Традиционализм та на систему державного управління Японии

План:

Запровадження 3.

Глава 1. Японський традиціоналізм та її роль становленні системи управління Японією до 1889 року 7.

Витоки і формування традиціоналізму. 7.

Вплив традиціоналізму на систему управління Японією за Конституцією 1889 року. 17.

Глава 2. Традиціоналізм і сучасна Японія. 23.

2.1. Печатка традиціоналізму що на деяких гілках політичною системою Японії. 23.

2.1.1. Традиції на проміжку з 1889 по 1947 рік і прийняття нової редакції Конституції. 23.

2.1.2. Судова система 26.

2.1.3. Муніципальні органи 29.

2.2. Огляд енергетичної кризи 1973 року й перебудови системи управління Японією. 31.

Укладання. 34.

Список використовуваної літератури 36.

До Японії Росії завжди був неоднозначне ставлення. Історія двох десятків країн сповнена розривів і примирень, воєн та періодів мирного співробітництва. Це зумовлюється сусідством двох країн та постійного зіткнення інтересів, у різних частинах далекосхідного і тихоокеанського регіонів. І на сучасних умовах, коли зіштовхуються інтереси непросто країн, а держав, одна з яких має ядерну зброю, особливо актуальним стає питання мирного співіснування на континенті. У цьому вкрай гостро встає питання вивчення розвитку Японії, а ще більше — причин, що зумовлюють ідеологічні стереотипи і впливають мали на той чи іншого вибір політичного курсу і кожної конкретної рішення влади цього государства.

Актуальність цієї теми можна побачити у два аспекти: науковому та соціально-політичному. Наукова актуальність визначається недостатньою вивченістю причин живучості традицій і слабкості конституційного порядку Японії. Соціально-політичне актуальність проявляється, якщо і, що відбулося після поразки у Другій Світовий війні та бомбардування Хіросіми і Нагасакі Японія не занепала, а, навпаки, нині Японія процвітає. Однією з найважливіших причин економічних успіхів цього острівного держави є стабільність всього його політичного розвитку. Переживши за 60 років два конституції, японський державний апарат функціонує, забезпечуючи стабільне економічне зростання економіки та б у соціальної сфери. Навіть на увазі, що у останнє десятиліття Японія стала в смугу затяжного економічної кризи, ця країна залишається в трійці лідерів світової економіки. Досвід японської моделі державного регулювання, описаний у цій роботі, то, можливо застосований у різноманітних сферах управління, зокрема і запровадження державних. Проблема, розв’язувана у цій роботі, полягає у з’ясуванні ступеня впливу традицій на японський державний апарат.

Об'єктом дослідження даної роботи є підставою генезис державної машини Японії. Предмет дослідження — традиції, і їхнього впливу систему управління.

Огляд літератури подчинён хронологічного принципу.

Характер реформ епохи Мейдзі й особливо менталітету японців розкрито у доповіді А.В. Филиппова1.

Огляд основних документів — Конституцій Японії - дав на свою роботу І.А. Латышев2. Їм виявлено процеси, сопутствовавшие прийняттю японських Конституцій, і показано специфіка цих документов.

Важлива частина дослідження будується на матеріалах журналу «Японія сьогодні» і сайту internet — переважно матеріал енциклопедичного характеру.

До дослідженню притягнуті документи особистої вдачі - листи Карла Хеннера — нашого сучасника, який народився Пермі, але який отримав аспирантское освіту й працює нині до Токіо. Ці документи цінні тим, які дозволяють подивитись японське суспільство очима іноземця, якому набагато легше підмітити культурні відмінності, ніж корінному жителю Країни Висхідного Солнца3.

Економічні аспекти функціонування сучасного японського державного апарати виявлено у статті Є. Леонтьевой4.

Ролі імператора в сучасному японському суспільстві присвячено статтю «Символ єдності народа"5.

Огляд сучасної ситуації у Японії дає стаття Ясуо Наито, В. Головнина, Д. Косырева6.

Окрема стаття У. Головіна присвячена нинішнього прем'єра японського правительства7. Проекти політичних реформ державного апарату періоду Коїдзумі розкриваються у статті «10 найважливіших подій 2001 року у Японії японо-российских отношениях"8.

Також у роботі використаний матеріал довідкового і енциклопедичного характеру.

Метою згаданої роботи є підставою з’ясування ступеня впливу традиційних поглядів японців для формування й розвиток системи управління, їх державою. Супутня мета, поставлена цьому дослідженні - розкриття процесу еволюції японського державної машини через призму пануючій идеологии.

З мети, ставляться задачи:

1) Охарактеризувати конституцію 1889 року й виявити вплив традицій цей документ;

2) Позначити найстійкіші традиції, що у XX столетии;

3) Показати відновлення державного управління у 1947 року і охарактеризувати деякі галузі державного управління період 1947;1973 годов;

4) Виявити причини стійкості окремих традицій цьому проміжку времени.

Це дослідження і двох глав. Воно вибудувано по хронологічного принципу. У першій главі дається опис японського традиціоналізму у його неофіційної стадії, тобто, до законодавчого закріплення державних норм у Конституції Японії 1889 року. Другий розділ роботи присвячена дослідженню деяких аспектів діяльності окремих частин держапарату сучасної Японії, саме судової та муніципальної влади, і навіть розвитку цих органів протягом усього ХХ століття.

Практична значимість роботи у тому, що вона дає тільки й й не так уявлення про причини сучасного устрою японського державної машини, скільки занурює нашій ідеологію японців, у тому внутрішній світ, з якого вже можна пояснити багато речей, причому як систему управління. Проте автор змушений був обмежитися регламентом дослідження та сконцентруватися саме у системі управління, щоб у повною мірою висвітлити даний аспект і відходити від червоною нитки розповіді.

Глава 1. Японський традиціоналізм та її роль становленні системи управління Японією до 1889 года.

Витоки і формування традиционализма.

Нині Японія переживає економічну кризу. Темпи зростання кількості національний продукт знизилися до 1% на рік. Можливо, цю кризу є останньою автономним, не спричиненим зовнішніми ціновими чи валютними ударами. Багатюща високорозвинена країна опинилася просто неготовою до глобальної экономике9. Повільність за узгодженням групових інтересів, звичка бюрократів діяти за шаблонам, небажання політиків вникати у великі проблеми призвели до того, що Токіо пропустив наступ фінансової кризи й вхід в затяжну економічну депрессию10. За 8 років, з 1993 по 2001 рік у Японії змінилося 7 прем'єрів. У умовах стабільність, яку уособлює собою імператор, стає дуже значимой11. Цей феномен має глибокі історичне коріння, як і саме й надає йому особливої значимості.

Розвиток феномена японського імператора неможливо розглядати окремо від держави і, яким він управляє. Процес формування спочатку абсолютистській, та був сучасної форм імператорської влади пішов ще древности.

У III столітті у Японії як уже почалися розкладання первіснообщинного ладу. У цього процесу росте продуктивності праці посилюється соціальне розшарування. Проте рабські форми експлуатації не отримали поширення. Острівне становище Японії, географічні умови і гориста місцевість сковували їхній розвиток. Тут вдається при примітивних гарматах праці створити великі латифундії (оскільки поливне рисівництво вимагало інтенсивного праці селянина у невеликому ділянці землі), і навіть добути рахунок військових походів достатньо рабов.

Свою роль відігравало і особливе вплив китайської цивілізації, насамперед це у запозиченні релігій і введення державних інститутів. Першим документом, визначальним систему функціонування держави, стала Конституція Сётоку, чи Закон 17 статей (604 рік). Ці статті - не правові положення у цього слова, а скоріш релігійні і етичні принципи цих положень.

