От Русі до Росії (XI-XVI ВВ.)

осударственности в ((((((вв.

2. Руйнування державного єдності.

3. Давньоруські князівства під час феодальної раздробленности.

4. Вивищення Москви й освіту російського централізованого государства.

На початку ((в. держава Київська Русь налічувало вже двоє століть свого існування. Воно минуло шлях одного з спілок східнослов'янських племен до великої ранньофеодальної монархії з поліетнічних населенням, у якому переважали східнослов'янські племена.

При значної території державне початок в ранньофеодальної монархії могло затверджуватися лише за умови опертя місцеву племінну знать.

Князь Володимир робив багато на впровадження державного початку: прокладав дороги, боровся з розбійниками, переселяв би «кращих чоловіків» в стратегічно небезпечну прикордонну зону. Однією із заходів впровадження державного початку (в властивій середньовіччя формі, коли державне нерідко порівнювався з особистим) було розміщення синів великого князя у крупних периферійних містах — колишніх племінних центрах. Однак цей захід не допомогла позбутися місцевого сепаратизму. Майже весь ((в. — час конфліктів, братовбивчих усобиць, ускладнених зовнішніми навалами і крайнім напругою соціальних відносин. Відразу після смерті Святославича почалося десятилітня усобица між його синами, головними героями якої став Ярослав і старший син великого князя Святополк. Розповідь літописі про Ярославі починається з 1014 р., останнього року стабільна князювання Владимира.

Ярослав жив у Новгороді та щороку збирав тут 3 тис. гривень данини; в тисячу гривень залишав утримання своєї дружини в Новгороді, а дві третини зібраного посилав батькові до столиці Русі. Таким був «урок», річна норма. Але, поживши багато років віддаленому торговому місті з широкими заморськими зв’язками, Ярослав вирішив відмовитися сплати цього уроку, чим викликав гнів батька, суворо філера за єдністю всіх частин Русі і який змушував свого часу новгородців будувати фортеці захисту від печенігів далеко Півдні. Володимир наказав мостити мости, розчищати дороги на Новгород, але разболелся.

Ярослав ж збирався розпочати справжню війну з рідний батько і найняв у Швеції великі загони варягов.

Проте між новгородцями і варягами, буйствующими у місті, виникла кривава сварка. Новгородці вбили варягов-обидчиков, внаслідок чого Ярослав карав тисячу новгородців. Конфлікт було зупинено звісткою, надісланим з міста Києва сестрою Ярослава Предславой, про «смерть 15 липня 1015 р. князя Владимира.

Новгородці виставили 3 тис. войнов і рушили з Ярославом до Києва. Три місяці простояв новгородський князь у Любеча на Дніпрі, де зустрів його Святополк, вже пізно восени зважився напасти на брата. Битва під Любечем було виграно новгородським військом. Святополк біг, а Ярослав урочисто ввійшов у Киев.

Військо одержало нагороди і це відправлено додому з текстом даної Новгороду «Російської Правди», що стала першим що дійшли до нас склепінням давньоруського права.

Захоплення Києва Ярославом з новогородськими і варязькими дружинами не приніс примирення. Святополк був із печенігами й польським королем Болеславом Хоробрим; ці дві сили і спробував використовуватиме повернення київського престолу. У 1017 р. Київ напали великого печенізького війська. Проте їх штурм успішно відбитий киевлянами.

У 1018 р. Святополк навів на Русь військо польського короля Болеслава і розгромив Ярослава в битві річці Буг. Вступивши Київ польський король захопив багату скарбницю київських князів. Утікши переслідування, Ярослав поскакав в Новгород, звідки спробував бігти до Скандинавії. Але новгородці на чолі з посадником Костянтином Добрыничем знищили кораблі приготовлені для втечі. Жителі міста зібрали для найму нового варязького загону, обіклавши вільне населення Новгородських земель додатковим податком: чоловіка по 4 куны, від старости по 10 гривень, як від бояр по 18 гривен.

Саме тоді Святополк позбувся поляків і вигнав з міста Києва Болеслава Хороброго. Поляки, які побували столиці Русі, залишили цікаве опис Києва: «У великій місті, який був столицею цієї держави, знаходилося більше 400 церков, 8 торгових площ, і незвичне скупчення народу, який, як і весь ця галузь, складається з рабів-утікачів, стекавших сюди звідусіль, і дуже моторних данов. Він (Київ) надавав досі постійне опір печенігам, приносить багато шкоди, і підкоряв собі других».

