Приватизація

Тема: Приватизація державних підприємств у Росії: етапи і перші результаты.

Запровадження 3.

1. Сутність приватизації 4.

а) шляху роздержавлення 4.

б) форми та фізичні методи приватизації 7.

2. Етапи приватизації у Росії 11.

а) акціонування і ваучерна приватизація 11.

б) грошова приватизація 12.

в) результати і перспективи приватизації 13.

3. Аналіз досвіду розвинених країн 17.

а) досвід ваучерної приватизації 17.

б) досвід платній приватизації 19.

Заключение

22.

Список літератури 23.

Реформи відносин власності найважливішим елементом початку ринкової економіки. Проте підходи до проведення цих реформ, їх темпам і масштабам, і навіть альтернативи форм реорганізації державного сектора економіки може істотно різнитися. Не в усьому сприятливий початковий досвід реформи власності, коли ставилося завдання гранично швидкого роздержавлення і приватизації більшості підприємств, змусив частково переглянути як роль держави, місце державного сектора економіки в перехідною экономике.

Потенційне протиріччя між функціями власності і функцію контролю в корпоративних формах підприємництва призвело до серйозних конфліктів інтересів, у більшості великих деяких підприємств. А швидка масова приватизація по ваучерным схемами супроводжувалася що й конфліктами інтересів внутрішніх та зовнішніх инвесторов.

У зв’язку з цим поширена у перші роки ринкових реформ думка швидку приватизацію й нагромадження «критичної маси» приватної власності змінилася розумінням особливій ролі держави й державного сектора економіки в перехідною экономике.

У перехідній економіці державний контроль відрізняється від державного управління планової економіки. Державні підприємства вже повинні бути виведені на режим функціонування, відповідний основним вимогам ринкового середовища, т. е. бути «маркетизированы». Ці вимоги переважно зводяться ось до чого: жорсткий бюджет, конкуренція, реструктуризація виробництва та фінансів, організація корпоративного управления.

Сутність приватизации.

а) шляху разгосударствления.

Відомі двома способами подолання тотального виведення підприємств з-під прямого контролю держави, тобто. роздержавлення: через самоврядування чи через приватизацию.

Самоуправленческая модель підприємства, що дозволяє забезпечити певний рівень господарської відособленості, з одного боку, і деякі риси груповий власності, з іншого, з’явилася надрах административно-плановой економіки саме ніж формою відмови від тотального державного контролю та посилення мотивації до ефективної господарської діяльності. Найбільшого поширення набула самоуправленческая модель отримала в Югославії й Польщі, але окремі її елементи використовувалися та інших колишніх соціалістичних країнах (наприклад, система робочого участі у прибутках підприємств у Венгрии).

Самоуправленческая модель базувалася за аморфних відносинах власності, коли ці відносини поширювалися головним чином отримані підприємством господарські результати, а чи не із капіталу. Якщо порівнювати самоврядування з формами власності, прийнятих у ринкової економіки і в перехідною економіці, то суті воно найбільше наближається до оренді підприємства його трудовим колективом, коли початковий (авансований) капітал залишається в держави як арендодателя.

Така модель господарського відокремлення визначає зацікавленість самоуправленческого колективу насамперед у зростанні поточних доходів підприємства, залишаючи осторонь будь-яку мотивацію в плеканні капіталу. Тому система зацікавленості будується не так на принципі максимізації загальної маси прибутку фірми, як і переважно буває умовах ринкової економіки, але в збільшенні поточних доходів кожного окремого члена самоуправленческого колективу. Позаяк при цьому вести сприймається елемент доходу, а чи не витрат виробництва, ціни на всі продукцію таких підприємств не служать їм орієнтиром в співвідношенні ринкового попиту й пропозиції. Це своє чергу, означає, що самоуправленческие підприємства коли й можливі трапилося в ринковій та перехідною економіці, лише у якихось певних конкретних випадках дрібного підприємництва. Домінуючою формою вони не могут.

Сутність приватизації. Приватизація у перехідній економіці є переважної формою роздержавлення, з одного боку, і наділення громадян власністю рахунок тих чи інших форм перерозподілу громадського майна, з іншого. Під приватизацією, зазвичай, розуміють продаж чи безоплатну передачу державної власності до рук окремих особистостей, трудових колективів чи юридичних. На базі державних підприємств можуть бути приватні та змішані фірми в різних організаційно-господарських формах—от індивідуальних предпринимательств до всіх видів корпораций.

Головне зміст приватизації залежить від трансформації підприємстввиробників, заснованих на виключно тому чи іншому производственно-техническом комплексі (ланок «єдиної фабрики» планової економіки), до фірм, побудованим на капіталі. Капітал як самозростаюча вартість несе з собою докорінні зміни всіх функцій, життєвих циклів, структурних зрушень колишніх державних предприятий.

