Трипільська культура

ПЛАН:

1. Енеолітична епоха;

2. Ранньотрипільські племена;

3. Середньотрипільські племена;

4. Пізньотрипільські племена;

5. Загальне.

Енеолітмідно-кам`яна епоха, що був перехідною від кам`яного віку до епохи бронзи. Це був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих відносин первісного суспільства, годину дальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства — землеробства та скотарства. На зміну премітивному, мотичному землеробству неолітичної епохи прийшло значно продуктивніше землеробство із використанням рала й тяглової сили. Дальший розвиток енеолітичними племенами скотарства зумовив потребу його спеціалізації за окремими галузями; з`явилося вівчарство та конярство.

Поряд із традиційним домашнім ремеслом виникли спеціалізовані галузі общинного ремесла, продукція якого йшла на задоволення потреб первісної общини вцілому.Яскравим показником розвитку енеолітичних племен є ті, що смердоті освоїли нову сировину, оволоділи першим металом — міддю.Добування міді, особлива технологія її обробки викликали до життя нову галузь виробничої - первісну металургію міді.

Зростання загального обсягу суспільного виробництва сприяло нагромадженю общинного багатства, що на свій чергу відкривало великі можливості для міжплеменного обміну. Дальший розвиток суспільного виробнитства, поліпшення на його основі общинного доброботу, стимулювавши зростання чисельності населення. разом із тім збільшувалися розміри енеолітичних поселень та їхнього кількість.

Значне зростання кількості поселень і відносне перенаселення викликали сегментацію енеологічних племен та їхні розселення на нові землі. Не могло б не позначитися вдосконалення суспільної організації енеолітичних племен.

Енеоліт був періодом розквіту патріархальних суспільних та сімейних відносин, що зрештою спричинилося до формування велікіх, спільних за пходженням, міжплеменевих обєднань, котрі займали значні тереторії.Відносне перенаселення при низькому рівні розвитку продуктивних сил зумовлювало виникнення міжплеменних сутичок та війн. Про це свідчитьяк зросла рухливість енеолітичних племен, і появазначної кількості кам`яної та металевої зброї, спорудження перших укріплень. Великі зрушення в економічному та суспільному житті енеолітичного населення знайшли відповідне відображення й в складних ідеологічних уявленнях, а й у розміщенні тогочасного мистецтва.

Енеолітична епоха, як й епоха неоліту, характерезується нерівномірністю господарського та суспільного розвитку тогочасного населення. Поряд з передовими племенами із енеолітичним укладом культури та побуту існували племена із відносно відсталим, неолітичним характером господарства та культури, що підтверджується різним рівнем їхнього матеріальної й духовної культури. У епоху енеоліту в лісостеповій та степовій смугах Правобережної України мешкали землеробсько-скотарські племена трипільської культури, культур Гумельниця, лінійчастого посуд та кулястих амфор, у лісостеповій та степовій смугах Лівобережжя — рибальсько-скотарські племена неолітичної дніпро-донецької культури, а пізніші часискотарські племена середньостогівської та ямної й скотарсько -землеробські племенакемі-обинської культур. У північній поліській смузі Сучасної тереторії України, як й в епоху неоліту, продовжувало жити мисливсько-рибальське населення.

Отже, трипільська культура — археологічна культура часів мідного віку, пам`ятники якої вперше дослідив В. В. Хвойка біля с. Трипілля на Київщині о 19-й ст. Трипільська культура переважно розвивалася на Правобережній Україні й в Молдавії.Розрізняються 3 етапи трипільської культури:

— ранній (4000−3600 р. до н.е.);

— середній (3600−2800 р. до зв. е.) ;

— пізній (2800−2000 р. до зв. е.) ;

Спочатку носії трипільської культури жили, в басейнах річок Пруту, Дністра та Пд. Бугу; згодом смердоті розселилися в Придністров`ї, на Волині, в Пд.-зах. Причорномор`ї.

Ранньотрипільськіплемена.

Давньотрипільська культура дістала свою назву відс.Трипілля на Київщині (тут наприкінці минулого століття вперше виявлено археологічні пам`ятки цієї культури). Питання про походження трипільської культури ще остаточно не розв «язане. Існує кілька точок зору щодо її походження. Деякі вчені вважають, що трипільська культура виникла на основі місцевої неолітичної буго-дністровської культури. Інші дотримуються думи, що джерела трипільської культури слід шукати десь на Балканах чи у Східному Середземномор «ї, звідки вона у більш-менш сформованому вигляді із «стала у межиріччі Дністра та Північного Бугу. Найвірогід-нішим є погляд, згідно із яким трипільська культура виникла в результаті поєднання місцевих та прийшлих елементів. Безперечним е ті, що уже у другій чверті IV тисячоліття до зв. е. в Середньому Подністров «ї та на Південному Бузі мешкало кілька племінних груп осілого трипільського населення. Всі смердоті в цілому характеризуються спільними рисами в культурі і побуті, відмінних від культури й побуту численних сусідніх племен раннього періоду енеоліту.

