Евангелические Церкви у країнах Прибалтики

Евангелические Церкви у країнах Прибалтики

Герд Штриккер Современные прибалтійські держави — Естонія, Латвія й Литва-до революцій 1917 р. були складовою Російської імперії. Нищівні поразки російських твори у Першої світової війни настільки послабили Російську царську імперію, що вже більше не могла надати протидії революційному і національно-визвольному руху багатьох народів, які сприймали її як свій в’язницю. З т. зв. Остзейских провінцій (Естляндії, Лифляндии і Курляндії), і навіть польської Лифляндии виникли сьогоднішні Естонія), й Латвія; Литва утворилася з заселених литовцями територій російської Польщі. З іншого боку, 1923 р. Литвою її анексував Мемельская область, яка до 1919 р. належала Німеччини, а після закінчення війни перебував під управлінням Ліги Націй. З з іншого боку, литовські області із сильною польської прошарком були насильно окуповані Польщею (Вільно і окрестности) До краху Російської імперії Евангелические Церкви прибалтійських провінцій — Естляндії, Лифляндии і Курляндії - були складовою Евангелическо-Лютеранской Церкви у Росії тому утворювали власні консисториальные округу. Жили тут прибалтійські народи (ести, ліви, кури, летты) від часу їх християнізації (близько 1200 р.), здійсненого місіонерами з Північній Німеччині і Орденом мечоносців, у культурній і церковної областях підпорядковувалися німецькому вищому прошарку території Ордена.

Реформация, що вже в 1523 р. знайшла живий відгук у Ризі та ряд інших місць, поруч із іншими причинами привела Тевтонський орден в Лифляндии до краху. Різні державні освіти, які успадкували орденські землі, згодом прийняли лютеранство. Після низки історичних змін у житті окремих територій, які під Польщею, Швеції та Данії, колишні землі Ордени були знову об'єднані під російським пануванням: в 1710—1721 рр. в Естляндії й Лифляндии, а 1795 р. в Курляндії окремі німецькі лицарські володіння зі своїми підданими — естонцями, латишами, ливами і курми — підкорилися Російської царської імперії. У цьому примітно те, всі російські імператори за прикладом Петра про Великого і Катерини II остаточно в XIX ст. визнавали в прибалтійських провінціях лютеранське віросповідання як господствующее.

Реформация принесла естонцям і латишам богослужіння з їхньої народних мовами. Німецькі пастори перевели Біблію, Катехізис, духовні пісні - отже заклали наріжний камінь становлення надто повільно розвивалася писемності цих народів. І було винесено, що що прямував у остзейские провінції пастор поруч із німецьким мав володіти по меншою мірою однією з мов прибалтійських народностей. Бажаним було знання як латиського, але і естонського мов. І знати їх пастор повинен був у такої міри, щоб проповідувати цих языках.

И все-таки естонці і латиші принаймні усе більшого усвідомлення себе, немов особливих народностей починали сприймати яка носила німецький відбиток лютеранську Церква як Церква своїх панів, у якій воістину не почувалися і торговельні доми. Це в XVIII в., як у прибалтійських провінціях почав поширюватися пієтизм і рух гернгутерских братніх громад. Засновник пиетистского гернгутерского руху, граф Николаус Цинцендорф в 1736 р., перебувають у Прибалтиці, дав руху значний імпульс. Естонські і латиські молитовні гуртки, що виникали неупорядоченно, спорадично, в братньої громаді з цинцендорфовским відтінком знайшли яка пасувала їм форму. Це було характерною рисою естонської і латвійської церковності. Аж по сьогодні лютеранство носить там відбиток «пробуджень », що виходять з гернгутерских братніх громад (втім, вони найрізноманітніші назви: молитовні гуртки, молитовні об'єднання і др.).

Межвоенное время

Окончание Першої Першої світової принесло з собою освіту нових держав: поруч із Польщею й Литвою від росіян остзейских провінцій Естляндії, Лифляндии і Курляндії з урахуванням мовних критеріїв виникли держави Естонія), й Латвія. Після цього значної частини вищого шару німецького населення, якої постійно становила там 10−15% свідомості всіх жителів, виїхала до Германию.