Щойно Святополк втратив польської підтримки, вона вже не зміг утримати Київ у себе. Ярослав знову опанував містом, але у 1019 р. Святополк з великою печенежским військом зробив останню спробу захопити місто. У битву біля р. Альті Ярослав розбив Святополка й остаточно закріпив у себе київський престол. Святополк ж утік у Польщу, де й помер важкої психічного заболевания.

Події зміни у початку ((в. мали далекосяглі наслідки. Ярослав, повставши свого батька захопили київський престол, пішов проти сформованих в давньоруському суспільстві традицій вшанування старшого в роду і керував наслідування великокняжого престолу. Це забезпечило привид загострення усобиць між різними гілками великокняжого рода.

Основним противником Ярослава наступного десятилітті став Мстислав Володимирович, княживший в Тмутаракані. У Битві під Лиственом (біля Чернігова) в 1024 р. війська Ярослава, основу якого становила варязька дружина, було розбито. Ярослав знову утік у Новгород, залишивши у Києві посадника. Два роки, в 1026 р. Ярослав зібрав нове військо і пішов за Дніпро до Чернігову. Проте битва все-таки відбулося. Брати домовилися про поділ країни з Дніпру: Мстислав отримав Чернігів з Переяславлем і всі Лівобережжі Дніпра, а Ярослав залишив у себе Київ і землі на правим берегом Дніпра. Смерть Мстислава в 1036 р. дозволила знову об'єднати лівобережні і правобережні земли.

Утвердившись на великокняжеском престолі Ярослав став зміцнювати своєю владою околицях держави: ізолюючи і розправляючись із противниками своєї одноосібної влади й спрямовуючи в великі центри Київської Русі своїх сыновей.

Великих успіхів досягнуто у зовнішньополітичній сфері. У 1030 р. київські дружини зробили успішний похід у прикордонні землі ятвагов, «литви» і естів. На землях на захід від Чудського озера грунтувався місто Юр'єв (Тарту). Після смерті польського короля Болеслава Ярослав разом із Мстиславом в 1031 р. захопив Волинські землі й до Русі. Це придбання було закріплено трьома походами Ярослава з Польщею в 1041—1047 рр.

Смерть Мстислава, успішно боровся зі степовими кочівниками, змусила Ярослава звернути увагу до південні рубежі своєї держави. У 100−120 км південніше Києва, річці Рось було побудовано оборонна лінія. У 1036 р. під стінами Києва вщент було остаточно розбито печенежская орда. Залишивши кочовища у Причорномор'ї від, печеніги пішли на Дунай. З боку степу загроза Києву тимчасово була снята.

У 1043 р. було розпочато останній похід на Константинополь. Замотаний тим часом рішенням польської проблеми, Ярослав всі труднощі організації походу поклав новгородського князю Володимиру і варязького конунгу Харальда. На турах новгородське військо дісталося Царгорода, де знищено візантійським флотом і вибуху бурею. Спасшиеся воїни опинилися у полоні переможців. Ця поразка підірвало сили Новгорода, зміцнивши його залежність від Києва. У 1046 р. Ярослав уклав світ із Візантією, зміцнивши його шлюбом сина Всеволода з візантійської царівною із сім'ї імператора Костянтина Мономаха.

Династичні шлюби сталі у той час однією з способів зміцнення у міжнародному становищі давньоруського держави. Сам Ярослав був одружений зі шведської принцесі Инигерде; своїх трьох синів він женив на доньками німецьких правителів, дочки Ярослава було видано за французького, угорського і шведського королів, його онука Єфросинія Всеволодівна подолало чоловік за німецького імператора Генріха ((. Брат Єфросинії Володимира Мономаха одружився з изганнице принцесі Гіті, дочки короля англосаксів, загинув у битві з норманами. Отже, при Ярославі Київська Русь заявили про собі як про найбільшої європейської державі, зайнявши чільне місце у міжнародної политике.

Успіхів в зовнішній політиці було би можливо досягти без зміцнення влади великого князя. Для звеличення своєї місцевої влади Ярослав завів виконання грандіозних проектів із перебудові столиці на образу і подоби Константинополя. У 1037 р. розгорнулося спорудження фортечних стін з Золотими воротами і храму святої Софії Премудрості Божою, як й у столиці Візантії. При Ярославі велася робота з перекладу грецьких книжок російською мовою, організовувалися школи для початкового навчання грамоті. Просвітницька діяльність дала підставу надалі називати Ярослава «Мудрым».

