Чи існувала ранньомодерна Українська держава?

Анотація

Досліджується новітня спроба в російській історіографії поставити під сумнів існування ранньомодерної Української держави у другій половині XVII ст. Висвітлено концептуальні підходи Я. Лазарєва, який в рамках великодержавницького прочитання української історії запропонував нову версію статусу Гетьманщини. Показано, що в основі обґрунтувань дослідника лежить специфічне потрактування обсягу влади Богдана Хмельницького, базоване на вириванні з історичного контексту стратегій українських міщан та православного духівництва щодо легітимізації своїх прав і привілеїв в умовах глибоких трансформацій в українському суспільстві в середині XVII ст. Спростовуються аргументи Я. Лазарєва, на яких спирається головний концептуальний висновок дослідника про недовершеність процесу формування держави на українських землях та прогресивної ролі Російської імперії в одержавленні Гетьманщини та осягнення гетьманом повноти своєї територіальної влади.

Ключові слова: ранньомодер, Українська держава, Гетьманщина.

Важливою складовою сучасного наукового дискурсу в російській історіографії є інтерпретація характеру самоорганізації українців на тих теренах, які перебували під булавою Б. Хмельницького. Якщо в радянські часи російські історики лише побіжно прохоплювалися про українську державність середини XVII ст., фактично уникаючи предметної розмови на цю тему, то нині факт існування Української держави майже ніхто із серйозних дослідників не піддає сумніву [1, с. 91; 5, с. 177; 11, с. 335−336; 12, с. 61]. Теза ж про Гетьманщину як «ефемерну державу, яка не існує» [3, с. 491] залишається на маргінесі, набувши вигляду оксюморону. АВ. Артамонов подібно до магістральної лінії в сучасній українській історіографії ставить на один щабель Гетьманщину з сусідніми державами, правителі яких мусили шукати зверхності сильнішого володаря: «Звичайно для молдавських господарів, українських гетьманів, грузинських царів чи остзейського дворянства вільна унія чи конфедеративний союз… були б ідеальним варіантом, але доводилося враховувати реальне співвідношення сил в регіоні» [2, с. 608].

Реальний статус Гетьманщини у складі Речі Посполитої трактується як автономія, коріння легітимного існування якої сягають Зборівської угоди 1649 р. [12, с. 61]. Визнається, однак, що вже на початку 1649 р. під час переговорів з королівськими комісарами, очолюваними Адамом Киселем у Переяславі, Б. Хмельницький та його оточення висунули та обґрунтували «програму незалежного існування України поза Польсько-Литовською державою» [4, с. 200]. Проте ця незалежність для більшості сучасних російських істориків звісно ж передбачала лише вихід зі складу Речі Посполитої, а не створення власної незалежної держави й розглядалася старшиною винятково як інструмент, що уможливлював наступний важливий крок. Ним мало стати вікопомне «возз'єднання України» з Московською державою, Н. Рогожин та Г. Санін спеціально підкреслювали, що саме «одночасно з ідеєю незалежності восени 1648 р. Хмельницький починає розробляти ідею возз'єднання з Росією» [11, с. 336]. У свою чергу, Б. Флоря наголошував, що на початку 1649 р. у Б. Хмельницького, з одного боку, формувалися плани створення незалежної держави, а з іншого — наміри визнати зверхність московського царя [14, с. 46−50].

Єдиним, хто предметно піддав сумнівам створення Б. Хмельницьким держави під час української Національно-визвольної війни, а й державність Гетьманщини, як таку, взагалі став Я. Лазарєв. Та ще тезово в аналогічному руслі висловився А. Шкваров: «уявляти затверджені в 1654 р. права Війська Запорозького, тобто реєстрового козацтва як права всієї Малоросії, а гетьмана зображати главою уряду значить спотворювати сутність Переяславської ради» [15, с. 128].

Підходи А. Лазарєва принципово відрізняються від невизнання ранньомодерної української державності в російській історіографії радянських часів. Якщо тоді все зводилося до банального замовчування, поєднаного з навіюванням уявлень про прискорену інтеграцію українського світу в московський, то Я. Лазарєв навпаки пропонує концепцію, яка пробує довести незавершеність державного будівництва в Україні та робить Московію джерелом одержавлення Війська Запорозького. Як концептуалізував Я. Лазарєв, «державність у рамках Українського гетьманату формувалася в результаті неформального пакту з боку царського уряду, який дозволив козацьким інститутам самоуправління на неофіційному рівні поширити свою владу практично на всю територію „Малої Росії“, а не в рамках офіційних договірних відносин» [10, с. 219]. Однак повноцінною державою Гетьманщина так ніколи і не стала. Українське державотворення обмежилося тим, що «в кінці 20-х рр. XVIII ст. завдяки „санкції“ російського уряду, Військо Запорізьке на просторах Малої Росії перетворюється у відносно автономне напівдержавне утворення — Гетьманську Україну» [7, с. 6]. Парадоксально, але у 20−30-ті рр. ХУШ ст., за консенсусними уявленнями в історіографічній спільноті (з російськими дослідниками включно) тривав новий етап централізації та уніфікації Московії та розмивання автономії Гетьманщини, який розпочався після поразки повстання І.Мазепи. А отже підводиться підґрунтя під цілком інакшу інтерпретацію історії Гетьманщини у XVIII ст. та українсько-російських стосунків.