Все Церкви в знову що виникли після Першої Першої світової державах — Католицька Литва й у католицької частини Латвії (Леттгаллене — т. е. до 1919 р. польської Лифляндии), і навіть Лютеранські Церкви Естонії і Латвії - отримали до 1939 р. гідне подиву розвиток. Будівництво церковних структур, створення церковних статутів, установа теологічних навчальних закладів — усе це були завдання, які молоді, раптово виниклі самостійні Церкви мусили розв’язувати невідкладно. І вони ще усвідомлено хотіли розпочати вирішення з завдань без своїх німецьких одновірців, які були панами ні з прибалтійських країнах, ні з їх Церквах.

Но практично будівництво «Естонської Евангелическо-Лютеранской Церкви «і «Евангелическо-Лютеранской Церкви Латвії «здійснювалося, попри однакові стартові можливості, в спосіб. Так, естонці й Прибалтики прагнули до конструктивної співпраці. Німецькі громади Естонії залишилися у лоні Естонської Евангелическо-Лютеранской Церкви.

Иначе виглядали справи Латвії. Формально прибалтійські німці, котрі досі становили близько 6% лютеран Латвії, залишалися членами Евангелическо-Лютеранской Церкви Латвії. Але з тим вони утворили своє власне пробство своєю власною єпископом — доктором Петером Гаральдом Пёльхау. Це пробство дедалі більше уподібнювалося у своїй розвитку у межах Евангелическо-Лютеранской Церкви Латвії Церкви у Церкві - не бо до цьому так прагнули німці, а почасти оскільки у Церква проникли внецерковные сили латвійських націоналістів, які направляли її до розмежування з німцями і до відмежуванню від німецьких військових. Натомість така позиція багатьох латишів, що випливала із типовою для «молодих народів «переоцінки національної самобутності, озлобляла німецьку еліту і спонукала її немає поступок, а до изоляции.

Напряженность значно зросла по тому, як і 1931 р. президент Латвії Карлис Ульманис відібрав у німецької громади Домський собор у Ризі і його латвійської громаді. Заодно він діяв як без яких би не пішли правових підстав, але навіть всупереч народному референдуму, який з упевненістю підтвердив то, що собор повинен залишатися власністю німецької громади. Порушення прав було настільки котрі кричать, що керівник Евангелическо-Лютеранской Церкви Латвії, єпископ Карлис Ирбе 31 жовтня 1931 р. заявив про відставку, бо міг більше слідувати націоналістичним курсом своєї Церкви.

В що утворилася 1920 р. переважно католицької Литві була невеличка Евангелическо-Лютеранская Церква, об'єднувала близько 80 000 членів. 12 000 латишів, які входили на неї, утворили в литовско-латвийской прикордонної області свій власний Синод. Інші 68 000 членів були німцями і які володіли німецькою мовою, т. е. нині двомовними литовцями. Вони утворили 55 церковних парафій та його філій — громад, які берегли 33 пасторами. Найбільшою немецко-лютеранской громадою була громада в Тауроггене (Таураге), що нараховувала 8000 душ.

135 000 лютеран у яка входила до 1919 р. у складі Німецької Імперії Мемельській області зі своїми сорока громадами берегли сорока пасторами, членами «Старопрусской Унії «, т. е. Євангелічної Церкви Пруссии.

К евангелическому меншості Литва належало також понад 15 000 реформатів, які мають була її власна церковна організація. Вони утворювали одинадцять громад, які духовно берегли дев’ятьма пасторами. У Вільнюської області, яка входила між двома світовими війнами у складі Польщі, сталося об'єднання різних реформатських груп (11 000 душ, 8 громад). Вони берегли десятьма пасторами. Невеликий теологічний факультет у Каунасі піклувався про підготовку пасторів як лютеран, так реформатов.

В цілому потрібно зробити висновок у тому, що двадцяти років, протягом яких Евангелические Церкви у Прибалтиці створювали самостійного церковного устрою, що природно, було досить у тому, щоб доводити розпочату остаточно. Але за будь-якого разі було закладено основи, що, незважаючи на невирішені національні проблеми (насамперед у Латвії), виробляє впечатление.

Прибалтийские Церкви при радянському режиме

Пакт Гітлера — Сталіна, який був ув’язнений у серпні 1939 р. і у своєму секретному додатковому протоколі ділив Східну і в Центральну Європу німецьку і радянську зони інтересів, поклав край двадцятилітньому періоду волі народів і самостійності молодих прибалтійських держав, який усе більше погрожував Радянський Союз перед. У 1939;1940 рр. близько 80 000 ще мешканців Латвії і Естонії прибалтійських німців, предки яких протязі 750 років чинили вагоме впливом геть хід історії Прибалтики, було евакуйовано в Германию.