Зародження та розвитку відносин за капіталом (за збереження в перетвореної формі відносин за працею) кардинально змінюють всю систему інтересів у межах підприємства міста і вимагають нових механізмів їх узгодження. У процесі приватизації у ході масових трансакцій (передачі, переходу прав власності) з’являються нові соціальні категории—собственников (акціонерів), управляючих (менеджерів), найманих працівників. Приватизація, в такий спосіб, створює передумови для корінних змін — у структурі громадських груп, і отношений.

Фактично, приватизирующиеся підприємства перехідного периода—это основний осередок, де відбувається головне таїнство про ринкову трансформацію економіки. Успішність і темпи трансформації залежать як загальної логіки й послідовності пройти економічної політики (зовнішні умови і середовище функціонування капіталу), принципів, і методів самих реформ відносин власності (підходи до приватизації і реформування держсектора), і від ринкової реструктуризації економіки (консолідація, і ефективний перелив капіталів). У цьому саме ринок капіталу є ключовою проблемою створення ефективної комплексу ринкових механізмів в перехідною экономике.

Конкретні методи проведення реформи власності залежить від того яких засадах передається державне майно новим власникам свої. Це насамперед вибір між платній (за повну вартість чи пільгових умовах) чи безплатної формами приватизації. Дуже гостро до початку приватизації в усіх країнах постало питання у тому, хто претендує тут на майно приватизованих державних підприємств — всіх громадян, тільки членів трудових колективів, власники достатніх для викупу капіталів. Актуальним був і питання масштабах допуску до приватизації іноземного капіталу. За всіма цими проблемам в постсоціалістичних країнах йшли особливу гостроту соціально-політичного та скорочення економічної плану. Приватизація узагалі є однією з найбільш політизованих елементів ринкової трансформации.

Цілі країни змінюють форму власності державних активів у всіх постсоціалістичних країнах зажадали достатнього розмаїття можливих легальних форм приватизації. Причому міркування соціальної справедливості, отримували дедалі більшу громадську підтримку, під час реформ розсунули коло можливих учасників через включення до нових власників активів населення, працівників і більше управляючих компаній, колишніх власників чи його спадкоємців, втратили колись право власності в процесі соціалістичної націоналізації. Характерно також, що приватизація у багатьох країнах із перехідною економікою проводилася разом з лібералізацією законодавства підприємства і підприємницької деятельности.

б) форми і силові методи приватизации.

Майже десятирічний досвід постсоціалістичної приватизації дозволяє осмислити результативність її окремих форм на шляху зростання інвестиційної активності та ефективності економіки. У принципі так, й усе розмаїття методів може бути зведене до наступним: пряма продаж за гроші активів та обігу цінних паперів, пільговий продаж чи безплатна передача активів працівникам компаній, масова ваучерна приватизація, і реприватизация.

Можлива і більше детальна угруповання форм приватизації. Так, Світового банку виділяє такі способи приватизації у постсоціалістичних країнах: пряма продаж активів, масова приватизація по ваучерным схемами, викуп контрольного пакети акцій менеджментом і/або працівниками, публічне пропозицію, ліквідація, безплатна передача муніципальним органам, акціонування, акціонерне державне підприємство з участю іноземного капіталу. Оцінюючи результативність перелічених методів, слід пам’ятати, що, по-перше, переважають у всіх країнах використовувалися ті чи інші їх комбінації, а, по-друге, невеличка купівельна здатність громадян, у порівнянні з потенційної ціною державних активів змушувала під час реформи власності змінювати пріоритети у виборі методів приватизации.

Масову приватизацію шляхом видачі приватизаційних ваучерів дозволяє порівняно швидко розподілити державні активи серед великого числа громадян. Незалежно від цього, видаються чи приватизаційні свідоцтва безкоштовно або певну невелику суму, ваучерні схеми є соціально найменш конфліктним способом приватизації. Разом про те отримані з таким схемами власницькі права й не можуть кваліфікуватися як повноцінне право приватної власності і швидше всього, є лише стартовим передумовою подальших трансакцій чи звернення до гроші. Переважним методом ваучерні схеми був у Чехії, Словаччини, Росії, Монголії, Казахстані, Албании.

Безкоштовність чи низька ціна ваучерів дозволила більшості населення брати участь у масової приватизації, а державні активи пройшли через етап первинного закріплення прав власності досить швидко. Позитивним моментом є й швидкий старт приватизації найбільш проблемної частини державних активов—крупных промислових підприємств. Разом про те ваучерні схеми, виключивши можливість отримання доходів від приватизації у бюджет, поглибили проблеми внутрішнього і зовнішнього державного долга.

