Теоретико-методологічні зауваження стосовно поняття «колонія», «колоніальна політика», «колоніальний пакт» (le pactecolonial) XVII ст., проблеми дослідження

Як відомо, кольбертизм, інакше кажучи, «індустріальний та регламентарний різновид меркантилізму» виступав цілеспрямованою системою мір, що перетворили французьку монархію на найбільш ефективний режим європейського Старого порядку [2, с. 143]. Кольбер не міг взяти цілеспрямований курс на колонізацію Магрибу французами, оскільки був державним діячем свого часу. У поняття колонія, згідно уявлень XYII ст., вкладався інший зміст, у порівнянні з тим, як це буде робитись пізніше. Поза Північною Америкою всіволодіння європейських країн (lespossesions) уявляли собою, скоріше, місця обміну товарами між жителями та представниками метрополії. Характерний аналіз поняття «колонії» знаходимо у відомій «Енциклопедії» Дідро та Д’Аламбера. Так, «якщо б колонії могли б обходитись без метрополій, вони б не приносили користі» [3, с. 137].

У свою чергу, для французької свідомості тієї епохи була очевидною неможливість економічної взаємодії колонії з іншими країнами, окрім метрополії, передусім, на користь метрополії. Такою була суть відомого «колоніального пакту», своєрідної квінтесенції колоніальної політики GrandSiecle. Але пропонувати Людовіку XIV, як це робив Лейбніц (1646 — 1716 рр.), завоювати Єгипет, означало залишитись «незрозумілим». Варто підкреслити, в плани Кольбера входило створення тільки торгівельних контор (lescomptoirs) в Середземномор'ї та Червоному морі, проекти ж військової експансії на колоніальному просторі стануть частиною реальності для французьких правлячих кіл лише наприкінці XYIII ст.

На той час, коли Кольбер зосередив у своїх руках державні справи, середземноморська політика французьких правлячих кіл мала глибоку традицію, опинившись пов’язана з розвитком торгівлі, корсарства, піратства, работоргівлі [4, с. 47]. Її витоки помітні у періоді хрестових походів, договорі про капітуляції між Францією та Османською імперією 1535 р. та створенні наприкінці XVI ст. французьких консульств в «берберийських» регентствах, (в Тунісі, Алжирі, Триполі), що стало одним з результатів турецького завоювання Магрибу. середземноморський французький кольбер Піратство виступало основою життя цих регентств, значна автономія від Порти значно ускладнювала стосунки з провідними європейськими державами. Французький історик Р. Капо — Реі, одним з перших серйозно проаналізувавши зазначене коло питань, звертав увагу на важливість осмислення турецького фактору при спробі «пояснити факти» французької середземноморської політики [4, с. 52].

Складний характер взаємодії християнського та мусульманського світів у Північній Африці, перипетії еволюції франко-турецьких взаємин потрібно враховувати для її розуміння. Р. Капо — Реі наводить прикметні слова венеціанця, які допомагають зрозуміти сприйняття сучасниками досліджуваних подій значущість турецького фактору в регіоні: «Ми торгівці та не можемо жити без турків» [4, с. 50].

Дійсно, після відомої битви при Лепанто 1571 р. назавжди зникла ідея про єдиний «хрестовий похід» європейських країн проти Османської імперії. Успіхи Реформації, становлення національної держави та усвідомлення власних національних пріоритетів європейськими країнами призвели до структурної кризи християнського світу, яку передчував свого часу ще Нікколо Макіавеллі.

У площині середземноморського світу, Леванту це проявилось у діяльності релігійних місій різних країн, активність яких надихалась усвідомленням національних інтересів кожної з окремих держав. Трохи пізніше кардинал Рішельє своєю блискучою дипломатією в Європі остаточно продемонстрував народження принципу «державного інтересу», поставивши його вище за релігійні та династичні традиції. Звісно, ці зміни відобразились у середземноморській політиці Франції при Ж.-Б. Кольбері.