Затем, у середині 1940 р. прибалтійські держави були задіяні захоплювали радянські війська; «вільних виборів «радянських зразків (єдиний комуністичний список) покликали до життя парламенти, котрі звернулися до «великої радянської влади «з верноподданной проханням прийняти Естонію, Латвію і Литву у складі славного Радянського Союзу. Торішнього серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР законодавчо засвідчив прийняття Естонії (3 серпня), Латвії (5 серпня) і Литви (6 серпня) в Радянський Союз Радянських Республік. Через недовго після цього почалася депортація до Сибіру визначних науковців та управління культури Прибалтики, її політичної й церковної еліти. Це торкнулося також багато десятки тисяч естонців, латишів і литовців з. різних верств общества.

Немецкая окупація прибалтійських держав під час Другої Першої світової (в 1941;1944 рр.), щоправда, поклала край переслідувань і депортаціям, притаманним сталінського режиму. Але це фаза було лише останньої короткій перепочинком і принесла з собою нове напруженість: Церкви прибалтійських країн ми змогли у час німецької окупації знову придбати той незалежний правової статус, яких вони мали до 1940 р.; націонал-соціалістична антицерковная політика залишала і релігійною об'єднанням Прибалтики лише обмежене коло діяльності. Та все ж сучасники, порівнюючи німецьку окупацію про те, що їм довелося потім зазнати при радянському режимі, розглядали її як період відносної церковної свободы.

Десятилетие після нового захоплення Прибалтики Радянський Союз (з 1944 р. на смерть Сталіна (1953 р.)) була саму криваву главу найновішої історії Прибалтики. Численні розстріли, і навіть депортація всіх, кого радянська влада разом з початку могла запідозрити у тому, що вони нададуть опір радянізації своїх країн час, забрали у трьох прибалтійських «Радянських республіках «значну частину їх інтелігенції. Точну кількість жертв невідомо до нашого часу. Мабуть, більш 500 000 естонців, ла-тышей і литовців змушені були пройти шлях, який вів до сталінським таборах і депортації в Азию.

Старая російська імперська політика за радянських часів проводилася під покровом марксистсько-ленінської ідеології: опір радянізації чи русифікації, виступи проти позбавлення цивільних прав у разі классифицировались як тяжкі кримінальні злочини і зрадництво ідеї соціалізму. Близько мільйони росіян, українців і білорусів згодом потягнулося в прибалтійські республіки, значно зменшило у Прибалтиці відсоток людей корінних національностей. Згідно з останньою переписом населення у СРСР (1989 р.) чисельність корінних жителів Балтії їх республіках була такою: литовців Литва було всього ще більше 83%, естонців Естонії - лише 61,6%; нарешті, Латвії латиші становили 54%, т. е. половину від населення (російські тут становили 34% свідомості всіх жителів, українці, білоруси, поляки, євреї, німці, разом взяті, — 11,5%). У цьому найбільше від припливу непрошених гостей страждали міста. Деякі міста Естонії та, передусім, Латвії до сьогоднішнього дня заселені переважно російськими; північний схід Естонії навколо Нарви піддавався систематичної русифікації шляхом примусового виселення эстонцев.

Прибалтийские Лютеранські Церкви вже час переселення німців в 1939;1940 рр., та був після заняття 1940 р. прибалтійських держав Радянський Союз внаслідок депортацій і розстрілів втратили частину свого пасторського корпусу. Але велике кровопускання вони пережили по закінченні німецької окупації, коли багато пастори (включаючи церковне керівництво) разом із сотнями тисяч біженців звернулися Захід. У цілому нині, внаслідок всіх подій 1939;1944гг., Церкви втратили половину свого пасторського корпусу: Естонія — 140, Латвія — більш 150 пасторів. Литву залишило 27 з 33 пасторів. І це з католицьких священиків Латвії був цей шлях обрали тільки 20 можна %; 80% священиків залишилося зі своєї паствою. Потім більша частина була вивезена в Азию.

50% що залишився Батьківщині у Прибалтиці лютеранського духівництва змушений був в початку радянського панування, т. е. в 1944 р., пережити депортацію в Воркуту, Сибір чи Середньої Азії, деякі - були відразу ж потрапляє розстріляні дома. У естонської лютеранської церкви число пасторів і проповідників була у кінці 40-х років трохи більше 70%; приблизно стільки ж було в Латвійської лютеранської церкви (перед війною Естонії були 22-а пастора, Латвії - 280).

