Політичний портрет Кагановича

ПЛАН.

Сапожник-революционер 2 На різних посадах 3 У центрі партійного апарату 3 На чолі України 4 Другий чоловік у партії 6 Каганович у роки терору (1936 — 1938) 9 Перехід на господарську роботу 10 Під час війни 11 Каганович в опалі 11 У «антипартійній» групі 13 Чотири року у Асбесте 14 Безпартійний пенсіонер 14.

Сапожник-революционер

Лазар Каганович народився 10(22) листопада 1893 року у селі Кабани Київської губернії. Він походив із багатодітної і бідної єврейської сім'ї. Бідність змусила Кагановича перервати навчання, і, вивчивши ремесло шевця, Лазар почав із чотирнадцяти років працювати на взуттєвих фабриках й у шевських майстерень. Позбавлена багатьох прав, які використовували не лише російські, а й інші «інородці», єврейська молодь була благодатній середовищем для революційної агітації. Усі опозиційні партії вербували тут своїх прибічників: сіоністи, бундівці, анархісти, есери, меншовики. Але невдовзі молодий Каганович зробив інший вибір — він приєднався в 1911 році звернувся до більшовикам. Безсумнівно, на це вплинуло вплив старшому братові Михайла, який вступив до партії більшовиків ще 1905 року. Він також був робочим, але з шевцем, а металістом. Більшовиками сталі та двоє інших братів Лазаря.

Переїжджаючи з місця місце й іноді наражаючись короткочасним арештам, Каганович за завданням партії створював нелегальні більшовицькі кухлі і профспілки чинбарів і шевців у Києві, Мелітополі, Катеринославі та інших містах. Перед революцією вона працювала на взуттєвої фабриці в Юзівці, очолюючи й тут нелегальний союз шевців і чинбарів. У Юзівці Каганович познайомився з молодою М. С. Хрущовим, який ще вступив у партію більшовиків, але брав участь у революційної роботі. Ця зв’язок не переривалася й більш пізні годы.

Навесні 1917 року Лазаря Кагановича призвали б в армію. Він направили для вишколу в 42-й піхотний полк, що у Саратові. Молодий солдатів, яка має були вже семирічний досвід нелегальної партійної праці та хороші дані оратора і агітатора, зайняв помітне місце у саратовської організації більшовиків. Від саратовського гарнізону Каганович брав участь у Всеросійському нараді більшовицьких військових партійних організацій. Після повернення Саратов Каганович був заарештований, але біг і нелегально перейшов до Гомель в прифронтовую зону. Вже за кілька тижнів він став як голова місцевої профспілки шевців і шкіряників, а й головою Поліського комітету більшовиків. У Гомелі Каганович зустрів Жовтневу революцію. Тут під керівництвом влада без кровопролиття перейшла до рук Рад. Гомель був невеликим провінційним містечком. Однак перебувала вузлова станція в прифронтовій зоні Західного фронту. Контролюючи залізниці Білорусі, більшовики могли перешкоджати можливої перекидання військ подолання революційного Петрограда.

На різних постах.

Під час революції більшовики майже безупинно переходили з однієї посади в інший, часто у різних районах величезній Росії. І так було і з Кагановичем. При виборів у до Установчих зборів він пройшов по більшовицькому списку. У грудні 1917 року Каганович став і делегатом 3-го Всеросійського з'їзду Рад. Із цією двома мандатами він прибув Петроград. На з'їзді Рад Каганович був обраний у ВЦВК РСФРР та УСРР залишився працювати у Петрограді. Разом коїться з іншими членами ВЦВК навесні 1918 року перейшов до Москву. Почалася Громадянська війна. Певний час Каганович працював комісаром организационно-агитационного відділу Всеросійської колегії з організації Робітничо-селянської Червоною Армією — тоді виникало безліч таких організацій з довгими назвами. Але вже влітку 1918 року Каганович був у Нижній Новгород, з дуже швидко пройшов шлях від агітатора губкома до голови губкома партії і губвиконкому. Під час важких осінніх боїв 1919 року з Денікіним Каганович поїхав у відрядження на Південний фронт, де брав участь у ліквідації небезпечних проривів білогвардійської кінноти Мамонтова і Шкуро. Потому, як Червона Армія посіла Воронеж, Кагановича призначили головою губернського ревкому і губвиконкому Воронезької губернії. Ленін, мабуть, майже не чула про Кагановиче. Не збереглося жодного листа або записки Леніна зі згадуванням його від імені. Але насамперед Сталін і Молотов повинні були знати Кагановича, вони явно вирізняли його у складі місцевих керівників. Восени 1920 року Каганович направили за дорученням ЦК в Середньої Азії, Ось він став членом Туркестанської комісії ВЦВК і РНК, членом бюро ЦК РКП (б) по Туркестану (зване «Мусульманське бюро»). Одночасно Каганович був наркомом робітничо-селянської інспекції Туркестану, членом Реввійськради туркестанського фронту й головою Ташкентського міськради. Він був обраний й у ЦВК РРФСР. Всі ці призначення було неможливо проходити повз Сталіна, який був у час і наркомом у справі національностей і наркомом РСІ РСФСР.

