Південна Україна як поле боротьби символічних універсумів

ПІВДЕННА УКРАЇНА ЯК ПОЛЕ БОРОТЬБИ СИМВОЛІЧНИХ УНІВЕРСАМІВ

Візуальне осмислення реальності - одна з суттєвих прикмет нашого часу, результат впливу постмодерністських уявлень на процеси сприйняття й репрезентації минулого й теперішнього. Фахівці констатують оформлення дослідження образів-символів в окремий міждисциплінарний дослідницький напрям. «Образи країни, регіону, влади, Іншого, окремого індивіда у найрізноманітніших конфігураціях мерехтять у наукових, політичних, культурних дискусіях… Зображення (образ, імідж) дає змогу сполучити реальне й ідеальне, колективне й індивідуальне, когнітивне й ідеологічне. Воно органічно входить у сферу репрезентації, хоч і не завжди легко відповісти на прості, здавалося, б питання: де формуються образи — у свідомості, у пам’яті, в уяві? Як вони функціонують? Як співвідносяться з реальністю? Чому ідеологи опановують сферу віртуального активніше, ніж науковці?».

Просторові образи й символи займають особливо помітне місце у світосприйманні сучасної людини — адже з ними асоціюється відчуття Дому. Водночас образи формують символічні кордони між «нашим» і «не нашим», і тому вони завжди емоційно насичені і здатні жити власним життям. Як слушно констатує О. Сухомлинов, саме заангажованість знаковими та культурними протиставленнями надає кордону особливий семіотичний статус «конфліктної зони» з властивою їй нестійкістю. «На пограниччі культури відчувають постійні зовнішні впливи, тому кристалізуються, а часом модифікуються у специфічну регіональну субкультуру, екзистенційну філософію та ідеологію приватної вітчизни».

За точним спостереженням Д. Замятіна, формування географічних образів відбувається на кордонах різних культур, у тих пограничних, фронтирних зонах, в яких здійснюється процес взаємонакладання (і еклектичного змішування) традиційних культурних інтересів. Фронтирам, прообразом яких став класичний американський, притаманна особлива топологія, яка потребує і власного ментально-географічного картографування. У геоісторичних дослідженнях доволі абстрактні історико-культурні простори — уже не географічний фон, а одні з головних героїв самого дослідження.

Вибудова у такому контексті синтетичного образу регіону передбачає його представлення водночас і як інтелектуального конструкту і як феномена суспільної думки. Доцільно скористатися при цьому методологічним ключем, запропонованим Замятіним — «метаінтерпретації анаморфованих просторів». Продуктивним для дослідження параметрів образних інтерпретацій виявилося також уведене німецькими науковцями Д. Далманном та М. Лепсіусом поняття «соціально-морального середовища». Воно формується внаслідок взаємодії багатьох структурних параметрів, таких як релігія, регіональні традиції, господарське становище, культурна орієнтація, зовнішній тиск. Соціально-моральне середовище — головний фактор впливу на формування регіональних та локальних ідентичностей. Відповідний концепт, застосовуваний до Південної України, дає змогу пояснити витоки специфічної конфліктності, притаманної соціумам, в яких форсована модернізація поглибила поляризацію по лінії «ми — вони», «свої - чужі».

За І.Зваричем, «побудований на міфологізації проблеми „двох Україн“ образ „донецьких“ в результаті отримав вкрай негативний відтінок. А східний регіон в цілому — незаслужену репутацію „бандитського“, наскрізь криміналізованого». У його баченні простір постає, з одного боку, як конкретна просторова реальність, а з другого — як своєрідний узагальнений метаобраз. Простір, отже, одночасно виступає і як географічна, політична, соціальна реальність, і як її модель. Такий підхід відкриває перед мешканцями певних територій нові можливості самоідентифікації. Водночас він розширює можливості викривлених трактувань сутності соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в регіоні, і цим успішно користуються маніпулятори суспільною свідомістю.

Інформаційна революція привнесла в наше життя бурхливий розвиток горизонтальних мереж інтерактивної комунікації. Блоги, форуми, БМБ-повідомлення не без успіху конкурують з традиційними засобами масової інформації за вплив на суспільні настрої. україна південний конфліктність У такий спосіб протестні політичні рухи здобули ресурс, непідконтрольний нічиєму впливу. При цьому відбувається, якщо застосовувати термінологію Ж. Бодріяра, «розмноження симулякрів» і формування «гіперреальності», «віртуальної трансреальності». Кордон між фактом та ілюзією, між моральністю та аморалізмом руйнується і зрештою зникає, і вже нікого не шокують навіть звинувачення у державній зраді. А соціум чи його частини втрачають відчуття позитивної налаштованості на зміни — адже досі вони оберталися, як правило, погіршенням соціального самопочуття людей.

Відтворити «образ простору» сьогодні немислимо без усвідомлення місця й ролі кордону як маркера. Тому «образи» кордонів і погранич виступають як самостійний об'єкт вивчення, причому предметом аналізу стають як процес і закономірності формування «образів», так і їхнє функціонування у межах певних територіальних і ментальних просторів. Запропонований французьким урбаністом Жаном Готтманом термін «іконографія» виявився найбільш продуктивним для аналізу уявлень у самоорганізованих просторах — систем символів, образів, публічних дій, усього того, що демонструє групову солідарність і створює мережу взаємодій. Оформилася предметна сфера «образної географії», «географії уявлень», в межах якої вивчаються закономірності формування географічних образів, їхня структура й специфіка, своєрідні «кордони локальності». Як правило, від цих ідей відштовхується цілий напрям імажинальної географії, який досліджує вплив відповідних символів на маркування «місць пам’яті» та формування локальних хронотопів.

Регіон Південної України став об'єктом досліджень в імажинальній географії порівняно недавно. Про гострі «бої без правил», які точаться у сфері його образної репрезентації, докладно йшлося у вже згадуваній колективній монографії «Схід і Південь України: час, простір, соціум». Від часу виходу у світ її першого тому гуманітарна катастрофа в Донбасі набрала виразних обрисів, а образні репрезентації «своїх» та «чужих» у вітчизняному й російському політичних дискурсах межують з «міфами найбільш згубної сили» (І. Дзюба). Отже, є сенс подивитися уважно на ціннісно-ідентичнісний вимір вітчизняної політичної реальності станом на кінець 2015 р.

Ментальність, ідентичність, регіональні суспільні настрої.

У наш час, констатує І.Дзюба, людина дедалі більше має справу не з предметним світом, а з його моделями, знаками, символами, тобто з вторинним матеріалом. Це до певної міри може збільшувати її інтелектуальні можливості, але небезпечно збіднює емоційний і духовний світ, пригнічує вольові якості. Відбулася немовби своєрідна психологічна деформація простору і часу — воднораз стиснення і розширення їх, зміщення їхніх векторів. Ціннісний цинізм набирає значення симптому соціальної патології. Це особливо відчувається у зонах погранич.

