Горбачовська «перебудова» як офіційний шлях до опанування радянськими громадянами приватної діяльності

У статті висвітлено ситуацію, що передувала офіційному відновленню приватних форм діяльності в радянській державі в період «перебудови». З’ясовано яким чином відбувалося введення приватнопідприємницької діяльності в економічну систему, яка тривалий час була виключно державною і плановою. Основну увагу зосереджено на дослідженні практичної сторони діяльності кооперативів в Україні: на їх перших успіхах та недоліках.

Ключові слова: Україна, горбачовська «перебудова», реформи, приватнопідприємницька діяльність, кооперативи.

приватний радянський перебудова економічний Сучасна економічна криза в Україні, зумовлена війною з Росією на сході України, занедбаним економічним станом держави, що поглибився в результаті порушення усіх зв’язків з такими регіонами України як АР Крим, Донецька та Луганська області, злочинною діяльністю попередньої влади та неспроможністю нинішньої швидкими темпами побороти корупцію і повернути країну в сторону економічного зростання, — наштовхує нас на необхідність звернути увагу на історичну ретроспективу кризових ситуацій, проаналізувати методи, які допомагали громадянам обирати успішні шляхи з формування економічної стабільності як власної, так, і в перспективі, державної. Одним з таких періодів нашого недавнього минулого є безперечно період горбачовської «перебудови». Оскільки в той час держава не справилася із забезпеченням економічної та соціальної стабільності, людям довелося зіткнутися з проблемою повсякденного виживання. В умовах руйнації державного сектору економіки для декого успішною життєвою стратегією стала приватнопідприємницька діяльність, інші ж, чи не змогли чи навіть не пробували долучатися до освоєння нових форм діяльності з метою покращення свого матеріального становища. Річ у тім, що характерною ознакою радянської буденності тривалий час була заборона на приватнопідприємницьку діяльність, що проявлялося в її повній дискредитації в суспільстві, та відсутності легального досвіду діяльності громадян у цій сфері. Як результат, серед населення не спостерігалося масового зацікавлення різними видами підприємництва, що унеможливлювало поширення в суспільстві масового погляду на приватну сферу діяльності як успішний шлях для досягнення власної економічної стабільності.

Мета даної статті — висвітлити ситуацію з повернення радянським громадянам можливостей займатися приватнопідприємницькою діяльністю (на прикладі створення кооперативів); з’ясувати, як виникали кооперативи, з якими проблемами доводилося стикатися як кооператорам, так і владі під час їх створення та перших років діяльності.

На середину 1980;х років в СРСР склалася ситуація, коли керівництво держави не мало ефективних важелів для стримування процесу розгортання кризових тенденцій в економічній сфері. Тривала практика функціонування одержавленої економіки, що базувалася на екстенсивному характері розвитку, поступово призвела до нашарування комплексу проблем. В результаті вичерпання екстенсивних ресурсів, за відсутності внутрішніх резервів до модернізації, спостерігалося затухання економічного розвитку, падіння основних економічних показників, прогресуюча втрата економічних позицій СРСР на міжнародній арені, загострення соціально-економічних проблем всередині держави1.

Поглиблення кризових явищ в економіці відбувалося при паралельному здійсненні керівництвом СРСР колосальних капіталовкладень в гонку озброєнь, у ведення «холодної» війни, на утримання в орбіті радянського впливу багатьох країн-сателітів та союзників, війну в Афганістані. За підрахунками дослідників загальні витрати СРСР «на оборону», включаючи продукцію військово-промислового комплексу, легкої та харчової промисловості разом з усіма послугами, що припадали на частку людей, причетних до військово-промислового комплексу, витрати на воєнно-технічні розробки і дослідження в науковій сфері, доходили до 52 відсотків від валового суспільного продукту .

Новий напрям економічного розвитку країни, розпочатий під керівництвом генерального секретаря Михайла Горбачова, мав виправити і стабілізувати ситуацію. Курс на зміну пріоритетів у веденні економічної політики Горбачов вперше проголосив на квітневому пленумі ЦК КПРС (1985 р.). Головні тези нового напряму: прискорення соціально-економічного розвитку країни для виведення її на новий технологічний рівень, досягнення нового якісного стану суспільства. Бойко О. Д. Україна в 1985;1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. — К.: ІПіЕНД, 2002. — С. 14. Литвин В. М. Україна: від бюрократичної «перебудови» до народної революції (1985;1991 рр.). — К.: Видавничий дім «Лі-Терра», 2005. — С. 31.

