виникнення охопила більшість території українських земель, що входили до складу Російської імперії, до 1861 р., особливо на початковому етапі, динамічно розвивалася. Хоча темпи зростання були нестабільними. Найбільше зростання чисельності заводів відбувається до початку 50-х р. XIX ст., що зумовлювалося урядовою політикою стосовно цієї галузі та високою прибутковістю. В 50−60-х рр. XIX ст. кількісне зростання заводів знижується, відбувається концентрація виробництва, завдяки чому збільшується обсяг готової продукції. Високі темпи розвитку були однаковою мірою властиві як Лівобережжю, так і Правобережжю, що обумовлювалося схожими кліматично-природними умовами. Власниками цукрових заводів, особливо на початковому етапі становлення, на території обох регіонів були дворяни (поміщики), оскільки лише вони володіли кріпаками, які були основною робочою силою на тогочасних цукроварнях-мануфактурах. Окрім того, поміщики мали і відповідні земельні угіддя для вирощування буряка. В цілому поміщицьке цукрове підприємництво позитивно позначилося на розвитку промисловості, в тому числі й на підготовці кадрів. Так, тільки відомий цукрозаводчик граф О. Бобринський у 30−40 рр. XIX ст. побудував шість цукрових і один рафінадний заводи з найпередовішим на той час обладнанням. Із сорока технологів, котрі працювали на заводах О. Бобринського, двадцять чотири спеціалісти стали директорами заводів, або самостійними підприємцями. Поміщицькі заводи за обсягом оборотного капіталу були різноманітні, але найбільшого розвитку отримали ті цукрові підприємства, котрі знаходилися в великих маєтках, таких як О. Потоцького, Л. Кеніга тощо. Вже наприкінці 40-х — початку 50-х рр. XIX ст., незважаючи на пільги, поміщицьким господарствам доводиться конкурувати зі стрімко зростаючим купецьким цукроварінням. Найбільш показовим є діяльність колишніх кріпаків братів Яхненків, Симиренків, козака А. Терещенка. Їхні заводи, ще до реформи 1861 р. успішно конкурували з поміщицькими. Їхні підприємства, як засвідчують різноманітні джерела, зосередились на якісному покращенні виробництва, використовуючи передову техніку і більш продуктивну найману працю.

Таким чином, цукрова промисловість на теренах Російської імперії в цілому і в України зокрема виникла на початку XIX ст. і до 1860-х рр. динамічно розвивалася. Характерними рисами розвитку цукрової галузі стала, починаючи з 40-х р. XIX ст., конкуренція між мануфактурними поміщицьким виробництвом, де переважала кріпацька праця і заводським купецьким виробництвом, на якому зароджувалася наймана праця.

У другому підрозділі другого розділу «Розвиток цукрової промисловості в Україні (1861−1914 рр.)» вивчено найбільш нестабільний період історії розвитку цукрової галузі, котрий характеризувався коливанням від динамічного розвитку до кризи перевиробництва і навпаки.

Реформи 60−70 рр. XIX ст. зумовили перехід цукрової галузі в другій половині XIX ст. до ринкових відносин, перерозподілу власності, проникнення в галузь недворянського капіталу. Відбувається відчутне збільшення участі селян у постачанні цукрових заводів сировиною. Значно зменшується кількість цукрових заводів, в основному дрібних та малопродуктивних, однак, за рахунок концентрації виробництва, впровадження більш продуктивної найманої праці відбувається збільшення виробництва. До кінця XIX ст. виробництво цукру було нестабільним, особливо на Лівобережжі, тенденції до зростання були періодичними, котрі переривалися кризами перевиробництва. І тільки в кінці XIX — на початку XX ст. виробництво цукру як в цілому в країні, так і по регіонах, вже починає невпинно зростати, особливо на Правобережжі. І навіть промислова криза 1900;1903 рр. не зачепила цукрову галузь країни, вона продовжувала збільшувати обсяги, на відміну від інших галузей.

Криза 1881−1886 рр. спричинила виникнення синдикатів та урядове регулювання цін на цукор, що відіграло позитивне значення в його збуті, різке коливання ціни на цукор було усунено, ціна на цукор впродовж 1895−1914 pp. неухильно стабілізувалася, а споживання цього цінного харчового продукту збільшувалося. В цілому напередодні Першої світової війни виробництво та збут цукру в країні перебували на піднесенні. Однак великої шкоди зазнала цукрова промисловість регіону, як і всієї країни, в роки Першої світової війни.