Задовго до збройного конфлікту у Донбасі політологи звертали увагу на те, що в регіоні успішно діє метод залякування «східняків» «западенцями», яких зображають нащадками бандитів і вбивць. «Якщо так звані хазяї Сходу і Півдня й надалі проводитимуть таку політику, залякуючи людей примусовою українізацією, — наголошував О. Майборода, — небезпека ізоляції однієї частини України від іншої зростатиме, і жоден універсал не усуне перешкоду на шляху до національної єдності». Прогноз виявився точним.

Утвердження (хоча й дуже поступове, багато в чому недоосмислене) нелінійних підходів до вітчизняної історії диктує необхідність окреслення конфігурації й темпоральності субрегіональних систем. Кожна з них представляється не стільки як сформована історичними умовами об'єктивна даність, скільки як продукт уяви, обмежений певними кордонами. У баченні російського регіонознавця С. Маловічка нова локальна історія відмовляється від традиційних територіальних/адміністративних зразків і зосереджує увагу на «просторі.»" й «просторових образах», виявляє інтерес до «способу життя», «культурного значення.»" тощо… Держава, нація, локальна спільнота розглядаються не як територіально-генетичні «закономірності», а як винаходи і/чи конструкції, в історії яких важливо виявляти підтримуючі й культурні фактори, зв’язок соціального й культурного простору, пейзажу й ідентичності" .

У рамках такого підходу проблеми ментальності й ідентичності постають у ролі методологічного ключа, пояснювальної парадигми. Хоч більшість аналітиків, які представляють південноукраїнський регіон, схильна до констатації того факту, що вироблена у радянські часи патерналістська модель підтримки культури за умов незалежності виявилася неефективною. Українська етнонація продемонструвала виразні ознаки своєрідної автоетнофобії, коли багато українців навіть не маскували власну нелюбов до всього українського. Найбільш запитаний в українському суспільстві образ традиції як бренду внаслідок прагнення до його якомога яскравішої візуалізації часто справляв вплив, протилежний очікуваному. Як констатує дніпропетровський історик В. Пекарчук, суперечливий перебіг розбудови демократичного суспільства в Україні призвів до еклектичного нашарування у свідомості пересічного українця різних, часом взаємно несумісних світоглядів, а як наслідок — до відсутності у чималої кількості співгромадян глибоких переконань та світоглядних устоїв. «Громадяни часто плутаються у тенетах власних ідентичностей, одночасно вважаючи себе, скажімо, і українцем, і слов’янином, і євразійцем, і європейцем, причому національна ідентичність і патріотичні почуття щодо власної країни часто виявляються у них далеко не першорядними».

Якщо говорити у цьому контексті про специфіку південноукраїнського регіону, то він демонструє таке розмаїття траєкторій розвитку з власними біфуркаційними фазами, культурних стилів, історичних драм, що говорити про ментальність та ідентичність в узагальненому вимірі взагалі не доводиться. Тут співіснують і перебувають у стані гострого конфлікту різні системи світобачень, реагування на виклики, уявлення про моральність/аморальність тощо. Тому варто говорити окремо про кримську, одеську, дніпропетровську, донецьку ідентичність з відповідними поправками на виклики «неотурбулентності». Фахівці фокусують при цьому увагу як на базово-світоглядних суперечностях, так і на системах самоствердження, застосовуваних місцевими елітами.

Соціальні потрясіння й кризи, ціннісна невизначеність, констатує Ю. Шайгородський, спонукують суспільну свідомість до певних спрощень. У ролі пояснювальних моделей за таких умов виступають міфи. Закладена у фундамент будь-якого міфу сукупність символів, хоч і не наближає до раціональних пояснень дійсності, створює привабливу для маси систему ілюзій, надаючи продукованим образам видимості несуперечливої аксіоматичності. Тому можливість знищити міф — це міф. Руйнування одного міфу неминуче призводить до створення нового. Деміфологізація призводить до ціннісних зсувів. Свідомість перебуває у стані, який Л. Фестінгер назвав «когнітивним дисонансом».

«Гібридна війна», в яку виявилася втягнутою Україна, довела до крайньої межі ступінь поляризації у суспільних настроях. Політичні й наукові дискурси стали не просто емоційно забарвленими, але й підвладними логіці бінарних опозицій на психологічному рівні. Люди у своїй масі стають заручниками почуттів незахищеності, руйнування соціальних зв’язків, ущемлення прав особи. Така психічна налаштованість створює сприятливий ґрунт для «кодування стереотипами», базованими на розмежуванні «своїх» і «чужих», формування у суспільній свідомості «образу ворога». Як наслідок, вона супроводиться поширенням агресивності, примирливим ставленням до насильства, ксенофобськими проявами.

Ідентифікаційні кризи, у стані яких перманентно перебуває Україна — прямий наслідок криз соціальних інститутів, постійного перерозподілу лояльностей після чергової рокіровки на владному Олімпі, девальвації усіх ідеологій. Колективна ідентичність у будьякому її вимірі - територіальному, мовному, конфесійному — розмивається до такої міри, що стає беззмістовною метафорою. Дедалі частіше говорять про «неврози невизнання», «соціальний аутизм», навіть про «некрофілію культури».

Історико-географічні образи, які впливають на самопочуття й самоідентифікації у таких ситуаціях, зазвичай мають на собі відбиток перехідності. У рамках мережевого підходу поняття «культурний ландшафт», «локус», «хронотоп» набувають рис невизначеності - поняття «дім», приміром, у зоні збройних зіткнень втратило ознаки маркеру соціального статусу людини й соціальної ієрархії як такої. Просторово-часова модель регіону бойових дій на Донбасі взагалі втрачає зв’язок не лише з реальними адміністративними кордонами, але й взагалі з простором повсякденного побуту людини. Модуси самоідентифікацій вирішальною мірою залежать від ментальних порогових кордонів, які кожен вибудовує сам у власній свідомості. Найчастіше вони постають у вигляді своєрідних квазікордонів — певних символічних рамок, що позначають допустимість контактів чи небезпеку конфліктів, аж до здатних становити загрозу життю. Саме на такій основі формується у зонах зіткнень особливий тип сприйняття географічного простору, максимально залежний від політичної кон’юнктури. У цьому розумінні фахівці говорять про автономне існування географічних образів, що можуть жити за власними законами. При цьому кордони реального й уявного історичного простору стираються, а явища своєрідної гібридності суспільних уявлень проступають дедалі чіткіше.