Доказова база, якою оперує дослідник, викликає багато сумнівів. У ній переплітається штучне обмеження вибірки фактів і процесів, подвійні стандарти та слабко поєднувальні під одним дахом суперечності, що відсовує на задній план і плідні спостереження. Я. Лазарєв не заперечує наявність у Гетьманщині владних інституцій як таких, але вважає їх суто козацькими, самоуправлінськими в козацькому середовищі, не загальноукраїнськими. Дослідник готовий назвати їх навіть державними, але відмовляє в загальноукраїнськості. Тобто поняття «Козацька держава» слід сприймати буквально як суто козацьку станову структуру, а не як власне державу. Розуміючи під «Малою Росією», територію, яка була приєднана в 1654 р. до Московії, Я. Лазарєв зазначає: «…якщо використовувати соціологічну категорію «Український гетьманат» / «Українська козацька держава» для позначення автономного державного утворення під владою гетьмана, то під нею належить розуміти не всю територію «Малої Росії» [10, с. 213].

У 2012 р. Я. Лазарєв в успішно захищеній кандидатській дисертації наполягав, що у другій половині XVII ст. «» Мала Росія" мала дуже складну соціально-політичну структуру, яка включала в себе інститути самоуправління Війська Запорізького, православних церкви і шляхти, а також міст, які самоуправлялися по магдебурзькому праву" [7, с. 13]. Натомість роком пізніше підставою того, що не можна говорити про створення Б. Хмельницьким Української держави, залишається вже тільки той факт, що гетьман нібито не контролював міста, які перебували на магдебурзькому праві: «. в період повстання Б. З. Хмельницького і приблизно до входження даних територій до складу Російської держави існували анклави непідконтрольні державній владі. Стосовно цих анклавів Хмельницький не міг виступати сувереном. До цих анклавів ми відносимо міста, які самоуправлялися по магдебурзькому праву» [10, с. 211]. Отже, опосередковано дослідник визнав поширення влади Б. Хмельницького на духівництво та шляхту, яка перебувала на теренах Гетьманщини. Тобто поза межами компетенції інститутів Гетьманщини залишалися лише міста, та й то не всі, а лише ті, які мали магдебургію.

У свою чергу непідконтрольність міст гетьманській владі виводиться з того факту, що міщани Києва в 1651 р. просили короля Речі Посполитої підтвердити їхні магдебурзькі права, а в 1654 р. київські та переяславські міщани звернулися до московського царя за окремим підтвердженням своїх прав і привілеїв, що спонукало до політичної активності міщан інших міст на магдебурзькому праві, оскільки ці міщани не бажали підкорятися козацькій адміністрації. Більше того, саме такий спротив міст вистелив дорогу до появи там царських воєвод [10, с. 212]. Українські гетьмани не контролювали міста на магдебурзькому праві аж до 2030;х рр. XVIII ст. Гетьман стосовно міст «міг мати статус лише своєрідного покровителя». Відповідно, в Гетьманщині зберігалися «анклави, непідконтрольні гетьманській владі», «Гетьманська Україна» /" Гетьманщина" не тотожна «Малій Росії» [9, с. 410]. І лише дозвіл Петербурга в кінці 1720-х рр. провести генеральні слідства про маєтності полків призвів до закріплення всієї території за гетьманською владою, а землі перевів у підпорядкування Скарбу. Це й дало козакам владу над всіма українськими станами, тобто перетворило Гетьманщину на державу: «Остаточне „завоювання“ козацькою елітою Малої Росії формально було закріплене в 20−30-ті рр. XVIII ст. внаслідок складання т.зв. генеральних слідств, тобто перепису усіх землеволодінь у регіоні» [8, с. 138].