Первоочередные завдання цих Церков полягали у тому, щоб знову відновити свої структури й забезпечити чисельний зростання пасторів. На відміну від інших радянських територій, де церковні структури, крім структур Православної Церкви, було розгромлено, в прибалтійських республіках Сталін формально зберіг їх. Єпископи, пробсты та інші служителі Церкви знаходилися під постійним контролем державних мали слідувати вказівкам Ради з справам релігій. Церквам потрібно було розділяти ідеологічну програму, рассматривавшую соціалізм як вершину у суспільному розвиткові, і із державою і партією проклинати імперіалістичного класового ворога. Церквам заборонялося як критично висловлюватися в політичних питань, а й обговорювати національне питання. Так, Церкви мали замовчувати грубу русифікацію Латвії і Естонії. Щоправда, естонський і латвійський мови були дозволені як мови Церкви, але Церкви було неможливо виступати проти поступового витіснення національних мов з життя. Так Церкви (у кожному разі, протестантські) знехтували своїм завданням — бути захисниками естонців, латишів і євангелічних литовців від московської політики радянізації і русифікації. Якщо пастори вирішувалися критикувати при цьому своє церковне керівництво, то в нагальному порядку відсторонялися з посади (наприклад, в 1984 р. така доля спіткала пастора Гаральда Мётсника Естонії, а 1987 р. — пробста Модриса Платі Латвії). Часто, як це було що стосується пастором Мётсником, за церковними заходами слід було втручання, яке висувало обвинувачення у «антирадянської агітації та пропаганди », навіщо слід було тюремне заключение.

И, певна річ, служителям церкві і церковним органам було заборонено грунтовно обговорювати питання церковної структури, церковному житті, підготовки пасторів та церковною політики. Зазвичай потрібно було (як це робилося у Російській православної церкви) підготовлені церковними органами рішення попередньо цікавити схвалення на Рада з питань справам релігій. Це ж правило поширювалося і рішення, що стосуються церковного персонала.

Некоторая зовнішня нормалізація церковному житті настала Естонії в 1949 р., коли перше Церковне Збори обрало пастора Яна Киивита, батька нинішнього глави Церкви, архієпископом Естонської Евангелическо-Лютеранской Церкви. У Латвії ж за рік до її цього архієпископом лютеранської церкви став пастор Густав Туре. Щоправда, з одного боку, багато церковні приміщення використовувалися державою для господарських та інших нецерковних цілей. Але, з іншого боку, громади могли відновлювати безліч зруйнованих храмів. Нарешті, в шістдесяті роки з’явилася можливість встановлення міжнародних контактів. Та заодно попереднім умовою, яке ставилося перед «виїзними кадрами », т. е. тими, хто міг встановлювати зв’язки України із іноземцями чи виїжджати зарубіжних країн, було нерозголошення даних про істинного скрутне становище їх Церков. Через війну характеристики церковному житті, дававшиеся представниками прибалтійських Церков (як і інших Церков Радянського Союзу) найчастіше носили собою ніщо інше, як спотворення жалюгідній действительности.

Работа Церкви з молоддю не дозволялася. Участь у церковному житті могли переважно лише повнолітні, т. е. молодики після досягнення ними вісімнадцятирічного віку. Наприклад, конфірмація дозволялася лише особам старше 18 років. Видавати книжки духовних пісень заборонялося. Культові споруди церковних громад не були їх власністю. Вони лише передавалися їм виплачує держава у користування з умовою сплати податків; часом громадам доводилося вносити немислиму орендної плати, та й різноманітні податки вони сплачували по вищим тарифам.

Как відомо, за радянських часів особи інтелігентних професій було неможливо під загрозою утрати роботи підтримувати які би там не було контакти з Церквою. Всебічна тиск на віруючих, форсована атеїстична пропаганда, пристосуванська позиція Церков і фактичне усунення членів Церкви від професій, потребують високій кваліфікації - усе це вело до того що, що кількість тих, хто підтримував Церква своїми пожертвуваннями, т. е. осіб, які становлять ядро громад, ставало дедалі менше. Так було в середині 1980;х років в Латвії і Естонії, залежно від обставин, налічувалося від 25 000 до 40 000 таких членів. Щоправда, тих, хто залишався пов’язаних із своєї Церквою у своїм серці, став значним, але ці у разі не полегшувало становища общин.