Подобається це нам чи ні, формування образів у зонах погранич відбувається під значним впливом когнітивної психології. Той чи інший центр тяжіння, помножений на своєрідний «тиск середовища», здатен навіть проти волі індивіда коригувати оціночні ракурси. «Наслідком є те, що мотивація поведінки людей визначається не самою реальністю, а її суб'єктивною інтерпретацією».

Вже згадуваний М. Мінаков ще у 2010 р. попереджав про небезпеку «мови дистопії», коли різні регіони України живуть під потужним впливом різних типів ресентименту. Там, де значна частина соціуму ще ностальгує за «радянськими здобутками», виникає бажання «подолати етнічність», яке узгоджується з нерозумінням можливостей громадянського суспільства. Дистопічне політичне протистояння поза усякими раціональними рамками живиться логікою бінарних опозицій і діями за принципом «або-або». За таких умов поняття відповідальності взагалі позбавлене сенсу. При цьому суспільство швидко втрачає індустріальну спадщину, а соціальні й політичні інститути стають усе менш сучасними.

Іспанська журналістка Пілар Бонет сьогодні констатує: Донбас неймовірно важкий у сприйнятті. «Це — рана, яка гниє». Мільйони людей перебувають у «нестійкому» становищі, позбавлені дому, необхідних документів. Без суттєвих якісних змін, не лише на регіональному, але й на загальнодержавному рівні шансів вийти із цього стану в України немає. Лише модернізація й демократизація країни створять сприятливі умови для розв’язання територіальних проблем.

З огляду на сказане продуктивним в сучасній репрезентації регіонів вважається соціально-психологічний підхід в його біхевіористській версії, який дає змогу простежити зв’язок мотивацій, самоідентифікацій, політичної поведінки населення. Доводиться мати на увазі, що образи, які формуються у зонах погранич, завжди тією чи іншою мірою ідеологічно навантажені і залежать від політичної кон’юнктури. У слабких державах вони зазвичай постають як компенсаторні. Польська дослідниця Йоанна Курчевська виділяє, приміром, два протилежні зразки «буття на кордоні». «Орієнтація на кордон» у її баченні пов’язана з комплексом «обложеної фортеці» і ксенофобськими, сповненими претензій настановами (як-от «кресові дискурси»). «Орієнтація на прикордоння», навпаки, пропагує відкритість, терпимість, гармонію у відносинах. Йдеться про нові зразки емоційно-інтелектуальних реакцій, які трансформуються у соціальний капітал, стають джерелом багатства життєвого досвіду.

Хоч як ставитися до феномена колективної (регіональної) ідентичності, сутність його неможливо прояснити без занурення у складну сферу етнічності. Тут важко обійтися без аналізу особливостей зайнятості та соціально-політичної стратифікації населення регіону та його окремих частин — навіть якщо етнічна конфліктність не виходить назовні або маскується сторонніми впливами.

Утримуватися в рамках наукового дискурсу при дослідженні ментальних просторових образів допомагає метагеографія — міждисциплінарна галузь знання, сфокусована на дослідженні процесів сприйняття інакшості і метафоричного творення «уявлених» спільнот. Виникнувши на грунті класичної геополітики, з одного боку, і феноменологічних підходів до вивчення простору, з другого, метагеографія «освоїла» здобутки семіотики й культурного ландшафтознавства і створила на цій основі систему аналізу екзистенційного досвіду осмислення й переживання культурних та інших травм, пов’язаних із зіткненням різних способів життя, релігійних і культурних ідей. На цій основі вибудовуються метагеографічні образи «розламів», які відображають у концентрованому вигляді негативну енергетику міжцивілізаційних, міжкультурних, міжетнічних та інших взаємодій. У різних типах дискурсів простір постає як доленосний, екзистенційний, навіть онтологічний.

За допомогою метагеографічного моделювання нескладно відтворити й міфологічну канву сприйняття подій більш віддаленого минулого — аж до прояснення витоків усього «українського проекту» в тому вигляді, в якому він складався упродовж століть. Україні самою долею судилося стати об'єктом міждержавних зіткнень і міжцивілізаційних впливів. Як було показано вище, середземноморський та східний впливи матеріалізувалися у експансії на території східного слов’янства степових номадів, мілетських і генуезько-венеціанських торгових корпорацій, Візантії, Золотої Орди та Кримського ханства, Османської імперії. Північний цивілізаційний вектор створювала, починаючи з ХІІІ ст., зміцніла Московія, що еволюціонувала в напрямі Російської імперії. Західний вектор визначався впливом Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, німецького магдебурзького права, Ватикану. Незмінно гостре церковне протистояння визначалося складним переплетенням східноправославних, римсько-католицьких (і проміжних уніатських) та мусульманських релігійних течій. Можна дискутувати на тему, яка з потужних світових цивілізацій — західна чи східна — справила на Україну найбільший вплив, можна навіть — з невеликим, проте, успіхом — конструювати власну, українську цивілізацію. Але навряд чи хтось із дослідників ризикне відкидати факт спонтанного тяжіння території українського етноі націогенезу до двох «цивілізаційних магнітів» — Європи і Росії.

Фактор порубіжності відігравав у цьому тяжінні визначальну роль: до Європи тяжів український Захід, до Росії - Схід, а внаслідок успішного колонізаційного освоєння імперією — і Південь. Англійський теоретик геополітики Х.Дж. Маккіндер відштовхувався від цього факту, характеризуючи Україну як «культурний кордон Європи» і навіть як «географічну вісь світу», яка захищає Європу від потужного азійського тиску.

Російські фахівці-регіоналісти звертають увагу на те, що визначення кордонів того чи іншого регіону у процесі реалізації ідей регіональної інтеграції є непростою справою. Здебільшого тут діють критерії «доцільності» й «необхідності». На практиці ж при визначенні кордону доволі часто беруться до уваги «винайдені» (imagined, invented) регіони, визначені в руслі «ментальних карт». При цьому «ментальні карти» у головах різних гравців не співпадають: Україна, приміром, може розглядатися як частина «Європи», «Східної Європи», «Євразії» чи «пострадянського простору». «У будь-якому разі регіон — це те, що вважають регіоном» .

З цього погляду надзвичайно важливо простежити, як складався в уяві різних суспільних верств образ південноукраїнського регіону і відповідного йому типу світосприймання, який у Ю. Липи вкладався у формулу «чорноморський характер». Вдумливий дослідник чорноморського простору побачив у ньому не лише схильність до «нестримних вибухів», сполучення волі до героїчного з почуттям кривди. Він точно підмітив, що «еліта цих народів на схрещенні азійських і європейських первнів культури дуже часто не відрізняє в культурі свого природного від накинутого ззовні. Не раз навіть еліта приймає і деякий час пропагує ідеї, шкідливі для власного народу».