У центрі партійного аппарата.

Щойно Сталін був обраний квітні 1922 року Генеральним секретарем ЦК РКП (б), він відкликав Кагановича з Середній Азії і поставивши його на чолі организационноинструкторского, а згодом і организационно-распределительного відділу ЦК. Це знеструмили одну з найважливіших позицій в безупинно расширявшемся апараті ЦК. Через відділ, яким керував Каганович, ішли всі основні призначення відповідальні пости у РСФРР та УСРР СССР.

Сталін був жорстким і грубим шефом, який вимагав беззастережного і повного підпорядкування. Каганович теж мав дужим і владною вдачею. Але не розпочав суперечки з Сталін і відразу ж потрапити проявив себе абсолютно лояльним працівником, готовою до виконання будь-якого доручення. Сталін зумів оцінити цю покладливість, і Каганович незабаром стало однією з довірених людей своєрідного «тіньового кабінету», чи, як кажуть на Заході, «команди» Сталіна, тобто особистого апарату влади, який Сталін почав формувати всередині ЦК РКП (ще на смерть Леніна. Лазар Каганович швидко обігнав у партійному кар'єрі свого старшому братові Михайла, що у 1922 року був секретарем повітового комітету партії, у невеличкому містечку Выксе, та був очолив Нижегородський губернський совнархоз. Лазар Каганович в 1924 року був обраний як членом ЦК РКП (б), а й секретарем. Новому секретарю ЦК було тоді лише тридцять лет.

На чолі Украины.

У що розгорнулася по смерті Леніна гострої внутрішньопартійної боротьбі Сталіну було важливо забезпечити підтримку України — найбільшої після РРФСР союзної республіки. За рекомендацією Сталіна саме Каганович був обраний 1925 року Першим секретарем ЦККП (б)У. Політична обстановка в Україні тоді було вкрай складним. Громадянська війна завершилася перемогою більшовиків, але серед селянського населення республіки залишалося ще дуже сильні пережитки петлюрівського і махновского рухів, тобто націоналістичні чи анархістські настрої. Більшовицька партія воліла спиралася головним чином промислові райони України, де переважало російське населення. Значна частина кадрів партія черпала серед єврейського населення республіки, що бачило радянської влади гарантію захисту від утисків і погромів, що прокотилися по єврейським селищам, а роки громадянської війни. Українська культура стає не мала достатньої сили, щоб стати серйозною перешкодою для далеко зашедшей русифікації. Не менше половини студентів українських ВНЗ становила російська і єврейська молодежь.

У національній політиці в Україні були два курсу: на «українізацію», тобто заохочення української культури, мови, школи, висування українців у апарат управління тощо. п., і боротьбу з «буржуазним і дрібнобуржуазним націоналізмом». Провести чітку межу з-поміж них, особливо у у містах і промислових центрах, було важко, і Каганович явно тяжів до другого курсу: він був безжалісний до всього, що здавалося йому українським націоналізмом, У Кагановича відбувалися часті конфлікти з головою РНК України В. Я. Чубарем, Однією з найактивніших опонентів Кагановича був член ЦККП (б)У і нарком освіти України А. Я. Шумський, який в 1926 року домігся прийому в Сталіна і наполягав на відкликання Кагановича з України. Хоча насамперед Сталін і погодитися з деякими доказами Шумського, але одночасно підтримав Кагановича, спрямувавши спеціальне лист у українське Политбюро.

