Русско-немецкие договору 1939 та його сучасні оценки

Зміст:

1. Вступ.

2. Український Союз в умовах зростанню військової небезпеки.

3. Загострення міжнародних відношень у 30 рокта.

4. Зовнішньополітичне положення СРСР на сході.

а) Бої у ріки Халхін-Гол.

б) Радянсько-японський пакт про нейтралітет.

5. Політика умиротворення агресорів.

6. Мюнхенська угода й позиція СРСР.

7. Міжнародні ставлення СРСР із Англією, США й Францією.

8. Радянсько-німецькі відношення.

а) Радянсько-німецький пакт про ненапад й секретний протокол.

б) Сучасні оцінки Радянсько-німецького пакту про ненапад та договору про «дружбу й кордони».

в) Погроза війни перед Радянським Союзом.

9. Висновок.

10. Список літератури.

Вступ.

Розмірковуючи про саму кровопролитну в історії людства війну, ми мимоволі повертаємося до передвоєнного години, запам’ятавшимся в історії як передвоєнна політична кризу, з тим, щоб зрозуміти ту міжнародну обстановку в який війна готувалася й був розпочато. У результаті підготування й часткового здійснення Німеччиною агресивних планів по завоювання світового панування при попуску із боці Англії й Франції, продемонстрованому в Мюнхені.

Я вирішила вибрати дану тему для мого реферату, бо Мені було б цікаво дізнатися правду про Радянську зовнішню політику, кім й чим вона визначалася, як впливала на положення Радянського Союзу в міжнародній ситуації. У наші дні можна по-новому глянути на різні сторони зовнішньої політики СРСР, її зв «язок з внутрішньою політикою, дати на основі дослідження раніше закритих документів оцінки й висновки, що дозволяють відновити реальну картину того що діялось.

У Перші рокта так називаного мирного існування СРСР боровся за встановлення більш-менш прийнятних дипломатичних відносин з капіталістичними країнами. Протягом 20-их й 30-их років зовнішній торгівлі надавалося не лише економічне, але й й політичне значення.

У 30-их роках радянський уряд активно розвивав ставлення із фашистською Німеччиною, що переростили в активну діяльність по організації колективного опору агресивним фашистським державам. Ідея створення системи колективної безпеки й практичної роботи радянської дипломатії здобули високу оцінку й визнання прогресивної світової громадськості. Вступ у Лігу Націй у 1934 р., висновок союзних договорів з Францією й Чехословаччиною в 1935 р., призви й конкретні акції в підтримку однієї із держав, що піддалися агресії, — Ефіопії, дипломатична і інша помічь законному республіканському уряду Іспанії в період італо-німецької інтервенції. Готовність зробити військову поміч за договором Чехословаччини проти фашистської Німеччини в 1938 р., нарешті, щире прагнення виробити спільні міри опори агресії напередодні другої світової війни — така стисла літопис послідовної боротьби Радянського Союзу за світло й безпечу.

Жодний народ, навіть німецький, не відчував нічого схожого на та наснагу, що у 1941 р. охопила усі народи Європи. Усього лише двадцять років пройшло із години першої катастрофи в Європі, й ще ніхто не забував перенесених страждань й жертв. Усі прийняли війну як удар долі. Навіть оголошення війни західними державами не змогло поколебати у німецькому народі віру в Гітлера: він був занадто сильно одурманений брехливою пропагандою, щоб могли тверезо оцінити що відбувається. Гітлер хотів війни, й це є документально підтвердженим фактом. Алі він не домігся б таким легким шляхом цієї цілі, якби не знайшов необходимых союзників й супротивників в особі Радянського Союзу, Польщі і Англії. Вирішальне значення мала позиція СРСР.

У даній роботі я спробую освітити основні аспекти відношень СРСР з значними світовими державами й чинникі, що впливають на цю політику, внутрішнє положення СРСР, що визначає взаємовідносини із іншими країнами перед вступом нашої країни в другу світову війну.

Український спілка перетворилася на умовах зростанню військової небезпеки.