Основою порядку проголошується «загальний закон», а государ — його виразником, який проти неї вимагати від своїх чиновників беззаперечного підпорядкування. У законі засуджуються міжусобиці, приватне володіння землею, проголошується державна власність на грішну землю і державні податі землевласників. Правитель розглядається як єдиного суверена, вельможі - його чиновників, а й народ — підпорядковується маси людей12.

Отже, у законі видно початку зародження колективістських рис у японської культуре13. Проголошується одноосібна влада.

Міжусобна боротьба завадила створення той період ефективно діючої центральної влади, що затверджується лише після чергового кланової перемоги — перевороту Тайка (645 рік). Законодавство «Тайхо Рё» — це звід законів, виданих період із 646 по 700 рік. Він з двох частин — аграрного і управлінського законодавства. Зупинимося на останньому.

Реформи Тайка, мали для Японії VII століття значення політичної революції, знаменували твердження ранньофеодального держави в главі з спадковим монархом. Давня релігія японців синто («шлях духів»), легко впитавшая ідеї китайських релігій про божественної силі монарха, також посприяла цьому. Через війну перевороту Тайка було створено єдине японське державу на чолі з імператором, спирається ось на підтримку могутнього клану Фудзивара, що згодом поставляв з покоління до покоління як спадкових регентов-соправителей імператорів, а й императриц14.

Отже, реформи Тайка закріпили становища «Закону 17 статей» і законодавчо зміцнили влада імператора. Ці дві державних акта сприяли зміцненню у свідомості народу ідеї законності, було характерною рисою ранньофеодального суспільства.

Зміцненню імператорської влади сприяли перші літописі: «Запис діяння давнини» 712 року, «Аннали Японії» 720 року. Перед упорядниками літописів було поставлено політичне завдання: історично обгрунтувати право імператорського будинку по влада. Це було здійснена шляхом прямого спотворення дійсності.

Головним же обличчям чи державній апараті став радник імператора. Насправді «син неба», який володів згідно із законом вищою владою, вже у VIII столітті більш царював, ніж управляв. Вища державна владу у Японії належав Державному раді, выполнявшему функції уряду. Безпосередні управлінські функції у Раді здійснювали два міністра, які спираються своєю чергою на радників. Сьогодні в уряді перебувало 8 відомств (двору, культу, складів і фінансів, верховних справ, цивільних справ, церемоній і чинів, військових і публічних дел)15.

Вже VIII столітті у свідомості японців міцно зміцнився принцип легітимності імператорської влади. Тобто імператор, і ніхто інший то, можливо глава держави. У кінцевому підсумку, саме це дозволяло тримати народ у відносній покірності.

Дане твердження можна підкріпити прецедентом, створеними 784 року, коли непомірно усилившийся придворний клан Фудзивара, прагнучи послабити імператорський трон, захопили правителя і увёзли його за північ, що й почалося спорудження нової столиці «світу та» (Хэйан). У 858 року Фудзивара домоглися місця регента при малолітньому імператорі, а 887 року захопили і посаду канцлера при подросшем правителе16. Свою влада Фудзивара здійснювали через призначення ключові державницькі посади членів свого клану. Доти Фудзивара посилили своєю владою, зобов’язавши імператора в 729 року брати дружин тільки з даної сімейної группы.

Отже, вже у цей час, імператорська династія була свого роду символом структурі державної влади, прибрати яку Фудзивара не зважилися. Однак політична влада імператора була дуже ослаблена.

Про силу символу імператора як структурі державної влади свідчить такий процес. У X столітті, з непомірним посиленням клану Фудзивара, із джерел зникає нагадування про «божественному походженні» імператора, а 969 року — термін «імператор» («тэнно»), заменённого вираженням «зрікається імператор» («ін»). Імператор зрікався престолу на користь свого малолітнього сина, і постригался в ченці. Якщо раніше реальна владу у імператорському домі лежить у руках дружини і материна родини імператора (які, як було вище, з 729 року було лише з клану Фудзивара), нині «отрёкшийся імператор» ні пов’язаний ніякими обмеженнями. Річ у тім, що законодавчий акт, що суперечить світорозумінню населення, у разі зустріне протест з її боку, а гіршому, буде просто проігнорований. Сталося так і тоді раз. Імператор, користується підтримкою пересічного самурайства, провінційних посадових осіб і Церкви, куди не проникли Фудзивара, реально відновлював і примножував володіння імператорського дома17. Наприкінці XII століття імператорський будинок знову перетворився на найбільшого земельного власника. Цей період історії країни іменується правлінням экс-императоров («Инсэй») і звичайно датується 1068−1167 роками.

Отже, посилення імператора, зумів вийти з-під юрисдикції Фудзивара, каже, по-перше, про силу імператорської влади у свідомості пересічних японців, а по-друге, про силу японського бюрократичного апарату.

У XII столітті росте політична могутність і вплив військове вплив губернаторів, намісників, які стають необмеженими правителями на підвідомчих їм територіях. За цих умов у Японії встановлюється нову форму правління — сёгунат — своєрідна форма військової диктатури, коли він влада зосереджена руках сёгуна — «великого полководця». Система сёгуната з декотрими перервами проіснувала з 1192 по 1868 рік. Новий військово-бюрократичний апарат називався «бакуфу» (уряд).

Характерною рисою сёгуната стало збереження імператора як номінального глави держави полягає, який володіє деякими представницькими і церемоніальними функціями. Імператору відводились усі належні рангом почесті, проте реальній політичній сили в нього було. Головну функцію імператора було відправлення релігійних обрядів. Забігаючи вперед, можна сказати, що досі пір у Японії, на відміну Китаю, не визнається зміна династій, вважається, що править клан, усталений ще VI веке18.

Сёгунский період є важливий компонент розуміння специфіки японського держапарату. Сёгун, військовий правитель, не пішов на скинення імператора, оскільки у цьому випадку було б підозра в нелегітимності нової влади. Тепер склалося двовладдя: імператор і сегун. Зрозуміло, ці дві титулу були рівноправними у власних очах японців — у разі йдеться про політичну ситуації. Імператор став правити в Кіото, а сёгун створив свою столицю в Камакура. Двовладдя було юридично закріплено указом імператора 1205 року, за яким все апеляції невассалов сёгуна потрібно було спрямовувати в Кіото в руки экс-императора.

Характерною рисою раннього сёгуната є всевладдя глав великих сімейних груп. І це проявляється друга важлива, поруч із інститутом імператорської влади, складова традиционалистического устрою Японії - це безумовний авторитет глави семьи19. Він зобов’язаний був перейматися збереженням сімейної власності, прізвища, традиційної сімейної професії, здійснювати контроль над членами сім'ї. Порушників встановленого порядку, він міг позбавити землі. У разі війни він командував військовим підрозділом. Глава сім'ї відправляв культ предків. Слід зазначити подібність функцій й положення імператора і глави сім'ї - вони обидва виконують релігійні функції й володіють одноосібної владою (в рішення глави сім'ї було втручатися навіть сёгун20).

У XIII століття результаті розгалуження генеалогічного дерева імператорського вдома, відбувається його поділ на північну і південну гілка. Через війну посередництва сёгуната було досягнуто домовленості про успадкування престолу почергово між двома гілками. Існувала певна політика сёгуната, спрямовану ослаблення про свої головні противників. Через війну цей крок створив передумови палестинцям не припиняти смут — такі сёгуны отримували свого роду доступом до спадкоємцям, які забезпечують легітимність їх політичного панування. Це час — період найсильнішого кризи імператорської влади, що у війні двох гілок вдома правителя й у епічної «Повісті про великого світі» (I половина чотирнадцятого), де нащадок богів вперше названо «мятежником"21.

