Декабристи в Україні

Мiнiстерство освiти України.

Харькiвська державна.

Академiя народного господарства.

на тему:

Декабристи.

на України.

Харков, 1999.

Змiст.

1. ПЕРШІ ТАЄМНІ СОЮЗИ БОРЦІВ ПРОТИ САМОДЕРЖАВСТВА І КРІПОСНИЦТВА 2.

1.1. ПЕРЕДУМОВИ ДВОРЯНСЬКОГО ЕТАПУ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ 2.

1.2. УТВОРЕННЯ ТАЄМНИХ ТОВАРИСТВ 4.

1.3. ПОДІЇ НА УКРАЇНІ (ТУЛЬЧИН) ТА У БЕССАРАБІЇ (КИШИНІВ) 6.

2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ У ПЕТЕРБУРЗІ І НА УКРАЇНІ 8.

2.1. ПЛАН ВІЙСЬКОВОГО ПЕРЕВОРОТУ У РОСІЇ 8.

2.2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТIВ У РОССIЇ 9.

2.3. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКУ НА УКРАЇНІ 11.

3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ 18.

ЛІТЕРАТУРА. 21.

1. ПЕРШІ ТАЄМНІ СОЮЗИ БОРЦІВ ПРОТИ САМОДЕРЖАВСТВА І КРІПОСНИЦТВА.

1.1. ПЕРЕДУМОВИ ДВОРЯНСЬКОГО ЕТАПУ ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ.

Визвольний рух проти самодержавства і кріпосництва в Росії мав глибокі історичні корені і зумовлювався економічними, соціальними, політичними і культурними чинниками суспільного життя. Він ставши найяскравішим показником розкладу і кризи феодально-кріпосницького ладу, провісником революційних змін й утвердження нових явищ буржуазного розвитку.

Суспільний розвиток Росії першої чверті XIX ст. зумовив про «єктивну необхідність революційної ломки феодально-кріпосницької системи господарства, оскільки промисловість, сільське господарство, культура могли далі розвиватися лише на основі прогресивнішого порівняно із феодальним способу виробництва — капіталістичного.

Капіталістичний спосіб виробництва й буржуазні виробничі відносини прокладали собі шлях в економіці царської Росії, розвивалися і міцніли, тіснили відсталу панщинну систему в сільському господарстві; поряд із кріпосною мануфактурою в промисловості виникала і успішно конкурувала капіталістична фабрика, устаткована машинами; на зміну кріпакові упевнено йшов найманий робітник.

У промисловості Росії дрібне товарне виробництво поступово еволюціонувало по капіталістичному шляху розвитку.

У першій чверті XIX ст. прискорювався розвиток промисловості. Якщо у 1804 р. в кріпосній Росії діяло 2423 промислових підприємства, то 1825 р. чисельність їхнього досягла 5261. Машинобудівний на заводі Петербурзі протягом 1815—1825 рр. випустив 11 парових машин для пароплавів вітчизняного виробництва. Кількість підприємств на Україні зросла із 365 (1813 р.) до 649 (1825р.).

Товарно-грошові відносини проникали в панщинне сільське господарство і спричинялися до його розкладу та кризи. Провісником розпаду старого режиму стало зростання виробництва поміщицькими маєтками хліба на продажів. Щоб збільшити прибутки, поміщики для своїх селян-кріпаків запроваджували щоденну панщину, тяжку урочну систему, перекладали їхнього на місячину, відрізали у яких родючіші землі. Безправних селян-кріпаків поміщики продавали, міняли як речі чи худорбу, знущалися над їхнього людською гідністю, карали, засилали в Сибір.

Під годину Вітчизняної війни 1812 р. народ Росії відстояв незалежність батьківщини й розгромив нашестя французьких військ Наполеона Бонапарта. Алі после війни цар в маніфесті від 14 серпня 1814 р. цинічно заявивши: «Селяни, вірна наш народ — ганьби дістане винагороду свою від бога». Кріпосне рабство залишалося непорушним.

Селяни-кріпаки вважали собі справжніми рятівниками Росії, визволителями рідної землі від загарбників. Вони були переконані, що ця героїчна боротьба принесе їм полегшення, звільнення від кріпосного рабства. За свідченням майбутнього декабриста М. І. Тургенєва, «…кріпаки деяких місцевостей не хотіли понад визнавати уладові своїх панів».

Вітчизняна війна 1812 р. збудила народи Росії, виявила їхні стійкість, героїзм, патріотизм, глибоку віру із неминучість перемін в суспільному житті країни. Передові офіцери-дворяни, котрі проводили бій із ворогом солдатів-селян, замислювалися над їхнього важким становищем.

Визвольний похід російської армії в Європу (1813— 1815 рр.) показавши офіцерам й солдатам новий світло, віч-на-віч звів їхні із позитивними наслідками Французької буржуазної революції 1789—1794 рр. Франція уже давно вже не знала кріпацтва і розвивалася як буржуазна країна.

Передові офіцери сприймали визвольні ідеї, революційні надбання народу Франції — громадянські свободи, конституційні права. «У багатьох, — писавши декабрист А. Є. Розен, — із «явилася думка про можливість передати рідній стране кращі із благих перетворень…».

Один із найвидатніших дворянських революціонерів З. І. Муравйов-Апостол давши глибоку характеристику причин, котрі спонукали передових людей до рішучої боротьби за оновлення Росії: «Трирічна війна, що визволила Європу від іга Наполеона; її наслідки, запровадження представницького правління в деяких державах: політичні твори, що безперервно із «являлися в цю епоху й жадібно читалися молоддю; дух години, що зрештою привернув уми до спостереження законів внутрішнього влаштування держав — вісь джерела революційних думок у Росії».

Міжнародні події сприяли поширенню революційних настроїв серед передових людей Росії. У 1820—1821 рр. Європа палала у вогні повстань й революцій. У січні— березні 1820 р. перемогла військова революція в Іспанії. На чолі повстанців стояли полковники Рафаель дель Рієго й Антоніо Квірога. Іспанський король змушений був підписати маніфест про скликання кортесів (парламенту) й відновлення конституції 1812 р. У Неаполітанському королівстві революція відбулася в липні 1820 р. її підготувало таємне товариство карбонаріїв на чолі із генералом Гульєльмо Пепе. Король мусив погодитися на введення конституції, але й водночас звернувся по допомогу до реакційного Священного союзу, який відправивши війська в Неаполь для придушення революції. У серпні—вересні 1820 р. відбулося переможне повстання в Португалії і проголошена конституція. У лютому 1821 р. вибухнуловизвольне повстання в Греції, яку очолив керівник таємного товариства «Феліке Гетерія» Олександр Іпсіланті. Майже одночасно почалося повстання в П «ємонті (Італія), де військові проголосили конституцію, що обмежувала абсолютизм.

Революційні події в Іспанії, Португалії, Італії та інших країнах Європи справляли певний позитивний вплив на розвиток антимонархічних й антикріпосницьких настроїв у Росії.

Економічні, соціальні і політичні умови сприяли народженню визвольного руху в Росії, біля колиски якого стояли дворянські революціонери, майбутні декабристи.

1.2. УТВОРЕННЯ ТАЄМНИХ ТОВАРИСТВ.

Вітчизняна війна 1812 р. відкрила глибокі суперечності самодержавнокріпосницького ладу в Росії. Передові сили відчували гостру необхіднісь корінної реформації суспільства, усунення насамперед таких реакційних явищ, як самодержавство і кріпосництво.

Визвольний рух зародився серед прогресивної частини дворянських офіцерів російської армії, котра звільнила Росію від іга Наполеона Бонапарта і здійснила переможний визвольний похід в Європу, ставши носієм ідей патріотизму й свободи.