Ранньотрипільські племена жили у поселеннях, котрі розташовувалися поблизу річок, на мисах перших надзаплавних терас. Селилися трипільці також й на високих берегах річок, там, де був джерельна вода. Родові поселення налічували по кілька десятків жител та господарських споруд, котрі розміщувалися кількома рядами чи колами. У поселеннях жило кількасот чоловік.

До найкраще досліджених належить ранньотрипільське поселення поблизу Луки-Врубловецької на Дністрі. На ньому виявлено сім жител-напівземлянок завдовжки 6—12 м та одну трикамерну напівземлян-кову будівлю завдовжки 43 м із 11 вогнищами. Ранньотрипільські племена будували житла двох типів: заглиблені житла, що нагадують дуже поширені в неолітичну епоху приміщення типу землянок, й наземні житла досить складної конструкції (смердоті найхарактерніші для трипільського населення). Підлога у яких викладалася із глиняних обпалених вальків, обмазаних зверху глиною. Така підлога добро захищала житло від вологи. Наземні житла малі прямокутну форму. Їх глиняні стіни споруджувалися на дерев «яному каркасі. Найчастіше житло будувалося із двох чи трьох кімнат, в які складалася глинобитна піч. У кожному житлі мешкало відповідно дві чи три споріднені за походженням сім «ї.

Провідними галузями господарської діяльності трипільських племен було б землеробство та скотарство. Завдяки застосуванню первісного рала підвищилась у порівнянні із неолітичною епохою загальна культура землеробства, виникла можливість перейти до перелогової системи землекористування, а також до впровадження^ярих та озимих посівів. Земельні угіддя трипільців знаходилися поблизу їхніх поселень. Оброблені первісним ралом землі засівалися твердою і м «якою пшеницею, ячменем та просом. Є усі підстави гадати, що трипільці вирощували також бобові й льон.

Другою, тісно заговорили українською у «язаною із землеробством галуззю господарства трипільців було б скотарство — приселищне розведення переважно великої, а також дрібної рогатої худоби та свиней. Для випасу використовувалися пасовиська на плато, заплавних цибулях річок та їхнього приплив. Продукти тваринництва йшли на задоволення потреб трипільців у м «ясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовною. Велика рогата худорба використовувалась як тяглова сила на оранці, для перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо.

Гончарна піч із поселення трипільської культури в з. Жванпях Хмельницької області.

Ранньотрипільське населення, на відміну від трипільських племен пізнішого години, значною мірою зберегло такі традиційно неолітичні форми господарювання, як рибальство та мисливство. Трипільці полювали на шляхетного оленя, козулю, кабана, рідше — на лося й туру, на різних хижаків (ведмедя, лисицю та ін.), гризунів (бобра, зайця, білку) та птахів. На кістяні та мідні гачки смердоті ловили в ріках веризуба, щуку, судака, сома та іншу рибу.

Багатогалузеве господарство ранньотрипільських племен вимагало постійного виготовлення значної кількості різноманітних знарядь роботи, мисливської зброї, а також предметів побуту. Основною сировиною (як й в неолітичну епоху) був кремінь та камінь із місцевих родовищ. Зростаюча потреба у різноманітних виробах зумовила великий попит на кремінну сировину, внаслідок чого у трипільських племен Подністров «я виникла окрема галузь виробництва, заговорили українською у «язана із добуванням кременю. Свідченням цого є численні штольні, зокрема на Білій Горі поблизу з. Студениці в Середньому Подністров «ї. Видобутий кремінь перевозився до трипільських поселень, де працювали спеціальні майстерні по виготовленню крем «яних виробів. Хоч в епоху енеоліту первісна людина почала користуватися виробами із міді, потреба у виробах із кременю не лише не зменшилася, а, навпаки, зросла. Трипільські каменярі виготовляли широкий асортимент крем «яних виробів, котрі застосовувались у різних галузях господарства, а й у побуті. До них належали крем «яні та кам «яні відбійники, ретушери, точильні камені, без які не могла обійтися жодна кременета каменеобробна майстерня. Для обробки дерева, яку використовувалось у житлобудівництві, із каменю та кременю виготовляли сокири, долота, тесли, свердла, скобелі та інші знаряддя. Великим попитом у трипільських племен користувався серп. З кременю виготовляли невеликі пластини-вкладиші, котрі вставляли у вигнуту рогову чи дерев «яну оправу. Різноманітні знаряддя роботи виготовляли також із кістки, рогу, дерева та глини. Це були інструменти для обробки шкур, виготовлення одягу, для плетіння та в «язання.