Звісно, Каганович виконав чималу роботу з відновлення та розвитку промисловості України. Однак у політичного і культурного областях його діяльність принесла набагато більше, ніж принесуть користі. Як партійний керівник Радянської України Каганович був фактичним керівником та її невеличкої компартії Західної України. Національна обстановка і настрої серед населення західної частини України суттєво відрізнялися від те, що відбувався за її в східній частині. Але Каганович не розібрався в складні проблеми цієї компартії, якої доводилося діяти у умовах підпілля біля колишнього Польської держави. Огульно звинувативши ЦК КПЗУ в націоналізмі і навіть зрадництві, Каганович довів цю партію до розколу й домігся арешту деяких її керівників, які створили свій керівний центр біля Радянської України. Каганович не посоромився дискредитувати всю КПЗУ. У листопаді 1927 року в одному з засідань Політбюро ЦККП (б)У він цинічно заявив, що ні знає, на що його боці на випадок війни буде КПЗУ.

Вже після від'їзду Кагановича у Москві Чубарь, виступаючи на об'єднаному засіданні Політбюро ЦК і Президії ЦКК КП (б)У, в такий спосіб характеризував обстановку, створену Кагановичем в партійному керівництві України: «Взаємна довіра, взаємний контроль ми порушувалися, отже одна одній ми могли вірити… Питання вирішувалися позаду Політбюро, в боці… Ця обстановка мене угнетает».

Масштаби опозиції Кагановича в Україні зростали. До Сталіну приїжджали Г.І. Петровський і Чубарь з проханням відкликати Кагановича з України. Сталін спочатку пручався, звинувачуючи своїх співрозмовників в антисемітизмі. І все-таки йому довелося в 1928 року повернути Кагановича в Москву. Але це зовсім б свідчило про невдоволенні Сталіна роботою Кагановича. Навпаки, знову став секретарем ЦК ВКП (б) і було обраний також членом Президії ВЦРПС. Каганович мав становити противагу керівництву М. П. Томського в профспілках. На початку 1930 року Каганович був першим секретарем Московського обласного, та був і міського комітетів партії, і навіть повноправним членом Політбюро ЦК ВКП (б).

Влітку 1930 року перед XVI з'їздом партії, у Москві відбувалися районні партійні конференції. На Бауманской конференції виступила вдова Леніна М. К. Крупська і покритикувала методи сталінської колективізації, заявивши, що ця колективізація немає нічого спільного з ленінським кооперативним планом. Крупська звинувачувала партії в незнанні настроїв селянства, й відмовити радитися з народом. «Немає потреби валити у місцеві органи, — заявила Крупська, — ті помилки, допущені самим ЦК».

Коли Крупська ще вимовляла своє мовлення, керівники райкому дали знати про це Кагановичу, і він негайно виїхав на конференцію. Піднявшись на трибуну після Крупської, Каганович піддав її мова грубому розносу. Відкидаючи її критику сутнісно, Каганович заявив також, що її як член ЦК вони мали права виносити свої критичні зауваження на трибуну районної партійної конференції. «Нехай не думає М. К. Крупська, — заявив Каганович, — що коли вона була дружиною Леніна, вона має монополії на ленинизм».

Другий чоловік у керівництві партии.

Початок 1930;х було часом найбільшої влади Кагановича. Хоча «праві» лідери: Бухарин, Томський і Риков — були вже виведено з Політбюро, цей орган ні ще слухняний волі Сталіна. З питань Кіров, Орджонікідзе, Рудзутак, Калінін, Куйбишев іноді заперечували Сталіну. Але Каганович завжди стояв з його боці. Протягом років колективізації у ті райони країни, де виникали найбільші труднощі, Сталін направляв саме Кагановича, наділяючи його за цьому надзвичайними повноваженнями. Каганович виїжджав керівництво колективізацією в Україну, в Воронезьку область, до Сибіру, і навіть в численні інші області. Й усюди його приїзд означав тотальне насильство стосовно селянству, депортацію як десятків тисяч сімей «куркулів», а й багатьох сімей про «підкуркульників», тобто тих, хто пручався колективізації. Особливо жорстокі репресії обрушив Каганович на крестьянско-казачье населення Кавказу. Варто сказати, під його тиском бюро Північно-Кавказького крайкому партії прийняло восени 1932 року рішення виселити на Північ жителів шістнадцяти великих станиць: Полтавської, Медведовской, Урупской, Башаевской та інших. Варто нагадати, що козачі станиці набагато більший російських сіл, у кожному було звичайно менш тисячі дворів. Одночасно на Північний Кавказ на «звільнені» місця переселялися селяни з малоземельних сіл Нечорнозем’я. Суворі репресії проводилися, і в підвідомчої Кагановичу Московській області, що охоплювала тоді територію кількох нинішніх областей. Певне, враховуючи саме такий «аграрний досвід», Сталін призначив Кагановича завідувачем новоствореним сільськогосподарським відділом ЦК ВКП (б). Каганович керував в 1933—1934 роках організацією политотделов МТС і радгоспів, яким тимчасово підпорядковувалися всіх адміністративних органів радянської влади у сільській місцевості й у завдання яких входила, зокрема, чистка колгоспів від «підкуркульників» і «саботажников».