Риси абсолютистського правління сёгунат купує лише в XVII-XVIII століттях, коли за третьому сёгунате Токугава (1603−1867) відбувається жорсткість методів управління, створюється поліцейський апарат, землі феодалів («даймё» — «велике ім'я») конфіскуються державою.

Новий сёгун виконав цілеспрямовану і копітку роботу, у яких імператор був майже повністю ізольований від політичного життя. Його авторитет у цій сфері більше сёгуну була потрібна. І, хоча імператор віддавна володів реальну владу, Іеясу Токугава (засновник нової династії сёгунов) про всяк випадок переніс місце перебування свого уряду у Едо, і став як административно-политическим, а й культурним центром страны22. У 1869 року Едо перейменований на Токио23.

Саме тоді найбільш закінчені форми набуває станове розподіл, скреплённое законом та владою сёгуна, виражене формулою «си-но-ко-сё»: самураї, селяни, ремісники, торговці. У дворянському стані самураїв було дві групи — вища і нижча. У самураїв полягало в одному важлива привілей — які й лише їм було запропоновано займати адміністративні та військові посади. Винятково самурайським заняттям була військова служба24.

Епоха Токугава (1603−1867) була епохою внутрішньої злагоди. Такого тривалого без війн, який запанував у Японії із настанням до повалення влади вдома Токугава, не знала жодна інша страна25.

Імператори кілька разів пробували скинути влада сёгунов і собі всю повноту влади у країні. Це остаточно вдалося лише 1868 р. під час Реставрації Мейдзі, коли поняття «сёгунат», «бакуфу» і титул сёгун стали надбанням истории26.

Цьому передувало складання цілого клубка суперечностей у внутрішнє життя країни.

Оброблювана площа із початку XVIII століття мало розширювалася, залишаючись однією й тому самому рівні (2,9−3,0 млн. тё27). Приріст населення також був гранично низький — початку XVII незалежності до середини ХІХ століття — 0,01% на рік. Найяскравішим свідченням активно йде визрівання економіки Японії передумов капіталістичного способу виробництва, яке вступало що суперечило зі способом феодальним, було незмінне збільшення кількості мануфактури. У першій половинки й ХІХ століття країни виникло більш 180 нових мануфактури, що перевищувало загальну цифру протягом двох попередніх столетия28.

Криза економічний доповнився кризою соціальним. Вираженням їх у 1837 року стало повстання Хэйхатиро через спекуляцій рисом за умов голоду і через бездіяльність і невтручання сёгуна у виконання цього вопроса.29 Показником соціального кризи було те, що це повстання знайшло відгук всій країні серед цілком різних соціальних груп — міських низів, селянства, й самураїв. Це повстання мало антибуржуазний характер.

Прояв політичну кризу стала невдача сёгуната у спробі зміцнити феодальні порядки. У грудні 1841 року сёгуном було видано указу про розпуск монопольних гільдій, фактично який означав встановлення вільного ринку. У відповідь прозвучало сильне спротив з боку торговців і лихварів, при цьому стан ринку повністю вийшло з-під контролю, і сёгун був змушений піти у відставку. У 1851 року це указ був офіційно отменён, що свідчило послаблення позицій класу феодалів й посилення активності буржуазних шарів.

Проте найважливішої причиною реставрації влади імператора став зовнішньополітичний провал сёгуната.

8 липня 1853 року у бухту Урага південніше столиці ввійшла американська ескадра коммодора Перрі. Після передачі листи сёгуну, Пери пообіцяв повернутися, що зробив наступного року, що й відбулися переговори. 31 березня було підписано перший договір. Американські кораблі отримали право заходу японські порти, де їх могли за бартером набувати продовольство, паливо та інші товари. У цей час такий договір було покладено у Японії з російським віце-адміралом Путятиным. Договори з Англією і Голландією і Росія встановлювали гранично низькі мита, що призвело до неконтрольованого впливу над ринком іноземних торговельних компаній.

Загроза втрати своєї відносної незалежності стає у Японії який пришвидшує імпульсом національного руху, розвиток якої відбувається принаймні все більшого усвідомлення самураями необхідності відродження і єдності країни, створення сильного централізованого держави, здатного забезпечить собі незалежне, самостійне існування. Єдиний шлях до цього — проведення буржуазних реформ.

Розпочата у Японії наприкінці 1960;х років ХІХ століття боротьба між прихильниками сёгуна і імператора пов’язувалася ні з тим, проводити або проводити реформи, нагальна потреба стала очевидною, як тим — хто їх проводити. Гасла усунення влади сёгуна та своєчасне відновлення влади імператора, має традиційне релігійне обгрунтування, стають тієї загальної ідейній платформою, де й відбувається об'єднання реформаторських сил. Показова і релігійна забарвлення антисёгунской ідеології: буддизму — релігії сёгуна протиставляється давня релігія японців синто — обожествляющая императора30.

Далекоглядні самурайські кола вбачали у імператорському престолі, в культі імператора єдино надёжную пору у справі консолідації перед зовнішньої загрозою. Невипадково саме у цей час у Японії відновлюється «тэнноизм» (від слова «тэнно» — «Син Неба» — древнього назви японського імператора) як складний багатоплановий явище, отримав назву «імператорський шлях», несучий політичний, ідеологічний, релігійний і світоглядний сенс, що було об'єднавчим початком, яке напрацювало у японців особливе почуття національної спільності.

1868 рік ознаменував початок важливого переломного етапи у історії Японії. Події цього року одержали назва «реставрації Мейдзі». Їх першим політичним результатом стало повалення сёгуна та своєчасне відновлення влади японського імператора у вигляді абсолютної монархії. Першим актом нового уряду стало запровадження спеціального літочислення за назвами періодів правління тієї чи іншої імператора. Це було зроблено для зміцнення у власних очах населення політичної й релігійної влади імператора. Західні держави не втручалися у цей конфлікт, пізнавши руйнівність народного руху на Китае.

Постає питання: чому ж ми вийшло скинути сёгуна і посадити на престол іншого військового правителя, як це було з двома сёгунскими династіями? Річ у тім, що сёгунская система вичерпала себе і виникає нагальна необхідність у створенні сильної самодержавної влади. Сёгунат теж був абсолютистській системою, проте в нього було міцних коренів проти імператорської владою. За імператорської владою стояла відчуття легітимності - ідея божественного походження, тобто майже будь-коли наголошували на собі сёгуны31. Нарождающемуся монополістичному капіталу потрібен був імператор, що й відбулося.

Отже, під час цієї «революції згори» було вирішено два завдання — загальнонаціональна завдання захисту країни втратою нею суверенітету і швидше контрреволюційна стосовно народному руху завдання перекладу цього рухи з русла революційної боротьби в конструктивне русло реформ. Головним разом розвитку Японії поки що стало зростання ролі імператорської влади як консолідуючого початку японської нации.

Вплив традиціоналізму на систему управління Японією за Конституцією 1889 року.

Події попереднього часу були часом формування світорозуміння японської нації. Основою цього переконання була влада імператора. Саме він була критерієм легітимності тієї чи іншої сёгуна. Законодавче оформлення традиційна думка на імператора отримало ході т.зв. «Реставрації Мейдзі» і наступного прийняття першої японської конституції.