Ранньотрипільські племена застосовували перший механічний пристрій — ручний лучковий дриль для свердління різних матеріалів. Вони в числі перших в енеолітичну епоху на сучасній територї Української РСР користувалися виробами із міді. Ос-кільки родовищ міді на територї трипільських племен не було б, то мідні вироби сюди довозилися. Серед них переважали шильця, рибальські гачки та прикраси. Найближчим центром, де існували родовища міді й де металургія міді набувала значного розвитку в енеолітичну епоху, був Балкано-Карпатський район.

У трипільських племен високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Трипільські майстри досконало оволоділи складною технологією виготовлення кераміки. Відповідно до її призначення існувало виробництво господарського та побутового посуд, для чого використовувалися різні гатунки сировини — глини та домішок. Незважаючи тих, що трипільські гончарі було невідомо гончарного кола, їхні вироби вражають різноманітністю та витонченістю форм. Для розпису глиняного посуд трипільці широко застосовували мінеральні фарби. На відміну від неолітичної кераміки, якої випалювали на відкритих вогнищах, трипільський посуд випалювався у спеціальних печах. Посуд виготовляли двох різновидів: так звань кухонний й столовий. Продукція керамічного виробництва трипільців йшла на задоволення господарських та побутових потреб не окремої сім «ї чи поселення, а цілої групи поселень певного району. Цим, зокрема, пояснюється та обставина, що саме в керамічній продукції трипільських племен так яскраво виражені місцеві етнографічні особливості окремих племінних груп трипільського населення. Усі сказане свідчить про ті, що виготовлення оригінального глиняного посуд у трипільців було б справою майстрів-професіоналів, а керамічне виробництво — спеціалізованою галуззю общинного ремесла.

Розвиток виробництва, істотні зрушення в різних галузях господарської діяльності, нагромадження виробничого та суспільного досвіду — все це знайшло відповідне відображення як в самому мисленні, то й в досить складних ідеологічних уявленнях ранньотрипільських племен, котрі визначалися безпосередніми потребами землеробсько-скотарського виробництва й спрямовувалися на забезпечення його успішного розвитку. Вирішальною умовою розвитку землеробсько-скотарського виробництва був, звичайно, врожайність, родючість землі. Саме тому ідея родючості Набуває домінантного значення в ідеологічних уявленнях стародавніх землеробів. З культом родючості заговорили українською у «язана ціла система релігійно-магічних обрядів трипільських племен. Саме культові родючості вол «язана своїм виникненням й високим художнім розвитком оригінальна антропоморфна та зооморфна пластика.

Одне із центральних місць в ідеологічних уявленнях, а антропоморфній глиняній пластиці, займала богиня родючості — Велика Матір всього сущого, значна кількість схематичних скульптурних зображень якої лишиласяна кожному ранньотрипільському поселенні. Про специфічно землеробський характер антропоморфних зображень богині родючості свідчать спеціальні домішки борошна та зерен злаків до глини, із якої їхні виліплено, що мало магічне значення. З виготовленням та магічним використанням зображень богині родючості заговорили українською у «язані релігійні обряди, віконувані под годину зимово-весняних святий трипільських землеробів. З цим обрядом були також заговорили українською у «язані глиняні чоловічі фігурки.

Ідею плодючості у скотарстві втілюють глиняні скульптурні зображення свійських тварин, переважно бика, свині, собаки, а також птахів. З цією ж ідеєю був тісно заговорили українською у «язаний обряд культових поховань у житлах, звичайно под їхні долівкою. Він підпорядковувався ідеї збереження сім «ї, продовження роду тощо. Культом родючості пояснюються релігійно-магічні обряди поховань в межах житла черепів свійських тварин: бика (чи його рогів), собаки, свині.

Складна система господарства ранньотрипільських племен зумовила й відповідну соціальнуорганізацію, котра базувалася, мабуть, на патріархально-родових відносинах. У кожному трипільському поселенні жили члени одного роду, поділеного на великі патріархальні сім «ї, котрі на свій чергу складалися із окремих парних сімей. На чолі роду стояв старійшина, який керував всім господарським та суспільним життям родової общини. Кожне плем «я мало свою територію, Коли становила племінну власність й поділялася між окремими родовими поселеннями. Мова шкірного племені був діалектом загальної міжплемінної мови. Окремі племена відрізнялися від інших споріднених трипільських племен не лише своїм діалектом, а і певними етнографічними особливостями культури. На сучасній територї України, у Подністров «ї та на Південному Бузі, в ранньо-трипільський годину мешкало кілька таких племінних груп.