Суперництво з Візантією відчувалася і у зміні титулатуры глави давньоруського держави. Самодержавний характер влади Ярослава привело до того, що став величати їх великим князем, в східним титулом «каган», т. е. царь.

Зміна зовнішніх атрибутів влади глави держави кінцевому підсумку призвело і до її внутрішньому перетворенню. У 1051 р. Ярослава Мудрого вчинив те, як цього часу надходив лише візантійський імператор: вона сама, без відома Константинопольського Патріарха, призначив главу російської православній церкві - митрополита Иллариона.

Прагнучи уникнути боротьби влади між своїми спадкоємцями, Ярослав розділив свої володіння: Київ заповідав Ізяславу, Чернігів — Святославу, Переяслав — Всеволоду тощо. буд. Суперництво братів за першість мав припинити новий «лествичный» принцип наслідування великокняжого престолу. Відповідно до встановленим порядком спадкоємцем мав стати не старший син великого київського князя, а старший в роду, т. е. брат для глави держави. Сини померлого великого князя одержували від його наступника «волості» разом з іншими родичами і залишали Київ. Певне, такий порядок процесу передачі влади мав запобігти розпад держави. «Ряд» Ярослава затвердив «старшинство» київського князя задля підтримання єдності країни й об'єднання військових сил російських земель.

Після смерті Ярослав Мудрий в 1054 р. сформувався «тріумвірат» з його старших синів, які кілька днів спільно боролися із зовнішнього загрозою і внутрішньої смутою. Союз Ярославичей залишався міцним доти поки що вдавалось стримувати тиск степових кочевников.

У ((в. у Причорномор'ї від проникли половецькі орди. У 1068 р. у бою річці Альта війська Ярославичей було розбито ханом Шаруканом. Поразку українців у битві спровокувало повстання киян проти Ізяслава. Він вимушений був звернутися по допомогу до до польського короля Болеславу, щоб відновити своєю владою у місті та розправитись із учасниками мятежа.

Після перемоги на Альті хан Шарукан напав на Чернігів, але був розбитий Святославом й потрапив у полон. Ця перемога відродила авторитет чернігівських князів, сформований іще за Мстиславі. Підтриманий Всеволодом, Святослав в 1073 р. вигнав Ізяслава із Києва та захопив великокняжий престол. Це порушення встановленого Ярославом порядку процесу передачі влади загострило князівські усобиці, які посилилися із смертю останнього зі братів Ярославичей Всеволода в 1093 р. Основні протиріччя цей період виникли між Святополком Ізяславичем княжившим у Києві і, мечтавшем про великого княжении, Володимиром Всеволодовичем Мономахом сидевшем в Переяславле.

Щоб з міжусобних конфліктів у листопаді 1097 р. в Любечі відбувся князівський з'їзд. Нею проголосили новий принцип династичного поділу Російської землі між різними князівськими гілками за дотримання її єдності перед зовнішньої небезпеки: «Отселе имеемся в об'єднані серце й дотримуємо Рускые землі; кождо так держить отчину свою». Виділення «отчин», спадкових володінь окремих гілок княжого роду, знаменувало собою початок правової підготовки розпаду єдиної держави. Принцип єдності російських земель проголошений в Любечі у відсутності гарантій і він порушеним кілька днів після целования хреста князьями.

Володимира Мономаха, прагнучи зайняти великокняжий престол, осадив Київ. Святополк готувався втекти з міста. Проте київські «мужі» не підтримали домагань Володимира Всеволодовича, змушеному був отступить.

Залишивши надію силою влади у Києві, Володимир зайнявся організацією походів російських князів проти половців. У цьому терені успіху значно більше. Літопису відзначають вдалі походи 1107 і 1111 рр. Ці перемоги підняли авторитет Володимира Мономаха. Тому, в 1113 р. по смерті Святополка, кияни запросили його за велике княжение.

Твердження у Києві Володимира Мономаха, игнорировавшего права своїх старших родичів, призвело до руйнації родового єдності київських князів. Збереження цілісності країни Мономаху вдавалося досягти завдяки використанню військових сил, накопичених для боротьби з половцями. Маючи досвід своїх покійних предків, Володимир посадив на князювання найважливіших центрах Русі синів. Представники інших княжих пологів були перетворені їм у своїх вассалов.