У середині 30-х років Радянська держава демонструвала своє миролюбство й зацікавленість у мирному співіснуванні із капіталістичними країнами. Проте ці рокта набирали, що сили в, терористичних методах керівництва у внутрішньополітичному житті Радянського Союзу, знаходили висвітлення і у його міжнародній політиці. Особливий «сталінський» почерк усе более виявлявся в зовнішньополітичних кроках радянського уряду. У принциповому плані це виражалося, насамперед, у бо радянське керівництво давало односторонню оцінку розставлення й співвідношення політичних сил у світі.

На міжнародне положення країни продовжувала робити катастрофічний вплив лавина масових репресій, завалених сталінським керівництвом на партійні й військові кадри, дипломатів, на діячів науки й мистецтва. У кризові для європейської політики дні сталінська машина терору продовжувала функціонувати в СРСР.

Аналітичний апарат дипломатичних, військових й розвідувальних служб всіх країн пильно стежило за безпрецедентними подіями в СРСР й прикидав потенціал й тривкість країни. Практично усі спостерігачі дійшли висновку про глибоку внутрішньополітичну кризові радянського режиму (незалежно від його причин), про нездатність Радянського Союзу до великомасштабних зовнішньополітичних заходів.

Серйозними хибами страждала політико-виховна робота в армії. У усій пропаганді, що велася в стране, переважала спрощена теза про могутність нашої країни, її спроможності протистояти будь-якій агресії й про ті, що у випадку нападу усі бойові дії будуть вестися лише на територї супротивника. Не було б тверезої оцінки сил Червоної Армії.

У передвоєнні рокта в суспільно-політичному й духовному житті країни затвердилося повне панування ідеологічної й політико-виховної діяльності партії. Установився ідеологічний диктант, що засновується усе более й более на особистих поглядах Сталіна.

Загострення міжнародних відношень.

30-ті рокта були відзначені гострою кризою в міждержавних відношеннях. Завязався заплутаний клубок глобальних протиріч, що, зрештою, штовхнули людство у вогнище нової світової війни. Перша на її шлях стала Японія. Після декількох «спробних» спроб 18 серпня 1931 р. Японія почала війну проти Китаю, Ліга націй виявилась недієздатної зупинити агресора і обмежилася напрямком у Маньчжурію комісії Литтона.

Зрозумівши, що Ліга націй не має реальних важелів для припинення агресії, італійський диктатор Б. Муссоліні 2 травня 1935 р. почав війну проти Абіссінії (Ефіопії).

Німеччина за допомогою СРСР приступила до переозброєння ще в 1922 р. после підписання між двома країнами сепаратного договору в Рапалло. У березні 1936 р. — через три рокта после приходу до влади націонал-соціалістів — німці окупували демілітаризовану Рейнську зону.

Зовнішньополітичне положення СРСР на Сході.

Бої в ріки Халхін-Гол.

На Далекому Сході усе более агресивною ставала політика Японії. Хоча погроза війни, що насувається, для СРСР виходила із заходженню, бойові дії передодня нової світової війни вперше розгорнулися на його східних межах.

З 1931 р. Український Союз ринувся укласти договір про ненапад з Японією. Протягом майже десятьох років японський уряд відмовлявся від такого договору, проводячи активну антирадянську політику.

Ще в липні 1938 р. Японія спробувала захопити ряд важливих стратегічних пунктів СРСР на Далекому Сході. Радянські Війська на початку серпня 1938 р. розгромили японські частини, що вторлись, й викинули їхні з радянської територї, й 11 серпня 1938 р. Японія був змушена укласти угоду із Радянським Союзом про ліквідацію конфлікту. Проте Японія на цьому не заспокоїлася. Вона вирішила завдати удару проти Монгольської Народної Республіки, з котрої Український Союз мав угоду про взаємодопомогу.