Ваучерні схеми, звісно, не найкращий шлях до формування ринків капіталів. Багатство що виникають інвестиційних фондів і нафтопереробних компаній проблеми не вирішувало. З країн, доводивших швидку масову приватизацію, лише у Чехії, Словаччині і Словенії фінансові ринки мають достатньої сталістю для становлення приватного сектору економіки. Цього значною мірою послужила часткова реструктуризація і доприватизаційна робота на підприємствах, цінні папери готувалися до перейшла ринок. У Росії її, Казахстані, Монголії і особливо у Албанії (судячи з подій початку 1997 р.) фінансові ринки перебувають у недостатньо усталеному стані, хоч і мають постійне зростання. Здебільшого випадків зміни у правах власності, особливо у велику промисловість, не супроводжувалися заходами щодо їхньої ринкової реструктуризації. Фінансові і інвестиційні інститути, пройшовши найбільш вигідний спекулятивний етап створення ринку цінних паперів, виявилися занадто слабкими для нормальної інвестиційної роботи із реальним сектором.

Приватизація методом прямих продажів активів, цінних паперів, майнових комплексів заздалегідь підготовленого інвестору чи грошових конкурсах, аукціонах, тендерах тощо. п. має преимущество—получение грошей, які можуть бути джерелом як надходжень до бюджету, і інвестицій у приватизовану компанию.

Предметом продажу може лише привабливе для інвесторів, прибуткове підприємство, тому даним методом, на жаль, не могла приватизуватися більшість що потребують інвестиціях великих промислових підприємств. Кількість інвесторів (особливо у порівнянні з ваучерными схемами) сильно обмежена тими, хто реально має капітал. З цього треба, що первинне закріплення прав власності на державні активи й подальше їх перерозподіл може статися досить концентровано (на відміну розпорошеності ваучерного методу). Аукціони і конкурси сприяють виявлення ринкової оцінки приватизованих активів лише на рівні максимально прибутковою. Але з ефективним цінами вдається продати лише невелику частину підприємств (якщо, звісно, мова не про угодах, растягивающихся на багато років). А більшість підприємств реалізується за цінами, і результативність угод купівлі-продажу для продавця полягає головним чином зміні державної власності на приватну (як було зазначено, наприклад, в Східних землях Німеччини). Для покупця результат визначався здатністю витягти прибуток з придбаних активов.

Особливий случай—продажа активів іноземного інвестора. В усіх країнах з перехідною економікою ставку робили на приплив інвестицій від покупцівнерезидентів. Сподівання пов’язували з отриманням доступу на західні товарні і фінансові ринки, із застосуванням західного менеджменту, зростанням ринкову вартість компаній. Переважним метод прямих продажів був у Угорщини, Хорватії, Естонії, побутував у Польщі, т. е. застосовувався у тих країнах, де ще надрах планової економіки створювалися умови для розвитку приватної власності. Іноземний капітал оцінив цю вигоду стартових умов приватизації, хоча реальні інвестиції ж були від очікуваних і за обсягами, і з ефективності ринкової реструктуризації экономики.

Приватизація методом прямих продажів сприяє швидкому прогресу фінансових та, що особливо важливо, створює сприятливою для зростання знову утворених приватних підприємств на національному, іноземному чи змішаному капитале.

Передача чи пільговий продаж державних активів працівникам приватизованих компаній поширилася у низці інших країн (Польща, Латвія, Литва), причому навіть, де початкова концепція приватизації їх передбачала (наприклад, в Угорщини). Особливого розмаху його одержав у Росії, де зараз його використовувався у загальної схемою масової ваучерної приватизації і сприяв первинної передачі у власність трудових колективів ¾ приватизованих компаній. Цінність активів, отриманих акціонерами з допомогою цього приватизації, вкрай нерівномірна за галузями і компаниям—от дуже істотних елементів власності і доходу (як, наприклад, був у російському «Газпромі» чи великих нафтових компаніях) до порожніх свідчень власницьких прав на збитки і борги підприємств. Проте найважливішими негативними наслідками цього методу є дефіцит і навіть повну відсутність зовнішніх інвесторів у спочатку після приватизації, і навіть складнощі у налагодженні нормального корпоративного управління. Вихід до ринків капіталів таких компаній то, можливо затруднен.

Наступним методом приватизації реприватизація, т. е. поновлення у правах власності осіб, незаконно позбавлених майна в результаті конфіскаційної націоналізації. Основними формами реприватизації є: реституція, т. е. повернення власності колишнім власникам в натуральному вигляді, та компенсацію, т. е. повернення вартості конфіскованого майна грошима або спеціальними ваучерами. Реприватизація на обох цих формах проводилася у колишній Чехословаччини (потім у Чехії), Угорщини, Болгарії, Словенії, Хорватії, Естонії. Досвід інших країн показав, що сприятливо реприватизація відбувається у тому випадку, коли він передує основним акціям із приватизації. Запізнення з проведенням реприватизації, особливо у формі реституції, можуть призвести до конфліктів між інвесторами, вже які доклали свої капітали, та посадовцями, предъявляющими права власності як колишні власники майна. Така ситуація дуже несприятлива щодо залучення іноземних инвестиций.