Наступні численні виступи Горбачова більш детально визначали напрями перетворень. Основний зміст проголошуваних змін зводився до того, щоб на ділі підпорядкувати все виробництво суспільним потребам, націлити управління на підвищення ефективності та якості, прискорення науково-технічного прогресу (за рахунок реконструкції вітчизняного машинобудування із залученням новітніх досягнень науково-технічної революції), розвиток зацікавленості працівників у результатах праці, ініціативи й соціальної підприємливості в кожній ланці народного господарства, і, насамперед, у трудових колективах Овчар І.В. Історіографічна спадщина М. С. Горбачова // www.nbuv.gov.ua/portal/ паїига1^рш/кї/2009…/079−086.рб1'.

Кожна з проголошуваних складових «прискорення» підкріплювалася низкою заходів, які впроваджувалися випробуваними командно-адміністративними методами: закони, постанови, розпорядження з центру по вертикалі влади спускалися в республіканські органи, звідти в обласні і т.д. на місця. УРСР не була виключенням: в її нормативній базі дубльовано всі ключові документи КПРС, ВР СРСР і РМ СРСР. Оцінюючи перебіг подій у 1989 році, тодішній лідер Комуністичної партії України Володимир Щербицький підкреслював: «Говорити про перебудову, так би мовити „по-українськи“, заняття і неконструктивне, і неблагородне. Характер процесів перебудови у всіх регіонах країни загальний, тому він обумовлений єдиною теорією і політикою оновлення» Україна: політична історія ХХ — початок ХХІ століття. — К.: Парламентське видавництво, 2007. — С. 917.

Державне регулювання прискорення науково-технічного прогресу здійснювалося на підставі спільної постанови ЦК КПРС та РМ СРСР «Про якнайбільше поширення нових методів господарювання і посилення їх впливу на прискорення науково-технічного прогресу» (серпень.

1985 р.). Одним із кроків її реалізації в УРСР було проведення в листопаді того ж року Всесоюзного семінару з вивчення досвіду роботи, яка проводиться в республіці щодо ресурсозбереження і поліпшення матеріаломісткості виробництв.

Розвиток зацікавленості працівників у результатах праці, ініціативи й соціальної підприємливості влада планувала забезпечувати апробованими командними засобами. Насамперед, звернули увагу на активізацію діяльності Рад народних депутатів щодо посилення їх ролі у мобілізації якнайширших мас населення на розв’язання суспільно важливих завдань Радянська Україна. — 1986. — 31 липня. Готували членів низових ланок профспілок на виконання гасла — «Більш активну участь у перебудові, розвивати ініціативу мас» (XIV з'їзд профспілок) Там само. — 1987. — 7 лютого. Наголошували колективам засобів масової інформації на необхідності посилення їх ролі у висвітленні ключових народногосподарських проблем, вдосконаленні засобів і методів ідейно-виховної роботи стосовно всіх процесів перебудови (УІ з'їзд Спілки журналістів) Там само. — 14 лютого. Пропагували «соціалістичні змагання» між колективами різних підприємств за виконання і перевиконання планів з виготовлення продукції чи надання послуг. Популяризували т. зв. патріотичні рухи, як, наприклад, в Криму, рух «Працювати без відстаючих». В його рамках змагалися 148 підприємств, 700 цехів, 2370 бригад, понад 70 тис. осіб Там само. — 15 січня. Там само. — 5 лютого.