Теологическое образование

Не піддані депортації пастори, частина яких досягла дуже похилого віку, намагалися розвивати далі церковне життя Естонії і Латвії. Орі одночасно духовно опікали за кількома громад. Але якщо звернути увагу хоча на стан транспортних засобів і доріг, слід визнати, що таке духовне піклування було можливе лише у самих екстрених випадках. Кількість пасторів стало незначно зростати лише 50-ті роки, коли деякі священнослужителі залишили свої притулку, і деякі повернулися зі місць депортации.

В 50-х роках Естонії і Латвії були засновані «Теологічні інститути », які мають забезпечувати підготовку нових пасторів. Але ці «інститути «були чим іншим, як заочными курсами, які лише притязали на «академічність », насправді ж виглядали втілення пов’язану зі багатьма клопотами спроби Церкви дати тим, хто вирішив присвятити себе важкій діяльності пастора, елементарні ставлення до церкві і душепастырском служении.

Как і всі духовні школи СРСР, теологічні курси Латвії і Естонії були дозволені Радою з справам релігій аж ніяк не здобуття права підготувати для Церков добре освічене духовенство. Навпаки, духовним навчальних закладів у СРСР відводилася тільки роль прикриття. Вони були підтримувати фікцію «релігійної свободи «у Союзе.

На практиці усе зводилося до того що, що кандидатів, які у обмеженому кількості затверджувалися державними органами до навчання, керівництво теологічних курсів забезпечувало далеко в обсязі навчальними і методичним посібниками, размноженными на гектографі. Слухачі курсів, які продовжували трудитися у своїх місцях, вивчали ці матеріали у вільний від роботи час. Разів у місяць, наприкінці минулого тижня вони зустрічались у Таллінні чи Ризі в Консисторії та обговорювали пройдений матеріал. Поруч із професора й пастори, які належали до старшого покоління, читали їм лекции.

Но потім, починаючи з шістдесятих років, почасти через досягнення багатьма пасторами похилого віку, нестача пасторів стала відчуватися настільки гостро, що чимало слухачі заочних теологічних курсів вже після роки або банку півтора року навчання рукополагались в пастори і посилалися в котрі позбулися своїх духовних наставників громади, за умови, що вони продовжувати заочну навчання і закінчать курси. Але практично достроково присвячені пастори рідко дотримувалися ця умова, так і з початку своєї діяльності найчастіше мали опікати дві, або навіть три громади. До того ж церковне керівництво мало настільки незначним впливом, що ні могло домогтися, щоб посвячених у пастори слухачі курсів продовжували навчання. Державні ж інстанції цілком влаштовувало, що нові пастори, прибывавшие в громаду, мали низьким освітнім рівнем. Це спричинило з того що у середині дев’яностих років за меншою мірою половина всіх які служили Естонії та Латвії пасторів була лише неповне теологічне освіту, а Литві, де було жодного євангелічного теологічного інституту, в жодного пастора був закінченого теологічної освіти. Та все ж навіть у таких умовах більшість пасторів беззавітно служило своєї пастве.

После «повороту «

В кінці 1980;х років, коли ідеологічне тиск у у Радянському Союзі кілька ослабла, серед лютеранського духівництва (насамперед у Латвії) виникли групи, які висловлювали національні устремління своїх народів та картали обмеження правами людини і народів та, ясна річ, свободи совісті. Латвійська Церква знову реагувала цього відстороненням членів цих груп від церковної служби, що призвело навіть до того що, що Теологічний інститут у Ризі через звільнення більшості викладачів змушений був закритися. А коли навесні 1989 р. Синод Евангелическо-Лютеранской Церкви Латвії обирав нове церковне керівництво, дещо неймовірне для радянських порядків: пасторський корпус, посилаючись на можливість нових умов часу перебудови, зажадав, щоб у виборах взяли участь як (як це було раніше) відібрані церковним керівництвом Служби та «компетентні органи «» делегати », проте без винятку пасторы.

Эти нові вибори проходили під знаком довіри пробсту Модрису Платі, чиє недавнє усунення від церковної служби змушені були скасувати. У палкому дискусійному виступі закликав до того що, ніж обирати знову чинне церковне керівництво. «І тому церковного керівництва, — заявив, — постійно незмірно важливішим було збереження прихильності держави, аніж турбота про добробут нашої Церкви! «Під враженням від такої вибухонебезпечною промови було переизбрано все церковне керівництво і освічена на цілком нову Консисторія; навіть архієпископ Ериці Местерс втратив свого поста.