Причини активізації діяльності передових людей Росії яскраво описавши найвидатніший ідеолог й керівник дворянських революціонерів Павло Іванович Пестель:

«Події 1812, 13, 14 й 15 років, як й попередніх та наступних часів, показали скільки повалених престолів…, скільки знищених царств…, скільки царів вигнаних…, скільки здійснених революцій, скільки проведених переворотів, що усі ці події ознайомили уми із революціями, можливостями і перевагами їхні здійснення. Доти ж кожний вік має свою відмітну рису. Нинішній ознаменовується революційними думками. Від одного кінця Європи до іншого видно скрізь одне і ті ж саме, від Португалії до Росії, не виключаючи жадної держави, навіть Англії і Туреччини — Цих двох протилежностей. Таке ж саме видовище представляє й вся Америка. Дух перетворення примушує, так бі мовити, скрізь уми клекотіти «.

Назріла необхідність внутрішніх соціально-економічних перетворень, загострення класової боротьби, загальне зростання протесту передових людей Росії, а також вплив міжнародних революційних й національно-визвольних рухів — все це сприяло організації, про «єднанню прогресивних сил та активізації дій, спрямованих проти самодержавства і кріпосництва, що гальмували прогрес країни.

Учасники Московського із «їзду кілька разів збиралися на організаційні наради, де йшлося про вироблення програми і статуту нового таємного товариства. Програму і статут, складені І. Р. Бурцовим та М. І. Тургенєвим, визначали його головну мітку — підготовку Росії до прийняття представницького правління і обмеження самодержавства, тобто запровадження конституційної монархії. При цьому передбачене здійснити переворот силами військ. М. І. Тургенєв, який на Петербурзькій нараді членів «Союзу благоденства (1820 р.) так гаряче підтримав республіканську форму правління, тепер відійшов вправо і зімкнувся із поміркованими діячами товариства.

Місцем перебування Корінної думи товариства визначався Петербург, а місцеві думи передбачалося утворити в Петербурзі, Москві, Тульчині й Смоленську. Нове товариство утворювалося як єдина організація. Вводилася сувора конспірація. Оригінал програми і статуту, підписаний усіма присутніми засновниками товариства, відправлявся із М. І. Тургенєвим в Петербург, а копії — І. Про. Фонвізіним передавалися для Московської управи, І. Р. Бурцовим — Тульчинської та І. Д. Якушкіним — Смоленської. Цим особам доручалося заснування дум товариства на місцях.

Проте дальші події розгорнулися дещо інакше, ніж їхнього планували учасники Московського із «їзду й установчих нарад. Вони і привели до утворення Південний й Північного товариств (округів) одночасно (березень 1821 р.) із центрами Першого в Тульчині (на Україні), а іншого — в Петербурзі.

М. І. Тургенєв, розпочавши створення Корінної та місцевої дум в Петербурзі, відразу звернувся до активного діяча «Союзу благоденства» М. М. Муравйова, який щойно повернувся з-за кордону. Останній, не підтримавши ініціативу Тургенєва, почав організовувати таємне товариство самостійно. Першими учасниками Північного товариства стали М. М. Муравйов, М. З. Лунін й П. П. Лопухін. Відбулося кілька організаційних нарад. За дорученням М. М. Муравйова, який вважав за необхідне до організаторів товариства залучити й П. І. Пес-теля, П. П. Лопухін відвіз останньому до Тульчина аркуша, проект, де викладалися засади утворення нового товариства, а також текст присяги. Отже, М. М. Муравйов, налагоджуючи спільні дії із П. І. Пестелем, розглядав товариство як єдину організацію.

Дещо інакше діяв М. І. Тургенєв. Повідомивши М. М. Муравйова про рішення Московського із «їзду, він не залучив його до утворення Петербурзької думи. Установче засідання в квартирі Тургенєва відбулося без Муравйова. Він опирався переважно на колишніх учасників Ізмайловської управи «Союзу благоденства». Це товариство будувалося на поміркованих засідках програми • «статуту, привезених М. І. Тургенєвим із Москви.

Таким чином, Північне товариство утворилося спочатку із двох самостійних організацій, которые действовали незалежно й навіть без зв «язку. Пізніше ці організації злилися. Північне товариство пройшло склочний процес становлення і формування.

Утворення Північного товариства в Петербурзі загальмувалося тім, що после придушення повстання Семенівського гвардійського піхотного полку цар вирішив вивести усі гвардійські частини із столиці на тривалі маневри. Гвардія вирушила в похід у квітні — травні 1821 р. й протягом 15 місяців пересувалася по територї Литви й Білорусії. І за годину навколо поручика М. М. Муравйова продовжували гуртуватися й зростати сили Північного товариства.

Товариства розраховувало на силу війська. Цар прагнув вивітрити дух вільнодумства серед гвардії. А на самом деле вийшло навпаки. «Офіцери всіх полків, ставши вільнішими від служби, ніж у Петербурзі, — писавши І. Д. Якушкін, — не піддавалися такому суворому наглядові, як в столиці, часто спілкувалися між собою, й багато нових членів вступило до Таємного товариства».

У вересні 1822 р. гвардія повернулася до Петербурга. Напередодні із «явився царський указ про заборону таємних товариств й масонських лож по всій Росії. Офіцери й чиновники мусіли давати начальству індивідуальні підписки про неналежність до таємних товариств.

Сувора заборона не залякала членів Північного товариства, котрі, давши підписку, продовжували свою діяльність. Восени 1822 р. було б створено Північну думу, куди увійшли М. М. Муравйов, обраний «правителем» товариства, З. П. Трубецькой й Є. П. Оболенський. Перед товариством постала досить гостра альтернатива — якої мітку й програму зверни за керівну для дальшої діяльності. На порядок денний було б поставлено обговорення проекту «Конституції», над якою продовжував працювати М. М. Муравйов.

Протягом 1821—1825 рр. Північне товариство чисельно зросло до 105 осіб й перетворилося в досить значну суспільну силу, що тримала до рук військові частини для здійснення перевороту, підготувала програму дій, а також план революційних перетворень в Росії.

1.3. Події на Україні (Тульчин) та в Бессарабії (Кишинів).

У березні 1821 р. І. Р Бурцов на засіданні Тульчинської управи офіційно повідомив рішення Московського із «їзду про ліквідацію «Союзу благоденства». Управа на чолі із П. І. Пестелем відмовилася визнати це рішення законним. Бурцов не зважився оголосити свої повноваження на заснування нової думи в Тульчині і залишив засідання. До присутніх Пес-тель звернувся із закликом «із «єднатися найміцнішими узами» й продовжувати боротьбу, «захопив всіх силою своїх міркувань». Члени товариства (Про. П. Юшневський, Про. П. Барятинський, Ф. Б. Вольф, П. У Аврамов, У. П. Івашов, М. У. Басаргін, Про. Про. Гаків, М. Про. Крю-ков) одностайно його підтримали.

«Павло Іванович Пестель, — писавши у спогадах М. У. Басаргін, — був людиною високого, ясного й позитивного розуму. Бувши добро освіченим, він мовивши переконливо, викладав свої думи із такою логікою, такою послідовністю й такою переконливістю, що важко було б встояти проти його впливу».

Тульчинська управа (дума) вирішила продовжувати свою діяльність в дусі рішень Петербурзької наради «Союзу благоденства» (1820 р.), тобто ставила мітку встановлення республіканської форми правління й революційний спосіб дії. На цьому ж засіданні було б прийнято рішення про знищення царя й здійснення військової революції в Росії. «Під годину рішення Думи про продовження Союзу, — писавши П. І. Пестель, — були підтверджені як республіканське правління, то й революційний спосіб дії. Цим ставилася не нова позначка, а стара, раніш вже прийнята, продовжувалась».