Іншою, зворотною стороною розвитку ініціативності, підвищення продуктивності праці трудящих стала широкомасштабна кампанія з викорінення пияцтва, що проявлялося у створенні нетерпимого ставлення до будь-яких проявів пияцтва, рішучого припинення самогоноваріння, дальшого зміцнення громадського порядку й дисципліни. В Україні відкриття т. зв. антиалкогольної кампанії розпочалося з проголошенням указу Президії ВР УРСР «Про заходи щодо подолання пияцтва й алкоголізму, викорінення самогоноваріння» (травень 1985 р.). За результатами проведення комплексу заходів в першу чергу звітували про підвищення роздрібних цін на алкогольні напої, зменшення їх постачання в мережу роздрібної торгівлі, скорочення виробництва лікеро-горілчаної продукції за рахунок знищення сировини (в 1986;1989 рр. в Україні розкорчували до 60 тис. га виноградників). На підтримку розгорнули акцію з пропаганди здорового способу життя, посилення боротьби з пияцтвом на робочому місці, в т. ч. шляхом проведення всесоюзного рейду «За ефективну працю і здоровий побут» (1 лютого — 31 липня 1986 р.). За підсумками рейду по Україні відрапортовано: про усунення більш як 15 тисяч різних порушень антиалкогольного законодавства; про скорочення кількості різних запізнень і прогулів на виробництві, злочинів на ґрунті пияцтва .

Загалом боротьба з алкоголізмом принесла двоякий економічний ефект: в 2,5 рази скоротилося споживання алкогольної продукції, зросла тривалість життя та народжуваності, зменшилася смертність, знизився загальний рівень злочинності, а також зросла продуктивність праці в економіці (майже на 13% за рік). Проте, за короткий час негативні наслідки від реформи значно перевищили позитивні. Голова українського уряду Віталій Масол оцінював недоодержаний прибуток в Україні в 10 млрд. рублів. Це спричинило скорочення фінансування в бюджеті соціально-важливих статей Литвин В. М. Вказ. праця. — С. 136−137. Радянська Україна. — 1986. — 6 травня; Там само. — 5 серпня. Одночасно зросло незадоволення народу, підвищилася соціальна напруга в суспільстві.

Ще один масштабний захід, який мав інтенсифікувати працю населення у державному виробництві — кампанія боротьби з нетрудовими доходами: розкраданням соціалістичної власності, хабарництвом, спекуляцією та іншими злочинами, які є джерелами нетрудових доходів. Офіційно всі заходи з її реалізації відбувалися на підставі положень указу Президії ВР СРСР «Про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами» (1 липня 1986 р.). На практиці особливу увагу адміністративно-силові структури спрямовували на викорінення приватної ініціативи в усіх її формах: обмежувалася діяльність шабашників, кустарів, господарів присадибних ділянок, дачників, вуличних торгівців, збільшувалася до 5 років з конфіскацією майна кримінальна відповідальність громадян за заняття приватнопідприємницькою діяльністю.

На протиставлення непопулярним заходам влада декларувала про зміни пріоритетів в економічній спеціалізації країни шляхом перепрофілювання промислового виробництва на задоволення потреб громадян в якісних товарах. Реалізація цього плану мала відбуватися на підставі введення в дію ряду документів, що регулювали б процес удосконалення виробництва та сприяли б перебудові господарського механізму. Серед нововведень: поліпшення планування, підвищення ролі економічних методів управління, переведення об'єднань і підприємств на повний госпрозрахунок, розширення їх самостійності й посилення відповідальності за результати господарської діяльності11.

На практиці впроваджувані заходи, а саме: нові повноваження трудових колективів, система перевірки якості та прийому готової продукції, що мала здійснюватися через систему «Держприймання», виявилися нежиттєздатними та призвели до дезорганізації виробництв.

Причини промахів влади у впровадженні нових форм і методів господарювання вбачають у тому, що пропоновані суспільству зміни були дозованими, здійснювались під контролюючим наглядом держави, із застосуванням бюрократичних важелів. В УРСР, до того ж, республіканська влада реформаторський курс Горбачова сприймала як чергову кампанію наведення елементарного порядку, зміцнення дисципліни, підвищення відповідальності кадрів. Майже через півтора роки після проголошення курсу на прискорення на засіданні політбюро ЦК КП України партійні лідери змушені були констатувати: «Перебудова йде повільно, суттєвих змін у стилі роботи поки що не відбулось» Україна: політична історія ХХ — початок ХХІ століття. — К.: Парламентське видавництво, 2007. — С. 919.