За темпами росту цукрової промисловості на першому місці в Україні на початку XX ст. залишалося Правобережжя, але Лівобережжя мало ще чимало невикористаних можливостей у цій царині й впевнено займало друге місце в Росії. В інших українських губерніях, котрі входили до складу Російської імперії, кількість цукрових заводів була невелика. Так, у Херсонській, Катеринославській та Таврійській губерніях до XX ст. існувало лише 3 цукрові заводи, чисельність котрих до 1914 рр. зросла до 13. В результаті технічних і технологічних вдосконалень вітчизняна цукрова промисловість за якістю виробленої продукції не поступалася на початку XX ст. кращим показникам цукрових заводів західноєвропейських країн.

У третьому розділі «Політика імперського уряду стосовно цукрової промисловості» з’ясовано законодавчу базу, митну та акцизну політику, нормування цін на цукрову галузь, ставлення уряду до синдикатів.

У першому підрозділі третього розділу «Політика уряду від початку XIX ст. до 1895 р.» розкрито складний період становлення і розвитку цукрової галузі впродовж XIX ст. до прийняття закону про нормування.

До 1895 р. стосовно цукрової галузі урядова політика істотно змінювалася протягом трьох хронологічних періодів. При розвитку цукрової галузі в 1801- 1844 рр., коли уряд проводив відкриту протекціоністську політику, цукрові підприємства мали різноманітні пільги: можливість отримання безвідсоткової позики на великий термін, дозвіл викурювати з патоки спирт. Також вітчизняна цукрова галузь була захищена від конкуренції високими тарифами на іноземний цукор, котрий, починаючи з 75 коп. у 1819 р. зріс до 3 крб. 80 коп. у 1841 р., що досягло майже 80% з цінності цукру. Починаючи з 1844 р. політика уряду в цукровій галузі характеризувалася коливанням від помірно-протекціоністської до ліберальної, коли, незважаючи на зменшення мита на іноземний цукор, та введення акцизу, уряд всіляко підтримував вітчизняного виробника цукру, хоча безпосередньо не втручався у розвиток галузі. Найбільше відтворення ліберальна політика знайшла в 60−70 рр. XIX ст., коли уряд проводив реформування економіки, в тому числі й цукрової галузі та розглядав впровадження так званої «вільної торгівлі». Однак, вже починаючи з кінця 70 х років XIX ст., політика уряду дедалі більше спрямовувалася на захист вітчизняного виробника та створення пільгових умов для експорту цукру за кордон. У 1877 р. мито на іноземний цукор повинні були сплачувати вже золотом, із 1881 р. уряд повертав цукрозаводчикам акцизний збір і виплачував їм вивізну премію у розмірі 0,9−1,0 крб. за кожний експортований пуд цукру, а з лютого 1887 р. Міністерство фінансів постановило викупити залишки цукру на складах. І хоча уряд ще безпосередньо не нормував виробництво, зберігаючи елементи вільної ринкової торгівлі, але всіляко підтримував синдикат цукровиробників, котрий повинен був взяти на себе функцію із нормування виробництва.

У другому підрозділі третього розділу «Політика уряду наприкінці XIX — початку XX ст.» проаналізовано доцільність нормування цукрового виробництва урядом.

Досвід історії регулювання ринку цукру у дореволюційний період свідчить, що держава не повинна потурати стихійним ринковим силам, а зобов’язана активно регулювати ринкові відносини. Здійснені в 1895—1914 pp. заходи із упровадження регульованого ринку цукру стимулювали розвиток цукробурякового виробництва, сприяли підвищенню його ефективності, конкурентноздатності.

На початку XX ст. цукрова промисловість України виробляла 16,1% валової промислової продукції українських губерній і посідала провідне місце в українській промисловості, далеко обігнавши винокурну та харчову галузі. Кожний п’ятий трудівник, зайнятий у промисловості України в 1912 p., працював у цукровій галузі. Отже, цукрова промисловість була однією з провідних галузей тогочасної української промисловості.

Після прийняття закону 20 листопада 1895 р. урядову політику можна охарактеризувати не тільки як протекціоністську, але й спрямовану на нормування виробництва, що дозволило стабілізувати ціни на цукор на внутрішньому ринку, та сприяло подальшому розвитку галузі.

Таким чином, урядова політика в галузі виробництва і збуту цукру була націлена на збереження конкурентноздатності вітчизняного цукровиробника. Закон 20 листопада 1895 р. про нормування виробництва і збуту цукру в країні, доповнення до нього від 12 травня 1903 p. відіграли винятково позитивне значення для розвитку вітчизняного цукровиробництва.

У четвертому розділі «Історія розвитку технічного обладнання і оснащення цукровиробничих підприємств», який складається з двох взаємопов'язаних підрозділів, розкрито виробництво обладнання і ступінь забезпечення ним цукрових заводів.

У першому підрозділі четвертого розділу 3.1. «Історія розвитку технічного обладнання цукрових заводів на початковому етапі їх становлення» висвітлено розвиток технічного забезпечення цукрової галузі до закінчення технічного перевороту, тобто до початку 80-х років XIX ст.