На іншому установчому засіданні Південне товариство оформилося організаційно: П. І. Пестеля обрано головою, а Про. П. Юшневського — охоронцем товариства. Разом смердоті складали Директорію Південний товариства із диктаторськими повноваженнями. Третім членом її заочно обрано М. М. Муравйова. Останньому про це негайно повідомлено. Північне й Південне товариства вважалися «округами» — складовими частинами єдиної організації дворянських революціонерів Росії. Від нових членів при вступі вимагалась Обіцянка («чесне слово») зберігати таємниці товариства й підкорятися його постановам. З. Р. Волконський й У. Л. Давидов першими запевнили П. І. Пестеля, що смердоті залишаться в товаристві.

Члени Південний товариства глибоко розуміли потребу в створенні загальноросійської таємної організації із центром у Петербурзі, а тому із самого початку ставили однією із головних умів єдність дій. П. І. Пестель вважав, що «Північне й Південне товариства становлять одне, бо смердоті обидва є продовженням „Союзу благоденства“, що на самому початку листування із Микитою Муравйовим ми собі визнавали за одне товариство, що обидва округи малі твердий намір не інакше діяти як лише разом».

Продовжувалося збирання революційних сил й про «єднання їхнього у товариство. Директорія Південний товариства в цій справі виявляла неабияку енергійність й розпорядливість. За п «ять років (1821—1825) Південне товариство зросло до 101 чоловіка, а напередодні повстання разом із Товариство про «єднаних слів «янь нараховувало у саоїх лавах 160 осіб.

Внутрішнє влаштування Південний товариства було б вибачимо: управління перебувало до рук Головної управи чи Директорії. Члени товариства розподілялися на братів, мужів й бояр. Братами називали рядових діячів, котрі помиляюся приймати нових у товариство. Мужам таке право надавалося. Бояри малі право не лише приймати до товариства, а і брати доля в вирішенні разом із Директорією важливих питань. Особи, котрі ще не були прийняті в товариство, але й готувалися до цого, називалися друзями. Мета й план товариства повністю відкривалися боярам й мужам. Новоприйнятим членам імена інших учасників товариства повідомляти не дозволялось.

Навесні 1821 р. П. І. Пестель за дорученням штабу 2-ї армії двічі їздив у Бессарабію для збирання інформації про розвиток грецького повстання проти Туреччини. У доповідних записках він висловив своє прихильне ставлення до повстанців, їхні планів утворення федеративної республіки й вважав, що Росії необхідно розпочати війну на захист Греції.

Ці поїздки керівник Південний товариства використав й для зв «язку із членами «Союзу благоденства», котрі діяли в Кишинові (М. Ф. Орловим, У. Ф. Раєвським, До. Про. Охотніковим, Р. Про. Непеніним).

2. ПОВСТАННЯ ДЕКАБРИСТІВ.

У ПЕТЕРБУРЗІ І НА УКРАЇНІ.

2.1. ПЛАН ВІЙСЬКОВОГО ПЕРЕВОРОТУ У РОСІЇ.

Дворянські революціонери Північного й Південний товариств у відповідності із угодою про спільні дії, укладеною в 1824 р., готували військове повстання, вухо якого орієнтовно призначався на літо 1826 р. До цого години передбачалось виробити і прийняти спільну узгоджену програму. Над нею посилено працювали М. М. Му-равйов й П. І. Пестель. Мала бути проведена агітаційна робота серед солдатів гвардійських й армійських військових частин, котрі повинні взяти доля в перевороті. Передбачалось значне чисельне зростання таємних товариств та досягнення безумовної погодженості їхні практичних дій под годину військового повстання, на підготовку якого виділявся досить значний годину — 2 роки.

Ідеолог й вождь дворянських революціонерів П. І. Пестель висував план здійснення соціальної революції в Росії при таких неодмінних умовах: вирішити докладно. який новий спосіб правління товариство бажає запровадити; збільшити число членів товариства до такої кількості, коли можна було б б перетворити переконання членів товариства в суспільну думку, а їхні наміри зробити загальним бажанням; переворот здійснити в Петербурзі, де зосереджувалися все управління й влада, із розрахунком, що армія й місцеві прогресивні сили в губерніях визнають, підтримають й сприятимуть революції. Початок революції визначався «переважно обставинами і силою товариства», а найзручнішим годиною для цого вважалася смерть царя.

У Петербурзі повинні були повстати гвардія й флот. Товариства мусило очолити повстання, арештувати і відправити за кордон осіб царської фамілії, скликати Сенат й через нього обнародувати новий «порядок промов», введення якого б доручалося Тимчасовому верховному правлінню, чи скликаному через Сенат Собору народних депутатів, що схвалив бі «Конституцію». Якби народні депутати обрали монархічне правління, то Тимчасове верховне правління взяла б у собі роль регентства. З таким планом були згодні Північне й Південне товариства. Суперечки викликало лише запитання про спосіб введення нового порядку: через Тимчасове верховне правління чи Собор народних депутатів. Революція приурочувалась до природної чи насильственої смерти Олександра І.

Існував й другий план: військовий переворот розпочати под годину огляду Олександром І військ 3-го піхотного корпусу на Україні влітку 1826 р. Передбачалося вбити царя й опублікувати відозви до військ та народу. Потім 3-й корпус мав рушити в похід на Київ й Москву, а до нього приєднаються інші війська, де існував «дух невдоволення». У Москві революціонери вимагали б від Сенатові проголошення перетворень в державі. Члени товариства на півночі і півдні повинні були сприяти розвиткові революції: військам Південний товариства доручалось зайняти Київ й там залишатися, а гвардії й флоту Північного — арештувати і вислати за межі Росії осіб царської фамілії й поставити перед сенатом у Петербурзі такі ж вимоги.

Цей план раніше висувався групою активних членів Південний товариства, очолюваних З. І. Муравйовим-Апостолом й М. П. БестужевимРюміним, й був відхилений на із «їзді у Києві (1825 р.). Однак план існував, а 1825 р. З. П. Трубецькой, який їхав із Києва у Петербург, мав доручення Директорії Південний товариства привезти відомості, чи зможе Північне товариство на випадок виступу 3-го піхотного корпусу підтримати революцію рішучими діями в Петербурзі.

Повстання в Петербурзі повинне було б статі прологом революції в Росії. Південне товариство забезпечувало її на півдні військовими силами 2-ї армії.

Микола І був ще 12 грудня попереджений офіцером-зрадником Я. І. Ростовцевим про змову й намір виступити щодня присяги — 14 грудня 1825 р. Декабристи невдовзі дізналися про розкриття їхнього плану. 13 грудня увечері відбулася остання підготовча нарада До. Ф. Рилєєва, І. І. Пущина, З. Р. Краснокутського, Про. Про. Бестужева, А. П. Арбузова, З. П. Трубецького й Є. П. Оболенського. Вони прийняли остаточне рішення про вухо повстання.

2.2. Повстання декабристiв в РоссiЇ.

Ранок 14 грудня 1825 був похмурим й морозним. Про 7-й годині почалася присяга Сенатові, а війська на Петровську площу ще не прибули. Це порушувало намічений план. Не було б захоплено й Зимовий палац. Відбулося дві екстренні наради До. Ф. Рилєєва, З. П. Трубецького та І. І. Пущина. Останній запропонував Трубецько-му їхати на Петровську площу, щоб очолити повсталі війська. Алі З. П. Трубецькой, проявивши нерішучість, на Петровську площу не поїхав. Побоюючись, що на випадок повстання його приїдуть офіцери, він залишив свій будинок й поїхав у канцелярію Головного штабу, де отримав царський маніфест для присяги, потім поїхав до сестри, від неї — до флігельпекло «ютанта полковника І. М. Бібікова. Десь про 13-й годині дня З. П. Трубецькой знову із «явився у головному штабі й побачив на Дворцовій площі «натовп людей». У головному штабі Трубецькой дізнався про повстання Московського піхотного полку. На пропозицію одного із пекло «ютантів йти на Ісаакіївську площу, де перебував цар, він відмовився, пославшись на хворобу. З Головного штабу Трубецькой поїхав знову до своєї сестри на вулицю Велику Міліонну, де і перебував досі 14 грудня 1825 р. Його нерішучість завдала великої шкоди повстанню.