Етапи приватизації у России а) акціонування і ваучерна приватизация.

У Росії її завдання швидкого догляду держави зі сфери безпосереднього управління тими підприємствами вирішувалася з допомогою їх масового акціонування і ваучерної приватизації у 1992—1994 рр. У стислі терміни було створено законодавчу базу приватизації, де були прописані її форми, методи, варіанти пільг всім категорій акціонерів, колективних і індивідуальних собственников.

Російський ваучер був неименным, і ним стояв грошовий номінал, розрахований за балансову вартість сукупних державних виробничих фондів на 1 липня 1992 р. Це дозволило б без особливих негараздів стислі терміни консолідувати великими пакетами ваучерів і виробляти масштабні ваучерні вкладення на аукціонах продажу акцій приватизованих предприятий.

У первинне розміщення акцій більшості компаній брали участь такі групи інвесторів: працівники та менеджмент компаній (трудові колективи), великі інституціональні інвестори (банки, інвестиційні фонди й компанії, компании-смежники), дрібні інвестори (громадяни та його объединения).

Трудові колективи на ваучерном етапі отримали безпрецедентні по світовим заходам пільги, що пояснювалося прагненням влади провести первинне закріплення прав власності досить все швидше і великих соціальних конфліктів. Тож за підсумкам ваучерного етапу контроль над 75% приватизованих компаній здійснювали внутрішні акціонери, і цьому створено резерв для неминучого подальшого перерозподілу капіталу. Пакети трудових колективів швидко розмивалися, і вже за року, після завершення ваучерної приватизації частка внутрішніх акціонерів у капіталі компаній істотно знизилася, а внешних—увеличилась майже вдвое.

Великі інституціональні інвестори виявляли інтерес переважно до підприємствам паливно-енергетичного комплексу, експортним підприємствам (чорна і кольорова металургія), торговим компаніям. А більшість приватизованих компаній, особливо у обробних галузях, стратегічного інвестора не отримали. Банки, шукаючи великі спекулятивні доходи, придбали за ваучери безліч пакетів акцій компаній, котрі опинилися цілком неконкурентоспроможними і вимагали величезних інвестицій для ринкової реструктуризації. Проте за ваучерном етапі - й кілька днів після нього в комерційних банків був осмисленою інвестиційної стратегії, окрім розхожого тези необхідності диверсифікації портфелей.

Результати ваучерного етапу виявилися скромними, ніж очікувалося. Проте головне було досягнуто: у Росії почалося формування інституціональних засад ринкової економіки та намітилися цілком конкретні тенденції зміни соціальної структури з урахуванням формування приватного сектора. На початку 1995 р. корпоративний сектор економіки налічував більш 25 тис. акціонерних товариств (40 млн. акціонерів), причому щонайменше 10% їх акцій належали іноземних інвесторів. Вже у середині 1995 р. кількість деяких підприємств перевищила кількість неприватизованих, склавши відповідно 50,5 і 49,5% їхньої загальної кількості. У 1995р. весь недержавний сектор економіки справив 70% ВВП России.

б) грошова приватизация.

Ваучерну приватизацію, за задумом, мав змінити так званий грошовий етап, у якому акції деяких підприємств продавалися б стандартними методами, за «живі» гроші. Мав заробити і фондовий ринок. Формально етап грошовій приватизації розпочався з 1995 р. і мав дві основні мети: по-перше, поповнення державного бюджету, удругих, інвестиційна підтримка приватизованих компаній. На грошовому етапі продаж акцій не можна було масової і одноразової. Пакети мали виставлятися на грошові аукціони які і рівномірно, забезпечуючи безперебійні грошові надходження до бюджету та у розвиток компаній. Намічена схема окремо не змогла ефективно заробити, по крайнього заходу, за трьома причинам.

По-перше, завершальному етапі ваучерної приватизації у цілях пожвавлення затухавшего попиту виставили на торги і продані пакети акцій найпривабливіших інвесторів компаній. По-друге, у потенційних інвесторів саме у цей час з’явилася серйозна альтернатива для грошових вложений—рынок державних цінних паперів Утретіх, через вкрай низькі темпи грошовій приватизації на чільне місце вийшла завдання надходжень до бюджету, відтіснивши інвестиційну цільову составляющую.

в) результати і перспективи приватизации.