Обіцянка скликати в 1890 р. парламент, яке прозвучало в імператорському указі від 12 жовтня 1881 р., помітно оживило політичну обстановку країни. У самі стислі терміни сформувалися політичні партії — ліберальна законодавчих і конституційних реформ. Вони відбивали переважно інтереси поміщиків, середині буржуазії, мало що з урядовими сферами і сподівалися домогтися хоч невеличку, дуже помірної лібералізації яка була ладу, щоб у уряді домінувала кліка вихідцями з князівств Сацума і Тёсю. Примітно, що, на відміну країн Європи, політичні партії, у Японії сформувалися не після, а до появи парламенту.

У 1882 р. до інших держав відправлено урядова місія на чолі одним із найконсервативніших діячів Іто Хиробуми з вивчення конституційного досвіду країн Європи. Через півтора року тюремного Іто разом із супутниками повернувся батьківщину і, зачинивши у своїй заміській віллі, у його секреті від громадськості почав працювати над проектом Конституції Японии32.

Він виходив з принципу, що, позаяк у Японії немає «об'єднуючою релігії», подібно західному християнству, то центром конституційного правління має стати імператорська династія, уособлюючи держава й націю. За зразок ним було обраний найреакційніший варіант — Конституція Пруссії. Але як проект було запропоновано в руки уряду та імператора, довелося виконати якусь підготовчу роботу, аби внеможливити можливість хоча б найменшої радикалізації планованого парламенту.

По-перше, лібералізм виборної нижньої палати було вирішено спочатку обмежити безумовним консерватизмом верхньої, призначуваною. І тому в 1884 р. країни створили інститут перів й установлено тепер аристократичні титули (князь, маркіз, граф, віконт і барон), якими наділялися колишні даймё, придворна знати і пояснюються деякі найбільш ревні прибічники трону.

По-друге, відбулася реорганізація уряду щодо європейського зразка. Перший кабінет міністрів Японії, очолений Іто Хиробуми, складалася з 10 людина — прем'єра є й 9 міністрів (8 були вихідцями з консервативних кіл). З іншого боку, з Токіо влади вислали близько шестисот представників опозиції. Найрадикальніші були посаджено в тюрьму33.

Підготовка Конституції Мейдзі скінчилася тільки в 1888 р. Проект вирішили не виносити на широке обговорення, як цього домагалася опозиція, а розглянути на Таємному раді, створеному при імператорі і яка з 12 представників колишньої феодальної аристократії, переважно з князівств Сацума, Тёсю, Тоса і Хидзэн. Таємний рада очолив той самий Іто Хиробуми, відмовився задля того від посади прем'єр-міністра. Близько півроку Таємний рада за дверима займався шліфуванням тексту Конституції. Нарешті листопаді 1888 р. у неї зачитана імператором в палаці у присутності членів Кабміну, вищих сановників і закордонних представників. І лише 11 лютого 1889 р. на виконання обіцянки імператор «дарує» своїм підданим Конституцію, скасувати або змінити яку міг тільки він сам34.

Дата при цьому було обрано невипадково. 11 лютого Японія відзначала Кигэнсэцу — пам’ятну, але вельми умовний дату сходження на престол в 660 р. е. легендарного імператора Дзимму. Саме появу у Японії Конституції, що передбачала відкриття парламенту, ясна річ, можна як подія майже революційне. Хоча за докладнішому вивченні виявилося, що й імператор і поступився своїми правами на користь народу, то дуже мала. Основним принципом, пронизуючим всієї системи Конституції Мейдзі, є принцип суверенітету династичного монарха (династія «безупинна на віки вічні») — імператора, має божественне походження (ст. ст. 1, 3, 4). У Конституції імператор проголосили священним і недоторканним. Він наділявся важливими прерогативами, керував Збройних сил, встановлював світ образу і оголошував війну, розпускав нижньої палати парламенту для виборів, мав права запровадження надзвичайного стану, у якому його накази, минаючи парламент, ставали законами. І це права підданих, наприклад свобода слова, листування, друку, зборів та створення спілок, були прописані у Конституції набагато скромніший і, із постійною застереженням: «…не більше, встановлених законом"35.

Так само урізаними були й можливості, відкриті перед майбутніми парламентаріями. По структурі парламент було визначено двопалатним. Верхня палата перів складалася з членів імператорської фамілії, титулованої аристократії і легальною фінансовою знаті. Впливовість її була значно вищий, ніж в нижньої палати представників. По виборчому закону право вибирати в нижньої палати надавалося чоловікам старше 25 років, сплачували щонайменше 15 єн прямого податку і що мешкали у своїй окрузі щонайменше півтора року. Тобто вводилися цензи статевої, вікової, майновий і осілості. Це відкривало допуск до виборчих скриньок тільки до однієї з кожних ста жителів країни. Конституція визначила також кабінету міністрів та призначуваного імператором Таємного ради, відповідальних лише перед троном і які залежать від парламента36.

Вони могли збиратися на засідання за власний розсуд, а лише з велінню імператора. За парламентом заперечувалося право проводити розслідування чи давати оцінки відповідям уряду парламентські запити. Імператор міг видавати обов’язкові виспівати укази з приводу, не консультуючись з парламентом. Нижню палату мала права законодавчої ініціативи. Її згоду вимагалося до ухвалення бюджету. При неотриманні згоди міг діяти бюджет минулого року, що свідчить про слабкості впливу цієї гілки влади. Про силу імператорської влади каже виправдатись нібито відсутністю Конституції поняття «вотум недоверия».

Конституція обмежила компетенцію судів загальної юстиції розглядом громадянських і справ, тобто адміністративними справами поза їх компетенції.

Конституція передбачала створення Таємного ради — вищого консультативний орган при императоре37.

Інакше кажучи, у Японії зберігалася традиційна самодержавна монархія. 1 липня 1890 р. країни пройшли перші парламентські вибори. Попри існування різних цензів та, більше з 300 обраних в нижньої палати депутатів належали до антиурядової опозиції — Ліберальної партії і Партії конституційних реформ. У палату перів не було призначене 250 її постійних і тимчасових (терміном 7 років) членов38.

Конституція Мейдзі визначила понад півстоліття основні засади правління Японією, лейтмотивом внутрішньої політики стало повне підпорядкування імператору. Встановлена внаслідок перемоги імператора у громадянській війні 1863−1867 років вона можна було інший. Наявність найгостріших протиріч між рівнем розвитку нашого суспільства та існуючими формами осередку диктували необхідність прийняття такого документа.

Через постійної потягу збереженню традиційної організації товариства час для планомерных — «м'яких «- перетворень було втрачено. Відповідно були потрібні кардинальні зміни практично в усіх галузях — економічної, соціальної і політичною.

І де вже має місце специфіка — не спроба зміни нинішньої системи, а зміцнення існуючого ладу, структур влади за регулюванні і регламентації їх зв’язку з новими явищами і формами у суспільства. Особливо слід відзначити, що гаслом реформ був «повернення до давнини », часам початку династії (досить типовий для Японії випадок, коли перехід до нового спирається на традиційне). Однак у неї не так на погляд не вписується мета реформ часів Мейдзі - «модернізація ». А реально цього спричинило необхідністю якнайшвидшого посилення з метою збереження незалежності Японії. Отже, знову типово японський питання «традиціях », прагненні «втрачена обличчя «39.

Конституція епохи Мейдзі, у разі, зовні, багато в чому обумовлена прагненням якнайшвидше наздогнати Захід. Звісно ж можливим стверджувати, що вони проводилися для збереження основ соціуму, в ім'я підтримки традицій. За такого підходу стосовно питання про можна говорити, що й уся загалом «модернізація життя «у період Мейдзі полягала, передусім, в найактивнішому формуванні (як у необхідності, що з щирого прагнення) нового суспільства для збереження базової сутності його устоїв. То справді був заклик до еволюції заради знов-таки повернення до «золотому віці «, але якісно новий рівень, причому у цьому випадку про цінностях значно більше древніх (щодо XVII столітті). Швидше тут мала значення традиційність як така, підкреслювалося значення «корпоративного «соціуму, корпорации-социума для Японии40.