Військове повстання розвивалося незалежно від вчинків невдалого диктатора. Начальник штабу повстанців Є. П. Оболенський рано-вранці відвідав До. Ф. Рилєєва, про «їхав казарми полків, що готувалися до повстання. а потім прибув на Петровську площу й із урочистою клятвою ставши у виряджай повстанців. Про організацію повстання дбали і інші керівники Північного товаристра. В частности До. Ф. Рилєєв та І. І. Пущин зробили розвідку до воріт Московського, Ізмайлівського полків, а також казарм Гвардійського морського екіпажу, але й офіцерів й солдатів не зустрічали. Потім сам До. Ф. Рилєєв поїхав до казарм Гренадерського полку, але й, дізнавшись про виступ його солдатів на чолі із поручиком Про. М. Сутгофом, прибув на Петровську площу, де уже шикувалися повсталі війська.

Повстання спочатку спалахнуло в Московському піхотному полку, унтерофіцери і солдати якого були підготовлені до виступу офіцерамидекабристами. Під годину лаштування церемонії прийняття присяги новому царю членам Товариство (братам Олександрові й Михайлу Бестужевим та Д. Про. ЩепінуРостовському) палкими промовами вдалося підняти збройне повстання.

Про 10-ї годині ранку по Гороховому проспекту под барабанний бій уже прямувала його колона — близько 800 солдатів у повному озброєнні, із бойовими патронами й прапорами. Потім вон вийшла на Адміралтейську площу й повернула до Сенатові. Про 11-й годині солдати Московського піхотного полку вишикувалися в бойове каре на Петровській площі біля пам «ятника Петру І. Незабаром перед тим приєдналися 1250 солдатів Гренадерського полку на чолі із членами товариства Про. М. Сутго-фом й М. Про. Пановим). Прибувши до Гвардійського морського екіпажу, Микола Олександрович Бестужев повідомив морякам про виступ Московського піхотного полку. разом із братом Петром й А. П. Арбузовим М. Про. Бестужеву вдалося привести на Петровську площу 1100 озброєних моряків. Брати Бестужеви своєю рішучістю підняли найбільшу кількість військ — близько 2 тис. солдатів. На площі в бойовому порядку вишикувалися понад 3 тис. солдатів, які очолювали понад ЗО офіцерівдекабристів. Члени Північної думи До. Ф. Рилєєв й Є. П. Оболенський представляли вище керівництво революцією. На Ісаакіївському мосту поручик А. Є. Розен командував резервами повстанців — 800 солдатами Фінляндського піхотного полку. Він понад двох часів чекав на атаку повстанців на Петровській площі й мав намір підтримати її своїми силами.

Декабристів, котрі активно діяли в повстанні 14 грудня 1825 р., нараховувалось 35 осіб. Серед офіцерів — учасників подій 14 грудня 1825 р. були представники не лише повсталих полків (Московського, Гренадерського, Фінляндського й Гвардійського морського екіпажу), а і Драгунського й Кінного полків, 2-го, 8-го й 27-го флотських екіпажів, що не були виведені на Петровську площу. Існувала цілком реальна можливість збільшення числа повстанців.

Микола І, приїхавши на місце подій разом із братом Михайлом, генералами Про. Л. Воїновим, Про. Ф. Орловим, М. А. Милорадовичем, І. Про. Сухозанетом та ін., відразу ж розпочав збирати віддані йому війська для придушення повстання. За царським наказом на Петровську площу відряджалися довірені особини, щоб умовити повстанців розійтися (М. А. Милорадович, М. До. Стюрлер, Про. Л. Воїнов, брат царя Михайло, митрополити). Є. П. Оболенський забороняв їм наближатися до каре. М. А. Милорадович (Петербурзький генералгубернатор) був смертельно поранений П. Р. Каховським. Командира Гренадерського полку М. До. Стюрлера, який умовляв солдатів повернутися в казарми, застреливши П. Р. Каховський.

Понад три тисячі повстанців опинилися в кільці 12-тисячного урядового війська. Алі цар вагався, бо рішучі дії могли викликати повстання багатотисячної юрби «черні», котра тісним кільцем оточувала імператорські полки.

Микола І й його прибічники розуміли, що далі прогаяння небезпечне: із настанням ночі до повстанців могли приєднатися інші частини, котрі почнуть діяти спільно із населенням. Збентеженого й розгубленого царя привів до тями начальник гвардійського Артилерійського корпусу генерал І. Про. Сухозанєт: «Государ, сутінки уже близькі, а юрба бунтівників збільшується. Темрява в цьому становищі небезпечна…». Він виставив проти повстанців артилерію й пропонував нею діяти із боці Адміралтейства. Зрештою цар зважився й доручивши стріляти із гармат картечними зарядами в повстанців й юрби людей, що їхнього оточували.

На гарматні постріли повстанці відповіли кількома залпами із рушниць по царських військах. Алі цей опір тривав недовго. Після іншого залпу гармат повстанці почали відходити із Петровської площі вздовж набережної Неві, а деякі роти — переходити річку по льоду в напрямі Васильєвського острова.

Спроби офіцерів-декабристів припинити відступ і організувати відсіч успіху не малі: повстанці рятувалися втечею від картечі і царської кінноти, що кинулася їхні переслідувати. Близько 300 повстанців-солдатів й жителів міста став жертвою обстрілу із гармат. Лише на Петровській площі в ніч на 15 грудня було б підібрано не менше 80 трупів. Урядові війська в сутичках втратили 4 убитими і 31 пораненими.

перший організований революційний виступ проти самодержавства в столиці Ро-сійської імперії царизм придушивши силою зброї на очах десятків тисяч населення, бідніша частина якого співчувала справі декабристів і бажала їм перемоги. Площі і вулиці Петербурга були политі притулок «ю борців за свободу.

З поразкою декабристів у Петербурзі не припинилася боротьба проти самодержавства в Росії. Московська управа Північного товариства, не маючи надійних зв «язків із військами гарнізону, підняти повстання не змогла. Проіе в Окремому литовському корпусі, де діяло зв «язане із декабристами «Товариства військових друзів», 24 грудня 1825 р. почалися заворушення. Один із батальйонів, де був проведена значна пропагандистська робота, відмовився присягати Миколі І. Члени товариства намагалися підняти на боротьбу і інші військові частини. Однак царському урядові вдалося загасити пожежу повстання.

А два тижні после виступу й поразки військ на Петровській площі вибухнуло військове повстання на Україні, підготовлене Південним товариством.

2.3. ПОВСТАННЯ ЧЕРНІГІВСЬКОГО ПІХОТНОГО ПОЛКУ НА УКРАЇНІ.

Готуючи повстання 14 грудня 1825 р., Північне товариство дбало про ті, щоб одержати підтримку Московської управи, а також Південний товариства, яку мало под своїм впливом досить значні військові сили 2-ї армії.