Після смерті Мономаха в 1125 р., єдність давньоруського держави вдавалося підтримання його синові Мстиславу до 1132 р. Проте які прийшли йому змінюють київські князі виявилися може протистояти сепаратизму питомих князів й у (((в. Київське держава розпалася на 15 суверенних земель-князівств, напередодні татаро-монгольської навали їх кількість досягла 50, а до процес консолідації давньоруських князівств в (((в. їх кількість наблизилася до 250.

Єдине Староруське держава перестало існувати. Процес подрібнення великого ранньофеодального держави був буденною і закономірним. Європа також пережила смугу розпаду раннефеодальных держав, роздробленості, локальних війн. Цей процес відбувається розчистив шлях формування світської державності в Европе.

Розпад давньоруського держави була викликана двома групами чинників внутрішнього і зовнішнього порядку. До чинників внутрішнього порядку передусім належать соціально-політичні причины.

Значні розміри території Давньоруської держави змушували центральну влада шукати опори у родової аристократії на місцях. Внаслідок цього викликало затвердження дворцово-вотчинной системи управління державою. Становлення двох полюсів політичного життя суспільства має неминуче було навести подальшому до противостоянию.

Тривалі князівські усобиці, заплутаність питання спадковості й передачі великокнязівської влади ослабляли її на громадське життя. Поруч із зміцнювалося економічний і політичний становище боярства. «Осідання дружини на грішну землю» призвело до об'єднанню военно-служилой знаті і родової аристократії у єдиний стан великих земельних власників. Важливе значення задля зміцнення влади боярства мало твердження в Х ((-Х (((ст. системи імунітетів, звільняли вотчини від княжого управління та суду. Встановилася складна система васальних відносин також відповідна їй система поземельної феодальної власності. Бояри отримали право вільного «від'їзду» — право змінювати сюзерена зберігаючи у своїй у себе вотчину. Це було основою опозиційності боярства центральної власти.

Економічні причини феодальної роздробленості Русі можна віднести як до групи чинників зовнішнього, і внутрішнього порядка.

Становлення і економічний добробут Київської Русі побудоване на забезпеченні транзитної торгівлі між європейськими державами, Візантійської імперією і східними країнами. Торговий шлях «із варягів у греки» став фактично економічним фундаментом об'єднання східнослов'янських племен, визначивши просторові кордону Київської Русі. Від зовнішньої торгівлі залежало і міське і сільське населення, ориентировавшее неї свою господарську діяльність. Це перешкоджало формуванню внутрішнього ринку, послаблювало економічні зв’язок між окремими землями.

У (((в. ця торгівля занепадає. Степові кочівники постійними нападами витісняли слов’янське населення з південних в прикордонних областях Давньоруської держави. З захоплених території вони нападали на каравани які йдуть за торговельному шляху «із варягів у греки», роблячи його небезопасным.

Виникнення у Європі нових великих торгових центрів (Венеція і Генуя), звільнення східного Середземномор’я хрестоносцями для християнських купців, і навіть ослаблення Візантії сприяли переміщенню світових торгових шляхів зі Східної Центральної Європи і Середземне море. У разі панування натуральної системи господарства, згортання транзитної торгівлі через Східній Європі підривало економічну основу давньоруської государственности.

Відцентрові тенденції посилювалися під впливом зовнішньополітичних чинників. У першій половині Х (((в. до кордонів Русі із боку степу підійшли татаро-монгольські орди. Вони принесли масову загибель людей, руйнація міст, знищення те, що створювалося століттями.

Перше зіткнення монголів і росіян князів сталася р. Калці в 1223 р. Тоді монголи не збиралися розпочинати конфлікт за Руссю. Головним їхнім ворогом були половці. У цьому вся конфлікті російські князі вирішили підтримати своїх неспокійних сусідів половців. Монгольські посли прибулі на Русь з пропозицією світу було вбито. Цей вчинок мав фатальні наслідки. Зіткнення монгольських туменов з російськими дружинами став неминучий. Після розгрому російсько-половецьких військ на Калці монголи почали використовувати восток.

Другий похід монголів на Русь під керівництвом хана Батия розпочалося 1236 р. скінчилася в 1242 р. Це вторгнення мало характер набігу кочівників: монголи не ставили собі завдання окупації країни, затвердження своєї місцевої влади, тож і не залишали гарнізонів в захоплених землях. Штурмовались і грабувалися ті російські міста, які давали завойовникам опір. Доля Рязані, Володимира, Торжка, Козельска з Києвом спіткала в повному обсязі російські міста. Деякі князі воліли знайти спільну мову з завойовниками, надаючи їм провіант і коней. Уникнувши бойових дій, волосся зберегло свої міста Київ і їх население.