Отже, конституція 1889 р. носила формально за надмірної значенні імператора. Крайня консервативність поєдналася у ній з крайньої прогресивністю. Сприйняття «західного «парламентаризму було інновацією, але й зворотним боком. Було пожертвувано малим і знайдено можливість компромісу, не поступившись причому у головному: зберігши національні традиції, специфіку — свого роду засіб посилення впливу країни у новому, змінився.

Глава 2. Традиціоналізм і сучасна Японія.

2.1. Печатка традиціоналізму що на деяких гілках політичною системою Японии.

2.1.1. Традиції на проміжку з 1889 по 1947 рік і прийняття нової редакції Конституції.

Після ухвалення Конституції 1889 року його став основним державним законом Японії, не зустрівши сильного опору з боку народних мас. Було це готовності Японії «повернутися до давнини», як і відбивала Конституція як проголошення божественного походження імператора.

Протягом першого полвины ХХ століття у генезисі державної машини Японії можна виявити головні тенденції: мілітаризація і демократизація. До того ж перша хронологічно хіба що огортає другу — агресивну політику Японія вела протягом усього періоду, крім інтервалу 1912;1926 років. У цьому контексті і буде розглянуто внутрішньо ситуацію і зміни у держапараті.

Однією з головних тенденцій в еволюції державно апарату Японії стало підвищенні і гречно сход на «немає» ради колишніх міністрів при імператорі - Гэнро. То справді був внеконституционный дорадчий орган при імператорі, що складалася з найстаріших політичних діячів Японії. Гэнро було створено 1892 р. Серед гэнро були Іто Хиробуми, Ояма Ивао, Ямагата Аритомо, Иноуэ Каору, Мацуката Масаёси і Сайондзи Киммоти. Гэнро давали рекомендації імператору за всіма найважливішими політичних питань і щодо складу кабінету міністрів. З смертю останнього гэнро, Сайондзи, 1940 р. інститут гэнро припинив своє существование41. Хоча фактично він перестав проводити політику із смертю імператора Муцухіто і закінченням епохи Мейдзі. Під час правління слабкого імператора Тайсё (1912 — 1926) політична міць поступово переходила від олігархічної угруповання Гэнро до парламентові й демократичним партіям. Інститут гэнро припинив своє існування у 1940 р. із смертю останнього зі них — Сайондзи Киммоти.

Існування даного органу говорить про недосконалість Конституції 1889 року й підкреслює її формально. У цьому вся полягає протиріччя між реаліями життя Японії період між війнами і законодавчим оформленням державного устройства.

27 липня 1945 року союзники запропонували Японії підписати Потсдамскую Декларацію про капітуляцію, погрожуючи продовжити знищення країни. Але військові міністри і думали здаватися. Навіть якщо після того, як США скинули дві атомні бомби на Хіросиму і Нагасакі 6 і 9-те серпня, і після проголошення Радянський Союз війни Японії 8 серпня. Проте 14-го серпня більш тверезомислячий імператор Хірохіто прийняв постанову по беззастережну капітуляцію. Переломній датою історія Японської імперії стало 15 серпня 1945 р. Цього дня японці вперше почули на радіо голос «живого бога» — імператора. Хірохіто запропонував армії й флоту припинити опір і здатися на милість переможця. Ніхто не знає точної цифри самогубств, вчинених у цього ж дня країні, й фронтах японцями, які побажали кров’ю змити ганьба, пов’язані з нездатністю «виконати свій обов’язок перед Імператором». Біля воріт імператорського палацу до Токіо військові й цивільні особи стрілялися чи розрізали собі живіт в ритуальному харакири42.

По Другій Світовий війни Японія повністю розорена. Окупація Японії силами Союзників почалася серпні 1945 року й скінчилася квітні 1952 року. Залишки японської армії знищили. Засідання Військового Трибуналу тривали до 1948. Сотні офіцерів засудили до смерті рішеннями Військового Трибуналу. Проте імператор Хірохіто проголошений військовим злочинцем.

Метою Макартура було встановлення стабільної демократії. Увійшовши на дію 3 травня 1947 р. Конституція Японії, хоч і успадковувала деякі позиції Конституції Мейдзі, носила принципово новий характер, який визначався сформованій у країні ситуацією.

Найважливішими положеннями нового Конституції стали визнання суверенітету народу, основних правами людини, принципів розподілу влади і місцевого самоврядування. Японія, в такий спосіб, отримала юридичну базу у розвиток як країна з парламентської демократією. Нова ухвала отримала роль імператора, втратив необмежені повноваження президента і що є «символом держави». Діє салическая система престолонаследия, цю систему повністю виключає зі кола престолонаследников жінок, тоді як сімействі є кілька сімей, то що природно, що престолонаслідником є старший, рік вступу спадкоємця на посаду оголошується нової ерою і цього року починається нове літочислення. Наприклад, імператор Хірохіто обійняв престол в 1926;ом року, і було оголошено нова ера — ера Сіла (ера променистого світу) і, які народилися після 1 січня 1926;го року, їм писати в свідоцтві народження 1 січня 1 року ери Селы. Це свідчить, що імператор досі обожествляется43.

На системі виборів до парламенту Японії також лежить печатку традиціоналізму. У Японії застосовується система застави — до палати радників 2 мільйона єн, до палати представників 3 мільйона єн, якщо кандидат не набирає достатньої кількості голосів, то ці гроші дістаються державі. Цей інститут очищає вибори від несумлінних кандидатів, від самовисуванців і вискочок. Нагадує середньовічний інститут заложничества, яким губернатор ніби беручи посаду залишав у домі сёгуна тато свого сина як гарантію те, що якщо правити чесно й можуть бути вірним сёгуну44.

Примітно, що текст повоєнної Конституції підготували американськими юристами зі штабу окупаційних військ (хоч і з врахуванням думки японських правознавців і в політиків). Це поява раз у раз у політичних колах країни вимог переглянути Конституцію та дати їй «споконвічно національний» характер45.

Отже, післявоєнний устрій держави було продиктоване об'єктивної зовнішньої необхідністю. Основа традиціоналізму — імператорська влада — було збережено вважається символом держави. Можливо, саме те й запобігло революційний вибух у Японії проти окупантів, який назрівав за поразку у II Світовий Войне.

2.1.2. Судова система.

Через війну конституційної реформи система управління Японії придбала нове обличчя. Зміни зачепили всі верстви держави, проте основа його — імператорська влада, хоч і ставши суто символічною, залишилася непорушною. Зазнала зміни система державної машини, яку упорядники Конституції 1947 року спробували змінити під час державної реформи, не порушуючи у своїй основ ладу. Зокрема, нове обличчя придбала судова система. Зрозуміти її допомагає порівнювати з попереднім основним законом держави.

За конституцією Мейдзі судові органи ставали під контроль імператорської влади, судді виконували своїх функцій «ім'ям імператора». Структура судових установ була точно визначено. Встановлено була лише існування, поруч із звичайними, особливих адміністративних судів, куди покладалося ведення всіх справ, що з адміністративними зловживаннями. У розділі ст. 59 старої Конституції допускала гласність судових процесів над за умови, якщо не були небезпечні громадському спокою та правопорядку і «ображали громадську нравственность"46. Принципи судового розгляду взагалі згадувалися: організація судів і участі принципи своєї діяльності встановлювалися спеціальними імператорськими законами.