13 грудня у Москві був відряджений корнет Кавалергардського полку П. М. Свистунів із листом З. П. Трубецького до генерал-майора М. Ф. Орлова, якому пропонувалось приїхати і взяти доля в повстанні й дальших революційних перетвореннях Росії. Крім того, Свистунів мав доручення особисто зустрітися із членом товариства З. М. Семеновим, який служив у канцелярії Московського військового генерал-губернатора, інформувати про наміри Північного товариства і передати заподіяння Московській управі. Незалежно від цого І. І. Пущин протягом двох дні до повстання в листі повідомив Семенова про намір Північного товариства скористатися обставинами для відкритого повстання та просив інформувати про це М. Ф. Орлова. П. М. Свистунів не зміг виконати доручення, а лист І. І. Пущина адресат отримав вже после невдачі повстання в Петербурзі.

Особлива увага приділялась військам Півдня. З. П. Трубецькой в листі до З. І. Муравйова-Апостола повідомив про підготовку Північного товариства до повстання й усі події, що напередодні відбувалися в столиці. Потрібно було б організувати координований виступ Північного й Південний товариств.

На Україну 13 грудня поїхав із цим листом прапорщик І. І. МуравйовАпостол, призначений на службу в 2-у армію. З. П. Трубецькой доручив йому заїхати у Москві й передати іншого аркуша генерал-майору М. Ф. Орлову із запрошенням прибути до Петербурга. І. І. Муравйов-Апостол винен був також повідомити Південне товариство про плани Північного товариства. По дорозі до Москви він дізнався про події 14 грудня в Петербурзі, спалив аркуша до Орлова й негайно помчав до своїх братів Матвія й Сергія у Васильків.

Таким чином, обидва посланці Північного товариства виїхали із столиці надто пізно й виконати заподіяння не змогли.

На Україні, внаслідок доносів, царському урядові вдалося розгромити Тульчинську управу й значно ослабити Директорію Південний товариства. 13 грудня 1825 р. П. І. Пестеля було б заарештовано в Тульчині. Слідом за керівником Південний товариства арештовано Про. П. Юшневського, Про. П. Барятинського, братів Крюкових, М. І. Лорера та ін. На волі залишався член Директорії З. І. Муравйов-Апостол, якого П. І. Пестель призначив начальником над військами, котрі передбачалось підняти на повстання, а М. П. Бестужева-Рюміна його помічником. Васильківська управа ще не зазнала втрат. Тульчинська фактично уже не існувала. Кам «ян-ська не мала сил для виступу. З. Р. Волконський, який із 1821 р. командував 1-шу бригадою 19-ї піхотної дивізії, мав у своєму підпорядкуванні лише одного офіцера — члена товариства й тому не міг розраховувати на успіх виступу: солдати бригади до повстання не були підготовлені.

як й слід було б чекати, організацію повстання узявши у собі підполковник З. І. Муравйов-Апостол, який командував батальйоном в Чернігівському піхотному полку (9-ї піхотної дивізії), користувався повагою солдатів та авторитетом серед офіцерів.

До району діяльності Васильківської та Слів «янської управ Південний товариства входили війська 3-го піхотного корпусу, розквартировані у Волинській, Київській та Полтавській губерніях: 3-тя гусарська дивізія (Ойтирський, Александрійський, Маріупольський й принца Оранського полки, кінноартилерійська бригада); 7-а піхотна дивізія (Муромський, Нижегородський, Низов-ський. Симбірський, 13-й й 14-ї Єгерські полки, 7 артилерійська бригада); 8-а піхотна дивізія (Троїцький, Пензенський, Тамбовський, Саратовський, 15-й й 16-ї Єгерські полки, 8-а артилерійська бригада); 9-та піхотна дивізія (Чернігівський, Полтавський, Алексопольський, Кременчуцький, 17-ї й 18-ї Єгерські полки, 9-та артилерійська бригада). З них лише 7-а піхотна дивізія знаходилась на Лівобережжі.

Щоб виклопотати М. П. Бестужеву-Рюміну дозвіл для поїздки в столицю, З. І. Муравйов-Апостол (із братом М. І. Муравйовим-Апостолом) 24 грудня 1825 р. поїхав до м. Житомир щодо штаб 3-го піхотного корпусу й звідти мав намір відвідати полки, де служили члени товариства й готувалися до повстання. 25 грудня смердоті дізналися про поразку повстання в Петербурзі, але й це не похитнуло рішення про виступ на півдні. З. І. та М. І. Муравйови-Апостоли, повертаючись із Житомира, заїхали спочатку в м. Троянов до командира Александрійського гусарського полку Про. 3. Муравйова, а м. Любар, де стояв Охтирський гусарський полк под командуванням члена товариства А. 3. Муравйова. Однак А. 3. Муравйов не наважувався негайно розпочати повстання.

У цей годину до вживання м. Любара приїхав М. П. Бестужев-Рюмін із повідомленням про ті, що до Василькова прибули два жандармських офіцери із наказом військового міністра (від 20 грудня 1825 р.) про арешт братів Муравйо-вихАпостолів. З. І. Муравйов-Апостол заявивши: «Якщо доберусь до батальйону, то живого не візьмуть». Отже, він прийняв рішення підняти солдатів на повстання негайно. Тоді М. П. Бестужев-Рюмін звернувся до А. 3. Муравйова: «Ті справді не відстанеш із полком?». І він «обіцяв сприяння». Йому доручалось також передати записку М. П. Бестужева-Рюміна членам Слів «янської управи про вухо повстання. Однак А. 3. Муравйов не виправдав сподівань: полк на повстання не підняв й записку знищив. У умовах поразки виступу в Петербурзі він, очевидно, не вірив в успіх повстання на півдні.

Брати Муравйови-Апостоли й М. П. Бестужев-Рюмін вирішили повертатися до Василькова й 28 грудня прибули до з. Триліс, де квартирувала одна із мушкетерських рот Чернігівського піхотного полку. У цей годину командир Чернігівського піхотного полку підполковник Р. І. Гебель, який мав наказ заарештувати З. І. та М. І. Муравйових-Апостолів, а також М. П. БестужеваРюміна, разом із жандармським офіцером прибув до Триліс й заарештував братів Муравйових-Апостолів.

Ранком 29 грудня до Триліс зібралися викликані З. І. МуравйовимАпостолом чотири офіцери, котрі спільно із прапорщиком Про. П. Мещерським й рядовим Ф. Р. Баш-маковим звільнили арештованих, поранивши в сутичці Гебеля. Гебелю й жандармському офіцеру вдалося втекти. Цей день й ставши початком повстання Чернігівського піхотного полку.

Дізнавшись про звільнення з-під арешту свого батальйонного командира, солдати вітали З. І. Муравйова-Апостола вигуками «ура!». Мушкетерська рота члена товариства А. Д. Кузьміна першою повстала і стала опорою повстання всього Чернігівського піхотного полку.

На чолі повстання ставши підполковник З. І. Муравйов-Апостол — освічений, талановитий й хоробрий офіцер, відомий товаришам по таємному товариству своєю ініціативністю, рішучістю, наполегливістю, послідовністю та відданістю справі революції. Він користувався заслуженою популярністю серед солдатів й повагою офіцерів, не щадив життя на благо своєї батьківщини. Навіть Микола І, якому З. І. Муравйов-Апостол на допиті сміливо назвавши свій намір «благим й чистимо», мусив визнати, що цей офіцер й дворянин «обдарований надзвичайним розумом», «в всіх своїх думках зухвалий й само-впевнений до божевілля, але й водночас потайний й надзвичайно твердий».

Сподвижником З. І. Муравйова-Апостола виступив М. П. Бестужев-Рюмін, відданість якого революційній справі таємного товариства був відома усім офіцерам. їхнього єднала міцна дружба, заснована на спільності думок, поглядів й планів боротьби за краще майбутнє Росії. «Сергій Муравйов й БестужевРюмін, — свідчив П. І. Пестель, — складають, так бі мовити, одну людину». Це визначення найкраще виправдалося под годину повстання Чернігівського піхотного полку.