В Естонії подібне подія сталося 1992 р. Воно відрізнялося меншим радикалізмом. Проте й була переизбрана вся Консисторія, але переобраний архієпископ Куно Паюла. Проте невдовзі, у зв’язку з його 70-річчям, йому запропонували піти у відставку. Це було 11 березня 1994 г.

В кінці 1980;х років Лютеранські Церкви Естонії і Латвії прийняли активну участь у національне відродження своїх країн час. Дві Церкви (латвійська більшою мірою, естонська на кілька меншою) відстоювали національні інтереси. Протягом кількох років полягала у тому, що представники Церков прагнули грати помітну роль подіях, одержували суспільного резонансу (освячення пам’ятників історії й будинків, вулиць, площ, і т. буд., що у державних святах). У церквах (й тут знову особливо слід виділити Латвію) на відомих місцях вивішувалися національні прапори і емблеми. Це надаються до сприйняття з розумінням, коли враховувати той факт, що протягом десятиліть тут придушувалося все національне і здійснювалася форсована русифікація. Але потім, здається, Церкви знову кілька послабили цю політичну та національну активность.

Одной з найважливіших завдань, завдань, які церквами двох десятків країн, є організація теологічної освіти. У Тарту (Дерпті) й у Ризі в університетах були відновлено теологічні факультети. Зрозуміло, відчувається брак викладачів. Тому сюди досі приїжджають чимало викладачів через рубежу, саме — з Північної Америки та Німеччині, де з латвійської і естонської еміграції є свої церковні центри. Церкви у вигнанні надають Церквам, які є Батьківщині, всебічну допомогу. З іншого боку, північноамериканські і скандинавські Лютеранські Церкви допомагають прибалтійським державам у створенні системи церковного освіти. У цьому поруч із німцями допомогу Естонії надають і фіни. Згодом по закордонах отримає освіту молоде покоління естонських і латвійських теологів, які мають взяти до рук теологічну підготовку в Тарту і Риге.

Церковное керівництво також намагалося організувати навчання які служили громадах священиків. Пастори, які мали закінченого освіти, зобов’язувалися підвищувати свою кваліфікацію до того часу, доки здадуть нескладний іспит. Таких витримали іспит і продовжують б служити у своїх церквах священиків Латвії називають «бакалаврами », а Естонії «пастор-диаконами ». Проте початкова ейфорія, викликана відновленням теологічних факультетів, змінилася деяким розчаруванням, оскільки наукове теологічне освіту у загальному не відповідало уявленням Церкви про цілеспрямованої підготовці для практичної пасторської діяльності. До того багато хто з учнів не мають намір ставати пасторами, деякі втрачають такий намір під час навчання, усвідомивши, що очікує після закінчення, що вони почнуть своє пастирське служение.

Такое рішення передусім визначається важкими умовами, у яких доводиться жити пасторів. Громади неспроможна утримувати їх. Тому кошти на життя пастори змушені заробляти десь у іншому місці. Але це не вдається, оскільки вони через нестачу пасторів опікають по меншою мірою дві громади. Оскільки автомашину їм надають лише у виняткових випадках, можуть розраховувати лише громадський транспорт і дорогоцінний час у дорозі. Зазвичай, пасторские сім'ї живуть для платні дружини пастора, що вона отримує до праці, не пов’язану з Церквою, і навіть з допомогою пасторського саду, який обробляє його родину, і завдяки нерегулярних натуральних пожертвувань громади. Ці реалії явно спонукають деяких студентов-теологов відмовитися від професії пастора.

Для відродження Церкви Естонії і Латвії було зроблено чимало. Виконана робота була багатогранної. Вона у собі будівництво громад, оздоровлення церковному житті, катехетику, диаконическое служіння, освіту. Але всі подальші зусилля у цих галузях наштовхуються на серйозну перешкоду, як зубожіння населення, що влечёт у себе ще більшу бідність Церков та його служителів. Церковні плани, які заторкують всі сфери її життя, серйозно гальмуються (особливо Естонії) державної політики «обмеження грошової маси », що має зупинити інфляцію і намірилася зміцнити продуктивні сили. Значна частка власності працездатного населення забезпечується лише прожитковим мінімумом; він також став долею всіх пенсіонерів. Добровільні пожертвування, у яких потребує Церква, в обставин різко скорочуються. А про зарахування працювати таких церковних служителів, як кюстеры, соціальних працівників, катехеты, церковні музиканти, й т. буд., взагалі не можна й думати, оскільки громади неспроможна платити им.