Ця політика поряд із існуванням військової спілки між Японією й Німеччиною створювала для СРСР пряму погрозу війни на два фронти. У 1938;1939 р. японські імперіалісти, сп «янілі антирадянськими прагненнями, навіть брали у собі ініціативу в розв «язанні війни проти СРСР. Алі значний урок, преподанний їм Червоною Армією в Хасану й на Халхін-Голе, декілька протверезив загарбників.

Навесні 1939 р. Японія почала військові дії в районі ріки Халхін-Гол. З радянських й монгольських військ, зосереджених у Халхін-Гола, був створена перша армійська група под командуванням Р. До. Жукова. Радянські й монгольські війська 20 серпня 1939 р. перейшли в наступ й через три дні оточили основні сили японської армії. Озлоблені бої продовжувалися 129 днів. 16 вересня на прохання Японії бойові дії були припинені.

Події в ріки Халхін-Гол малі важливе військово-політичне значення. Вони запобігли спроби створення осередку війни на далекосхідних межах СРСР. Проте небезпека війни в цьому районі зберігалася.

Радянсько-японський пакт про нейтралітет.

З огляду на силу Радянського Союзу, уряд Японії в обстановці загострення японо-німецьких імперіалістичних протиріч стало схилятися до висновку договору про ненапад з СРСР. Навколо цого запитання розгорнулася гостра політична боротьба. Висновку договору перешкоджали найбільше авантюристичні елементи в японському уряді й військовому командуванні, тісно заговорили українською у «язані із гітлерівською Німеччиною. Натискали на Японії й значним представникам правлячих кіл США, що ринулися до погіршення японо-радянських відношень. Так, наприклад, сенатор Вандерберг заявивши, що «якщо лише Японія й Український Союз укладуть договір про ненапад, то Сполучені Штати негайно введуть ембарго на експорт американських товарів у Японії».

Німецький уряд також намагався утримати Японію від заключення договору із Радянським Союзом. 27 березня 1941 р. под годину перебування японського міністра закордонних справ Мацуока в Берліні Ріббентроп завіряв свого колегу, що війна проти СРСР закінчиться легкою й швидкою перемогою. «На сході, — казав він, — Німеччина тримає війська, що у будь-який годину готові виступити проти Росії, й якщо Росія позиці позицію ворожу Німеччини, то фюрер розіб «є Росію. У Німеччині упевнені, що війна із Росією закінчиться остаточним розгромом російських армій й аварією державного ладу». У відповідь Мацуока заявивши Ріббентропу: «Японія завжди був лояльним союзником, що цілком віддасть собі загальній справі». Проте, уряд Японії обмежився лише обіцянкою почати військові дії проти володінь США і Англії на Тихому океані.

На оберненому шляху із Берліна в Токіо Мацуока затримався в Москві, давши від імені свого уряду згоду на висновок радянсько-японського договору про нейтралітет. Японський уряд розглядав цей договір як засіб, що дає можливість вибрати найбільше зручний момент для нападу на СРСР. Воно вважало, що Український Союз, покладаючись на договір, відведе свої війська із Далекого Сходу, що забезпечить Японії успіх віроломного нападу.

Підступні задуми Японських правителів не були секретом для СРСР. Алі Український уряд, на відміну від японського, щиро ринувся до світу на Далекому Сході. Договір давав можливість уникнути одночасного нападу Німеччини й Японії. Подальший розвиток подій залежав від реальної обстановки, та опору Радянського Союзу гітлерівській Німеччині.

Радянсько-японський договір про нейтралітет був підписаний 13 апреля 1941 р. Заключення цого договору явилося великою несподіванкою для Німеччини. Ріббентроп давши указівку німецькому послу в Токіо зажадати пояснень від японського уряду. Японський уряд відповів Берліну, що він залишиться вірним своїм вол «язанням по союзних договорах з Німеччиною. Радянсько-японський договір зустріли в правлячих кілках США вкрай недоброзичливо. Надії цих кіл тих, що їм вдасться здійснити свої плани у відношенні СРСР й Японії шляхом провокування війни між ними, валилися.