Постулюючи за допомогою зазначених вище аргументів нібито непідконтрольність міст на магдебурзькому праві гетьманській владі та епохальність у цьому сенсі генерального слідства про маєтності полків, Я. Лазарєв не враховує низку важливих питань, які не вписуються в його концепцію, свідчачи про те, що інтереси міщан стосовно збереження самоуправління сплутані ним з проблемою існування чи ні державної влади. По-перше, як бути з територіальним чинником, враховуючи, що в деяких містах магдебургія не охоплювала всієї локації (приміром Київ) і виходить, що одна частина міста перебувала в «Козацькій державі», інша ж ні. Якщо навіть уявити, що Б. Хмельницький та його оточення у стосунках з Москвою старалися лише про права і привілеї козаків, як до Березневих статей потрапили пункти про права міщан та шляхти?

Аргументи про звертання міських громад до короля Речі Посполитої та до царя за підтвердженням магдебургії вирвані з контексту проблеми легітимації Гетьманщини як держави. Оскільки в 1651 р. відновлена Українська держава ще не набула міжнародного визнання, міщани, природно, воліли звертатися до легітимного монарха — короля, тоді як у 1654 р., після того як через Москву було досягнуто легітимації держави поспішили разом з духівництвом дістати підтвердження у царя як у володаря вищого рівня й водночас зверхника Б. Хмельницького і використати це для зміцнення своєї позиції у змаганнях проти козацьких вручань у міське самоуправління. Якщо прямувати за такою логікою, то й приватні особи, які випрошували у царя чи короля підтвердження своїх привілеїв (а таких осіб не бракувало), автоматично виходили з-під влади гетьмана. Не ясно також, чому підпорядкування духівництва гетьманові в кінцевому рахунку визнається, хоча аналогічні кроки міщан інтерпретуються як свідчення непідконтрольності міст державній владі.

Конфлікти між козацькою адміністрацією та міським самоуправлінням не мають жодного стосунку до питання про державність, оскільки в такому випадку можна заперечити існування будь-якої європейської держави, адже скрізь періодично виникало протистояння між державною владою та містами. Щодо воєвод, то їхня поява була викликана намірами Москви забити палі для постійно втручання у справи Гетьманщини, і цар прагнув поставити воєвод у стратегічно важливі міста, без огляду на проблему магдебургії. Уже в першому переліку міст, куди царський указ від 2 травня 1658 р. передбачав уведення воєвод магдебурзького права, був Миргород [16, с. 261]. Зрештою, не зрозуміло як проведення генерального слідства по маєтності полків, ініційоване козацькою старшиною, вплинуло на обсяг гетьманської влади над містами з магдебурзьким правом. До того ж, якщо взяти до уваги, що, за визнанням самого Я. Лазарєва, Петербург не робив ніяких формальних кроків, які б засвідчували появу нової якості стосунків в Гетьманщині. український держава гетьманщина На перетині всього цього випливає очевидна штучність спроб обмежити Гетьманщину до козацького самоуправління, а Московією подати як джерело підвищення її статусу до напівдержавного утворення.

Фактично Гетьманщину ставлять на одну дошку з Військом Донським, Військом Терським та Військом Яїцьким. «Обездержавлення» Гетьманщини, проведення вододілу між «Гетьманщиною» та «Малою Росією» перегукується з новітніми спробами в українській історіографії подати Гетьманщину за «політію» [6, с. 6]. Така інтерпретація покликана полегшити обґрунтування логічності та доцільності уніфікаційного курсу Московії, адже розмивати довелося нібито не повноцінну державу, а лише козацьке самоуправління.

У рамках специфічного потрактування Я. Лазарєвим ранньомодерного українського державотворення на особливу увагу заслуговує потрактування дослідником Переяслава 1654 р. Згідно з ним, суб'єктами в Переяславі і під час укладення Березневих статей та остаточного формування договірної системи були, з одного боку, Московська держава, а з іншого — «інститути самоуправління Війська Запорозького, православної церкви та шляхти, а також міст, які самоуправлялися по магдебурзькому праву» [7, с. 13]. Під час укладення Березневих статей 1654 р. козацькій старшині йшлося про «узаконення свого домінантного становища в історичній області відомій як «Мала Росія» [10, с. 211]. Однак і в Березневих статтях і подальших українсько-російських договорах гетьман «фігурував як глава Війська Запорозького, а самі угоди з ним регулювали відносини царського уряду тільки з козацьким населенням «Малої Росії» [9, с. 410]. З міщанами та духівництвом Москва укладала свої пакти і «даний формат автоматично передбачав піднесення російських царів у ранг суверенів над корпораціями «Малої Росії». [10, с. 212]. І лише в 1660—1670-х рр. у зв’язку з прагненням Московії забезпечити лояльність козацької верхівки «склався неформальний «пакт» «, який полягав у «фактичному визнанні російською стороною за адміністративно-судовими структурами Війська Запорозького домінуючого положення стосовно решти населення «Малої Росії» [7, с. 14].