У новій конституції судовим органом приділено досить багато уваги. Японська конституція передбачає унікальну систему судів, для американців була несподіванкою, коли японці внесли від своєї ідеї про судочинної системи: верховний суд (що має функція конституційного нагляду), виділяється система судів, окружних судів і участі є сімейні суди. Сімейні суди розглядають дрібні кримінальні та цивільні справи, розглядають всі справи, які з брачно-семейных відносин, розглядають всі справи, пов’язані з неповнолітніми, тому вимогу до суддям, щоб були юристами-професіоналами і відмінними педагогами.

Відповідно до ст. 76 вся судова влада перетворюється на компетенцію Верховним судом і пасажирських суден нижчих інстанцій, виконавчі органи позбавлені права втручання у справи органів судових. Судді ж «діють незалежно, слідуючи голосу свого сумління, і пов’язані лише діючої конституцією і законами"47. Верховного суду і нижчих інстанцій знову конституції розглядають як звичайні кримінальні та цивільні справи, а й справи, пов’язані з незаконними діями органів виконавчої, які були до цього часу віданні особливих адміністративних судів. Відповідно до ст. 77 Верховного суду Японії керує діяльністю судів нижчих інстанцій, визначає лад і організацію його роботи, і навіть правила судочинства. Встановлені верховним судом правила обов’язкові всім працівників суду й прокуратури. Відповідно до ст. 78 «Судді неможливо знайти усунуті з посади без публічного розгляду у порядку імпічменту, окрім тих випадків, коли суддя через суд знову оголошено розумово чи фізично нездатним виконувати свої обов’язки. Адміністративні органи що неспроможні застосовувати до рядових суддів дисциплінарні взыскания"48.

Треба сказати, новий основний закон поклав край прямій залежності судових установ від імператорського вдома, що СРСР розвалився ліквідацію одній із численних традицій японської державної пенсійної системи.

Показником деякого прогресу є і розпочнеться новий метод формування Верховним судом. Відповідно до конституцією члени верховного суду призначаються кабінетом міністрів. На відміну від старих часів, кожна кандидатура мають схвалити виборцями на найближчих парламентські вибори. Кандидатура кожної нової члена Верховним судом виноситься на референдум, який має відбуватися разів у 10 років.

Проте демократизм формування Верховним судом вкрай обмежений. Народні маси не можемо висувати в вищий судовий орган Японії своїх представників, і мають лише право схвалювати або їх відхиляти результати кандидатів уряду. Десятирічний інтервал між референдумами не дає населенню можливості швидко позбуватися втратили довіру членів Верховним судом, що він практично рівнозначно їх незмінності. До того ж, призначення суддів нижчих інстанцій виробляється не виборним, а бюрократичним шляхом — за призначенням кабінету виходячи з списків, представлених Верховним судом49.

Крім зазначених вище, Верховного суду наділений ще дуже важливим повноваженням, зафіксованим в ст. 81. «Верховного суду є судом вищої інстанції, повноважним вирішувати питання про конституційність будь-якого закону, наказу, наказу або іншого офіційного акта». Антидемократичний характер цього очевидний — суд поставлений над парламентом.

У Конституції досі немає жодних згадок інститут присяжних засідателів, без яких судове засідання легко втрачає демократичний характер. Як згадувалося, гласність судочинства звертається, якщо це треба задля підтримки правопорядка50.

У Японії є цікава особливість. Кожні 10 років проводиться референдум за всі членам верховного суду, виборці підтверджують їх повноваження чи висловлюються проти подальшого їхнього діяльності. Референдум проходить за кожного члена персонально. Судді верховного суду народу відомі, і якщо невідомі, то людина голосує за загальним своєму відношення до суду. Це найбільш ефективний засіб контролю за верховним судом.

У Японії діють лише позовну судочинство, в питанні про визнання тієї чи іншої закону неконституційним. Це означає, що кожен поданий Японії (юридичне чи фізична особа) може звернутися у окружної суд з позовом про про визнання тієї чи іншої закону неконституційним. Окружний суд розглядає це і виносить попереднє рішення (напр., визнає закон неконституційним) і передає матеріали справи в самісінький верховний суд, рішення якого остаточне.

Є думка, що верховний суд консервативний, І що за історію побутування, він задовольнив лише кілька позовів про визнання закону неконституційним, але ці пояснюється лише високої кваліфікацією парламенту і законодавства Японии51.

2.1.3. Муніципальні органы.

Запровадження нового основного закону додало нових форм місцеві органи влади. Колишня система місцевого управління, створена ХІХ столітті по прусським зразкам, відрізнялася крайнім бюрократизмом52. Усі виконавчі органи місцевої адміністрації підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ, дуже жорстко контролировавшему їхня діяльність. Губернатори префектур й великі чиновники адміністрації призначалися за наказом центру, що обиралися населенням муніципальні зборів мали лише дорадчими функціями. Конституція Мейдзі не містила узагалі немає жодних згадувань про організацію місцевої системи управління, залишаючи її повністю напризволяще імператорської влади.

Нова Конституція, на відміну попередньої, містить спеціальну главу VIII про місцевих органах влади. Основним становищем є принцип «місцевої автономії». При органах місцевої адміністрації відповідно до законом засновуються Збори як дорадчого органу. Головні посадові особи органів місцевої адміністрації, члени їх Зборів та інші місцеві посадові особи, визначених законом, обираються населенням, котрі живуть біля відповідних органів місцевої адміністрації, шляхом саме таких виборів. У розділі ст. 94 надає «місцевих громад» право самостійно розпоряджатися що належить їм майном, вирішувати адміністративні і питання видавати свої постанови відповідно до існуючими законами53. Конституція містить також обмовку, що жодного закон, належить до «місцевої громаді», може бути видано парламентом без згоди цієї громади. Ці становища, встановлюють новий статут місцевих органів влади, означали реорганізацію системи управління префектурами на кшталт американських штатів. Така зміна форм місцевої адміністрації стала кроком вперед в буржуазно-демократическом перетворення державних устроїв Японії.

Зміни, внесені до структури державної машини Японії, не означали, звісно, руйнації колишньої монархо-бюрократической машини. Але її зовнішніх форм значно змінилися. Зникли найодіозніші атрибути абсолютизму, з’явилися отсутствовавшие раніше елементи буржуазної демократії. Державний лад Японії наблизився за своєю структурою до парламентським монархиям Європи.

2.2. Огляд енергетичної кризи 1973 року й перебудови системи управління Японией.

У результаті порівняно тривалого високих темпів економічного зростання після ухвалення Конституції та зняття окупаційного режиму Японія створила другий у світі економічний потенціал. Проте якщо з зростанням японської економіки збільшувалася її вразливість й соціальна нестабільність.

Одне з найважливіших чинників швидкого економічного зростання Японії був рівень витрат на сировину і енергоносії, насамперед, завдяки заниженими цінами не на нафту. Практично яка має власних ресурсів Японія споживала величезні кількості імпортованого сировини й палива для промислової продукції, значної частини якої експортувалася по порівняно високих цін.

Тому військовий конфлікт на Близькому Сході восени 1973 року призвела до скорочення видобутку нафти і її експорту від цього району, звідки Японія отримувала 75% споживаної нею нафти. Це викликало як різке зростання нафтових цін і нафтопродукти у Японії, а й унеможливило нормальне функціонування колишньому вигляді її економічний механізм.