Обладнання цукрових заводів на початку XIX ст. ґрунтувалося на вогневому методі виготовлення цукру, за технологіями Я. Єсіпова, Г. Дюбрюнфо, та К. Архарда, на ручній або гужовій праці, було примітивне. Проте вже у першій половині XIX ст. у галузі відбувається технічне оновлення, запроваджуються як вітчизняні, так і закордонні вдосконалення, використовуються парові машини, запроваджують у виробництво напівпаровий, а потім паровий методи виготовлення цукру, щоправда, на невеликій кількості підприємств. Першими ввели вдосконалення технічного обладнання на своїх цукрових заводах здійснили найбільш забезпечені підприємці-поміщики, однак, вже у середині XIX ст. їхньому прикладу активно починають наслідувати відомі купці Яхненки, Симеренки та інші.

У підрозділі наведено факти про перші технологічні процеси виготовлення цукру, подано оцінку винахідливості вітчизняного виробника, інформацію про наукові винаходи в галузі цукроваріння, котрі були використані на цукрових заводах України.

У другому підрозділі четвертого розділу «Історія розвитку технічного обладнання цукрових заводів після завершення промислового перевороту» обґрунтовано думку про те, що інтенсивний розвиток бурякосіяння на базі капіталістичного землеробства, сприятливі природнокліматичні умови для вирощування сировинного продукту цукрової промисловості України, розвиток техніки зумовили порівняно швидке зростання продуктивності праці в цій галузі.

Кінець 70-х — початок 80-х рр. XІX ст. Т. Дерев’янкін та Л. Мельник — провідні фахівці з цих проблем — вважають кінцем промислового перевороту в цукровій промисловості України. Саме на цей час в цукроварінні припадає закінчення витіснення вогневих заводів паровими підприємствами з дифузною системою видобування соку з буряків. Завдяки необхідності інтенсивного впровадження технічного обладнання, наукових досягнень промисловий переворот у цукровій промисловості України, особливо на Правобережжі, закінчився раніше ніж у галузях важкої промисловості.

Цю обставину можна пояснити механізацією галузі за допомогою дифузорів сокодобування і переведення на машинну основу суміжних операцій, завершенням формування системи машин, пов’язаних загальним паровим двигуном. Внаслідок технічної перебудови цукроварень підвищилася концентрація виробництва і органічна будова капіталу, продовжилися сезони цукроваріння, поліпшилося використання сировини.

У результаті проведеного наукового дослідження автор виносить на захист наступні висновки і положення:

• 1. Розроблено періодизацію розвитку галузі з різнобічних точок зору, що включає: утворення підприємств та динаміку випуску продукції; історія галузі умовно поділяється на доі післяреформений період; вплив імперського уряду на розвиток галузі умовно поділяється на доі після 1895 р., тобто до закону про нормування виробництва; розвиток технічного обладнання та оснащення розглядається до завершення і після закінчення промислового перевороту.
• 2. Доведено, що урядова політика, зокрема законодавство в галузі цукрової промисловості в період, що вивчається, не гальмувала, а стимулювала цукрову галузь, державне регулювання ринку цукру сприяло розвитку цукрової промисловості в Україні.
• 3. Встановлено, що шляхи й методи підготовки науково-технічних спеціалістів у цукровій галузі України в XIX ст., формування кадрів у регіоні - підприємців, інженерно-технічних працівників, службовців та робітників, умови їхньої праці, їхній фаховий рівень перебували на високому рівні; організаційно-виробнича діяльність власників заводів створювала сприятливі для виробництва умови; підприємці та вищий організаційно-технічний персонал на той час були необхідної складовою частинної у процесі виробництва, без матеріальної зацікавленості і організаційного таланту яких ефективне виробництво в умовах ринкового господарювання не можливе.
• 4. Значну роль в оснащенні цукрових заводів у першій половині XIX ст. відіграли поміщики Бобринські, однак, вже у середині XIX ст. їхньому прикладу активно починають наслідувати відомі купці брати Яхненки, Симеренки та інші.
• 5. Найбільший розвиток технічного забезпечення цукрової галузі України припадає на закінчення промислового перевороту в Російській імперії. Промисловий переворот найшвидше відбувся в цукровій галузі, вже наприкінці XIX — на початку XX ст. цукрова промисловість на теренах України була оснащена одним із найпередовіших технічним обладнанням, значна частина котрого була вітчизняного виробництва, а удосконалення винаходилися місцевими професійними кадрами промисловості.
• 6. Аналіз і порівняння історичних матеріалів архівів Києва, Черкас, Вінниці, Харкова, Полтави та Сум дозволили ввести в науковий обіг маловідомі раніше архівні джерела про технічний стан забезпечення галузі в кінці XIX — початку XX ст.