Повчання Володимира Мономаха

Поучение Володимира Мономаха.

Значне розвиток російська політична думку одержує у працях Володимира Мономаха (1053—1125).

У 1113 р. під час великої Київського повстання на Київський стіл було запрошено син великого князя Всеволода і онук Ярослав Мудрий — Володимира Мономаха, який фактично брав участь у управлінні державою при свого батька Всеволоде, та був надавав великий вплив за державні справи при великому князя Святополкові і прославився також військовими походами й перемогами над половцями.

Політичну програму Мономаха сформульована у його творах: «Повчання дітям», «Послання Олегу Чернігівському» і «Уривок» (Автобіографія), у яких зачеплять велике коло питань: обсяг повноважень великого князя, взаємовідносини церкві та держави, принципи здійснення правосуддя країни.

Політичне утримання її поглядів найрельєфніше представлено в «Повчанні», де чільне місце займає проблема організації та здійснення верховної влади. Мономах радить майбутнім великим князям всі справи вирішувати що з Радою дружини, недопущення країни «беззаконня» і «неправди», правосуддя вершити «якщо чесно». Судові функції Мономах пропонував здійснювати князю самому, не допускаючи порушення законів і проявляючи милосердя до найбільш беззахисним верствам населення (бідним смердам, убогим вдовицам, сиротам тощо. буд.). Заперечення кревної помсти вилилося в нього в повна неприйнятність страти: «Ні права, ні крива не вбивайте і веліть вбито його». Навіть якщо взяти по тяжкості своїх діянь хто й буде гідний смерті *"аще буде винен смерті"), однаково «не погубляйте никоторая ж хрестьяны». Заклик не «мстити» у «Повчанні» як як основу законодавства, а й в якості основи межкняжеских відносин.

Мономах розробляє поставлену ще Иларионом проблему відповідальності великого князя перед підданими. Про неї він каже під час вирішення питання про управління країною, організації правосуддя і необхідності бойових дій. В усіх життєвих спірних випадках він радить віддавати перевагу світу, бо бачить причин для братовбивчих війн, оскільки всім народам уготоване місце землі, а правителям слід спрямувати зусилля шукати шляхів досягнення миру. Усі суперечки можливо вирішувати «добром» у разі, якщо незадоволені князі напишуть «грамоту» відносини із своїми претензіями. Із тими самими, хто прагне війни («мужами крові»), гідним князям за шляху, бо помста повинна бути визначальним мотивом у політиці.

Вирішуючи питання про взаємини світській, і духовної влади Мономах відводить церкви почесне, але вочевидь підлегле місце. Він «поважав чернеческий і попівський чин», але з тих щонайменше віддавав перевагу мирським людям, які «малим добрим справою» намагаються допомогти своїй країні та народу, перед ченцями, які терплять «самотність, чернечество і голод» у пошуках особистого порятунку.

З започаткованим невдовзі по смерті Мономаха (1125) та її сина Мстислава (1132) процесом феодальної роздробленості громадську думку ще так важко могло примиритися. Виховані у найкращих традиціях давньоруської думки, ідеалом якого було збереження єдності російської зіль, мислителі намагалися запобігти чи навіть уповільнити розпадання єдиного російського держави щодо окремі государства-княжества.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.