«Нафтовий шок» 1973 року прискорив наступ економічної кризи у Японії, проте це криза мав глибокі внутрішні причини. Він породжено, передусім, загостренням суперечностей у японської економіці результаті їх у значною мірою швидкого однобокого зростання, який супроводжувався посиленням нерівномірності розвитку окремих галузей.

Японська економіка 1974 року зіткнулася з такими труднощами, яких вона мала від часу повоєнної розрухи. Промислового виробництва скоротилося на 2% проти 1973 роком, валовий продукт зменшився на 1,8%. Криза ускладнювався безпрецедентної інфляцією: роздрібні ціни на протягом роки підскочили на 31,3%. Поєднання спаду з безупинної інфляцією збільшило дію економічного кризиса54.

Це економічне складне становище продемонструвало, що така на той час економічна структура не може бути збережене. У обстановці стрімкого зростання цін нафта і природний багатьох видів сировини низку енергоі материалоёмких галузей японської промисловості (наприклад, виробництво алюмінію, нафтохімія та інших.) втратив конкурентоспособность.

Усе це поставило Японію перед необхідністю розпочати з середини 1970;х років круту перебудову структури своєї економіки. Ця перебудова здійснювалася з таких напрямів, як забезпечення пріоритету наукоёмких виробництв, які потребують великих витрат сировини, енергії робочої сили; скорочення енергоі материалоёмких виробництв; реконструкція галузей, котрі переживають важкий криза внаслідок посилення іноземної конкуренції (текстильна промисловість, суднобудування і др.).

Структурна перебудова японської економіки прийняла особливо більших масштабів початку 80-х уже минулого століття, коли з’явилися виробництва та цілі галузі, породжені прогресом науки, техніки і технології, — виробництво мікроелектронної техніки, великих грошей і понад великих інтегральних схем, нових видів счётно-измерительной та медичної апаратури, зв’язку, промислових роботів, біотехнологія та інші.

До нафтової кризи 1973 року Японія вони мали національних резервів нафти, а складські запаси приватному секторі забезпечували потреби у ній на 67 діб. Після «нафтового шоку «1973 року прийнято програму нарощування стратегічних резервів. Нині вони є близько 600 млн. барелей, що еквівалентно 172 діб потребления55.

Отже, з середини 50-х рр. японська економіка почала розвиватися рекордно все швидше. У 1955;73 рр. вони становили середньому 9,7% на рік. Переживши різке зменшення кількості, викликаний нафтовим шоком 1973 р., Японія протягом десятиліття (1975;85 рр.) стабільно нарощувала свій економічний потенціал на середньому становив 3−5% щорічно. Позитивна динаміка зберігалася приблизно у такому ж рівні й в другої половини 80-х — початку 90-х рр. (4,6% в год).

Після «нафтового шоку» 1973 року Японія змогла оговтатися шляхом інтенсивного перетворення своєї економіки. На початку 80-х вже можна казати про «японському економічному диві», який став можливим завдяки чіткої стратегію розвитку економіки. Ця тема виходить поза межі справжнього дослідження, тому доцільно відзначити лише загальної тенденції розвитку Японії на етапі.

Нині у Японії знову вибухнув криза. До того ж за своїми масштабами він перевершує «нафтової шок». Цей криза — слідство особливої специфіки управління японської промисловістю, коли на чолі системи немає, двигающего її, лідера. Проте система функціонує завдяки отлаженному бюрократичному апарату, інтенсивна розбудова що його сучасних умови стає одним із основних цілей внутрішньої політики Японії. Проте в держави залишається традиційний гарант внутрішнього спокою — імператор. Саме таким чином інституту і став можлива таку систему. Весь процес формування й розвитку імператорської влади пронизаний двома важливими традиціями — беззаперечного підпорядкування владиці та особливого почуття колективізму, котрі сформувалися у Японії протягом століть й успішно функціонуючих сейчас.

Заключение

.

Сучасна Японія лише пристосовується буде настільки швидким мінливим реаліям світу. І цей процес не відрізняється швидкістю. Він тече дуже плавно і розмірено, спираючись на імператорську влада і відчуття колективізму японців. Показовими у сенсі проекти недавно обраного прем'єр-міністра Японії Коїдзумі після виходу країни з затяжної економічної кризи. Прем'єр висуває такі приоритеты:

— реформу приватизації й державного регулювання: надання приватного сектора максимуму можливостей для свого развития;

— програма «підтримки вибору» — створення соціальної системи, що надає максимальні змогу граждан;

— зміцнення здоров’я та страхования;

— подвоєння запасу знань народа;

— революція стилю життя: створення інфраструктури, що дозволить японцям жити у відповідності зі своїми желаниями;

— відродження провінції й зміцнення її незалежності: максимальне посилення місцевого самоуправления;

— реформа фінансів: створення модернізованої системи управления56.

В наявності одна з основних тез даної роботи — Японія продовжує пристосовуватися до світу, залишаючись заснованої на влади імператора. Але тепер допускаються інші чинники, помітно що впливають розвиток держави. До них належать діяльність Либерально-Демократической партії Японії. Головний гасло прем'єра — «перешикуємо ЛДП — перешикуємо Японію». Він безпідставно стверджує, що партія, яка править у майже півстоліття, давно заткало всю місцеву економічне й політичне систему щільною мережею контролю. ЛДП у Японії - непросто одне з політичними організаціями, а структура, де тримається суспільство. Передусім, він хотілося б ліквідувати діючу у ній систему полуавтономных фракцій, лідери яких вирішують усіх питань національної політики шляхом закулісних змов. Коїдзумі закликає створити відкриту і прозору для виборців політичну структуру57.

Діяльність ЛДП керується й не так законом, скільки традиціями політичної діяльності, що склалися протягом сотень років. Можливо, саме це і є національною ідеєю японців — традиції, прагнення втрачена обличчя й у відповідність до тим, як заповідали їм предки.

Тема японських політичних традицій ще лише чекає розпочала диверсифікацію своєї розробки. У цьому роботі зроблено спробу подивитись вершину айсберга японської системи — імператорську влада і еволюцію основних документів японського держави. Було розв’язано такі задачи:

— виявлено вплив традицій перший документ, що заклав підвалини правового суспільства на Японії - Конституцію 1889 року;

— позначений розвиток традицій в історичних умовах I половини ХХ століття і те, як вони зафіксовано у Конституції 1947 года;

— проаналізовані деякі галузі управління і виявлено причини стійкості традицій на сучасному розвитку Японии.

Отже, навіть у сучасних умовах, Японія у житті керується традиціями й у набагато меншою мірою — законом. Зрозумівши ці традиції, можна успішніше коштувати відносини з цим острівним державою. Доцільно у таких роботах зробити глибший екскурс до політичних і ділові традиції саме сучасної Японії, щоб зрозуміти різницю між менталитетами виявити подібні риси, які дозволять тісніше взаємодіяти діловим культурам Росії і близько Японии.

Список використовуваної литературы.

Источники:

1. Конституція Японії 1947 року. Опублікована з сайту internet.

Отечественная:

1. Історія держави й права розвинених країн. Частина 2. Підручник для вузів. Під общ. ред. проф. Крашенинниковой Н. А. і проф. Жидкова О. А., М., 1999.

2. Є. Леонтьєва «Захід економічного дива» // Азія й Африка сьогодні. — 2002 р. — № 3. — стор. 3−9.

3. «Символ єдності народу» // Японія сьогодні. — 2001 р. — грудень. — стр.6.

4. Кузнєцов Ю.Д., Новицька Г. Б., Сирицын І.М. Історія Японії: Підручник для студентів вузів, які за спеціальності «Історія» — М.: Вищу школу, 1998.