По-прежнему гострої залишається проблема культових приміщень. Кірхи, а то й зважати з їхньої стан, в переважній більшості випадків є. Ремонт і реставрація, наскільки може бути, здійснюються самотужки. У цьому справа не обходиться без фінансову допомогу Заходу у придбанні надзвичайно дорогих будівельних матеріалів. Однак у зимовий період, коли температура опускається до 10−20 градусів нижче нуля, неопалювані церковні будинку непридатні для виконання тих завдань, які становлять сутність справжнього життя громади, і що протягом майже 50 років було під забороною: вивчення Катехізису, диаконическое служіння, дитячі садки тощо. буд. У цьому настійної необхідністю є масове будівництво невеликих опалюваних приміщень. Проте знов-таки це завдання, через важкого матеріального становища церковних громад в прибалтійських країнах, може бути вирішена без допомоги з боку Запада.

Лютеране в Литве

В католицької Литві становище протестантів цілком відрізняється від своїх становища Естонії і Латвії, де лютеранська церква за часів була воістину народної Церквою. Протестанти Литва утворюють абсолютне меншість. До того вони що й розпадаються на дві групи: близько 27 000 лютеран і 5000−10 000 реформатів. Лютеранство Литва веде своє керівництво переважно від цього, що восточно-прусская Мемельская область (частина прусської Литви) 1923 р. була аннексирована Литвою, та й у радянські часи залишалася частиною території Литовської Радянської Республіки. Щоправда, в Мемельській області жив і багато литовців. Але вони володіли двома мовами — литовським і німецьким — в більшості своєму були лютеранами. Гідно згадки те що лише лютерани Литва від часу Реформації, а й діячі литовського національного руху в XIX ст. отримували літературу на литовському мові зі Східної Пруссії. Друкувалася вона насамперед у Кенігсберзі, тоді як і Царстві Польському («Російської Польщі «), у якому Литва входила до Першої Першої світової, це були категорично запрещено.

Перед обличчям приближавшейся Червоною Армією, в 1944 р. 40 000 німців, і німецькомовних литовців залишило країну. У тому числі було 27 з 33 пасторів. Близько 30 000 лютеран залишилися у Литві. Шести пасторів, не який залишив родинний маєток, довелося опікати 26 громад. Як і Радянському Союзі, Церкви Литва постраждали від експропріації культових споруд, ліквідації теологічного факультету в Каунасі, депортації інтелігенції та різноманітних репрессий.

В 1955 р. відбулося перше лютеранський Синод, другий — засідав 1970 року. в Тауроггене (Таураге). Нею сеньйором був обраний Йонас Кальванас (в 1976 р. він став єпископом). Нинішні пастори — це миряни, найчастіше без теологічного освіти. Лише поодинокі пастори отримали певні знання на Теологічному інституті у Ризі. Зазвичай, пастори змушені працювати де-небудь за, щоб утримувати себе і, бо дуже маленькі громади неспроможна повністю забезпечувати їх. Синод як постійний інститут, т. е. як законодавча і контролює інстанція, скликаються тільки разів у п’ять років. Найважливішою завданням Євангелічної Церкви Литви після припинення радянських репресій було створення власного Устава.

После смерті єпископа Йонаса Кальванаса, що виникла 16 січня 1995 р., Синод 29 липня 1995 р. обрав пастора Йонаса Кальванаса-младшего наступником його на посаді єпископа. Було належить початок створенню Статуту, але продовження цієї роботи перенесено на Синод, який скликаний у 2000;му г.

После «повороту », який розпочалося Литві 1988 р., там розгорнулася важка боротьби з державою повернення старих Церков та пасторатов. Але й коли ці будівлі повернуть, вони у такому ж стані, що потребують капітальний ремонт. Евангелическое теологічне освіту починає організовуватися у межах религиозно-научного факультету Клайпедского (Мемельского) университета.

/Цит. по: Хорошого тримайтеся. Пер. з ньому. Ю.О. Голубкіна. Х.; Майдан, 1998./.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.