Середньотрипільські племена.

Середній період енеоліту був періодом дальших помітних зрушень у господарському та суспільному житті трипільських племен, дальшого збільшення чисельності населення. Відносна перенаселеність змушувала трипільські племена освоювати сусідні землі. Трипільські племена Середнього Подністров «я розселювалися на північний захід у Верхнє Подністров «я. Трипільські племена Побужжя просунулися далі вгору Південним Бугом й на північний схід, вздовж течії Росі, досягнувши Середнього Дніпра й витіснивши звідти племена Дніпро-донецької культури. Внаслідок збільшення трипільського населення й його розселення в середній період енеоліту на нові землі на теренах між Прутом й Дніпром вже мешкало кільканадцять трипільських племен, кожне із які характеризується відповідними етнографічними особливостями матеріальної культури.

У цей годину помітно збільшилися розміри трипільських поселень, житлових та господарських споруд. У окремих поселеннях, як, наприклад, у Володимирівні на Південному Бузі, налічувалося уже понад двісті будівель, а кількість жителів сягала двох тисяч.

У трипільських племен Побужжя та Подніпров «я простежується певна закономірність у розташуванні поселень: їхні будували переважно на зручних для оборони місцях. Поряд із великими (багатосімейними) житлами будувалися малі (односімейні). У кожному приміщенні, де мешкала окрема сім «я, були піч, відповідний господарський та побутовий інвентар. Крім цього у окремих камерах із випаленої глини споруджувалися жертовники, котрі розписувалися різноманітними фарбами. У цьому, зокрема, проявлялася одна із характерних особливостей культури середньотрипіль-ських племен Побужжя.

Сталися зміни й в асортименті знарядь роботи, зросло виробництво зброї (вістер до стріл та списів), що було б зумовлено зростаючими господарськими та суспільними потребами.

Спорудження численних довгочасних жител, основним будівельним матеріалом для які, крім глини, служило також дерево, вимагало дальшого вдосконалення й виготовлення продуктивніших деревообробних інструментів. У зв «язку із цим збільшилося виготовлення сокир й тесел із твердих порід каменю та кременю. Про зростання попиту на крем «яні сокири свідчить налагодження їхні масового виробництва в спеціальних кременярських майстернях. Для господарських та побутових потреб трипільці широко використовували такі породи дерева, як дуб, ясен, граб, клен, в «з та верба.

Незважаючи тих, що в господарство та побут трипільських племен дедалі ширше входили вироби із міді, кременеобробне виробництво продовжувало залишатися провідною галуззю у виготовленні основних знарядь роботи, зброї та предметів побуту. Збільшувався асортимент крем «яних.

виробів, удосконалювалася технологія кременеобробного виробництва, а разом із ним зростало й значення спеціалізованих кременеобробних майстерень. Кременедобувне та кременеобробне виробництво Подністров «я своєю різноманітною продукцією забезпечувало потреби не лише трипільських племен Подністров «я, а і населення інших районів, зокрема Подніпров «я, де не було б родовищ кременю доброї якості.

Вищого рівня досягло в середньоенеолітичний період керамічне виробництво трипільців. Саме за годину набуло розвитку виготовлення самобутньої трипільської розписної кераміки. Якщо в ранньотрипільський годину кольоровий розпис посуд застосовувався лише зрідка, то середньотри-пільський період великого поширення набув багатобарвний орнамент, створюваний за допомогою білої, жовтої, червоної й чорної фарб. Трипільські племена не лише досконало володіли складною технологією кольорової орнаментації посуд, а і були справжніми митцями орнаментальних композицій та сюжетів.

Особливою винахідливістю в цьому відношенні відзначалися трипільські племена Подністров «я. Кожне із них створило своєрідний стиль розпису побутового посуд. Висока мистецька майстерність трипільського керамічного розпису був зумовлена, крім усього іншого, його магічним змістом й символічним значенням окремих орнаментальних сюжетів та композицій. Чи не суто орнаментальні схеми вписуються досить реалістичні зображення різних тварин, рослин, а також людини. Про безпосереднє ритуально-магічне призначення трипільської кераміки свідчать культові зображення жіночих постатей із чашами на колінах, котрі, безперечно, заговорили українською у «язані із різними обрядами «чаклування». Насиченість прикладного мистецтва релігійно-магічним змістом є характерною рисою ідеологічних уявлень, світогляду первісних землеробів.