Каганович був жорсткий як стосовно селянам, до робочим. Коли 1932 року у Иваново-Вознесенске почалися страйки робітників і робітниць, викликані важким матеріальним становищем, те ж саме Каганович управляв розправою з активістами цих страйків. Дісталося від нього та його багатьом місцевим керівникам. Деякі їх бойкотували запроваджені тоді закриті розподільники для партійних працівників й посилали своїх їхніх дружин та дітей у загальні черги по продукти. Каганович оцінив їх поведінка як «антипартійний уклон».

У 1932−1934 роках листи, з місць багато адресували: «Товаришам І.В. Сталіну та Л. Кагановичу». Каганович вирішував чимало ідеологічних питань, позаяк у Москві розміщено безліч установ, що з культурою і ідеологією. 1932;го року комісія під його головуванням вкотре заборонила уявлення п'єси Н. Р. Эрдмана «Самогубець», яка нещодавно, через багато років значиться по смерті автора, було поставлено Московським театром сатиры.

Кагановичу доводилося вирішувати питання зовнішньої політики України. Як свідчить колишній співробітник Наркомату закордонних справ СРСР О. Д. Гнедин, основні зовнішньополітичні рішення приймалося над Раднаркомі, а Політбюро. «У апараті [НКИДа], — пише Гнедин, — було відомо, що є комісія Політбюро по зовнішню політику з мінливим складом. У першій половині 1930;х мені сталося бути присутніми при нічному засіданні цієї комісії. Давалися директиви щодо якоїсь важливої зовнішньополітичної передовий, який мені потрібно було писати для „Звісток“, Був запрошений та головний редактор „Правди“ Мехліс. Спочатку обговорювалися інші питання. Рішення приймали Молотов і Каганович; останній головував. Доповідали заступник. наркоми Крестинский і Стомоняков; мене вразило, що ці дві серйозних діяча, знавці яке обговорювали питань, перебувають у становищі прохачів. Їх прохання (не докази) безапеляційно задовольнялися або відхилялися. Але слід зазначити, що Каганович не без іронії реагував на зауваження Молотова».

У цей самий період Каганович став за сумісництвом керівником Транспортної комісії ЦК ВКП (б). Коли Сталін посів їхав у відпустку до Чорного морю, саме Каганович залишався у Москві ролі тимчасового глави партійного керівництва. Він був однією з перших, кого нагородили запровадженим в країні вищим відзнакою — орденом Ленина.

Ще 20-ті роки важливим зброєю у зміцненні влади Сталіна стали чистки партії — періодично які проводилися перевірки всього її складу, що супроводжувалися масовим вигнанням з її як недостойних, а й неугодних людей. Коли 1933 року у нашій країні почалося чергове чистка партії, те ж саме Каганович став Головою Центральної комісії з її проведенню, а після XVII з'їзду партії і Головою Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б). Ніхто нашій країні, крім самого Сталіна, не обіймав цей період таких поважних посад у системі партійної влади. Саме Каганович як голова оргкомітету з проведення XVII з'їзду партії організував фальсифікацію результатів таємного голосування на ЦК ВКП (б), знищивши близько трьохсот бюлетенів, була викреслена прізвище Сталина.