Численні невдачі, наявна світова криза, Чорнобильська катастрофа 1986 року, що завдала відчутного удару по бюджету, — все це змусило владу швидко переглянути стратегію економічного розвитку держави і вдатися до цілком протилежних від ще недавно декларованих заходів. У постанові пленуму ЦК КПРС «Про завдання партії по докорінній перебудові управління економікою» (червень 1987 р.) вказувалося: «ключовим завданням перебудови, найважливішою умовою прискорення соціально-економічного розвитку є радикальна реформа управління економікою» Радянська Україна. — 1987. — 26, 27 червня. Згідно проекту реформи планувалося: розширити самостійність підприємств на принципах госпрозрахунку і самофінансування; поступово відродити приватний сектор економіки (на початку шляхом розвитку кооперативного руху); відмовитись від монополії зовнішньої торгівлі та глибоко інтегруватись у світовий ринок; скоротити кількість галузевих міністерств і відомств, між рештою встановити партнерські відносини; визнати в сільському господарстві рівність п’яти основних форм господарювання (колгоспів, радгоспів, агрокомбінатів, орендних кооперативів, фермерських господарств). Кожен з напрямів нових економічних перетворень, пропонованих реформаторами, підкріплювався відповідною законодавчою базою.

Таким чином, після старту «перебудови» за короткий період часу в радянському суспільстві склалася унікальна ситуація, в результаті якої в економіці країни почали реалізовуватися кілька нехарактерних для радянської економічної системи проектів управління економікою. Так, із прийняттям закону «Про державне підприємство» (червень 1987 р.) — розширено можливості виробників у різних сферах діяльності (промисловості, будівництві, агропромисловому комплексі та ін.), започатковано запровадження орендних та акціонерних форм господарювання. Підприємствам надавалося право укладати контракти зі своїми постачальниками і споживачами, встановлювати прямі, без посередництва держплану, зв’язки з іншими господарюючими суб'єктами. Передбачалося надання їм більшої самостійності, самоуправління, перехід їх на самофінансування і госпрозрахунок. Реформаторська ідея радянського керівництва полягала в поєднанні централізованого директивного планування (адже підприємства залишалися державними) з наданням адміністрації підприємств певної свободи.

Проте, такий механізм господарювання працював з перебоями, оскільки, в умовах командної економіки, ще й за відсутності рівних умов у ринковому середовищі, самостійність підприємств у розв’язанні виробничих завдань нерідко оберталася ускладненнями для партнерів. Одна з найголовніших проблем — адміністрація підприємств не могла впливати на ціноутворення, але, водночас, мала права самостійно встановлювати номенклатуру і асортимент продукції. Як результат — на місцях, будьяким чином, прагнули ухилитися від виробництва дешевих товарів і зосередитися на випуску виробів, які могли прискорити виконання плану з реалізації (план вимірювався в рублях, а не в натуральних показниках) Литвин В. М. Вказ. праця. — С. 171. Через автономні дії і господарську самостійність підприємств, керівництво яких переслідувало тимчасові тактичні вигоди, розвалювалася вся планова система управління економіки, порушувалися міжгосподарські зв’язки. З іншого боку, відсутність на той час вільного ринку цін, товарів, робочої сили і грошей практично не дозволяло підприємствам використовувати свої нові можливості для ефективної господарської діяльності. Керівники підприємств та їх оточення часто не були зацікавленими у довготривалому та ефективному розвитку очолюваних ними державних підприємств, і, тому, наживалися на них, нерідко аж до повного розвалу. Так, на підприємствах перекачували кошти з інвестиційних фондів у фонди споживання, або ж переводили безготівкові гроші у готівку з метою споживання чи елементарної крадіжки.

Ще одним кроком, відмінним від попередньої радянської практики господарювання, став офіційний дозвіл на ведення приватної діяльності. Спочатку було прийнято закон «Про індивідуальну трудову діяльність» (листопад 1986 р.), який означав дозвіл держави на індивідуальне підприємництво у сфері виробництва товарів народного споживання і побутового обслуговування. Як результат, у суспільстві почало спостерігатися стрімке формування підприємницького прошарку населення.

Ще більших зрушень цей процес зазнав після прийняття закону «Про кооперацію» (травень 1988 р.). З його виходом проголошувалася рівноправність державного і кооперативного секторів економіки. Із наданням дозволу населенню займатися приватною діяльністю влада планувала досягнути кількох завдань: задовольнити зростаючі потреби народного господарства і населення в продовольстві, товарах народного споживання, житлі, різноманітній продукції виробничо-технічного призначення, роботах і послугах; сприяти розвитку трудової і соціальної активності кооператорів, їх матеріального стану, культурного рівня і професійної майстерності; сприяти підвищенню зайнятості населення суспільно-корисною працею, залученню у виробництво товарів додаткових трудових ресурсів; забезпечити за рахунок прибутків підвищення рівня життя членів кооперативів та їх сімей.