Провідними напрямами господарської діяльності, в основі якої лежали колективні форми обробітку землі та общинне утримання худоби, як й раніше, лишалися ральне землеробство та приселищне скотарство. Питома ваги мисливства та рибальства в економіці трипільців у порівнянні із ранньотрипільським періодом помітно зменшилася. Дальшого розвитку набули різні види домашнього общинного ремесла.

Зі збільшенням чисельності трипільського населення, виділенням нових племінних груп й розширенням територї, із одного боці, та зростанням внутріобщинного і міжобщинного поділу роботи та обміну — із іншого, господарсько-суспільна структура трипільських племен ускладнюється.

Глиняний посуд із трипільського поселення поблизу з. Володимирівни Кіровоград.

Найвіддаленіші трипільські племена було неможливо підгримувати безпосередніх контактів між собою в всіх галузях господарського та суспільного життя. У середньотрипільський годину почали виникати міжплемінні про «єднання ряду племен певного району. Крім етнографічних особливостей матеріальної культури окремих трипільських племен, вже простежуються деякі особливості культури групи племен окремих районів. В частности, для трипільських племен Подністров «я було б характерним масове виробництво глиняного розписного посуд, а трипільських племен Подніпров «я — майже повна його відсутність. У середньо-трипільський годину міжплемінних про «єднань було б щонайменше три: в Подніпров «ї, Побужжі та Подністров «ї.

Вони складалися із окремих племен, кожне із які мало свої особливості матеріальної! духовної культури. Своєрідність матеріальної й духовної культури окремих трипільських міжплемінних про «єднань зумовлювалася відмінностями та особливостями їхнього культурно-історичного середовища. Так, подніпровські племена, крім тісних зв «язків із сусідніми спорідненими трипільськими племенами Побужжя, підтримували безпосередні контакти із сусідами на півночі — племенами Дніпро-донецької культури. Під час перебування чергу трипільські племена Подніпров «я та Побужжя вступали годиною у мирні, а й у ворожі стосунки із войовничими середньостогівськими племенами Лівобережжя. Ці нові для трипільських, особливо подніпровських, племен контакти та взаємовпливи було неможливо не позначитися на характері їхні культури, Яка увібрала у собі ряд чужих, не характерних для неї рис. Серед-ньотрипільські племена Подністров «я, котрі жили майже виключно в оточенні споріднених, спільних за походженням трипільських племен, малі сприятливі умови для розвитку своєї самобутньої яскравої культури; саме тому смердоті найдовше зберігали і розвивали далі її традиційні елементи.

.

Глиняні вироби із трипільських поселень:

1-Верем`я; 2-П`янишкове.

Пізньотрипільскі.

племена.

На початку пізнього періоду енеоліту пізньо-трипільські племена продовжували розвивати традиційні форми господарства та культури, характерні для попереднього години. Зростала кількість трипільського населення, а також розміри їхні поселень. В частности, у Побужжі виявлено пізньо-трипільські поселення поблизу сіл Доброводів, Тальянок, Майданецького, Небелівки; загальна площа шкірного із них досягала 400 га. Кількість житлових споруд на кожному поселенні становила 2—4 тис. Проте зростання розмірів поселень не врятувало трипільські племена від відносного перенаселення. Тому продовжувалася сегментація трипільських племен, котрі змушені були освоювати нові землі.

Нові трипільські поселення виникали на територї Східної Волині, в північних районах Середнього Подніпров «я, на Поліському Лівобережжі. Частина трипільських племен Середнього Подністров «я освоїла степу Північно-Західного Причорномор «я. Виникали нові племінні групи, що ускладнювало міжплемінну організацію пізньотрипільських племен, котрі того годину являли собою одне із найбільших енеолітичних про «єднань у Східній Європі. Духовна і матеріальна культура кожної із племінних груп цого про «єднання мала свої особливості. Найбільш виразно ці особливості культури та побуту виявились у периферійних пізньотрипільських племен, зокрема у племен Степового Півдня (усатівські племена), Волині (городські племена), Київщини (софіївські племена). Крім згаданих, кілька груп племен відомо у Верхньому та Середньому Подністров «ї, середній та верхній течіях Південний Бугу.

Історія пізньотрипільських племен Верхнього Подністров «я вивчена в результаті дослідження пам «яток кошиловецького та касперівського ипів, котрі відображають окремі фази їхнього історичного розвитку. Пізньо-трипільські племена Верхнього Подністров «я найдовше зберігали характерні риси трипільської культури попереднього періоду.