Досягнувши узбережжя Адриатического моря монголи повернулися знову на степ, де створили Золоту Орду зі столицею у р. Сарай. Даниною були обкладені лише південні російські князівства. Північна Русь ще перебігу 20 років по його походу Батия не знала монгольської дани.

Увесь цей час монголи були задіяні організацією внутрішньої структури своєї держави формуванням його апарату. У плані Золота Орда не була самостійним державою, а перебувала у складі єдиної монгольської імперії керованої з Каракоруму. Туди вирушала частина данини, що збираються з підвладних народів, там-таки і затверджувалися кандидатури російських великих князів.

Проте небезпеку обману Русі насувалася лише з Сходу, але й Заходу. Усилившаяся Литва наступала на західні російські землі, підтримавши претензії шведів і німців до православних християнам. Давня Русь опинилася ніби між жорен Сходу та Заходу. Причому характерно: зі Сходу, від татар йшло руйнування, а Захід вимагав зміни віри, прийняття католичества.

Вести боротьбу з цими двома ворогами одночасно російські князі було неможливо. Із двох зол необхідно було вибрати найменше і сконцентрувати всі сили на боротьби з головний противник. Прозахідну партію очолювали галицькі князі, які припускали спираючись ось на підтримку римського тата, німецького імператора і ливонського ордена об'єднати російські землі і єдиним фронтом протиставитися монголів. Проте католицький Захід збирався витрачати свої сили на об'єднання чужого їм православного держави. Вони мусили зацікавлені у ослабленні сил Русі у боротьби з монголами, та був її подчинении.

Прихильниками інший політичної лінії були Владимиро-Суздальские князі. Близькість цього князівства до Золотий Орді орієнтувала його за блок з монголами. Найяскравіше це у діяльності князя Олександра Невського. Йому вдалося, використовуючи політичні розбіжності у Орді, укласти блок з монголами і зі своїми допомогу відвести загрозу німецького вторгнення. Головною умовою ординських ханів у своїй була вимога виплати Руссю данини. Демонстрація лояльності монголам дозволила Олександра Невського зайняти в 1252 р. володимирський великокняжий престол.

Данина з російських князівств Золота Орда доручала збирати баскакам, які наїзжали в князівства із почтом лічильників, весовщиков і охоронними кінними загонами. У Володимирі, який став на той час центром всієї Північно-Східній Русі, розміщалася резиденція головного баскака, який над діяльністю великого князя, організовував збір данини і провів набір воїнів в монгольську армію. Баскакская військово-політична організація дозволяла монголам контролювати позбавлені політичної самостійності удільні російські князівства. Завойовники залишили недоторканим у своїй внутрішнє державний устрій право російських князівств, і навіть зберегли привілеї і російської православній церкві. Православна віра у умовах феодальної роздробленості дозволила давньоруському народу зберегти духовне та національне единство.

Задля більшої оподаткування на Русі, монголи періодично влаштовували перепис населення. Її здійснювали численники. Їх поява викликало невдоволення населення російських князівств. Приміром, тільки моя особиста охорона монгольських баскаків і численників дружиною Олександра Невського врятувала їхнього капіталу від розправи новгородців в 1257 р. Казнив призвідників бунту Олександр Ярославович зумів підпорядкувати своєї місцевої влади новгородців, недопущення нового конфлікту із Золотою Ордой.

Смерть Олександра Ярославовича Невського в 1263 р. ускладнила політичну ситуації у Північно-Східній Русі. Його приймачі на великокняжеском престолі або не мали такого авторитету, яким користувався Олександр Невський. Усобиці стали звичним явищем в суздальських землях. Значення великокняжого престолу впала настільки, що удільні князі, отримали нею ярлик, залишалися жити у власних князівствах і зажадав від туди управляли Владимиром.

Дроблення Владимиро-Суздальской Русі на уделы-вотчины належать окремим князівським сім'ям досягло свого апогею в ??(в. Колись єдине давньоруський держава розпалася на 250 питомих князівств. Однією з таких держав стало Московське княжество.