Якщо й не для всього регіону, то принаймні для Донбасу цю констатацію середини минулого століття можна розглядати як своєрідний прогноз. Радянська пропаганда чимало попрацювала над тим, щоб створити привабливий образ «Всесоюзної кочегарки», «і не один з моїх однолітків, зізнається І. Дзюба, відчував свою уявну причетність до слави цього імені - Донбас. Тільки згодом приходило розуміння того, якою дорогою ціною давалася ця слава і кочегарки, і рудні, і ливарні, і кузні - ціною хижацького спустошення „підземних комор“ донецької землі, затруєння атмосфери, жорстокої експлуатації робочого люду… За пропагандистським уславленням донецького робітництва як передового загону робітничого класу всього СРСР губилася справжня драматична картина сталінських чисток і розправ з „ворогами народу“, а за гімнами „пролетарському інтернаціоналізмові“ й прокляттями „українському буржуазному націоналізмові“ — цілеспрямоване, і пряме, і приховане, придушення української культури, українського слова».

Не йдеться про те, зауважує Дзюба, щоб іронізувати з міфів, якими тривалий час жила країна. Важливіше говорити про інше — про свідомо насаджуване фарисейство і самообманний характер тих формул патріотизму, які використовувалися для створення образу зразкового радянського краю з богатирським людом, якому «все задачи по плечу» — «образ, по-фарисейському експлуатований політиками минулого, і, як не дивно, оживлюваний сьогодні». Важливо при цьому уникати надмірної політизації регіональної специфіки — адже, як наголошують фахівці-політологи, гіперболізація відмінностей у релігійних і мовних пріоритетах, місцевих традиціях тощо здатна збільшувати дистанційованість у ставленні одних регіональних і етнічних спільнот до інших. «Відроджуються стереотипи ідентифікації населення за регіональними ознаками — „східняки“, „западенці“; засоби масової інформації тиражують „ярлики“ на кшталт „дони“, „донецькі“, „закарпатські“, наростає відчуженість населення різних регіонів».

Якщо говорити у цьому контексті про джерела відчуженості у суспільних настроях мешканців Півдня України, то вони значною мірою коренилися у обраній вітчизняною елітою моделі нації, яку відомий англійський українознавець Е. Вілсон назвав «сателітною». Те, що нею передбачався привілейований статус «корінного» населення порівняно з правами національних меншин, стало серйозним подразливим чинником. За констатацією Л. Нагорної, «концептуальні засади етнокультурної моделі української ідентичності не були сприйняті мешканцями урбанізованих районів Сходу і Півдня України, які, хоч і не зазнавали ніякої дискримінації, все ж були прикро вражені тим, що їх розглядають як об'єкт „дерусифікації“. Звуження російськомовного освітнього і інформаційного простору сприймалося русофонами як наступ на звичну для них двокультурну ідентичність, як порушення права на вибір мовно-культурної орієнтації». Всупереч намірам авторів мовно-культурного стратегічного курсу країни роль етнічності як ідентифікатора не зростала, а зменшувалася, поступово вичерпувалися і її емоційні ресурси .

Дослідник погранич не може обійти увагою складну проблему укорінення в суспільній свідомості архетипів — «емоційно-динамічних моделей», символічних образів, які формуються в ході процесів соціалізації особи і, як правило, нею не усвідомлюються. За І. Кресіною, «архетипи закарбовані у пам’яті людини острівцями „закодованої“ інформації, а в психіці - емоційно забарвленими переживаннями, залишками енергетичного етнокультурного піднесення (збудження). Акумульовані у такий спосіб, вони стають феноменом етнічної та національної пам’яті, міфології, сигніфікаторами культурної самобутності етносу чи нації». До певного часу архетипи існують і в індивідуальному, і в колективному несвідомому у латентному, притлумленому стані. Проте вони здатні до «розконсервації» і розрядки психічної енергії, можуть ставати важливими, а то й визначальними чинниками свідомості й поведінкових реакцій. Так, приміром, сконцентрували свою етнічну енергію кримські татари, повернувшись на землю предків.

Доволі часто енергія несвідомого стимулює «суміжну», релігійну функцію. Компенсаторні реакції є цілком природними у контексті посттоталітарного мислення. Зрештою, у людини завжди є потреба у щось вірити, віддаючи цій вірі всі душевні сили. Але пов’язана з цим схильність до інстинктивних настанов розширює простір ідеологічної міфотворчості.

Специфічність міжетнічних, етнопсихологічних та інших відносин в пограничних ареалах виявляється, отже, у значній питомій вазі ірраціонального компонента. Крім імовірного реального зіткнення інтересів «корінного населення» і мігрантів, тут діє фактор підсвідомої неприязні до «чужих», особливо якщо йдеться про наявність якихось задавнених вогнищ конфліктності, або якщо переселення були вимушеними. Здатність мігрантів до інтерактивної взаємодії суттєво залежить від ступеня втрати майна на попередньому місці проживання, наявності чи відсутності мовного бар'єра, можливості задоволення на новому місці релігійних та інших специфічних потреб.

Історичні образи, що формуються у дискурсивних практиках у вигляді «картин-репрезентацій», мають властивість швидко відокремлюватися від суб'єктів пізнавальної діяльності, формуючи багато в чому ілюзорний світ символів, знаків, культурних кодів. «Територія образів» останнім часом незмірно розширилася — від образів влади до образів країн і регіону, від образу Іншого — до образу Ворога. Візуалізація заміщує реальну картину штучною конструкцією, фантомом, знаком, і лише від чесності й порядності історика чи публіциста залежить, наскільки знак відбиває реальність. Нездорову конкуренцію професійному експертному знанню створюють різні «гібридні» моделі, що відтворюються у соціальних мережах, блогах, веб-сайтах. Наступ імітаційності на науковий пошук явно ускладнює процес реалізації гуманітарними та соціальними науками своєї критичної функції.

Можна навіть говорити про те, що уже доволі усталений на Заході напрям оформлення «образів-символів» докорінно змінює уявлення про сутність і функції геополітики як наукової дисципліни. Оновлюються навіть її «класичні» різновиди — неокласичні підходи уже не уподібнюють, як правило, державу живому організмові. Примітивний географічний детермінізм відходить у минуле; водночас на першому плані опиняється значимість людського капіталу, структура й конкурентоздатність національних економік, місце країни у глобальних мережевих структурах тощо. Однак державна територія і кордони у неокласичних підходах все ж лишаються визначальною даністю.