Відтак заперечується і міждержавний характер Березневих статей та решти подібних договорів, і українська суб'єктність у міжнародних відносинах. Заодно підводиться підґрунтя під пояснення правової вмотивованості поглинального курсу московських царів. Зрештою, втручання Московії у внутрішні справи Гетьманщини в 1660—1670-ті рр. фактично подається як джерело посилення Гетьманщини, а не її ослаблення в горнилі трагічної громадянської війни. Останній чинник є точкою дотику концепції Я. Лазарєва з іншими традиціоналістськими інтерпретаціями, попри всі розбіжності, лише підкріплюючи тлумачення переходу Гетьманщини під зверхність Московії як оптимального шляху для всього українського світу.

Список використаних джерел

• 1. Артамонов В. А. Позиции гетманской власти в России и на Украине в конце XVII — начале XVIII вв. // Россия-Украина: история взаимоотношений / Отв. ред. А. И. Миллер, В. Ф. Репринцев, Б. Н. Флоря. — Москва, 1997. — С.89−100.
• 2. Артамонов А. Украинско-русская конвергенция в последней трети XVII — XVIII веках // Україна в ЦентральноСхідній Європі (з найдавніших часів до кінця XVIII ст.). — Київ, 2005. — № 5. — С.607−622.
• 3. Бабулин И. В. Ответ рецензенту (Таирова-Яковлева Т. Г. Рецензия на книгу Бабулин И. Б. Князь Семен Пожарский и Конотопская битва (СПБ, 2009)) // История военного дела. Исследования и источники. — 2014. — Т. ТУ — С.490−493.
• 4. Заборовский Л. В. Порта, Крымское ханство и государства Центральной и Восточной Европы в 1648—1654 гг. // Османская империя и страны Восточной и Юго-Восточной Европы в XVII в. Часть 1. Главные тенденции политических взаимоотношений / Отв. редактор Г. Литаврин. — Москва, 1998. — С.190−225.
• 5. Заборовский Л. В., Флоря Б. Н. Народно-освободительная война украинского народа и отношения католической, униатской и православной церквей в Восточной Европе в середине XVII в. // Дмитриев М. В., Заборовский Л. В., Турилов А. А., Флоря Б. Н. Брестская уния 1596 г. и общественно-политическая борьба на Украине и Белоруссии в конце XVI — первой половине XVII в. Часть вторая. Брестская уния 1596 г. Исторические исследования / Отв. ред. Б. Н. Флоря. — Москва, 1999. — С.175−188.
• 6. Кравченко В. Харьков / Харків: столица Пограничья. — Вильнюс, 2010.
• 7. Лазарев Я. А. Великороссийская администрация на Гетманской Украине в 1700—1727 гг. — Автореф. к. и. н. — Екатеринбург, 2012.
• 8. Лазарев Я. А. Киевская губерния и Гетманская Украина в период первой и второй губернских реформ Петра I // Известия Уральского федерального университета. Серия 2 (Гуманитарные науки). — 2012. — № 2 (102). — С.133−145.
• 9. Лазарев Я. А. «К вашей ясновелможности охочий слуга»: к вопросу о функционировании неправительственных связей в росийско-украинских отношениях в 20-е — первой половине 30-х гг. XVIII в // Правящие элиты и дворянство в России во время и после петровских реформ (1682−1750). — Москва, 2013. — С.408−439.
• 10. Лазарев Я. «Ласковый телок двух маток сосет»: к вопросу о природе украинской государственности во второй половине XVII — первой трети XVIII в. (в порядке дискуссии с Т. Чухлибом) // Исторический вестник. — Москва, 2013. — Т.4 (151). — С.206−234.
• 11. Рогожин Н. М., Санин Г. А. Россия и Украина в XVI—XVIII вв. // История и историки. Историографический вестник. 2004. — Москва, 2005. — С.301−366.
• 12. Санин Г. А. Антиосманские войны в 70−90-е годы XVII века и государственность Украины в составе России и Речи Посполитой // Россия-Украина: история взаимоотношений / Отв. ред. А. Миллер, В. Ф. Репринцев, Б. Н. Флоря. — Москва, 1997. — С.61−75.
• 13. Санин Г. Богдан Хмельницкий и Иван Мазепа // Труды Института Российской истории РАН. — Москва, 2006. — Вып.6. — С.65−90.
• 14. Флоря Б. Н. Отношение украинского казачества к Речи Посполитой во время казацких восстаний 20−30-х гг. XVII века и на начальном этапе Народно-освободительной войны // Славяноведение. — 2002. — № 2. — С.80−101.
• 15. Шкваров А. Г. Петр І и казаки. — Санкт-Петербург, 2010.
• 16. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х рр. XVII століття. Причини і початок Руїни. — Київ, 1998.