На початковому етапі про ринкову трансформацію стійко переважали думки, що як масова трансакція власницьких прав може бути в порівняно стислі терміни, швидко створить критичної маси приватних власників і основу стабільного підвищення ефективності економіки. Ілюзії розсіювалися принаймні тій чи іншій ступеня реалізації приватизаційних програм: хвилі приватизації підйому економіки цього не сталося. Не можна, проте, повністю погодитись і з поширеним у Росії поглядом приватизації як у помилковий курс влади, який сприяв розвалу економіки. У світовій економічної історії був ще прецедентів, коли на величезному геополітичному просторі водночас й у настільки стислі терміни було б наведені у рух фактично усі державні активи. Процес такого розмаху було пройти гладко, з цілком позитивним чи близькими до запланованого результатом. Проблеми були неминучими в основному може бути було зведено до следующему.

По-перше, недосконалість, нерозвиненість інститутів власності в перехідних економіках, відсутність механізмів самонастройки і компенсації сторонніх впливів дозволяють державі особі чиновницької номенклатури фактично зберігати в цілому або частково контроль над приватизованими активами. Права нових власників погано захищені. Юридична зміна власності за державні активи не забезпечує нового власника цілковитої певності щодо своїх правах і не стимулює тому раціонального економічної поведінки. Отже, в перехідних економіках (як, втім, й у будь-яких інших) приватизація виходить далеко далеко за межі суто юридичного процесу. Тож навіть цілком добротна юридична основа приватизации—это дуже важлива, але тільки частина процесу зміни відносин собственности.

По-друге, немає жодних гарантій, що за юридичним зміною форми власності за державні активи зміняться самі собою економічних відносин у розподілі ресурсів. Насправді регулювання ресурсної бази, зазвичай, зберігалося у держави безвідносно до форми власності на активи. І необхідні великі додаткових зусиль, аби стати справді розділити власність і міська влада після зміни юридичного статуса.

По-третє, в схильних до трансформації економіках перехід прав власності не веде автоматично зміну системи управління і функцію контролю. Досвід всіх країн свідчить про неминучість конфліктів з питань професійного управління і функцію контролю між нове і старим менеджментом, зовнішніми і внутрішніми інвесторами приватизованих компаній навіть незалежно від своїх размеров.

У 1995—1996 рр. була досягнуто головна, фіскальна, мета приватизации—недовыполнение завдань зі надходженням до бюджету було дуже багато. Змінити на кілька днів негативну тенденцію удалося за допомогою нової для Росії (і нетиповою у світі) схеми про заставних аукціонів (осень—зима 1995 р.). Відповідно до цієї схемою уряд (держбюджет) одержує вигоду від комерційних банків кредит під заставу федеральних пакетів акцій найпривабливіших компаній. За акціями, призначеним під заставу, проведено тендери, переможцями яких було визнано банки, запропонували більші кредити. Банки, виграли на заставному аукціоні, отримали право управляти заставними пакетами протягом усього часу застави. Після цього часу (намічений срок—1 вересня 1996 р.) у разі неповернення кредитів (а інакше й неможливо було при катастрофічний стан держбюджету) заставоутримувач отримував право продати заставні пакети і вони погасити з допомогою виручки надані уряду кредити. З певними застереженнями заставні схеми можна назвати специфічним методом приватизации—практически все залогодержатели віддали перевагу не продавати свої пакети. На заставні аукціони виставили акції 12 компаній. Бюджет загалом дістав листа від заставних аукціонів близько 1 млрд долл.

Проведення аукціонів супроводжувалося безліччю конфліктів між які брали участь банками (їх інвестиційними компаніями), а після завершення аукціонів виникли конфлікти також між банками-залогодержателями і менеджментом компаній. Менеджмент прагнув зберегти контроль, не допускаючи представників банків у корпоративні керівні органи, перешкоджаючи відкриттю всієї фінансової інформації та гальмуючи цим початок реструктуризації підприємств (таким, наприклад, було протистояння «Норильського нікелю» і ОНЭКСИМбанка).

Заставні аукціони були перша спроба перекладу великих російських промислових підприємств під приватне управління. На їх результативності позначився очевидний олігархічний характер перехідною економіки Росії. Заставні аукціони практично були закритими більшість банків, створюючи вигідні умови угод лише «на свої». Тому суми застави і ціна наступних продажів виявилися, за оцінками, в 3—5 разів менше те, що може бути отримано на відкритих торгах.

У 1997 р. набрав чинності нового закону «Про приватизацію державного майна України та основи приватизації муніципального майна Російської Федерації». Закон робить акцент приватизації не підприємств (більша частина з нього вже приватизована), а майнових часткою держави. Набір методів приватизації розширено з допомогою продажу похідних цінних паперів. Скорочено і може використовуватися гнучкіше (до повної скасування) пільги за трудовим колективом. Важливо, що вартість майнових комплексів визначається як по балансову вартість, а совокупно—на підставі статутного капіталу, балансовою оцінки й ринкової вартості. Відновлено забуте поняття оренди договір із викупом (за ринковою стоимости).