На відміну від неокласичних, підходи «критичної геополітики» (її ще називають «конструктивною» або «активною» політичною географією) фокусують увагу на проблемах геополітичної культури, символах, образах, уявленнях громадян про «природні» та «історичні» кордони тощо. Те, що Н. Дейвіс називав «запасом попереднього досвіду, крізь який фільтрується вся зовнішня інформація», формується не стільки географічними назвами й символічними кодами, скільки політичними поглядами, соціальними умовностями, особливостями емоційного світосприймання, релігійною вірою, традиційним історичним знанням. За Дж. Тоалом, пріоритетними сферами досліджень тут виступають національні традиції, геополітичні дискурси, просторові концепції в різних культурах (включно з концептами «місце», «район» тощо). Пошук відповідей на питання «що?», «де?», «хто?», «чому?» виявляється особливо продуктивним на матеріалі перехідних історичних періодів, у контексті взаємодії «своїх» і «чужих». За такого підходу простір виступає не як нейтральна для людини категорія — певні регіони стають національними символами, мобілізуються усі історико-культурні ресурси місця .

Історія порубіжжя цікава ще й тим, що вводить читача у складний світ просторових відносин і геополітичних впливів, допомагає зрозуміти вітчизняну історію у контексті світової. Цілком назрілою тому є розмова про вплив локальності на історіографічний процес та особливості «історіографічного районування», яку на українському матеріалі розпочав О. Журба. Саме в той час, коли рельєфно вимальовувалися обриси приграничних регіонів, почалося розмивання традиційних просвітницьких полів імперських історіографій, формування регіональних канонів історіописання. На нестабільність регіональних кордонів накладалася варіативність інтелектуальних традицій рухливого населення, що зумовило складну природу «історіографічного районування». «Українство не відроджувалося, а шукалося, конструювалося мислячими і письменними верствами розрізнених історичними долями „малоросій“, „слобожанщин“, „новоросій“, „україн“, „волиней“ тощо». Асинхронність історіографічних процесів у різних регіонах зумовила виразний територіальний дисбаланс дидактичної уваги в екскурсах національного минулого, який дається взнаки й сьогодні" .

Геополітичні й етностатусні уявлення на пограниччях формуються насамперед під впливом тих позитивних і негативних стереотипів, які зумовлені самим фактом наявності кордону. Створювані значною мірою на грунті традиційної ієрархічної шкали повноцінних/неповноцінних етносів, історичних/неісторичних націй, вони є вкрай ідеологізованими і несуть на собі виразний відбиток міфотворчості. Природно, що ступінь цієї міфотворчості визначається насамперед зіткненням цивілізаційних впливів та імперських амбіцій. Але не можна не бачити й відображення в образах погранич (як і у будь-яких інших образах) тих реальних характеристик об'єкта сприйняття, які формуються історичним досвідом. Ракурс такого бачення може бути просторовим (з врахуванням регіональних і місцевих відмінностей), темпоральним (що дає змогу простежувати еволюцію образів регіону у часі), політико-культурним (із включенням етнонаціональних стереотипів і міфів), політико-психологічним (із розглядом цих стереотипів як на раціональному, так і на неусвідомленому рівні). Підсвідомий рівень сприйняття погранич досліджувати надзвичайно важливо, оскільки по різні боки кордону формуються емоційні, як правило, протилежно спрямовані стереотипи, де образи агресорів і жертв постійно міняються місцями. Для науки тут завжди існує проблема інтерпретацій і реінтерпретацій, фіксації в історичній пам’яті чи, навпаки, «приглушення» тих або інших сюжетів, вироблення принципів транспонування «жахливих спогадів» у свідомість наступних поколінь.

Міфи, які виникають у дезорієнтованому, поляризованому соціумі, несуть у собі потужний заряд деструкції, що на матеріалі Донбасу переконливо показала О. Тараненко. Донецьк перетворився на місто-міф, причому відстань від «вугільно-трояндового» містамільйонера й особливого шахтарського характеру до кримінального центру «беспредела» й бандитської «столиці» було пройдено напрочуд швидко. Відповіддю на заклики «обтягнути весь Донбас колючим дротом» стали компенсаторні скіфо-сарматські аналогії і ностальгія за «світом, який ми втратили». Створення міфів є природною потребою, вважає авторка, але будь-які міфи поглиблюються поляризацією по лінії «свої - чужі», породжують вигідні комусь ідеологеми. «Допоки живемо віртуальним життям вигаданих кимось за нас міфів, неспинно спливає реальний час нашого неповторного життя».

Соціологи Донбасу неодноразово констатували притаманний його мешканцям невисокий рівень національно-громадянського самоусвідомлення. Проведене у 2005 р. соціологами з Донецького державного університету управління дослідження відповідності процесів сприйняття українського громадянства і процесів становлення української політичної нації привело до невтішного висновку: навіть українці за національністю доволі часто схилялися до негативної відповіді на порушене питання, не ідентифікуючи громадянство України з приналежністю до української нації. Соціологи дійшли висновку, що більшість населення Донецького регіону на той час ще не були готові усвідомлено сприймати принцип «держава-нація», домінуючий в країнах розвиненої демократії. Більшість респондентів поняття «нація» часто змішувала або плутала з етнонаціональними особливостями національностей, що входять до складу української нації, схиляючись до сприйняття принципу «нації по крові». На наш погляд, тут було доволі точно підмічене джерело амбівалентності місцевих самоідентифікацій, яка нині дістає прояв у патологічній ненависті дезорієнтованих прибічників сепаратистів до «укрів».

Кримчанин М. Кузьмін ще 2006 р. зауважив, що ідентичнісна самоідентифікація ускладнюється, коли «починається історія з географією». Національній державі легше «винаходити традицію», використовуючи і історичні, і географічні міфи для створення пантеону священних предків і священних рубежів. Коли ж йдеться про регіональну ідентичність, то конструювання «уявних співтовариств» може приховувати в собі небезпеку для державних інститутів. Ідентичність тут задає параметри не стільки регіонального єднання, скільки регіонального розмежування, і отже, містить цілий набір ризиків для політичної стабільності і навіть цілісності держави. Конструювання регіонів як значущих структурних елементів соціального й політичного простору потребує власної міфології, але вона зазвичай «шкутильгає» .