29 грудня З. І. Муравйову-Апостолу вдалося підняти на повстання також й гренадерську роту, Яка квартирувала в з. Ковалівці. Командир роти поручик У. М. Пе-тін, який не був членом таємного товариства, мусив приєднатися до повстання. Надвечір того ж дня обидві роти про «єдналися в з. Ковалівці. З. І. Муравйов-Апостол відправив офіцерів Щепилла й Соловйова до своїх рот із наказом підняти їхні на повстання й вести до Василькова.

Зранку 30 грудня загін повстанців рушив через села Середню Слободу, Мар «янівку й Митницю в похід на Васильків. Біля Митниці до загону приєднався М. П. Бестужев-Рюмін, який повернувся з-під Радомишля без чиякі результатів своєї місії.

У Василькові за годину зосереджувались три роти. За наказом Р. І. Гебеля й командира батальйону майора З. З. Трухіна смердоті були приведені в бойову готовність, щоб не допустити повстанців у місто.

Авангард повстанського загону на чолі із Бестужевим-Рюміним й Сухіновим надвечір безперешкодно вступивши до Василькова. Солдати зібраних там рот, вітаючи повстанців, перейшли на їхні бік. До міста прибули й основні сили повстанців. Гебель утік. Арештовані офіцери-повстанці були звільнені, але в їхнього місце посаджений майор Трухін й два жандармських офіцери. Вони були звільнені лише іншого дня после виходу полку із Василькова.

За наказом З. І. Муравйова-Апостола на площі Василькова вишикувалися 5 повсталих рот Чернігівського піхотного полку. Унтер-офіцери І. Лазикін та І. Корчагін урочисто винесли на площу полкові прапори в супроводі взводу гренадерів под командуванням офіцерів І. І. Сухінова та У. М. Петіна. Солдати вітали їхнього криком «ура!».

Командир повстанців звернувся до солдатів із полум «яним закликом статі в виряджай борців за свободу. Саме тут понад 800 солдатів й кілька офіцерів Чернігівського піхотного полку дали клятву не складати зброї, поки Росія не якщо визволена від тиранства й неволі.

Ніч із ЗО 31-ий грудня офіцери і солдати Чернігівського піхотного полку готувалися до походу, оголошеного у вечірньому наказі З. І. МуравйоваАпостола. Унтер-офіцери і солдати оббирали гвинтівки, готували запас бойових патронів, ретельно перевіряли амуніцію, несли караульну службу. Настрій у всіх був піднесений.

Квартира З. І. Муравйова-Апостола перетворилася до штабу повстання. Там розроблявся бойовий план дій Чернігівського піхотного полку. У розвідку до Києва штаб відправивши прапорщика Про. Є. Мозалевського в супроводі унтер-офіцера й трьох солдатів, щоб із «ясувати обстановку й поширити там агітаційні документи ». Офіцери розглянули три можливі напрями походу: на Київ, Білу Церкву й Житомир, щоб підняти на боротьбу інші військові частини. Не маючи зв «язку із ними, З. І. Мурав-.іов-Апостол обрав напрямок на Брусилів, звідки можна було б б, залежно від обстановки, податися на Житомир чи Київ.

За кілька днів до повстання З. І. Муравйов-Апостол відвідав Київ й зустрівся із обер-квартирмейстером 2-ї армії полковником До. П. Ренненкампфом, якому запропонував взяти доля в повстанні. Подібні пропозиції було б зроблено також квартирмейстерським офіцерам, що перебували при штабі 4-го корпусу. Офіцери вагалися й не приймали пропозицію З. І. Муравйова-Апостола, який обіцяв їм знову приїхати через п «ять днів. Розвідка Муравйова-Апостола й Мозалевського свідчила про ті, якої велику увагу повстанці приділяли Києву як стратегічному центрові.

З. І. Муравйов-Апостол й М. П. Бестужев-Рюмін напередодні повстання склали два оригінальні агітаційні документи, що містили програму повстання — «Православний катехізис» й відозву. Вони використали релігійну форму викладу ідей, цитатами зі святого листи доводили справедливість й законність збройного повалення самодержавства, скасування кріпосного рабства та встановлення демократичного ладу в Росії.

Для більшої дохідливості «Православний катехізис» З. І. МуравйовАпостол побудував у формі запитань й відповідей. У документі обстоюється необхідність свободи російського народу, бо «без свободи немає щастя». На запитання: «Чому російський народ й російське воїнство нещасні?» дано відповідь: «Бо царі відібрали вони свободу». Документ, наскрізь пройнятий анти-царським й антисамодержавним змістом, рішуче підривав царистські ілюзії серед солдатів, колишніх селян-кріпаків. Царі поступають «всупереч божій волі», коли «тиранять» народ. Тому царям люди й не повинні коритись. Коли ж «святий закон» наказує робити «російському народові й воїнству?» Відповідь дається цілком категорична: «розкаятися за тривале раболіпство» й ополчитися «проти тиранства».

Автор «Православного катехізису» вказував солдатам форму й мітку боротьби: «взяти зброю й сміливо йти» за тими, хто їхнього закликає, скинути «неправду й нечестя тиранства», встановити правління, де «немає царів», бо смердоті «гнобителі народу». Відтак «присяга царям» оголошувалася незаконною, бо «царі вимагають примусової присяги народові для пагуби». Солдатам пропонувалось:

«Для Визволення страждальних своїх сімей й своєї батьківщини… ополчитися усім разом проти тиранства й відновити… волю Росії».

Рукою М. П. Бестужева-Рюміна було б написано текст відозви, в якій повідомлялось про смерть «тирана» — Олександра І. Відозву оголошувала повалення самодержавства, що пригноблювало російський народ, скинення пут рабства й свободу Росії, прагнення без міжусобного розбрату встановити «народне правління». «Російське воїнство прагне встановити народне правління… Не якщо вчинено ніяких злочинів. — Отже, ганьби наш благочестивий народ перебуває в мирі й спокої…, чекає і сподівається на найскоріше здійснення нашої святої справи».

Відозву до народу не переписувалась й збереглася лише в одному примірнику.

31 грудня про 11-й годині дня Чернігівський піхотний полк зібрався на площі готовий до походу: в повному озброєнні й спорядженні.

У цей годину до вживання Василькова прибув прапорщик І. І. Муравйов-Апостол, посланець Північного товариства. Це посилило ентузіазм й віру солдатів у справедливість задуманої справ. Поразка повстання у Петербурзі не зломила мужності і рішучості офіцерів й солдатів.

Офіцерам Чернігівського піхотного полку посланець заявивши: «Мій приїзд до Вас у урочисту хвилину… примусив мене забути про минуле. Може ваша справа вдасться, але й якщо я помилявся в своїх сподіваннях, то ми не переживу невдачі й клянуся честю впасти мертвим на фатального місці». Ці слова зворушили присутніх, а поручик Про. Д. Кузьмін рішуче заявивши: «Присягаюся, що мене живого не візьмуть! Я давно сказавши: «Свобода чи смерть!». І молоді патріоти, сповнені надій й революційного запалу, дотримали своєї клятви.

За наказом З. І. Муравйова-Апостола було б читано перед строєм Чернігівського піхотного полку революційний документ, що закликав солдатів до збройної боротьби, — «Православний катехізис». Цей документ вперше похитнув віру солдатів у непорушність особини царя й кріпосницького ладу, засвітив у їхнього свідомості вогник боротьби за свободу. З. І. Муравйов-Апостол закликав солдатів зброєю відстоювати свої права.