У 1930;х років відділі науки Московського міськкому партії кілька днів працював А. Кольман. У спогадах цей період своєї життя Кольман писал:

«З секретарів нашим відділом керував Каганович, і потім Хрущов, і тож, маючи можливість щотижня доповідати їм, ближче дізнався їх, не кажучи вже у тому, що наглядав їх поведінка на засіданнях секретаріату і бюро ЦК, як і численних нарадах. Пригадую їх обох дуже добре. Обидва вони широко перекипали життєрадісністю і енергією, ці дві протилежних людини, яких тим щонайменше зближувало багато. Особливо в Кагановича була прямо надлюдська працездатність. Обидва заповнювали (який завжди вдало) прогалини у своїй освіті та загальнокультурному розвитку інтуїцією, імпровізацією, кмітливістю, великим природним обдаруванням. Каганович був схильний до систематичності, навіть до теоретизуванню, Хрущов до практицизму, до техницизму…

… І вони, Каганович і Хрущов, — тоді ще встигли зіпсуватися владою, були по-товариському прості, доступні, особливо що Микита Сергійович, ця «російська відвертої вдачі», не стыдившийся вчитися, в мене, свого підлеглого, роз’яснень незрозумілих їм наукових премудростей. Але й Каганович, більш сухий зі спілкуванням, не була крутий, навіть м’який, і вже, звісно, не дозволяв собі тих витівок, крику і мату, які — по крайнього заходу така про неї пішла неслава — він у наслідування Сталіну придбав впоследствии".

Кольман у разі, безсумнівно, прикрашає образ Кагановича середини 1930;х. Зрозуміло, Каганович зовсім інакше поводився з деякими відповідальними працівниками міськкому і обкому партії, а тим паче на засіданнях секретаріату і бюро ЦК, ніж із представниками організацій нижчого рівня. Свою грубість і безжалісність Каганович досить яскраво довів вже у період колективізації, про що згадувалося у минулому розділі. Старий більшовик І.П. Алексахин згадує, що минулої осені 1933 року, як у Московській області виникли проблеми з хлібозаготівлями, Каганович приїхав до Ефремовский район (тоді входив у Московську область). Першим справою він партійного квитка в голови райвиконкому, і секретаря райкому Уткіна, попередивши, що й через дні план хлібозаготівель не буде виконано, Уткін буде виключили з партії, із праці та посаджений в в’язницю. На резонні докази Уткіна про те, що план хлібозаготівель нереальний, оскільки врожай визначався у травні місяці повністю, а хліба і низки картоплі прибрано вдвічі нижча, Каганович відповів її і звинуватив Уткіна у правому опортунізмі. Хоча уповноважені МК працювали селами до осені (однією з таких уповноважених і він Алексахин) і забрали у селян колгоспів навіть багато продовольчого зерна, картоплю насіння, план заготовок було за району лише з 68 відсотків. Після такого «заготівельної» кампанії майже половину населення району виїхала над його межі, забивши свої хати. Сільське господарство району було зруйноване, в протягом трьох років сюди завозили насіннєве збіжжя та картофель.

Звісно, переродження Кагановича сталося за день чи місяць. Під впливом Сталіна і з розтлінного впливу необмеженої владі він ставав дедалі більш і більше грубим і нелюдським працівником. До до того ж Каганович боявся сам стати жертвою свого жорстокого часу й вважав за краще занапащувати іншим людям. Поступово й у міськкомі він перетворювалася на вкрай безцеремонного й нахабної людини. Вже 1934−1935 роках своїм технічним помічникам міг кидають у обличчя папку з паперами, що вони приносили йому на підпис. Відомі було навіть випадки рукоприкладства.

У 1934−1935 роках Каганович вороже зустрів висування Єжова, який швидко ставав фаворитом Сталіна, відтіснивши Кагановича з деяких позицій в партійному апараті. Неприязні відносини склалися в Кагановича і з молодою Маленковым, також швидко що йде вгору у надрах апарату ЦК. Але Сталіна як влаштовували подібні конфлікти, він майстерно заохочував і підтримував взаємну ворожнечу між своїми найближчими помощниками.

Каганович у роки терору (1936 — 1938).

Каганович був з провідних постатей тієї страшної терористичної чистки партії усього суспільства, що відбулася хвиля за хвилею у СРСР 1936−1938 роках. Саме Каганович очолив у Москві репресії в наркоматах шляхів важкою промисловості, в Метробуді, і навіть в усій системі залізниць та великих промислових підприємств. При розслідуванні, що проводилося після XX з'їзду КПРС, знайшли десятки листів Кагановича у вказані НКВС зі списками безлічі працівників, яких Каганович вимагав заарештувати. Нерідко він переглядав і редагував проекти вироків, вносячи у яких довільні зміни. Каганович знав, що робив. Сталін настільки доручав їй у період, що поділився з нею планами «великої чистки» ще 1935 року. І недаремно, що став саме Каганович виїжджав керівництво цієї чищенням в численні райони країни: він був на чолі репресій в Челябінської, Ярославській, Іванівській областях й у Донбасі. Приміром, я не встиг Каганович приїхати в Іванові, як відразу дав телеграму Сталіну: «Перше ознайомлення з матеріалами показує, що слід заарештувати секретаря обкому Епанчикова. Слід також заарештувати завідувача відділу пропаганди обкому Михайлова».