Відкритість територіальних та комунікаційних кордонів, констатував у 2011 р. вітчизняний аналітик М. Басараб, створює нові виклики для етнічної ідентичності. Бренд захисту етнічної ідентичності породжує додатковий запит на сепаратизм. Показовим прикладом цього у баченні дослідника є т.зв. східноукраїнський сепаратизм. «Переконання місцевої промислової еліти та певної частини населення у тому, що регіон є донором усіх інших областей України, підживлюється ідеологемою існування східноукраїнського квазіетносу — російськомовних українців. Економічний раціоналізм місцевої еліти прикривається тим, що нібито протягом тривалого часу зі східних українців витворився окремий різновид українців, який, усе ж зберігаючи українське етнічне коріння, має суттєві мовні та ментальні запозичення від росіян». Задля мінімізації міжетнічної конфліктності, наголошував аналітик, необхідно застосовувати чітку градацію для реальних і удаваних самозахисних ініціатив етносів .

Ані влада, ані інтелектуали, проте, не схильні були надавати великого значення гуманітарній політиці як такій, не кажучи вже про тонкощі градації будь-яких самозахисних ініціатив. П. Рудяков вбачав еклектичність гуманітарної ситуації в Україні у тому, що гуманітарну сферу складають різні стихії-сегменти, які функціонують у режимі неспіввідносності одна з одною, а також у присутності «розсіяної ідентичності» — з переводом у площину дискусій уявлень про українську національну ідентичність як таку. «Замість спільного гуманітарного простору спостерігається консервація стихійної, закріпленої ситуативно сукупності окремих макро-, мікро-, мініпросторів, частина яких не лише не співвідноситься з рештою, але у ряді випадків перебуває у прямому конфлікті з деякими з них. Фактором, який ще погіршує ситуацію, варто вважати прагнення до того, щоб всупереч здоровому глузду й логіці культивувати конфліктність, зводячи її у ранг достоїнства і навіть важливої особливості національного характеру» .

Українцям, констатує Є. Головаха, органічно притаманний ізоляціонізм. В Європі головна цінність — толерантність, терпиме ставлення до позиції опонента і намагання знайти консенсус, тобто рішення, яке не утискає жодну сторону. У нас такої цінності ще не сформовано. Замість того, щоб консолідуватися, ми відмежовуємося один від одного. Але будь-який ригоризм є проявом обмеженості мислення, коли шукають не спосіб вирішення проблеми, а винного.

Це глухий кут. Крім регіональних та ідеологічних розколів, в Україні існує традиційний розкол між владою, яка намагається узурпувати всі повноваження, й ображеною опозицією. Немає єдності в питанні про те, що робити з Донбасом. Одні вважають, що Донбас треба інтегрувати й відновлювати, хтось виступає за те, що проблему Донбасу можна вирішити лише воєнним шляхом, і треба негайно наступати. А хтось вважає, що треба на лінії розмежування побудувати стіну й відгородитися від окупованих територій. «І саме в цьому влада з опозицією так само не може знайти спільного знаменника. А це — питання майбутнього країни, а не ідеологій. Треба знайти консенсус, який полягатиме не в наклеюванні ярликів — „зрада“ чи „перемога“, а у відбитті інтересів значних прошарків населення». У разі утисків цих інтересів матимемо поглиблення конфлікту. Якщо ділити суспільство на патріотів, ворогів і «п'яту колону», є загроза стати другою Росією — навіть «з позицій патріотизму, вишиванок і крашанок у руках» .

У цьому зв’язку варто говорити про серйозні вади усіх аспектів вітчизняної гуманітарної політики, насамперед етнополітичного, мовного, конфесійного. Упродовж усіх років незалежності владні структури не звертали належної уваги на те, що, за даними перепису 1989 р., у чотирьох найбільших містах Донеччини — Донецьку, Маріуполі, Макіївці та Горлівці - росіяни переважали за кількістю українське населення. Перепис 2001 р. засвідчив переважання росіян у Донецьку, Макіївці, Єнакієвому. Загалом же пропорція «українці - росіяни» у більшості міст Донецької і Луганської областей тяжіла до співвідношення «50:50». Якщо ж врахувати, що значний відсоток етнічних українців звик відносити себе до російського культурного кола або ідентифікував себе як «біетнорів» (термін В. Хмелька) — людей із подвійною українсько-російською ідентичністю, стає очевидним, що гуманітарна політика в регіоні мала бути більш гнучкою й диференційованою. «Українізувати» Донбас потрібно було не беззмістовними закликами, а реальними протекціоністськими заходами, які мали підносити крок за кроком престиж національних цінностей і поведінкових моделей.

Сказане насамперед стосується мовної сфери, де три — як мінімум — функції мови (як засобу комунікації, засобу забезпечення доступу до культури і як маркера ідентичності) потребували зважених і диференційованих підходів. Те, що 92% респондентів у південно-східному регіоні під час соціологічних опитувань віддавали перевагу російській мові, означало, за Д. Арелем, що мова для цієї категорії громадян виступає як засіб репрезентації системи цінностей, кодів і значень. Вимоги надання російській мові статусу другої державної, доводив відомий канадський українознавець, лунають не тому, що мешканцям південного Сходу не дають вільно користуватися своєю мовою — останні хочуть мати символічне підтвердження того, що вони в українській політиці значать стільки ж, скільки й громадяни Центру і Заходу. Але влада витратила величезні суми не на роз’яснювальну роботу щодо недоцільності впровадження двомовності на офіційному рівні, а на титрування чи дублювання українською мовою російських фільмів і програм, що, природно, збільшувало потенціал невдоволення у російськомовному середовищі.

Те, що у збройному протистоянні в Донбасі мовний фактор невдовзі відійшов на другий план, зовсім не означає, що в ціннісній системі його мешканців мова не відіграє істотної ролі. Як показав В. Кімліка, дебати про регіональні мови ніколи не бувають дебатами тільки про мови. Для кожної мовної групи багато важить визначення їхньої мови як фактора реального самовизначення. І якщо в процесі врегулювання конфлікту влада знов за своєю звичкою відмовлятиметься від будь-яких компромісів у мовному питанні, цей процес може істотно загальмуватися. «Треба менше тарних заяв і більше практичних справ, — це думка екс-голови військово-цивільної адміністрації Донецької області О. Кіхтенка. — … Не можна робити з Донбасу, нашої землі, ворогів України. Усе, що зараз рветься, блокується, працює не лише проти окупованих територій, а й проти всієї України».