Чернігівський піхотний полк, окрилений надією на успіх справ, рушив у похід із вигуками «ура!». Жителі Василькова, проводжаючи повсталих воїнів, зичили їм успіху, й ця підтримка підбадьорювала офіцеоів й солдатів. Надвечір того ж дня полк вступивши до Мотовилівки, де наступного дня повстанці отримали поповнення — мушкетерську роту под командуванням підпоручика А. А. Бистрицького. Тепер повстанців налічувалося близько 1000 Чоловік, їхні очолювали 19 офіцерів.

Посилаючи 31 грудня в м. Бишев загін із 20 солдатів на чолі із офіцером для підготовки квартир для Чернігівського піхотного полку, З. І. МуравйовАпостол сподівався приєднати до повстання кременчуцький піхотний полк, штабквартира якого знаходилась в м. Брусилові, куди пролягав й маршрут походу повстанців. Залишивши чотирьох солдатів-квартир «єрів у Бишеві, цей загін 1 января 1826 р. рушив на розшуки полку. 2 января київський судовий чиновник при допомозі двох унтер-офіцерів Кременчуцького піхотного полку заарештував черніпв-ців-квартир «єрів.

У Мотовилівці повсталий полк 1 января відпочивав. Сердечно зустрічали селяни повстанців, висловлювали їм свою солідарність. Селяни піклувалися про солдатів, вбачаючи у яких своїх захисників й визволителів ш. Так було в всіх селах, де проходив полк. Головнокомандуючий 1-шу армією Ф. У. Сакен 12 января 1826 р. в листі, всупереч правді, намагався переконати царя, що нібито населення йому «віддане» й немало зв «язків із повстанцями.

Офіцери — учасники таємного товариства й основна маса солдатів виявили справжню відданість революції. Алі кілька офіцерів, втягнутих у повстання, ганебно утекли із повсталого полку, справивши гнітюче враження на солдатів своєю зрадою. Тоді З. І. Муравйов-Апостол звернувся до солдатів із палким закликом мужньо триматися і залишатися відданими справі боротьби за свободу. Промова повернула солдатам упевненість й довір «я до офіцерів, що залишилися із ними.

З. І. Муравйов-Апостол не дочекався Повернення із Києва розвідки прапорщика Про. Є. Мозалевського. Повстанців спіткала прикра невдача: усі п ять розвідників, котрі розповсюджували у Києві примірники «Православного катехізиса», при поверненні в полк були арештовані владою в з. Петропавлівській Борщагівці за 12 верст від Києва.

Вранці 2 января 1825 р. Чернігівський піхотний полк продовжив похід. Щоб дезорієнтувати урядові каральні війська, З. І. Муравйов-Апостол змінив маршрут, повернувши на Білу Церкву, де його не чекали царські власті й не було б артилеріїП. Він розраховував на приєднання 17-го Єгерського полку, із яким налагоджено зв «язок через офіцера Ф. Ф. Вадковського. Останній приїжджав до Василькова й обіцяв від імені своїх товаришів підтримку. Про 4-й годині дня повстанці вступив у село Пологи за 15 верст від Білої Церкви. Послана вперед розвідка принесла невтішні вісті: 17-ї Єгерський полк царське командування відправило із Білої Церкви в невідомому напрямі. У Пологах чернігівці залишилися на ночівлю.

У день 3 января повсталий полк із Пологів рушив у напрямі Ковалівки й Триліс, маючи намір відновити маршрут походу через Бишев й Брусилів на Житомир. Реальність здійснення цого плану був незначна, бо дорогоцінний годину втрачено й царське військове командування вжило заходів, щоб відвернути ненадійні військові частини від зустрічі із повстанцями.

Дізнавшись від розвідки про напрям руху Чернігівського піхотного полку, генерал-майор Ф. До. Гейсмар вишикував у бойовий порядок загін із чотирьох ескадронів кавалерії Маріупольського й принца Оранського гусарських полків із двома гарматами 5-ї кінно-артилерійської роти на висотах між селами Ковалівкою й Усти-мівкою.

Колі колона повсталого полку із «явилася на відкритому засніженому полі, Ф. До. Гейсмар доручивши кінно-артилерійській роті висунути вперед гармати, а ескадронам риссю йти на зближення із повстанцями, щоб не допустити їхні до лісу й розташованих поблизу сіл.

Помітивши наближення кінноти в бойовому порядку, З. І. МуравйовАпостол доручивши солдатам зарядити рушниці, а офіцерам — построїти полк в каре й швидким кроком наступати на гармати карателів. Повстанці не стріляли, розраховуючи тих, що їм вдасться перетягти на свій бік послані проти них війська. Алі смердоті помилилися.

Колі чернігівці підійшли на відстань 200 кроків до гармат, Гейсмар доручивши розстрілювати їхні картечним вогнем. Однак при перших гарматних пострілах повстанці трималися стійко й не втрачали бойового порядку. Алі после 7—8 пострілів гармат смердоті не витримали і почали розбігатися. Непереливки поранений на думку З. І. Муравйов-Апостол із прапором до рук намагався зібрати повстанців, але й охоплені панікою солдати зламали бойовий порядок й відновити його офіцери уже не змогли. Розгром повсталого полку довершила кавалерійська атака.

Спочатку гусари не наважували діяти шаблями проти своїх. Алі ганебний приклад подавши генерал Гейсмар, який власноручно зарубав поручика М. Про. Щепилла. Гусари кинулися на повстанців, котрі, не витримавши атаки, припинили опір. І. І. Муравйов-Апостол, усвідомивши другу поразку повстання, не витримав й відразу застрелився. Крім двох офіцерів, Чернігівський піхотний полк втратив 6 солдатів убитими й 22 пораненими.

Каральний загін захопив у сповнений 5 офіцерів й 859 солдатів та унтерофіцерів Чернігівського піхотного полку, які спочатку доставив Триліси, а звідти 4 января — в Білу Церкву под посиленою вартою. Поранений в бою Про. Д. Кузьмін в Трилісах покінчив життя самогубством — пострілом із пістолета. Три офіцери й шість солдатів було б поховано в братській могилі поблизу Триліс.

Причини поразки військових повстань в Петербурзі й на Україні тотожні: декабристам не вдалося підняти на боротьбу солдатські маси, перебороти їхні інертність, пасивність, царистські ілюзії, рабську покірність самодержавству; збройні повстання відбувалися без урахування елементарних принципів, що повинні забезпечити перемогу.

У Росії середини 20-х років XIX ст. революційна ситуація ще не склалася. Відсутність її також стала однією із причин невдачі повстання в Петербурзі й на Україні. Про. І. Герцен справедливо відзначав, що «щодня повстання на Ісаакіївській площі й в центрі другої армії змовникам не вистачало народу». Боротьба декабристів не спиралася на масовий антифеодальний рух пригнобленого селянства, із яким дворянські революціонери не малі зв «язку.

3. ІСТОРИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ РУХУ ДЕКАБРИСТІВ.

Перше в Росії збройне революційне повстання проти самодержавства і кріпосництва зазнало поразки: сили реакції, витримавши тиск революціонерів, переважили.

Царське самодержавство, скориставшись поразкою повсталих військ, вчинило над декабристами жорстоку розправу, якою реакція намагалася залякати передові сили Росії.

По всій Росії прокотилася хвиля арештів учасників декабристського руху, переважно офіцерів й солдатів. Близько трьох тисяч арештованих заповнили царські в «язниці в Петербурзі, Могильові та Білій Церкві. Головною катівнею слідства над декабристами стала Пет-ропавлівська фортеця із її похмурими казематами.