Поселення кошиловецького типу розташовувались у різних топографічних умовах: на низьких берегах рік, на плато корінного берега Дністра та його приплив. Це були поселення із рядовим розміщенням типових трипільських наземних жител, переважно однокамерних, поява які пояснюється виділенням у межах патріархальних родових колективів окремих сімей в самостійні господарські осередки. Крім жител та господарських ям, на поселеннях виявлено виробничі споруди: керамічні горна для випалювання посуд та печі для випалювання глиняних вальків — основного матеріалу, який використовувався при будівництві жител.

Незмінним залишався землеробсько-скотарський напрям господарства. Дальшого розвитку набували традиційні форми домашнього та общинного ремесла. Одне із чільних місць посідало керамічне виробництво: виготовлявся глиняний посуд побутового та господарського призначення. Переважну частину керамічної продукції становив розписний трипільський посуд. У зв «язку із розвитком нової галузі ремесла — ткацтва — почалося виготовлення у значній кількості глиняних пряселець, веретен та різноманітних за розмірами і формою глиняних важків для ткацьких верстатів. Основною сировиною, із якої виготовлялися знаряддя роботи, зброя та предмети побуту, залишалися камінь, кремінь, кістка й ріг.

Про ускладнення ідеологічних уявлень трипільських племен та дальшу диференціацію вони культу родючості свідчать численні знахідки глиняної антропоморфної та зооморфної пластики, а також оригінальні амулети полімастичного характеру.

Трипільські племена Верхнього Подністров «я, котрі перебували у звичних умовах життя, в оточенні лише споріднених трипільських племен й котрі не малі безпосередніх контактів із чужинцями трипільської периферії, зберегли в найбільш чистій формі традиції господарства, культури, побуту та ідеологічні уявлення своїх предків. З годиною, коли сталися зміни у зовнішньому оточенні трипільських племен, смердоті також зазнали загального культурного нівелювання.

Інакше склалася історична частка сусідніх трипільських племен Середнього Подністров «я. У середині III тисячоліття до зв. е. частина їхнього змушена був облишити свої землі й переселитися в степові райони Північного Причорномор «я. Незвичні для трипільців умови Степового Півдня виявилися малопридатними для землеробства, яку базувалося на примітивній ральній техніці. У тієї ж годину у причорноморських степах були сприятливі умови для розвитку скотарства, яку і стало провідною галуззю господарської діяльності усатівської (від з. Усатового под Одесою, де вперше виявлено й досліджено пам «ятки цого типу) групи племен.

Усатівські поселення були оточені ровами, іноді у кілька рядів. У укріплених у такий спосіб поселеннях под годину небезпеки ховалося населення разом із худобою. Крім невеликих поселень чи оборонних стійбищ, усатівці малі досить великі поселення із кам «яними будівлями та різноманітними господарськими і культовими спорудами, котрі, найімовірніше, являли собою міжплемінні та культові центри. Навколо поселення, від критого поблизу Усатового, розміщувалося кілька курганних та безкур-ганних могильників. Під курганами, котрі малі досить складну конструкцію, із кам «яними лазнями та кромлехами, усатівці ховали племінних вождів та родових старійшин. Померлим у поховальні камери клали розписаний на трипільський взірець керамічний посуд, прикраси із кістки, міді й м ані плоскі сокири, кинджали тощо. У одному курганному похованні вождя виявлено кам «янові плиту із зображеннями людей й тварин — звичайних для скотарів сюжетів. Рядових членів роду усатівці ховали в безкурганних могильниках, у невеликих ямах, іноді перекритих кам «яними плитами чи кам «яними закладами. Небіжчиків звичайно супроводжував бідний поховальний інвентар. Традиційно трипільський звичай погребение в невеликих ямах, перекритих кам «яними плитами та закладами, був поширений у трипільських племен Подністров «я, звідки скидалися усатівці.

Усатівці розводили велику рогату худорбу та коней, а також кіз й овець. Скотарство мало відгінний характер, однак базувалося воно та на згаданих оборонних стійбищах. Мисливство та рибальство не відігравали значної ролі у господарстві.