За законодавством гарантувалися: право добровільного вступу в кооперативи і виходу з нього; участь в управлінні всіма справами кооперативу; самостійність колективного господарювання і незалежність кооперативу в прийнятті рішень щодо виконання його статутних завдань; право отримувати готівкові доходи від кооперативної діяльності, відповідні до кількості та якості праці.

Дозволялося створювати кооперативи в сільському господарстві, промисловості, будівництві, транспорті, торгівлі, громадському харчуванні, у сфері платних послуг та інших галузях виробництва та соціальнокультурного життя. Зазначалося, що кооперативи могли займатися будь-якими видами діяльності, за виключенням заборонених законодавством. Окремі види діяльності підлягали ліцензуванню.

В Україні, ще напередодні прийняття закону, коло діяльності кооперативів окреслювалося, здебільшого, побутовим обслуговуванням, громадським харчуванням, виробництвом товарів народного споживання, заготівлею і переробкою вторинної сировини. Для прикладу, в 1987 році було створено близько 3 тис. кооперативів. Із загальної кількості 892 (49,8%) — зайняті побутовим обслуговуванням населення, 398 (22,2%) — виробництвом товарів народного споживання, 317 (17,7%) — в громадському харчуванні, 183 (10,3%) — в інших сферах. А саме, у сфері заготівлі вторинної сировини (65), технічного обслуговування транспортних засобів (43), транспортних послуг (19), ремонту і виготовлення меблів (12) та ін. Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі — ЦДАГО України). — Ф. 1. — Оп. 32. — Спр. 2501. — Арк. 8.

Найбільше кооперативів діяло в Дніпропетровській області (167), Кримській (161), Донецькій (153), Одеській і Полтавській (по 98); в Житомирській, Київській, Сумській, Херсонській і Чернігівській областях — лише від 31 до 35 кооперативів Там само. У середньому в одному кооперативі працювало 13 працівників.

Існувало кілька шляхів утворення та розгортання діяльності кооперативів. Одні вживали заходи з розширення своїх послуг і виготовлення продукції за рахунок місцевих ресурсів, інші — виконували різні роботи на замовлення державних підприємств і організацій. Так, кооперативи в громадському харчуванні, як правило, створювалися за рахунок мережі державних підприємств. Зокрема, від липня 1988 року з 625 кооперативів 544 (87%) були створені за рахунок ліквідації раніше діючих державних їдалень і кафе. В окремих областях (Донецькій, Дніпропетровській, Полтавській і ін.) та в місті Києві кооперативам були передані окремі рентабельні підприємства Там само. — Арк. 6.

Із прийняттям закону «Про кооперацію» темпи розвитку кооперативного руху в республіці зросли. На початку 1989 року нараховувалося близько 14 тис. кооперативів, які об'єднували 250 тис. осіб Там само. — Спр. 2577. — Арк. 4. Більшість зосереджували свою діяльність у побутовому обслуговуванні населення, виробництві товарів народного споживання, громадському харчуванні. Активізувався кооперативний рух у транспортному обслуговуванні населення, задоволенні суспільно-культурних потреб, виробничій інфраструктурі. На кінець 1989 року кількість зареєстрованих кооперативів досягла 36,3 тис., діючих — 27,8 тис. При цьому більшість кооперативів орієнтувалися не на випуск товарів народного споживання, а на виконання робіт і надання послуг для підприємств та організацій. Якщо в 1988 році частка усіх робіт і послуг складала 58,2%, то за 9 місяців 1989 — 81,3% Там само. — Арк. 15.