Москва грунтувалася князем Юрієм Долгоруким. Перше літописне нагадування про Запоріжжі належить до 1147 р. Під час південній околиці Суздальській землі, вона почала стольним містом лише у першій половині ((((в. Засновником династії московських князів став молодший син Олександра Невського Данило. Протягом часу князювання йому вдалося вдвічі збільшити територію свого долі, яке син Юрій вже він насмілився вступити до боротьби з більш могутніми тверськими князями за велике княжение.

Московський князь не розраховував лише з свої сили у соперничании з Твер’ю. Одружившись із сестрою хана Узбека Кончанке, Юрій придбав деяке вплив у Сарае і ярлик на велике князювання. Після повернення 1318 р. на Русь у супроводі ординського посла Кавгадыя він зіштовхнувся з дружиною Михайла Тверського. Зазнавши поразки і кинувши напризволяще своє молоде дружину, Юрій Данилович утік у Орду. Використовуючи цей привід московський князь домігся виклику Михайла Тверського на ханський суд. Норовливого тверського князя визнали винним і страчували, а ініціатору цієї чвари монголи передали володимирський стіл. Однак потім Юрій Данилович втратив ярлик на велике князювання, який передали синові вбитого тверського князя Дмитру Грізні Очи.

У усобицу тверских і московських князів втягнули і митрополит, що у 1299 р. свою кафедри з міста Києва у Володимир. Тверские князі захотіли спорудити митрополію свою людину й виступили проти вихідці з Галицько-Волинського Русі митрополита Петра. Підтримка московського князя дозволила митрополиту Петру зберегти свій місце. Ці події визначили позицію православної церкви межкняжеской усобице.

Після смерті Юрія Даниловича його спадкоємцем якого став брат Іван (Калита. Під час його князювання у Москві було покладено з Володимира резиденція митрополита і став духовним центром російських земель. Скориставшись повстанням жителів Твері в 1327 р. проти монгольських баскаків Іван Калита навів з Орди військо і розгромив своїх політичних опонентів. Відданість московського князя отримала винагороду ярликом на велике княжение.

Тверське повстання змусило Орду відмовитися не від системи баскачества. Збір данини з російських князівств був задоволений повністю у руки великого князя. Використовуючи своє становище Іван Калита перетворив Московське князівство до самого впливове. Удільні князі не вирішували більш оспорювати першість московських князів. Розгром Твері призвів до тимчасовому припинення татарських набігів, але зміцнив татарське панування на Руси.

Вказуючи на причини такого стрімкого вивищення Москви, історики відзначають передусім вигоди її географічне розташування. Знаходячись у центрі північно-східній Русі вона почала вузлом торгових шляхів. Проте неважко помітити, як і Твер і, Кострома та інших. міста перебувають у щонайменше вигіднішому становищі стосовно торгових шляхах. У разі феодальної роздробленості, Москва могла піднятися з інших князівствами лише як знаряддя монгольського панування. Зміцнюючи своє князівство Іван Калита переслідував особисті, корисливу мету і ставив завдання організації опору монголам. Але посилення Москви дозволило наступникам Івана Калити розпочати відкриту боротьбу з Ордой.

Загострення відносин між Московської Руссю і «Золотий Ордою відбулося середині (((в. Ординські хани вирішили послабити становище московських князів передавши ярлик на велике князювання спочатку суздальско-нижегородским, та був тверським князям. Відновити позиції Московського князівства вдалося Дмитру Івановичу. Він відмовився підкоритися ханського наказу і віддав володимирський стіл своїм ворогам. Феодальні усобиці, що охопили Орду, не дозволили покарати який із підпорядкування князя. Обидві протиборчі боку стали готуватися до відкритого столкновению.

Дмитру Івановичу удалося створити широку антиордынскую коаліцію, у якому навіть ввійшли споконвічні противники Москви тверские князі. Перший збройному конфлікту стався у 1378 р. річці Воже. Полиці Московського і Рязанського князівств розгромили татарський загін вторгшийся на російські межі. Після цього поразки у Сарае почали серйозну підготовку до нанесення нищівної удару по Руси.

Очолив підготовку походу на Русь Мамай. Він заручився підтримкою литовського князя Ягайло, який йому військової допомоги. Дізнавшись про рух Мамая Дмитро виступив у похід у серпні 1380 р. Під прапорами московського князя стали полки від усіх великоросійських князівств крім Новгорода, Твері і Рязані. Битва відбулася 8 вересня 1380 р. в низов’ях Дону. Литовські полки ще не встигли з'єднатися з монголами, які у бої зазнали жорстоке поражение.