5. М. Лещенка «Сёгуны Токугава: Іеясу» // Японія сьогодні. — 2002 р. — февраль.

6. Стаття «сёгунат» // опубліковано з сайту «Японія сьогодні» Стаття «Конституція 1889 року» // опубліковано з сайту internet.

7. Стаття «Мейдзі"// опубліковано з сайту http:// samurai3000.narod.ru/Jpan/meydzi.htm.

8. А. В. Филиппов. «Специфіка проведення реформ у Японії: мети, передумови і форми» //доповідь на XX наукової конференції з історіографії і джерелознавства історії країн Африки й Азії 6−7 квітня 1999 р. Санкт-Петербург СПбГУ. Опубліковано з сайту internet.

9. Стаття «Гэнро» // опубліковано з сайту internet japanaz/g33.shtml.

10. Стаття «Хірохіто» // опубліковано з сайту internet japantoday.ru/encyclopaedia/s35.shtml.

11. Стаття «Основи конституційного права Японії» // публиковано з сайту internet.

12. Незалежна газета. — 2002 р. — 3 декабря.

Зарубежная:

1. Ясуо Наито, В. Головнин, Д. Косырев «Японією як і управляють по самурайським законам» / опубліковано з сайту http:// nadzor.vvsu.ru/analit/show_a.asp?id=334.

2. Листи Карла Хеннера // опубліковано з сайту internet.

Монографии:

1. Латишев І.А. «Конституційний питання на післявоєнної Японії», М.: Видавництво Східної літератури, 1959.

Справочники:

1. Мала радянська енциклопедія, т.10, 3-тє издание.

2. Атлас світу, Москва: Військове видавництво Міністерства Оборони СРСР, 1958 г.

1 А. В. Филиппов. «Специфіка проведення реформ у Японії: мети, передумови і форми» //доповідь на XX наукової конференції з історіографії і джерелознавства історії країн Африки й Азії 6−7 квітня 1999 р. Санкт-Петербург СПбГУ. Опубліковано з сайту internet.

2 Латишев І.А. «Конституційний питання на післявоєнної Японії», М.: Видавництво Східної літератури, 1959.

3 Листи Карла Хеннера // опубліковано з сайту internet.

4 Є. Леонтьєва «Захід економічного дива» // Азія й Африка сьогодні. — 2002 р. — № 3. — стор. 3−9.

5 «Символ єдності народу» // Японія сьогодні. — 2001 р. — грудень. — стр.6.

6 Ясуо Наито, В. Головнина, Д. Косырева «Японією як і управляють по самурайським законам» / опубліковано з сайту http:// nadzor.vvsu.ru/analit/show_a.asp?id=334.

7 У. Головін «Що за феноменом Коїдзумі». — Азія й Африка сьогодні. — 2001 р. — № 9. — стор. 23−26.

8 «10 найважливіших подій 2001 року у Японії японо-российских відносинах». — Японія сьогодні. — 2002 р. — январь.

9 Є. Леонтьєва «Захід економічного дива» // Азія й Африка сьогодні. — 2002 р. — № 3. — стор. 4.

10 Ясуо Наито, В. Головнин, Д. Косырев «Японією як і управляють по самурайським законам» / опубліковано з сайту http:// nadzor.vvsu.ru/analit/show_a.asp?id=334.

11 «Символ єдності народу» // Японія сьогодні. — 2001 р. — грудень. — стр.6.

12 Історія держави й права розвинених країн. Частина 2. Підручник для вузів. Під общ. ред. проф. Крашенинниковой Н. А. і проф. Жидкова О. А., М., 1999, стор. 224.

13 Культура тому випадку мається на увазі себто світоглядних установок соціуму і кожної людини зокрема.

14 Кузнєцов Ю.Д., Новицька Г. Б., Сирицын І.М. Історія Японії: Підручник для студентів вузів, які навчаються за спеціальності «Історія» — М.: Вищу школу, 1998. стор. 57.

15 Саме там, стр. 58.

16 Саме там, стр. 60.

17 Саме там, стр. 70.

18 Саме там, стор. 56.

19 У разі під сім'єю розуміється велика сімейна група, наступна за своїми масштабом за кланом.

20 Саме там стор. 77.

21 Саме там, стор. 84.

22 М. Лещенка «Сёгуны Токугава: Іеясу» // Японія сьогодні. — 2002 р. — февраль.

23 Мала радянська енциклопедія, т.10, 3-тє издание.

24 Історія держави й права розвинених країн. Частина 2. Підручник для вузів. Під общ. ред. проф. Крашенинниковой Н. А. і проф. Жидкова О. А., М., 1999, стор. 153.

25 М. Лещенка «Сёгуны Токугава: Іеясу» // Японія сьогодні. — 2002 р. — февраль.

26 Стаття «сёгунат» // опубліковано з сайту «Японія сьогодні» internet.

27 1 ті = 0,99 га.

28 Кузнєцов Ю.Д., Новицька Г. Б., Сирицын І.М. Історія Японії: Підручник для студентів вузів, які за спеціальності «Історія» — М.: Вищу школу, 1998, стор. 146.

29 Саме там, стор. 148−149.

30 Саме там, стор. 150.

31 Листи Карла Хеннера // опубліковано з сайту internet.

32 Стаття «Мейдзі"// опубліковано з сайту http:// samurai3000.narod.ru/Jpan/meydzi.htm.

33 Там же.

34 Стаття «Конституція 1889 року» // опубліковано з сайту internet.

35 Там же.

36 Історія держави й права розвинених країн. Частина 2. Підручник для вузів. Під общ. ред. проф. Крашенинниковой Н. А. і проф. Жидкова О. А., М., 1999, стор. 164.

37 Саме там, стор. 165.

38 Стаття «Мейдзі"// опубліковано з сайту http:// samurai3000.narod.ru/Jpan/meydzi.htm.

39 А. В. Филиппов. «Специфіка проведення реформ у Японії: мети, передумови і форми» //доповідь на XX наукової конференції з історіографії і джерелознавства історії країн Африки й Азії 6−7 квітня 1999 р. Санкт-Петербург СПбГУ. Опубліковано з сайту internet.

40 Там же.

41 Стаття «Гэнро» // опубліковано з сайту internet japanaz/g33.shtml.

42 Стаття «Хірохіто» // опубліковано з сайту internet japantoday.ru/encyclopaedia/s35.shtml.

43 Стаття «Основи конституційного права Японії» // опубліковано з сайту internet.

44 Там же.

45 Стаття «Конституція 1889 року» // опубліковано з сайту internet.

46 Латишев І.А. «Конституційний питання на післявоєнної Японії», М.: Видавництво Східної літератури, 1959., стор. 92.

47 Саме там, стор. 93.

48 Стаття «Конституція 1889 року» // опубліковано з сайту internet.

49 Латишев І.А. «Конституційний питання на післявоєнної Японії», М.: Видавництво Східної літератури, 1959., стор. 93.

50 Саме там, стор. 94.

51 Стаття «Основи конституційного права Японії» // опубліковано з сайту internet engovlaw/engovlaw6.htm.

52 Латишев І.А. «Конституційний питання на післявоєнної Японії», М.: Видавництво Східної літератури, 1959., стор. 97.

53 Саме там, стор. 98.

54 Незалежна газета. — 2002 р. — 3 декабря.

55 Там же.

56 «10 найважливіших подій 2001 року у Японії японо-российских відносинах». — Японія сьогодні. — 2002 р. — январь.

57 У. Головін «Що за феноменом Коїдзумі». — Азія й Африка сьогодні. — 2001 р. — № 9. — стор. 23−26.