Романтичне захоплення українського політичного істеблішменту ідеями «національного відродження» (з переважно етнічним підтекстом) ускладнило й релігійну ситуацію в країні, стимулюючи тенденцію до локально-регіональних релігійних самоідентифікацій. Як і скрізь в Україні, у південному регіоні після здобуття незалежності відбувся своєрідний «релігійний ренесанс» — зростання довіри до релігії й церкви значно збільшило вплив цих суспільних інститутів на політичне життя й соціонормативну культуру. Однак паралельні процеси політизації релігійного життя й релігієзації політики розвивалися вкрай суперечливо. Домінуючий вплив у регіоні зберігала православна церква в її канонічній версії, приходи якої перебували під юрисдикцією Московського патріархату. Але поява в руслі українізаційної політики ще двох гілок православ’я — Української православної церкви Київського патріархату та Української автокефальної православної церкви — внесла додаткову порцію сум’яття у суспільну свідомість, створила болючу проблему поділу церковного майна. Поки три православні конфесії змагалися за сфери впливу і майно, значно активізувалися, особливо в Донбасі, нетрадиційні релігійні організації, насамперед протестантські об'єднання баптистів, п’ятидесятників тощо. У Криму найпоширенішою конфесією поступово стали мусульмани — станом на початок 2007 р. вони контролювали на півострові 50,7% від загальної кількості релігійних громад.

Вражаючі зміни у релігійних самоідентифікаціях молоді регіону зафіксували соціологічні опитування. У моніторингу, який проводився серед студентів Миколаївського педагогічного інституту, графи «віруючий», «православний» вперше з’явилися у 1989 р. Тоді атеїстами й невіруючими назвали себе 68,3% студентів — тиск радянської пропаганди ще був дуже відчутний. Але вже у 1995 р. про свою релігійність заявили 69,1% опитаних. Загалом, за даними Центру О. Разумкова, у 2002 р. до числа невіруючих, переконаних атеїстів та байдужих до релігії віднесли себе лише 22% респондентів у південному, 23,7% - у східному регіоні, 16,2% у АРК. За висновками фахівців, рівень релігійної самоідентифікації в Україні на той час був одним із найвищих у Європі. Хоча з врахуванням кількості тих, хто реально є оцерковленим, відвідуючи регулярно храми і дотримуючись інтенсивних релігійних практик, релігієзнавці дійшли висновку, що «в самоідентифікації себе як віруючих домінує саме культурно-цивілізаційна ідентичність (індивідуалізована релігійність), а не конфесійна». Водночас вони констатували, що темпи зростання активності віруючих в областях Південного, Східного та Центрального макрорегіонів були значно вищими, порівняно з цим показником у межах Західного макрорегіону.

Проаналізувавши глибинні причини конфлікту на Сході України, група американських і європейських аналітиків оприлюднила свої міркування на сторінках газети «Вашингтон пост». Дошукувалися, зрозуміло, його етнічних та культурних коренів, за аналогією з конфліктами на Балканах, Близькому Сході, у Середній Азії. Утім, дійшли висновку, що тут ані етнічні, ані культурні відмінності, хоч і є в наявності, підстав для воєнних дій у собі не містили. Значно більше важили незважені дії політиків, насамперед російських, штучно підігріті почуття, сфабриковані диверсії, цілеспрямовані пропагандистські акції. Але всі ці чинники не дали б такого швидкого «ефекту», якби російсько-український кордон не був «прозорим» аж до його майже повної відсутності. І ще — якби українська влада вчасно і адекватно реагувала на попередження соціологів про те, що в Україні існує меншою мірою 8 різних кластерних груп, які дають підставу говорити про «вісім Україн», і що 16,3% опитаних — переважно мешканців Сходу і Півдня — не хочуть ототожнювати себе з українськими націоналістами. Попередня київська влада по суті «проспала» процес кристалізації групових ідентичностей у Донбасі на «гібридній» основі, а нинішня зробила ставку на силу там, де можливості пошуку порозуміння ще не були вичерпані.

Фахівці кваліфікують сучасну Україну як одне з найбільш поліконфесійних суспільств Європи, «де складним візерунком переплелися православні, католицькі, протестантські, мусульманські, іудейські, нетрадиційні віросповідання різної міри поширеності та інституйованості. Вже самий факт співіснування численних конфесій, абсолютна більшість яких — лише тло для кількох домінуючих в етнокультурному середовищі церковних структур, стає досить вагомим каталізатором роз'єднаності та конфліктів». Вітчизняні релігієзнавці майже одностайні у висновку, що на українському ґрунті міжконфесійні конфлікти набули специфічного характеру — стали не просто конфліктами інтересів, а й зіткненням етнокультурних ідентичностей, конфліктами етнічного й геополітичного вибору, своєрідною екстраполяцією серйозних відмінностей у поглядах на сутність, форми і шляхи реалізації «українського проекту». Розколи у церковних структурах — постійне джерело нетерпимості й ксенофобії.

Політизована етнічність — чинник, подразливий ще більшою мірою. Історія співжиття етносів на суміжних чи спільних територіях — це майже суцільне «з'ясування відносин». Зрештою, у кожного з етносів — своя правда і своє уявлення про справедливість.

«Протистояння „ми — вони“ в етнічному конфлікті здатне зберігати ситуацію непримиренності упродовж десятиліть».

Збройний конфлікт на Донбасі не є суто етнічним і навіть етнополітичним — російське втручання зробило його міждержавним і таким, що не піддається кваліфікації у традиційних вимірах. Однак фактор етнічності у ньому відіграє далеко не останню роль — в очах бойовиків саме «укри» є джерелом постійних небезпек, «бандерівщини», на цій основі і продукуються фобії. За В. Котигоренком, «побоювання „іншого“ продукує почуття недовіри до нього, викликає інстинктивне бажання запобігти можливій (майже завжди позірній) небезпеці. Такого роду запобігання набуває форми „превентивних дій“, які провокують відповідну реакцію з боку іншої сторони. Причому, „превентивні дії“ нерідко провокуються обома сторонами одночасно… У випадках правового аналізу конфлікту та механізмів його розв’язання, коли треба враховувати правосуб'єктність сторін протистояння, етнічний зміст такого конфлікту доцільно визначати не за етнічною належністю учасників, а за змістом протиріч і характером предмета конфлікту, який у свою чергу, залежить від суспільної сфери, в якій він присутній». До визначення типу конфлікту на сході України найбільше підходить кваліфікація його як територіально-статусного, ускладненого іноземним втручанням. Водночас його можна охарактеризувати як конфлікт «некерованих емоцій», соціально-психологічний у своїй основі. Своєрідна «естетика переживання» стимулює схильність до агресивно-насильницьких методів розв’язання протиріч.