Завдяки зусиллям Радянського Союзу починали поступово укладатися домов для утворення майбутньої антифашистської коаліції у випадку нападу Німеччини на СРСР. У їхньому виникненні й розвитку величезну роль зіграла радянська зовнішня політика. Радянсько-німецький договір допоміг Радянському уряду в самий важкий момент забезпечити одну годину безпечу СРСР. Завдяки договорові Український Союз виграв годину для підготування до оборони.

Значення договору позначилося і у бо він ускладнив про «єднання, що намічалося, двох ворогуючих імперіалістичних коаліцій для спільного походу проти СРСР. Таким чином, був ліквідована спроба реакційних кіл Західної Європи й США дипломатично ізолювати СРСР й здійснити проти нього «хрестовий похід» про «єднаного антирадянського фронту.

Щоб домогтися співчуття й підтримки правлячих кіл США і Англії, німецькі імперіалісти вирішили заздалегідь уявити напад на СРСР як попереджувальну війну проти «більшовицької погрози» .

За наказом з Берліна німецька агентура фабрикувала в західних країнах вигадані зведення про великі військові готування Радянського Союзу й підсувала їхні багатьом інформаційним агентствам й реакційним газетам. Ці наскрізь брехливі зведення, що видаються щоразу як «цілком достовірні», звичайно із «являлися у дипломатичних кілках Віші чи Токіо й відтіля поширювалися по усьому світу, розростаючись, як сніжний кому, що кошеня із міські. У такому неймовірно роздутому виді ця патентована неправда потрапляла на сторінки американських газет. Німецька ж преса за годину ханжески ремствувала тих, що тривожні повідомлення, що надходять з всіх кінців світу, затьмарюють радянсько-німецькі ставлення.

Політика умиротворення агресорів.

Заходом було б прийняте рішення не починати що до Гітлера силових методів, що дало б йому привід почати війну, а піти йому на вчинки, тім понад, що Гітлер щораз заявляв, що после задоволення чергової його вимоги він понад ані на що не якщо претендувати. Така позиція керівництва Англії й Франції при мовчазній підтримці США, що здобула назву політики «умиротворення», здобула справедливий осуд, але й ряд істориків небезосновно називають ініціатором її Український Союз, що активно сприяв переозброєнню вермахтам підготуванню його кадрів.

Першою жертвою нацистів у Європі стала «єдинокровна» Австрія 13 березня 1938 р. був зроблений «аншлюс» (приєднання) її до Рейху. Лондон узагалі «не зауважив» ліквідації Австрії, а Париж обмежився формальною нотою протесту. Такою жертвою Гітлера стала Чехословаччина. Англія й Франція змусили чехословацького президента Еге. Бенеша погодитися передати Німеччини Судетської області ЧСР й 30 вересня 1938 р. підписали в Мюнхені із Гітлером й Муссоліні пакт про поділ Чехословаччини. 15 березня 1936 р. Гітлер окупував залишки Чехословаччини. У тієї ж дня проголосила свою повну державну незалежність Закарпатська Україна, але й із дозволу Гітлера вон був окупована Угорщиною. Ні захід, ані СРСР не відреагували на відторгнення на користь Гітлера від Литви Мемеля (Клайпеди) 22 березня 1939 р. Сталін того годину вже схилився до догоди із Гітлером за принципами розподілу сфер впливу в Європі й, зірвавши переговори із Англією й Францією (травень — серпень 1939 р.), уклав з ним 23 серпня 1939 р. пакт про ненапад з таємним додатковим протоколом. «Політика умиротворення» на самом деле виявилася політикою війни.

Мюнхенську угода й позиція СРСР.

Український Союз був сповнений рішучості внести істотний внесок у справу запобігання німецької агресії проти Чехословаччини. Алі британське й французьке уряди натискали на Чехословаччину, щоб змусити її капітулювати перед Німеччиною.

Спочатку вересня в Лондоні й Парижі стало розглядатися запитання про ті, як оформити передачу Німеччини Судетської області.