Перемога над Ордою не призвела до негайному відновленню незалежності Руської держави. Два роки хан Тохтамиш зробив успішний набіг. Князь Дмитро Іванович не зумів зібратися і був бігти в Кострому. Тохтамиш, після триденної облоги, опанував Москвою. Зруйнувавши місто він повернулося на степу. Ця перемога відновила позицій Орди. Наприкінці (((в. вона розпалася сталася на кілька самостійних держав. Залежність Русі від монголів дедалі більше слабла. Дмитро Донський в духовному заповіті своїй дитині Василю Дмитровичу, порушуючи встановлений Ордою порядок, безпосередньо передав декларація про велике князювання. Цим він підкреслив неотъемлемость прав цей титул московських князів.

На початку ((в. великі московські князі значно розширили кордону своїх володінь. Москва припинила виплачувати данина Орді. Вони почали представляти общерусские інтереси як і зносинах з Ордою, і з великим князівством Литовским.

У 1442 р. на пропозицію Василя ((митрополитом, без санкції вселенського Константинопольського Патріарха, призначили Іона. Це знаменувало кінець залежності Російської Церкви від Константинопольської патріархії. Московська митрополія потрапила до залежність від великокнязівської влади, що ще більше підняло авторитет московського «государя». Після захоплення османами в 1453 р. Константинополя вибір митрополита став прерогативою великого московського князя.

Зберегли незалежність з Москви Псков, Новгород, Рязанське, Тверське й інших князівств увійшли до складу єдиної держави під час князювання Івана (((. З 1485 р. він став титулувати себе великим князем всієї Русі. Тоді ж Московська русь прийняла від Візантії атрибути монаршої влади й державну символіку. Результатом тривалого правління Івана (((стала ліквідація майже всіх княжих доль. На місці роз'єднаних, ворогуючих князівств утворилося єдине государство.

Опорою великих московських князів у перетворенні цієї країни стало служива стан дворян, які виникли з урахуванням поширення помісного землеволодіння. Дворянське ополчення становила головну військову силу російської армії. Становлення военно-служилой системи московському державі завершилося при Василя (((.

Отже до кінця ((- початку (((ст. завершується процес перетворення Великого князівства Московського в російське централізоване государство.

Основні даты.

30 — 40 рр. ХII в. — кінець ХV в.

1125 — 1157.

1157 — 1174.

1176 — 1212.

1237 — 1241.

1240, 15 июля.

1242, 5 апреля.

1325 — 1340.

1380, 8 сентября.

1462 — 1505.

1533 — 1584.

Повстання в Новгороді. Відділення Новгорода від Киева.

Князювання Юрія Володимировича Долгорукого.

Перша згадка у літописі про Москве.

Князювання Андрія Юрійовича Боголюбского.

Князювання Всеволода Юрійовича Велике Гнездо.

Об'єднання Волинського і Галицького княжеств.

Бій росіян і половців з монголами на р.Калка.

Завоювання Русі монголами.

Невська битва.

Льодове побоище.

Князювання Івана Даниловича Калиты.

Куликовська битва.

Встановлення незалежності (автокефалії) російської метрополії від Византии.

Князювання Івана III Васильевича.

«Стояння» на р. Угра, визволення з Золотий орды.

Прийняття першого «Судебника» єдиного російського государства.

Правління Івана IV Васильовича Грозного.

Теми рефератов.

1. Політична організація феодальних республік на північному заході Руси.

2. «Москва — третій Рим»: месіанська роль російського государства.

3. Причини зародження самодержавства в России.

1. Алексєєв Ю. Р. Государ всієї Русі. Новосибірськ, 1991.

2. Греков Б. Д. Київська Русь. М., 1954.

3. Гумільов Л. М. Від Русі до Росії. — М., 1992.

4. Ключевський У. Про. Російська історія: повного курсу лекцій. У три кн. Кн. I. — М, 1993.

5. Лихачов Д. З. Культура Русі за часів Андрія Рубльова і Епифания Премудрого. — М, 1962.

6. Насонов А. М. Монголи і Русь. М.- Л., 1940.

7. Феннел Д. Криза середньовічної Русі. М., 1989.

8. Черепнин Л. У. Освіта Російського централізованого держави у (((- ((ст. М., 1960.

9. Церква, суспільство і державу в феодальної Росії. — М, 1990.