17 грудня 1825 р. цар для розшуку співучасників таємних товариств призначив Слідчий комітет на чолі із військовим міністром графом Про. І. Татіщевим. Членами комітету були брат царя М. П. Романов, генерал-ад «ютант Про. І. Чернишов, директор поштового департаменту Про. М. Голіцину; начальник Головного штабу генерал-ад «ютант І. І. Дібич, начальник штабу гвардійського корпусу генерал-ад «ютант Про. X. Бенкендорф, колишній учасник змови проти Павла І сенатор П. У. Кутузов, черговий генерал Головного штабу Про. М. Потапов. Усі це — махрові реакціонери, кріпосники, переконані монархісти, запопадливі служаки, тілом й душею віддані самодержавству. Хіба можна було б чекати від них справедливості і законності щодо революціонерів-декабристів? Звичайно, ні.

«Перед судом історії, — писавши декабрист Про. У. По-джіо, — Микола стоятиме чимало, а стоятимуть й усі ці державні лагодь, що були присутні при вступі його на трон».

Слідчий комітет діяв под безпосереднім наглядом Миколи І, якому доповідали про зізнання шкірного декабриста. Слідство велося жорстоко, із уживанням всіх катівських засобів, щоб примусити арештованих до зізнання. Більшість декабристів тримались мужньо. Через півроку Слідчий комітет представивши царю «Донесення» (17-го червня 1826 р.), що містило звинувачення на шкірного ув «язненого декабриста. Відтоді почався другий етап царського судилища.

1 червня 1826 р. Микола І підписав маніфест про створення Верховного кримінального суду із 72 осіб, а 3 червня це нове царське судилище уже почало читання матеріалів «Донесення» Слідчого комітету. Головою Верховного кримінального суду призначено М. М. Спе-ранського (декабристи висували його кандидатом у Тимчасове верховне правління). Список осіб, що віддавалися до суду, складався із 121 особини: 61 члена Північного й 60 членів Південний товариства. їхнього частка фактично уже був виправлена Миколою І, а суд мав лише виконати його волю.

Рішенням Білоцерківської військово-судової комісії 376 солдатів й унтер-офіцерів, учасників декабристського руху, позбавлено орденів й медалей, до того числі 112 — за доля в Вітчизняній війні 1812 р.

Нещадною розправою над декабристами царизм намагався посіяти в суспільстві страх й запобігти новим виступам передових сил проти існуючого ладу в майбутньому.

Багаторічна напружена діяльність таємних товариств й збройне повстання декабристів дали ряд важливих уроків, що їхні врахували наступні покоління борців визвольного руху в Росії.

Декабристи були визначними революціонерами. Вони рішуче виступили проти сил реакції, що гальмували прогрес країни. Своєю тривалою боротьбою дворянські революціонери накопичили певний позитивний досвід, який дістав високу оцінку і сприяв розвиткові визвольного руху в Росії. Варто вказати на найголовніші моменти цого досвіду: o Висунення в програмі найпекучіших завдань, що виникли в ході соціально-економічного й політичного розвитку суспільства Росії — ліквідацію самодержавства й скасування кріпосного права, що сприяло б розвиткові капіталізму і нових суспільних відносин. o Визнання безумовно необхідним елементом революційної боротьби гуртування сил однодумців у таємних політичних товариствах, що вносило елементи організованості і цілеспрямованості у початковий період визвольного руху. o Усвідомлення необхідності проведення соціальної революції в інтересах всього народу. o Проголошення вперше в історії Росії гасла республіки, переваги якої над конституційною монархією декабристи твердо визнали после тривалих дискусій й суперечок. o Розуміння того незаперечного факту, що без участі хоча б невеликої частини народу (в даному випадку — солдатських мас російської армії) неможливо здійснити революційний переворот на практиці. o Спроба здійснення революційного перевороту не шляхом вузької змови, а відкритим збройним повстанням, захопленням влади і передачею її до рук обраних народних представників. o Прояв патріотизму, героїзму й самовідданості в нерівній боротьбі проти старого ладу. o Поразка декабристів зумовлювалась й цілим поруч негативних факторів, що зрештою послужили певними застережними уроками наступним поколінням борців визвольного руху:

Декабристи не усвідомлювали вирішальної ролі народних мас у суспільному розвитку, боялися наростання класової боротьби селянства проти поміщиків, а чи не могли очолити рух мас в революції.

Декабристи не спиралися в своїй діяльності на прогресивний того годину клас чи суспільний прошарок, здатний не лише взяти уладові, а і здійснити прогресивні перетворення. Таким класом могла статі буржуазія, котра тоді лише формувалась й не був спроможною підтримати дворянських революціонерів.

Дворянські революціонери, керуючи політничним рухом, не змогли подолати пасивності солдатських мас, придавлених муштрою, темрявою неписьменності, царистськими ілюзіями, не зуміли переконати колишніх кріпаків у кончій необхідності соціальної революції, підготувати із них свідомих борців і повісті за собою на штурм старого ладу. ирієнтація декабристів лише на військове повстання — хибна тактика, що збурити до повної й остаточної перемоги революції. Однак ця тактика існувала і відповідала умовам того часу.

Декабристи розпочали повстання без врахування цього у Росії ще не визріла революційна ситуація. Вони обрали моментом для виступу династичну кризові — тимчасове і незначне явище, що не являло собою кризові «верхів», а лише вносило деяку дезорганізованість в середовище панівного класу — поміщиків й царизму.

Наявність в ідеології і тактиці дворянських революціонерів істотної долі консервативних традицій, що віками складалися в середовищі дворянства як привілейованої касти, спричинилася до нерішучості, схильності до компромісів, пасивності перших борців за свободу.

Безперечною заслугою дворянських революціонерів було б ті, що смердоті зазаради інтересів народу, зокрема селянства, знехтували власними привілеями і виступили проти свого класу. Алі тих ж декабристи, дбаючи про поліпшення долі народу, водночас боялися залучати його до боротьби. Це був парадокс, породжений умовами кріпосної епохи. Загальну думку про ставлення дворянських революціонерів до народних мас висловив Про. У. Поджіо: «Народ знемагав у рабстві, в невігластві, й ми ухилялися від нього; уникали цого вибуху… Військові поселення, варварське обходження поміщиків та притаманне усім самоправність із селянами, — котрі були б нам сили; — але й ми їхнього обминули, щоб не ввергати сус-пільство в неминучі розрухи…». Про. Про. Бестужев-Марлінський також відверто визнавав: «Ми найбільше боялися народної революції; бо вона не може не бути кровопролитною й тривалою…».

Декабристи очолили кілька тисяч солдатів й вступив у боротьбу, майже напевне знаючи наперед чи відчуваючи приреченість своєї благородної справ на невдачу, І усе ж таки нерівний поєдинок їхнього з самодержавством відбувся і означав вухо фатального кінця старого ладу. З іскри, викресаної цією героїчною сутичкою революціонерів із царатом, із годиною розгорілось велике полум «я російської революції.

Важко переоцінити значення десятирічної діяльності таємних товариств дворянських революціонерів та їхнього збройного повстання проти самодержавства. Грім гармат на Петровській площі в Петербурзі та на засніжених полях України провістив вушко визвольного руху, в якому декабристи стали піонерами. Про. І. Герцен через 25 років после цих подій проникливе писавши: «Мовчанню, німій бездіяльності було б покладено край; із висоти своєї шибениці ці люди збудили душу в нового покоління;

Десятиріччями лютувала царська реакція, придушуючи будь-які прояви опозиції та протесту в суспільстві. Алі революційні ідеї, посіяні декабристами, не загинули. Вони знайшли собі шлях до умів й сердець нового покоління борців за свободу.

1. Сергієнко Р. Я. Декабристи та його революційні традиції на Украине.

(укр. мові) — До.: «Наукова думка», 1976.

2. Семенова А. В. Тимчасовий революційне уряд у планах декабристів. -М.: Думка, !982.-206с.