До конфліктної ситуації у Донбасі застосовний і такий викривлений образ Іншого, який зазвичай передається поняттям ресентимент. Уведений у науковий обіг Ф. Ніцше для передачі ціннісних деформацій у людській уяві, цей термін виявився продуктивним в аналізі на психологічному рівні міжетнічних та міжконфесійних відносин. У французькій мові, звідки він запозичений, цей термін слугує на означення цілого комплексу негативних емоцій, таких як злостивість, заздрість, ненависть, ворожнеча. Про ресентиментні реакції говорять тоді, коли навіть на підсвідомому рівні людина чи група зневажливо ставиться до іншої системи поглядів і «чужих» цінностей. Вони небезпечні саме тим, що апріорно виникають у підсвідомості, а в активній фазі конфлікту перетворюються на інструмент впровадження агресивності, насильства, жорстокості під прикриттям патріотичної риторики. Люди, підвладні ресентиментним емоціям, є органічно несприйнятливими до раціонального мислення і будь-яких компромісів. Доволі часто такий тип поведінки компенсує відчуття власної неповноцінності у порівнянні з Іншим. Напівусвідомлене акторство, поза зазвичай маскують ущербність, брак власної гідності.

Ідентичнісні пріоритети — базова основа для самоконтролю та самореалізації як окремого індивіда, так і локального соціуму. Якщо внаслідок маргіналізації значної частини такого соціуму вони вимальовуються невиразно або набувають форми подвійної, «гібридної» ідентичності, ймовірність конфліктів різко зростає. За М. Шульгою, духовний світ маргінала конгломеративний: від одних цінностей він відцурався, інші не засвоїв. Звідси переважання ущербності, комплексу неповноцінності, а це, в свою чергу, веде до агресивності, немотивованої жорстокості. «Втрата коренів, моральних та культурних опор робить маргінала особою з втраченою ідентичністю. Втративши своє „я“, він готовий злитися з чужим „я“, яке видається йому авторитетним». Явище незатребуваності або втрати потенціалу етнічної культури, як правило, супроводжується дефіцитом компетентності у сфері нової культури (міської субкультури або просто іншої етнічної культури).

Варто ще раз віддати належне прозорливості неодноразово вже згадуваного Г. Куромія. У праці, яка писалася наприкінці ХХ століття, він точно підмітив головну особливість притаманного Донбасу «духу вільного степу». Далеко від метрополій людність регіону «вперто захищає свої інтереси, часто поводячись як опортуністи або найманці, щоб лиш утримати свободу». Те, що «вільний степ» здатен стимулювати повернення до «Дикого поля», Куромія простежив задовго до подій 2014;2015 рр. Осмислюючи тепер те, що сталося, він задається питанням: як співвідноситься патріотизм із стратегією самозахисту? Чому люди готові ризикувати своїм життям заради війни, яка в принципі «не їхня»? Недовіра Києву виявилася настільки поширеною на Донбасі, що населення путінську війну розглядає як «київську». «Не думаю, міркує Куромія, що населення Донбасу хоче московського самодержавства. Чи хоче воно київського „демократичного безладу“ з корупцією й бідністю? Навряд чи». Але ж воює, щодня наражаючись на смертельну небезпеку. Очевидно, спрацьовує стратегія самозахисту. Не кожного влаштовує переселення як єдино прийнятна альтернатива.

Війна на Донбасі, за Куромією, є своєрідним «бойовим хрещенням» для незалежної України. Глибоко помилковою він вважає думку про Донбас як «невигідний пасив» — завтра він може виявитися «позитивним активом». Але для того, щоб така трансформація відбулася, «Київ має воювати за душу населення Донбасу».

Для самих мешканців Донбасу, констатує Л. Якубова, прагнення «непідвладності» обернулося злим жартом. «В поєднанні із правовим нігілізмом, соціальною апатією та суспільно-політичною неписьменністю сучасних мешканців Донбасу жага не перебувати ні під чиєю владою доволі кумедно, але від того — ще більш загрозливо матеріалізувалася у псевдореферендумах. На жаль, при всій своїй „оперетковості“ ці акти „народного волевиявлення“, в основі яких перебуває наївна впевненість у тому, що Донбас може існувати як самостійна адміністративно-територіальна одиниця поза будь-яким державним дискурсом, перетворилися не лише на потужний фактор знищення українського суверенітету, а й на важіль руйнації світоустрою, усталеного після Другої світової війни».

Природним у цьому контексті стало чергове відродження «козацького міфу» як реакція на київський Майдан. Газета «Донецкий Кряж» писала про «майданну вакханалію під час чуми», ототожнювала протестувальників із сепаратистами, які прагнуть нав’язати свої погляди донеччанам. Критика «бандерівщини» у місцевій пресі супроводилася сурогатами «захисного патріотизму»: «донецькі козаки» виступали символом «захисту Вітчизни», «оборони православної віри». Почалася кампанія реєстрації активістів для «захисту рубежів Донбасу від бандерівської нечисті», супроводжувана вимогами видачі їм зброї.

І все ж висновок про цілковиту зараженість мешканців Донбасу сепаратизмом був би некоректним. Пошлемося ще раз на авторитетну думку донецького соціолога І. Тодорова, який нині працює в Ужгороді: «Хоча Східна Україна роками перебувала в російському культурному та інформаційному полі, розмови про цілковите прагнення східних областей України приєднатися до Росії є міфом, створеним пропагандою сусідньої держави. Частина жителів Сходу дійсно не відчуває своєї приналежності до України. Але більшість їхня не є прихильниками „федералізації“, не кажучи вже про відокремлення… Нинішні події, зокрема розгул сепаратизму і військову агресію, люди оцінюють досить критично, але хочуть не від'єднання, а щоб їх залишили в спокої, захистили від ризиків для життя, бізнесу, роботи, забезпечили стабільність. З іншого боку, переконати тих, хто зайняв проросійську позицію, вже неможливо. Ці люди перебувають у стані зміненої свідомості й агресивно захищають свою картину світу від будь-яких спроб втручання» .

Проблема репрезентації ідентичностей у «проблемних» зонах, отже, не замикається у полі зовнішніх дихотомій на теми окциденталізму/орієнталізму. У кінцевому рахунку вона виходить на проблеми лояльностей, які тут здебільшого є «плаваючими», а то й взаємовиключними. Для регіональної аналітики це створює додаткове проблемне поле, якнайтісніше пов’язане з пошуком важелів, здатних впливати на етику відповідальності й культуру спілкування. Зруйнувати міф про всуціль сепаратистський Донбас, доводить філософ і культуролог О. Панич, можна лише на шляхах демонополізації місцевої влади і децентралізації влади взагалі. Створити конкуренцію і змагальність на рівні місцевої влади, виключити монополію — значить зробити міф про сепаратистський Донбас некредитоспроможним .

Надзвичайно важливо паралельно з цим шукати саме ті методи діагностики й терапії конфліктності, які норвезький філософ Й. Галтунг вкладав у формулу «трансцедентного підходу» до творення підвалин «позитивного миру». У цій складній роботі неможливо обійтися без розуміння стратегічної функції моделювання образів «своїх» і «чужих», а також відповідних брендів і символів.