Отримавши санкцію Сталіна, Каганович організував справжній розгром Іванівського обкому партії. Виступаючи у початку серпня 1937 року в пленумі вже дуже поріділого обкому, Каганович звинуватив всю партійну організацію в потуранні ворогів народу. Сам пленум проходив атмосфері терору, і залякування. Варто було, наприклад, секретарю Іванівського міськкому А.А. Васильєву засумніватися у ворожої діяльності заарештованих працівників обкому, як Каганович грубо обірвав його. Тут на пленумі Васильєв був із партії, та був і заарештований як ворог народу. Така сама доля спіткала Каріна-Даниленка та члена партії з 1905 року, голови обласної Ради профспілок І.Н. Семагина.

Грубо і жорстоко діяв Каганович й у Донбасі, куди прибув 1937 року щодо чистки. Він скликав відразу ж потрапляє нараду обласного господарського активу. Виступаючи з доповіддю про шкідництві, Каганович прямо з президентської трибуни заявив, що у тій залі серед присутніх керівників є чимало ворогами народу і шкідників. Того ж вечір й саму ніч було заарештовано органами НКВС близько 140 керівних працівників Донецького басейну, директорів заводів і шахт, головних інженерів і партійних керівників. Списки для арешту було затверджено напередодні особисто Кагановичем.

Сталін активно допомагав Кагановичу у розгромі партійної організації України. На пленумі Київського обкому партії Каганович домігся усунення бюро обкому на чолі з В. П. Постишевим, з мстивою активністю зводячи рахунки своїми опонентами 1927 — 1928 годов.

Сталін доручав Кагановичу найрізноманітніші каральні акції. Так, наприклад, Каганович мав безпосередній стосунок до розгрому театру Мейєрхольда, отже, і до долі великого режиссера.

Перехід на господарську работу.

Коли на початку 1930;х Каганович обіймав друге за значенням місце у партійному апараті, те з середини 1930;х Сталін почав переміщати його за господарську роботу. У 1935 року Каганович призначили наркомом шляхів повідомлення. Транспорт виявився слабким ланкою в господарчої системи країни, але Каганович, діючи методами загроз і терору, зумів швидко помітно поліпшити роботу залізниць. Зменшилася число аварій, та потяги ходять з більш чіткому розкладу, Наприкінці 1937 року його призначений наркомом важкої промисловості. На початку 1939 року Каганович став і наркомом паливної промисловості, а 1940 року він очолив наркомат нафтової промисловості. Каганович при цьому був заступник голови РНК. Фактично він став другою особою в Раднаркомі після Молотова. Радянська печатку постійно рекламувала Кагановича як «сталінського наркома», здатного швидко налагодити будь-яке важке справа. У газетах і журналах нерідко з’являлися розповіді та статті, розповідають про гуманності Кагановича та її турботі простий людині. На жаль, в кампанію по вихвалянню Кагановича прилучився й такий видатний письменник, як Платонов. Автор «Котловану» і «Чевенгура», по прочитанні яких Сталін сказав: «Талановитий письменник, але наволоч» — виявився в немилості і одержавши тепер відмови від журналів і видавництв, Платонов опублікував кінці 1936 року розповідь «Безсмертя», який можна оцінити інакше, як подхалимский стосовно Кагановичу.

Протягом років войны.

Роки війни з гітлерівської Німеччиною були важким часом всім радянських керівників. Каганович відповідав насамперед за безперебійну роботу залізниць, куди за умов війни лягла особлива відповідальність. Залізниці, і так перевантажені в нас у країні, мали здійснювати тепер величезний обсяг військових перевезень і евакуацію багатьох підприємств у східні райони країни. Каганович не ввійшов у перший склад Державного Комітету Оборони, але незабаром був входить у ДКО разом із Булганіним, Мікояном і Вознесенским.

Залізниці не впоралися із неймовірно важкими завданнями військових років, й у була, безсумнівно, заслуга Кагановича. У вересні 1943 року присвоєно звання Героя Соціалістичного Труда.