З 1997 р. передбачено низку інших підходів, покликаних поліпшити ситуацію насамперед із бюджетними доходами від приватизації. З огляду на низьку бюджетної ефективності попередніх масових продажів, нового стану приватизації спирається на добре підготовлені нечисленні великі угоди. Передпродажна підготовка з допомогою незалежної фінансової консультанта заглиблена у отримання максимальних надходжень у федеральний бюджет. Крім продажам за індивідуальним проектам продаватимуться пакети акцій та нерухомість за стандартними схемами, комерційні конкурсах з інвестиційними і соціальними умовами. Передбачено також продовжити практику здачі федерального майна в аренду.

Найбільшими угодами в 1997—1998 рр стали продажу пакетів акцій компаній «Зв'язокінвест», «Роснафта», низки нафтових компаній, виведених для цього з заборонних списков.

Плани приватизації компаній, умови конкурсів і аукціонів з продажу великих пакетів знову почали предметом тривалих конфліктів між потенційними інвесторами, федеральними і регіональною владами. Щоб впорядкувати процес підготовки й проведення приватизаційних угод, Міндержмайна РФ передбачив класифікацію підприємств із тій чи іншій ступенем державного участі й відповідними обмеженнями в приватизації. Виділяється п’ять типів предприятий:

. регіональні і національні природні монополії, у яких управління державним пакетом здійснює колегія представників держави (РАТ «Газпром», РАТ «БЭС Росії» і др.);

. акціонерні товариства, домінуючі на окремому ринку й підлягають реструктуризації у сфері формування конкурентного середовища. Такі суспільства контролюються шляхом закріплення держави контрольного пакети акцій чи «золотий акции»;

. акціонерні товариства, акції яких можуть бути передано у холдинги й інші об'єднання підприємств (зокрема фінансовопромислові групи) зі збереженням в держави «золотий акции»;

. акціонерні товариства, пакети акцій яких можуть бути у керування суб'єктам федерации;

. й інші акціонерні товариства, акції яких можуть бути були чи виставлені на конкурси по довірчого управлению.

У першому кварталі 1998 р. пакети акцій, перебувають у федеральної власності, за величиною частки статутний капітал АТ розподілялися так: більш 50%—831 АТ; від 25 до 50%—2004 АТ; до 25%—1400 АТ; «золота акция"—631 АТ. На початок 1998 р. у Росії зарегистриро-чана 31 тис. АО.

Аналіз досвіду зарубіжних стран.

а) досвід ваучерної приватизации.

Приватизація в постсоціалістичних країнах була рівномірним поступальним процесом зміни титулу власності підприємств із державного на приватний чи змішаний. Формування структури економіки, критерієм форм власності що відповідає вимогам ринку, здійснювалося поетапно, з замедлениями, відступами і коректуваннями початкових програмних установок. Практично повсюдно початку нормальної легітимної приватизації за стандартними схемами і згідно зі спеціальними законів і державними програмами передував етап так званої спонтанної приватизації. Якщо передача новим власникам свої малих та частини середніх підприємств через оренду, продаж і реституцію (повернення колишніх власників власності, націоналізованої після Другої світової війни) відбулася досить легко й успішно, то «велика» приватизація зіткнулася з суттєвими труднощами. У Болгарії, Польщі, Румунії і ніяк Чехословаччини (пізніше Чехії та Словаччини) було прийнято ваучерні схеми приватизації. Але, крім Чехословаччини, де вони здійснювалися практично до середини 90-х, як у цих країнах це вже виникли ринкова банківсько системо і фондовий ринок. Тоді ж різні представники і групи правлячого шару виборювали контроль над державної власністю і ділили її. У результаті до 1995—1996 рр. до сфери ваучерної приватизації потрапили ті підприємства, які були продати приватних осіб чи організаціям. Саме тоді ваучерна приватизація вже цілком втратила привабливість населенню. Примітно, що на референдумі, що відбулося Польщі відбуваються у лютому 1996 р, більшість громадян у підтримку платній приватизации.

Єдиним прикладом швидкою і успішної ваучерної приватизації у Східної Європи є приватизація у Чехії та Словаччини, пройшла в 1992—1994 рр. Вона багато в чому аналогічна схемою ваучерної приватизації у Росії. Громадяни Чехії та Словаччини отримували ваучери, які можуть обміняти вдатися до акцій підприємств чи акції інвестиційних фондів. Проте, на відміну від імені Росії, чеські і словацькі інвестиційні фонди не припинили існування після завершення приватизації, а перетворилися на власників колишнього майна. Хоча в всіх фондах становище гаразд, чимало їх все-таки зуміли налагодити ефективне управління приватизованими предприятиями.