як й решта пізньотрипільських племен, усатівці займалися різними видами домашнього та общинного ремесла. Високого технологічного і художнього рівня вони досягло керамічне виробництво, продукція якого відрізнялася від керамічних виробів інших пізньотрипільських племен. Місцеві майстри із сировини, Яка надходила із Балкано-Карпатського рудного басейну чи Кавказу, виготовляли різноманітні металеві вироби, до того числі зброю. Усатівцям добро було б відоме ткацтво та каменеобробне ремесло. Усатівські скотарі підтримували тісні господарські та культурні зв «язки як зі своїми безпосередніми сусідами, то й із племенами более віддалених територій. Під впливом саме цих зв «язків у їхній культурі та побуті виникло чимало рис, не характерних для решти трипільських племен. Цілком можливо, що усатівські племена запозичили у кемі-обинськях обряд погребение под курганами та досвід спорудження складних кам «яних конструкцій. Від південно-західних племен, котрі мешкали в Дунайському пониззі, усатівські племена одержували сировину для виготовлення металевих виробів. Безперечно, що найтісніші і найрізноманітніші зв «язки смердоті підтримували із трипільськими племенами Середнього Подністров «я.

Відіграючи в певному розумінні роль форпосту трипільського про «єднання племен на південному кордоні, усатівські племена, як найбільш войовничі, деякий годину стримували тиск скотарських племен ямної культури, котрі постійно нападали на трипільців. Алі наприкінці III тисячоліття до зв. е. усатівські племена були підкорені і із годиною асимільовані войовничими племенами ямної культури.

Інший шлях розвитку пройшли пізньотрипільські племена Середнього Подніпров «я — найбільш віддалені на північний схід від основного масиву трипільського населення. На заселених ще на середньому етапі розвитку трипільської культури землях, Незважаючи на периферійне розташування, пізньотрипільські племена Середнього Подніпров «я продовжували розвивати характерні для трипільської культури традиції господарства та побуту.

Пізньотрипільські поселення розташовувалися на високих ділянках плато правого берега Дніпра. Це були відносно великі довгочасні поселення, на які налічувалося до півсотні різних за розмірами жител та господарських споруд. Будівлі розміщувалися колом, із входом від центру. Своєю конструкцією смердоті майже не відрізнялися від типових трипільських наземних жител попереднього години. Матеріальна культура, в цілому продовжувала розвиватися в дусі місцевих традицій, зберігаючи свої особливості. Землеробство і скотарство, як й раніше, лишалися провідними формами господарства. Розвивалися ремесла. Місцеві племена підтримували постійні зв «язки із рештою трипільських племен. Це був період спокійного господарського та культурного розвитку. Проте й перед трипільськими племенами Середнього Подніпров «я постала загальна для всіх трипільських племен проблема відносного перенаселення. А, щоб урятувати собі від голоду та злиднів, смердоті змушені були розселюватися на нові землі. Зі одразу ж на Лівобережжі трипільцям протистояли войовничі степові скотарські племена. Тому місцеве трипільське населення подалося далі на північ та північний схід, у райони, де мешкали нижчі за рівнем розвитку племена із неолітичним характером господарства, культури та побуту. Окремі родові общини трипільців поступово просувалися далі на північ від гирла Стугни, освоюючи нові землі в Подніпров «ї.

Опинившись у середовищі хоч й слабіших, але й чужих й ворожих племен, пізньотрипільські родові общини для заснування поселень оббирали добро захищені в природного відношенні місця. Це були невеликі поселення, котрі налічували із десяток жител. Спочатку споруджувалися тимчасові житла землянкового типу, а згодом, прижившись на цих місцях, переселенці почали будувати типові для трипільців довгочасні наземні житла. Поступово трипільські племена, просуваючись усі північ та північний схід, дійшли до гирла Десни, перейшли на лівий берег Дніпра, заснували свої поселення вище по Десні, на сході смердоті досягли р. Трубежа (поселення біля з. Лукашів).

З годиною у цьому районі виникло ще одне родоплемінне про «єднання із досить своєрідною, багато в чому відмінною від інших пізньотрипільських племен матеріальною культурою, котра дістала назву Софіївської (від з. Со-фіївки поблизу Києва, де вперше було б відкрито і досліджено пізньотри-пільський могильник).

Софіївські племена, крім виробництва звичайних для енеолітичних племен знарядь роботи та предметів побуту, багато уваги приділяли виготовленню зброї. Це були переважно оригінальні за формою бойові кам «яні сокири та молоти, а також невеликі, добро оброблені крем «яні вістря до стріл. З міді вироблялися кинджали, вістря до списів та дротиків, прикраси — пронизки, підвісні кільця.

Про тривожний, неспокійний годину й особливу повагу до воїнів свідчать багаті погребение воїнів зі зброєю. Саме тоді із «явилися масові родові могильники із трупоспаленням (Софіївка, Чернин, Червоній Хутір, Зава-лівка поблизу Києва).

Поширений у софіївських племен обряд трупоспалення був характерним лише їм. Разом із тім у матеріальній культурі софіївські племена зберігали багато специфічних рис, притаманних трипільській культурі в цілому. В частности, вони простежується трипільська традиція розписувати фарбами глиняний посуд. Збереглася також традиційна трипільська антропоморфна пластика.