У 1942 року Каганович був членом Військового Ради СевероКавказького фронту. Щоправда, він продовжував переважно працювати у Москві і фронті бував «наїздами». Коли 1942 року німецькі війська прорвали лінію фронту Півдні і вони швидко наступати у бік Кавказу та Волги, Каганович вилетів на фронт з особливою місією: він мав налагодити роботу військової прокуратури й військових трибуналів. У місяці чимало командирів і комісарів Червоною Армією поплатилися своїм життям за невдача Італії й прорахунки, відповідальність які несло насамперед вище командование.

Вже 1944 року Каганович поступово переключається більш мирну господарську роботу. Залишаючись заступником Голову Раднаркому СРСР і заступник голови Транспортного комітету, Каганович стає у 1946 року міністром промисловості будівельних матеріалів, це був одна із найбільш відстаючих отраслей.

Каганович в опале.

Вплив Кагановича зменшилася ще наприкінці 1930;х і продовжувало змінюватися в тому протягом війни. Він виконував важливі завдання, але загальне керівництво військової економікою лінією Ради Міністрів і ДКО здійснював під час першого чергу Вознесенський, а, по партійної лінії Маленков. Вознесенський в 1946 року нерідко керував засіданнями Ради Міністрів СРСР. У партійнодержавної ієрархії ім'я Кагановича стояло в 1946 року тільки дев’ятому місці — після Сталіна, Молотова, Берія, Жданова, Малєнкова, Вознесенського, Калініна і Ворошилова.

У 1947 року Каганович направили Сталіним в Україну як першого секретаря КП (б)У. Республіка не виконала в 1946 року плану хлібозаготівель через важкої посухи, і згадав Сталін був незадоволений Хрущовим, який вже дев’ятий рік стояв на чолі ЦККП (б)У. Переїзд до Києва видавався, проте, для Кагановича явним зниженням, і вона працювала тут без колишньої енергії. До того ж Хрущова не звільнили з посади республіки, він залишався посаді голови Ради Міністрів УРСР. Якщо 1930;ті роки у Москві Хрущов схильний був говорити: «Так, Лазар Мойсейович», «Слухаю, Лазар Мойсейович», — нині в Україні з-поміж них часто виникали конфлікти. Каганович дуже чимало часу приділяв сільського господарства, але став роздмухувати звичне кадило боротьби з «націоналізмом», переставляти кадри, видаляючи нерідко гарних дітей і цінних працівників. Набагато більше, ніж Каганович, Україні допомогли стрімкі весняні дощі, забезпечили республіці в 1947 гіду високий врожай. Без цього разу надзвичайних повноважень, Каганович часто посилав записки Сталіну, не показуючи перед цим Хрущову. Але Сталін зажадав, щоб і Хрущов підписував всі ці записки, було явним вираженням недовіри Кагановичу. Невдовзі зрозуміли, що з перебування Кагановича в Україні немає ніякої користі. Хрущов мав тут значно більший вплив, тоді як в Кагановича була дуже добра слава ще з середини 20-х. Наприкінці 1947 року Каганович повернулося на Москву, відновивши працювати Раді Міністрів СССР.

Та й у Москві становище Кагановича ставало дедалі важчою. Набирала силу горезвісна кампанія проти «безрідних космополітів». Від євреїв очищали партійний та Харківський державний апарат, їх приймали на дипломатичну службу, до органів безпеки, скоротився прийом євреїв в інститути, які готують кадри для військової в промисловості й найважливіших галузей науки. Євреїв перестали брати участь у військові училища і академії, в партійні школи. Серед єврейської інтелігенції пройшли масові аресты.

Сам Лазар Каганович тим часом нерідко поводився антисеміт, дратуючись присутністю у своїй апараті чи серед «обслуги» євреїв. Дивував дріб'язковість Кагановича. Приміром, на державних дачах для членів Політбюро часто влаштовувалися перегляди іноземних кинолент.

Жертвою шпигуноманії став старшого брата Кагановича Михайло Мойсейович, який ще 1940 року зняли з посади міністра авіаційної промисловості, але в XVIII партійної конференції навесні 1941 року виведений зі складу членів ЦК ВКП (б). У перші роки після війни він звинуватили у шкідництві у сфері авіаційної в промисловості й навіть у таємному співробітництво з гітлерівцями. Ці нісенітні обвинувачення розглядалися на Політбюро. Доповідав Берія. Каганович не захищав свого брата.