Практика східноєвропейських країн, особливо Болгарії та Румунії, виявила вкрай негативні наслідки затягування термінів приватизації. У умовах економічної лібералізації держава в що свідчить втрачає можливість контролювати держпідприємства. Майно, фактично яке зазнало втрат власника, стає об'єктом злоупотреблений.

б) досвід платній приватизации.

Досвід платній приватизації. У 1990;х виникла нова хвиля інтересу до платній приватизації. Цього разу у неї пов’язані з найгострішою бюджетним кризою, поразившим пошта все східноєвропейські страны.

Причина кризиса—в нереформированности бюджетних установ. Держава зберігає високі зобов’язання виробництву та соціальній сферою, але податкову базу і організація оподаткування не дозволяють профінансувати державні витрати на передбаченому обсязі. Більше того, тоді як період високої інфляції у першій половині 90-х держава домагалося рівня збирання податків завдяки високої інфляції (а збируваність багатьох податків, включаючи ПДВ, прямопропорциональна інфляції), то, при переході економіки низкоинфляционный режим воно втратило цього «джерела». Нарешті, з розвитком ринкової економіки стали з’являтися такі статті державних витрат, які раніше в постсоціалістичних країнах був (наприклад, виплата посібників з безработице).

Така ситуація дуже нагадує бюджетний криза у Росії 1997 р., що вкотре свідчить про спільність основних законів трансформації всім перехідних экономик.

У 1995—1996 рр. проблема фінансування бюджету із найбільшою гостротою виникла Болгарією, Угорщиною і Румунією, хоча виявилося і у Польщі Чехії. Державні органи цих країн розпочали приватизацію великих об'єктів енергетики, важкої в промисловості й транспорту. Головна проблема у тому, щоб залучити покупців до цих об'єктів, які зазвичай відрізняються хронічної збитковістю ще тяжчі великою соціальною інфраструктурою, застарілим обладнанням і надлишкової зайнятістю. Наприклад, в Угорщини одні й самі енергетичні і транспортні компанії доводилося виставляти на торги п’ять-шість раз.

Серед об'єктів, хто був виставлені продаж у ці годы,—электростанции, мережі енергоі газопостачання в Угорщини, Польщі й Чехії, нафтопромисли, нафтопереробні заводи, мережі заправних станцій у Румунії і Болгарії, національні авіакомпанії у Польщі Чехії, машинобудівні підприємства, раніше які становлять серцевину індустріального комплексу. Через високу вартість компанії і підприємства дістаються переважно іноземному капиталу.

Для країн, наприклад для Болгарії, характерно прагнення продати держпідприємства дешевше, але, як би якнайшвидше. Це необхідністю терміново поповнити бюджет, і навіть пов’язаний із необхідністю виробляти великі платежі по зовнішнім боргом. З цієї причини Болгарія, єдину зі країн Східної Європи, відновила практику приватизації по «схемою Брэйди» (названої під назвою міністра фінансів США кінця 80-х років), що передбачає продаж державної власності закордонних інвесторів і проведення екологічних заходів міжнародного значення залік погашення зовнішнього долга.

У процесі приватизації держава заохочує формування великих промислово-фінансових структур (аналогічних російським). Такі структури виникають, наприклад, внаслідок придбання банком контрольного пакета акцій великого виробничого підприємства. Не дивлячись те що що такі об'єднання фінансового і виробничого капіталу ведуть до монополізації ринку, східноєвропейські країни бачать у них можливість досягнення зростання виробництва з допомогою економії на масштабі. У той самий час інтерес до політики підтримки конкуренції помітно ослабнув. Наприклад, у Польщі 1995 р. парламент переглянув антимонопольний закон, змінивши критерій «монополістичного становища», від якого починається застосування санкцій до монополісту, з 20 до 40% обсягу продажу у галузі. Завдяки цьому зі сфери дії антимонопольного закону опинився багато підприємств енергетики, транспорту, й телекомунікацій, тобто галузей, де особливо гостра питання про реструктуризацію і приватизації. У тому ж року польське уряд оголосило плани об'єднання державних підприємств у нафтопереробної, сталеливарної, фармацевтичної і інших галузях. Органи антимонополістичного регулювання у Польщі (як та інших східноєвропейських країнах) здійснюють нагляд ринком критерієм й не так частки компанії, у галузевому виробництві чи збуті, скільки «монополістичного поведінки», тобто значного завищення цін, зниження якості продукції, незаконного перешкоджання вступу нових конкурентів ринку тощо. п. Такий їхній підхід відповідає домінуючим у світі тенденціям антимонопольного регулирования.