Софіївські племена продовжували розвивати землеробсько-скотарське господарство. Особливої майстерності смердоті досягли у виготовленні серпів із великих крем «яних пластин. Софіївці не втрачали зв «язків з сусідніми і віддаленими трипільськими племенами. Шляхом обміну смердоті одержували різноманітні вироби, переважно прикраси, із Кавказу, а також сировину та мідні вироби із Балкан й Прикарпаття.

Небагато відомо про історичну частку софіївських племен. Цілком ймо вірно, що смердоті, як й решта пізньотрипільських племен, приблизно наприкінці III тисячоліття були підкорені, а із годиною і асимільовані іншими племенами, можливо — племенами так званої середньодніпровської культури.

Протягом певного години пізньотрипільські племена околицях, зокрема на Волині та Верхньому Побужжі, ще зберігали деякі особливості своєї культури та побуту. Алі в другій половині III тисячоліття до зв. е. в матеріальній культурі всіх пізньотрипільських племен простежується нівелювання. Колись такі досить своєрідні в етнографічному відношенні райони, як Верхнє Подністров «я, Побужжя та Волинь, на фінальному етапі історії трипільських племен за характером матеріальної культури уже мало чим відрізнялися один від одного. Під впливом навислої небезпеки як із заходженню (із боці племен культури кулястих амфор), то й зі одразу ж (із боці племен ямної культури) відбувся процес консолідації пізньотрипіль-ських племен, який знайшов відображення в однотипності матеріальної культури на всій територї їхні поширення.

У Україні виявлено величезну кількість — понад тисячу — пам`яток трипільської культури. Сліди трипільців знайдено й в Покутських Карпатах, поблизу соляних джерел,.

де смердоті виварювали сіль та будували оборонні городища. Населення на всій тереторії трипільської культури становило щонайменше 1 млн. осіб.В основному це були родові чи племенні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища малі чітке планування — усі будови були розташовані кількома рядами чи концетричними колами навколо великого майдану, на якому стояли одна чи декілька громадських споруд-святилищ. Від майдану радіально розходились вулиці, обабіч які були розташовані й садиби. Житла трипільців були переважно наземними й різними за розмірами (площею від 30 до 150 м2). Конструкція їхні був досить складною: підлога викладалася на дерев`яному помості із глиняних опалених валківі зверху замазувалася глиною. Стіни споруджувалися на дерев`яному каркасі-плетенці й теж обмазувалися глиною, двосхилий дах перекривався солом`яними чи очеретяними сніпками. Часто житла малі піддашшя. Вікна були невеликими та округлими. Всередені могла бути одна, дві чи і три кімнати.В кожній кімнаті містилися піч, лежанка, сімейний вівтар-жертовник. Зовні стіни жител розмальовувались вертикальними смугами червоного жовтого та білого кольорів. Розмальовувалися карнизи віконта дверей, стіни в середині.

На Уманщині, в середині течії Південний Бугу, а межиріччі Дністра і Пруту виявлено величезні поселення площею до 400 га, котрі налічували понад 2000 жител, розташованих концетричними колами. Тут уже існувала квартальна забудова, багато будинків споруджували двоповерховими. Це були того годину найбільші в Європі, а можливо, і у світі Перші справжні протоміста, в кожному із які мешкало до 25 тис. людей.

Високий розвиток землеробства, скотарства, зачатки ремесел привели до соціальної диференціації суспільства.Важливо сказати про структеризацію роботи, про що свідчить наявність трипільців, що займалися суто малярством, а особливо виникнення поселень малярів.Наявність скарбів свідчить про нагромадження багатства до рук окремих індивідумів.

Отже, проаналізувавши попередній матеріал можна сказати, що трипільькі племена були доволі сильно розвинутими у культурному, соціальному та економічному плані, враховуючи годину у який існували трипільські племена.

Список літератури:

1.Давня історія Укрвїни. Книжка 1. / підручник / В. П. Толочко, Д. Н. Козак ,.

З. Д. Крижицький / Київ.Либідь.1994.

2. Історія Української РСР. Том 1. Первісно-общинний лад, винекнення та розвиток феодалізму. / Шевельов А. Г.,І. І. Артеменко та ін. / Київ.1977.

3. Українська Радянська Енциклопедія / Про. До. Антонов, М. П. Бажан та ін. / Київ.1984.

4. Трипільська культура на тереторії Української РСР. / У. М. Конопля,І.Р.Михальчишин та ін./ Львів.1989.