Сталін усе рідше і рідше не зустрічався з Кагановичем, вона вже не запрошував його за свої вечірні трапези. На XIX з'їзді КПРС Каганович був обраний склад розширеного Президії ЦК і навіть у бюро ЦК, але з ввійшов у відібрану особисто Сталіним «п'ятірку» найбільш довірених керівників партии.

Після арешту групи кремлівських лікарів, переважно євреїв, які було оголошено шкідниками і шпигунами, у СРСР почалася нова широка антисемітська кампания.

У «антипартійній» группе.

Після смерті вплив Кагановича короткий час знову зросла. Як один із заступників голови Ради Міністрів СРСР він очолив кілька важливих міністерств, Каганович підтримав змова Хрущова і Малєнкова із єдиною метою арешту і усунення Берія. Ще раніше він був серед тих, хто зробив усе заходи перегляду «справи лікарів» і припинення антисемітської кампанії у країні. Був реабілітований і його старшого брата М. М. Каганович.

І, тим щонайменше що почалися 1953−1954 роках перші реабілітації ставили Кагановича в дедалі більш скрутне становище. Не все жертви терору 1937−1938 років було розстріляні чи знищені були таборах. До Москви стали повертатися люди, які знали про ту провідну роль, яку грав Каганович під час проведення незаконних масових репрессий.

У минулому Каганович був у дуже поганих стосунки з Молотовим і Маленковым. Нині вони стали зближуватися грунті загальної ворожнечі проти Хрущова та політики. Вони старанно фіксували все помилки Хрущова до керівництві промисловістю і сільське господарство. Але головне, що він не подобалося, — це провидіння «десталінізації» і приніс визволення і реабілітація мільйонів політичних ув’язнених. Виступ антихрущевской групи закінчилося повне ураження. Молотов, Каганович, Маленков і «приєднався до них Шепилов» виведені з складу Політбюро і цк кпрс. Вони самі й їх виступ обговорювалися усім партійних зборах. Це радянська «банда четырех».

Після червневого Пленуму Кагановича охопив страх. Він побоювався арешту і боявся, що його спіткає доля Берія. Зрештою з його совісті було не набагато менше злочинів, ніж совісті Лаврентія. Каганович навіть зателефонував Хрущову і принижено просив не робити з ним надто жорстоке. Він посилався старою дружбу з Хрущовим. Адже саме Каганович сприяв швидкому висуванню Хрущова до Московської партійної організації. Хрущов відповів Кагановичу, що жодних репресій нічого очікувати, якщо члени антипартійній групи припинять боротьбу проти лінії партії і стануть сумлінно працювати за тими посадах, що їм доручить тепер партія. І це дійсно, Кагановича невдовзі відправила до міста Асбест Свердловській області директором найбільшого країні гірничо-збагачувального комбината.

Чотири року у Асбесте.

Каганович працював у Асбесте остаточно 1961 року. Цей чоловік, який колись вирізнявся крайньої жорстокістю і грубістю стосовно підлеглим, був на останньому керівній посаді дуже ліберальним начальником. У 1957−1958 роках Каганович приїжджав до Москви сесія Верховної Ради, проте, попри чергових виборів у Верховна Рада його кандидатура не выставлялась.

Відомо, що у XXII з'їзді КПРС жовтні 1961 року Хрущов знову порушив питання про антипартійній групі Молотова, Кагановича і Малєнкова про їх злочинах за доби Сталіна. У цьому багато делегатів з'їзду говорили насамперед про злочини Кагановича, наводили документи і факти, які свідчать про його активної участі в незаконних репресіях. Делегати з'їзду вимагали винятку Кагановича із партії. Невдовзі опісля з'їзду Каганович зняли з посади директора гірничо-збагачувального комбінату. Він був із партії на засіданні бюро однієї з московських райкомів КПСС.

Безпартійний пенсионер

Після Асбеста ніякого нового призначення Каганович недоотримав. Через кілька років він повернувся до Москви, щоб почати тут життя простої пенсионера.

Коли було знято з посад Хрущов, Каганович подав у цк кпрс заяву з проханням відновити їх у партії. Але Президія ЦК відмовив йому перегляду раніше прийнятого решения.

1. С. В. Кулешов «Наше Батьківщину». 2. О. Г. Асмолов «Історія Радянського Союзу». 3. М. Лобанов «Світова історія людства. Сталін». 4. И. Л. Бунич «Лабіринти безумства». СПб. 1995 р. 5. А. А. Бушков «Росія, якої було». М., 1997.