Приватизація й інші інституціональні перетворення на Східної Європі створили те середовище, яка сприяє економічної активності і допомогла швидко подолати глибокий кризис.

Заключение

.

Реформа відносин власності - одна з головних елементів ринкової трансформації постсоціалістичної економіки. Подолання тотального одержавлення, властивого административно-плановой системі, здійснюється переважно з допомогою приватизації. Під приватизацією розуміють продаж чи безоплатну передачу державної власності в руки громадян, трудових колективів юридичних осіб. Через війну приватизації можуть бути приватні чи змішані фірми у різних організаційно-господарських формах—от індивідуальних предпринимательств до всіх видів корпорацій. У перехідній економіці відомі такі основні методи приватизації: пряма продаж за гроші активів та обігу цінних паперів, пільговий продаж чи безплатна передача активів працівникам підприємств, масова ваучерна приватизація, і реприватизація. Кожен з цих методів приватизації може реалізуватися у різних конкретних формах. У перехідною економіці приватизація ввозяться великих масштабах і швидшими темпами, ніж у розвиненою ринковою економіці. Росія пройшла етапи масової ваучерної й найкомплекснішою грошовою приватизації. Нині в багатьох країнах із перехідною економікою завершено приватизацію дрібних підприємств торгівлі, комунального харчування, сфери послуг. Приватизація великих підприємств відбувається повільніше, ніж планувалося початковими державними програмами, і з великими труднощами. Ринкова реструктуризація великих компаній вимагає цілеспрямованого участі держави, і навіть проведення реформ предприятий.

1. Конституція РФ.

2. Цивільний кодекс РФ.

3. Закон РФ від 3.07.91г. «Про приватизацію державних підприємств і муніципальних підприємств у РРФСР» зі змінами та доповненнями, внесеними до нього законом РФ від 5.7.91г. (Відомості з'їзду народних депутатів РФ і Верховної Ради РФ, 1991 р., № 27, статья.

927, 1992 р., № 28, стаття 1614).

4. Закон РФ від 4.07.91г. «Про приватизацію житлового фонду в РРФСР» зі змінами та доповненнями, внесеними до нього законом РФ від 25.12.92 г.

(Відомості з'їзду народних депутатів РФ і Верховної Ради РФ, 1991 г,.

№ 28, стаття 959).

5. указ президента від 14.08.92 г. «Про введення на дію системи приватизаційних чеків до» (Відомості з'їзду народних депутатів РФ и.

Верховної Ради РФ, 1992 р., № 35, стаття 2001).

6. указ президента від 16.11.92 г. «Про заходи з реалізації промислової політики при приватизації державних підприємств, і навіть затверджений ним Тимчасовий положення про холдингові компанії, створюваних при перетворення державних підприємств у АТ» (.

Російська газета від 20.11.92 г.).

7. указ президента «Про основні положення державна програма приватизації державних підприємств і муніципальних підприємств у РФ після 1.07.94г» (Російська газета від 27.02.94 г.).

8. указ президента від 2.06.94г. «Про продаж державних підприємств боржників» (Російська газета від 4.06.94г.).

9. указ президента РФ від 14 жовтня 1992 р. № 1229 «Про розвиток системи приватизаційних чеків Російській Федерації» 10. указ президента РФ від 24 грудня 1993 р. № 2284 «про державної програми приватизації державних підприємств і муніципальних підприємств в.

Російської Федерації" 11. «Економічна теорія (політекономія)» підручник / Під редакцией.

Видяпина В.І., Журавлевої Г. П. — Москва: «Инфра-М», 1997. 12. Борисов Е. Ф. «Економічна теорія. Курс лекцій для студентів ВНЗ» — Москва: Суспільство «Знання» Росії, 1997. 13. Иохин В. Я. «Економічна теорія: введення у ринок та мікроекономічний аналіз» підручник — Москва: «Инфра-М», 1997. 14. Каспин В.І., Острина І.А. Приватизація за правилами: і питання ответы:

Довідник. — М.: Фінанси і статистика, 1992. — 96 з. 15. Кузнєцов У. Ринок і масова приватизація. М., МЭиМО. 1992. № 7. 16. Основи роздержавлення і приватизації. М., 1991. 17. Приватизація державних підприємств і муніципальних підприємств у Российской.

Федерації. — М.: Юстицинформ, 1992; 18. Приватизація: чого навчить світовий досвід. під ред. Болотина. М., 1993. 19. Програма поглиблення економічних реформ у Росії. — М.: Республика,.

1992. — 63 з. 20. Сажина М. А., Чибриков РР. «Економічна теорія» підручник — Москва:

«Норма-Инфра-М», 1998. 21. Сучасна економіка. Загальнодоступний навчальний курс. — Ростов-на-Дону:

Фенікс, 1995. — 608 с.