Князи Болоховьсции. 
Таємничі болохівські князі

Несловоохотливый летописец, который не особенно, впрочем, и благоволил к болоховцам, не догадывался, что через каких-нибудь 600 лет, читая его рассказ о вероломстве болоховских князей, будут задаваться вопросом о самом происхождении их, о котором он не сказал ни слова.

Під 1241 роком Галицько-Волинський літопис сповіщає про похід князя Ростислава Михайловича на Г алицьке Пониззя. «Ростиславъ. собра кназі Болоховьскые. и иютанокь Г аличанъ. приде ко БакотЬ». У Бакоті у цей час знаходився Данилів печатник Кирило, який «моудростью и крепостью оудержа Бакотоу», виголосивши при нагоді яскраву промову про невдячність Ростислава до його благодійників Романовичів. Зазнавши невдачі під Бакотою, Ростислав пішов «за Дніпро».

У відповідь Данило Романович здійснив каральний похід на болохівських князів:

слышавъ же Данилъ приходь Ростиславль. со кндзи Болоховьскими. на Бакотоу. абье оустремисА на нЬ. грады ихь шгневи предасть. и греблА ихь. раскопа. […] Данилъ же возьма плЬнь многь вратисд. и поима грады ихь. Деревичь Гоубинь. и Кобоудь. Коудинь городЬць. Божьскыи Дддьковь. приде же Коуриль печатникь киАЗА Данила. со треими тысАщами пЬшець. и трьими сты коньникь. и водасть имь вздти ДАдьковь град. йтоуда же плЬнивь землю Болоховьскоую. и пожегь. вставили бо ихь Татарове. да имь шрють пшеницю и проса. Даниль же на нЬ болшоую вражьдоу держа. іако й Тотарь надежоу имЬахоуПСРЛ 2: 791−792, із врахуванням варіантів Хлєбн. списку © КиШешса XIII (2016), 83−107.

Ці події відбувалися впродовж літа-осені 1241 року, у коротку паузу, коли монгольська армія, погромивши Південну Русь, знаходилася в Угорщині й ще не розпочала свого зворотного руху в степ навесні 1242 р. Грушевський М. Хронологія подій Галицько-Волинського літопису. ЗНТШ. Т. 41. Львів, 1901, 30. У цей час, дізнавшись, що монголи «сошли соуть изь земли Роуское», стали повертатися князі. Вони знайшли іншу країну, ніж та, з якої панічно тікали декілька місяців тому: міста лежали в руїнах, населення винищене або ж розбіглося, а головне, значною мірою зник той соціальний порядок, серцевиною якого був беззастережний авторитет князівської династії, що забезпечував її монопольне право на політичну владу. Полишене напризволяще, суспільство намагалося адаптуватися до життя в умовах катастрофи. Виявилося, що князівські міста мають якихось нових «держателів» (як у Дорогичині, де Данилові навіть не відкрили ворота), що галицькі бояри «тримають всю землю» Романовичів і роздають її своїм підручним. Це були неприємні, але — з огляду на історію взаємин із галицьким боярством — сподівані речі. Несподіваним відкриттям було те, що під час проходу монгольського війська руськими землями населення певних територій вступило з монголами в якісь особливі взаємини в розрахунку на повернення степовиків із походу в Угорщину.

Як свідчить наше повідомлення, одна з таких груп не просто контролювала компактну територію із численними (хоча й другорядними) містами, але мала своїх власних ватажків, яких ГВл послідовно іменує «болохівськими князями». Саме ця обставина — згадка про власних князів — забезпечила болохівцям історіографічну славу, що далеко перевищила репутацію інших синхронних груп залежного від монголів населення Південної Русі.

Таємничі болохівські князі — одна із найдовше не розгаданих головоломок у нашій історіографії. Справді, вони несподівано виринають у контексті монгольського походу на Південну Русь і Угорщину, і так само раптово згадки про них зникають після того, як монголи відійшли назад у степ. Тобто тривалість їхнього історичного «життя» — лише один рік. Ватажки болохівців названі «князями», що зазвичай означало б когось із представників князівського роду. А між тим, знайти їм місце в родині Рюриковичів не вдається. У літописних повідомленнях вони фігурують виключно у збірній формі — «князі болохівські», жодного разу жоден із них не названий на ім'я, і діють вони завжди лише як знеособлена група. Подібне важко уявити по відношенню до Рюриковичів, найбільш індивідуалізованих персонажів літописів, чиї імена й патроніми надзвичайно важливі і постійно відзначаються. Отож припускали їх походження з якихось інших верств населення, що, скориставшись анархією, захопили владу і проголосили себе князями, але це — річ абсолютно неможлива в обставинах ХІІІ ст. І тим більш неможливо, щоб князівський титул за цими парвеню визнавав князівський літопис Данила Романовича.

Демонстративна протиставленість болохівців руським князям, традиційним володарям над слов’янами Східної Європи, провокувала на здогади про іноетнічний склад цього населення: у болохівцях убачали людей тюркського походження: асимільованих половців або ж торків чи чорних клобуків, очолюваних власними князьками, або «волохів», тобто населення романського походження.

Упродовж ХІХ ст. частина істориків цінувала проблему болохівців за можливість продемонструвати свої ліберальні, народницькі чи національні переконання, представляючи болохівських князів «народними» монархами, керівниками стихійно утворених «республіканських» громад, опозицією «монархічному» принципу чи «княжому режиму». Болохівці, ким би вони не були, поступово перетворилися в історіографії на унікальний феномен, що знаменував мало не альтернативний шлях розвитку соціальних та політичних інститутів домонгольського часу.

Коли так, то територія болохівців — Болохівська земля — дарма що згадана у джерелах один-єдиний раз, мала здобути самостійну історію, відповідну до значення болохівців в історичних долях Русі. Міркування про неї почали обростати різного роду домислами. Поступово до шести міст, перерахованих у нашому повідомленні, історики стали додавати нові, які з тих чи інших міркувань видавалися придатними, так що на середину ХХ ст. у землі болохівців уже нараховували до 17 міст, а на кінець століття — 27. Таке велике територіальне утворення, зрозуміло, не могло виникнути з нічого, його історія мала бути довшою за засвідчену в літопису, отже з’явилися міркування про домонгольські, а, можливо, навіть додержавні витоки «Болохівської землі». У другій пол. ХХ ст. заходилися до археологічних досліджень міст «Болохівської землі», які (дослідження) передбачувано відкрили високий рівень господарства, економіки та культури болохівців, так що тепер самостійною темою стало навіть «культурно-мистецьке життя» Болохівщини.

За двісті років, під пильною увагою істориків, болохівські князі та Болохівська земля із незначного епізоду часів монгольського завоювання перетворилися на самостійний сюжет давньоруської історії.