Згідно законодавства реалізовувати свої послуги в галузі виготовлення товарів народного споживання, продукції громадського харчування і надання побутових послуг мали за договірними цінами. Кооперативи із заготівлі і переробки вторинної сировини могли продавати свою продукцію за прейскурантами цін, а за їх відсутності — за цінами, визначеними самими кооперативами. Проте, лише кожен восьмий кооператив застосовував державні ціни й тарифи, а також договірні ціни не вище державних. Решта встановлювали ціни, що перевищували державні на аналогічні товари і послуги у 1,5−3 рази Там само. — Спр. 2501. — Арк. 4. Для прикладу, пряжки з поліестеру для поясів відпускали по 50 коп. (за прейскурантом ціна пряжки — 12 коп.), краватки зі штучної шкіри — по 3 руб. 50 коп. (при роздрібній ціні — 1 руб. 35 коп.), за облицювання стін керамічною плиткою встановлювали тариф 10−11 руб. за 1 м² (за прейскурантом — не більше 4 руб.), обшивку дверей 25 руб. (реальна вартість 12 руб.) Там само. — Арк. 5. У сфері громадського харчування — та ж ситуація: ціни на пиріжки — 50 коп. (державна ціна — 18 коп.), суп з локшиною в кафетерії — 1 руб. 92 коп. (державна ціна у ресторанах — 86 коп.). Навіть закуплені в торговельній мережі окремі продовольчі товари (безалкогольні напої, кондитерські вироби, соки та ін.) реалізовувалися в кооперативах з націнками від 20 до 80%. В цілому, націнка на продукти в кооперативах складала 170−200% Там само. — Арк. 6. Наведені приклади ілюструють той факт, що створення торговельно-заготівельних кооперативів супроводжувалося розвитком спекулятивних тенденцій, оскільки свою діяльність здебільшого реалізовували шляхом купівлі та перепродажу.

У короткий термін результати діяльності кооперативів привернули до себе пильну увагу з боку чиновників. Визнаючи певні позитиви від їх діяльності, а саме, розвиток ініціативності, певною мірою покращення якості обслуговування населення, влада, все ж, в основному була занепокоєна поглибленням негативних тенденцій. В аналізі ситуації з розгортання кооперативного руху переважали здебільшого акценти на виявленні паразитуючої ролі окремих об'єднань. Річ у тім, що деякі кооперативи, які створювалися на великих підприємствах, мали можливості користуватися засобами виробництва цих підприємств та державною сировиною на пільгових умовах. Водночас вони не були обмежені необхідністю дотримуватися державної цінової політики на виготовлену продукцію, та не приділяли уваги задоволенню проблем соціальної сфери. Здебільшого такий симбіоз призводив, з одного боку — до збагачування кооперативів, з іншого — до зубожіння державних підприємств.

Інші недоліки в ході розвитку кооперативної діяльності були такими: нестача приміщень; складнощі у придбанні сировини, матеріалів та устаткування; виконання робіт для організацій за рахунок нехтування інтересів населення; створення кооперативів за рахунок закритих державних підприємств; відтік кадрів з державних підприємств, адже в кооперативах працювали громадяни, які звільнялися з державних підприємств; порушення правил закупівлі сировини і матеріалів; отримання прибутків, що не відповідають затраченій праці; необгрунтоване завищення цін; спекуляція та інші зловживання. Озвучені недоліки — це, фактично державна оцінка діяльності кооперативів в перші роки їх створення.

Будучи занепокоєною в розширенні та зміцненні позицій недержавного сектору, влада миттєво вжила багаточисленні обмеження юридичного характеру, які значно звужували самостійність кооперативів. Так, у вересні 1987 року, після з’ясування стану справ щодо організації кооперативів з побутового обслуговування і громадського харчування, було вирішено заборонити створювати кооперативи за рахунок скорочення числа державних підприємств, виконувати роботи для організацій та підприємств за рахунок інтересів населення, закуповувати продовольчі товари, ринкові фонди яких обмежені. Такі заборони зумовлювалися недобросовісним виконанням державних завдань (покращення обслуговування населення, ефективне використання надлишків сільськогосподарської продукції), які мали в першу чергу реалізовуватися новостворюваними кооперативами у сфері обслуговування. Як показувала практика, із зміною форм власності більшість кафе та їдалень характеризувалися, в першу чергу, підвищенням цін та відсутністю будь-яких спроб покращувати свою роботу в обслуговуванні населення. Іншим видимим зловживанням, що породжувало спекуляцію, виявилося вміння кооператорів отримувати доступ не до надлишків сільськогосподарської продукції, як це планувалося чиновниками, а до регульованих державою ринкових фондів продовольчої продукції (в середньому по республіці в загальних витратах сировини вони складали 61%), які викуплялися за державними цінами. В результаті діяльність низки кооперативів поглиблювався дефіцит на окремі товари, які закуповувалися ними в роздрібній торгівлі і на колгоспному ринку в якості сировини і матеріалів Там само. — Спр. 2501. — Арк. 39. Там само. — Спр. 2577. — Арк. 5. У зв’язку із значними обсягами робіт і послуг, які виконувалися кооперативами для державних підприємств і організацій, різко зросло переведення безготівкових грошей в готівку, що сприяло посиленню напруги в грошовому обігу країни. Звертаючись до документів, бачимо, що перші кроки їх становлення і розвитку супроводжувалися здебільшого негативними тенденціями і не виправдовували надії, які на них покладалися владою, в т. ч. прагнення широко застосовувати кооперативи для переробки вторинних ресурсів та відходів виробництва.

У той же час, що негативно для одного — може бути позитивним для іншого. В першу чергу від діяльності кооперативів вигравали самі кооператори та, відповідно, члени їх сімей, які отримували доступ до прибутків. Здебільшого, працівники кооперативів отримували високі зарплати за рахунок високих цін на свою продукцію при низькому податку, що призводило до збагачування власників кооперативів та покращення матеріального забезпечення інших його членів у порівнянні з працівниками в державному секторі економіки.

Попри все, процес переходу від планової економіки набував обертів, що проявлялося, в тому числі, за рахунок збільшення кількості кооперативів та розширення їх діяльності. За 1990 рік кількість діючих кооперативів збільшилася на 5 тис. (чи на 16,5%), а чисельність працюючих в них осіб — на 96,2 тис. осіб (12,3%). Найбільш активно цей процес розвивався в Криму, Донецькій, Житомирській, Івано-Франківській, Миколаївській, Одеській і Рівненській областях. На початку 1991 року в республіці функціонували 34,8 тис. кооперативів (85% від числа зареєстрованих): найбільше — будівельних (28,7%), з виробництва товарів народного споживання — 17,5%, побутового обслуговування населення — 11,5%, випуску продукції виробничо-технічного призначення — 4,1%. Чисельність працюючих в діючих кооперативах досягнула 876 тис. осіб Там само. — Спр. 2937. — Арк. 85.

В оцінці пересічних громадян кооперативи викликали двояке враження. Для одних вони вважалися злом, для інших були джерелом для отримання послуг і товарів, які явно недостатньо забезпечувала державна мережа. І лише порівняно незначний відсоток людей зміг використати результати діяльності кооперативів собі на користь.

Зважаючи на всі перипетії становлення недержавного сектору економіки в незалежній Україні, незаперечним є той факт, що офіційним поштовхом до розвитку приватнопідприємницької діяльності були зміни курсу державної економічної політики в роки горбачовської «перебудови». Процес розвитку кооперативного руху був складним, суперечливим і виходив далеко за ті рамки, в яких планували тримати його чиновники, надаючи офіційний доступ населенню до приватнопідприємницької діяльності.

Наявний досвід опанування населенням технології використання приватної діяльності для власного матеріального забезпечення, вміння чи неспроможність утриматися на плаву в нових ринкових умовах ставить перед нами чимало важливих проблем, які потребують ретельного дослідження. На нашу думку, варто приділити увагу дослідженню ряду питань. Чому так склалося, що одні змогли стати кооператорами і отримували при цьому прибутки, а згодом стали повноцінними приватними підприємцями, ба навіть більше — магнатами, а інші, навпаки, в той складний час залишалися за лаштунками доступу до гарантованого матеріального забезпечення? Що не вистачало багатьом громадянам, щоб освоювати власну індивідуальну приватну діяльність? Чи не криється в цьому розуміння того, що в українського власника протягом тривалого часу існування радянської системи було вихолощено позитивне сприйняття приватної діяльності, і, тому, в першу чергу, використання кооперативів, як дійсності, відмінної від радянського способу життя, стало можливим для осіб, які в силу виховання, оточення, доступу до ресурсів, могли вирватися за рамки традиційного уявлення про правильне і ставали незалежними від державної системи?