22 вересня Чемберлен прибув у Бад-Годесберг для нової зустрічі із Гітлером. Британський премо «єр повідомив нацистському фюреру, що йому вдалося домогтися згоди передати Німеччині Судетської області не лише від власного, але й також від французького й чехословатского уряду.

Бачучи готовність Англії й Франції йти на вчинки, Гітлер посилив свої вимоги, з тим, щоб зробити ще один крок вперед у справі ліквідації чехословатської держави. Він в ультимативній формі зажадав, щоб передача Німеччини Судетської області був почата негайно, як від 26 вересня. Водночас тепер він рішуче наполягав й на передачі Польщі і Угорщині деяких районів Чехословаччини, де більшість населення складали поляки і угорці. Нарешті, він заявивши, що понад немає умів для існування чехословацької держави. У випадку відхилення його вимог Гітлер загрожував війною. Чемберлен, слова, виявився від цих нових вимог у стані шоку. Алі він усе ж завірив фашистського канцлера, що зробить усе можливе для забезпечення їхнього виконання.

29−30 вересня в Мюнхені відбулася конференція Великобританії, Франції, Німеччини і Італії, що завершилася угодою чотирьох держав про відторгнення від Чехословаччини й приєднання до рейху широкої смуги територї уздовж усієї германо-чехословацької межі.

Чехословацькому уряду результати мюнхенського договору чотирьох країн були передані як вирок, що не підлягає оскарженню.

У результаті мюнхенської догоди Чехословаччина загубила значну частину своєї територї й населення, у тому числі винятково важливі в економічному відношенні райони.

При висновку мюнхенської догоди правляче коло Великобританії й Франції надавали особливе значення його антирадянській заготренності. Про це свідчать багато ставші з тихий пір надбанням гласності секретні дипломатичні документи. 4 жовтня 1938 р. французький посол у Москві Р. Кулондр зауважив, що мюнхенська угода «особливо сильно загрожує Радянському Союзу». Лорд Лотиан, призначений незабаром британським послом США, відзначав, що после Мюнхена політичне коло Лондона, як й інших європейських столиць, «думали, що после захоплення Чехословаччини Гітлер … валитися на Україну».

Мюнхенска угода, продиктована Чехословаччині под погрозою застосування сили й за грубого тиску, являло собою прояв неприкритої сваволі. Тому вон був незаконною й Радянській уряд ніколи не визнавав її. Воно також докорінно змінювала все положення в Центральної Європі. Захопивши Австрію, а потім частину Чехословаччини, Німеччина серйозно зміцнила свої позиції.

Ставлення СРСР із Англією, США й Францією.

Наприкінці 30-х років Англія й її союзники займали стосовно СРСР відкрито ворожу позицію.

Незважаючи на провал мюнхенської догоди й змушений вступ у війну із Німеччиною, політика англо-французького блоку й його сполучених штатів, що підтримували, Америка носила різко антирадянський характер.

Це проявилося й под годину польських подій у вересні 1939 р., й в різноманітних підступах на Балкан, Ближньому й Далекому Сході, в активній помочі реакційним урядом Фінляндії й прибалтійських країн, у винятку СРСР з Ліги націй за фінську війну і у багатьох інших антирадянських діях.

1 вересня 1939 р. Німеччина приступила до війни проти Польщі, що й дала вушко Другій світовій війні. У міжнародних відношеннях утворився складний вузол протиріч: країни демократії (Англія, Франція, США) — СРСР — країни фашистського блока (Німеччина, Італія, Японія).

Чимала частка відповідальності передвоєнної політичної кризи лягає на правлячі кола Англії й Франції. Та обережність, інші ж й просто недовіра до зовнішньополітичного курсу СРСР, що демонстрували уряди Великобританії, Франції, США і інших країн, визивалися багатьма причинами. Алі одна із них, безсумовно, був викликана внутрішньополітичним положенням СРСР. У правлячих кілках заходженню відчувався страх перед непередбаченими рішеннями радянського керівництва в зовнішній політику й перед терористичним режимом, установленим Сталіним у середині країни. Важко піти від висновка, що саме в цей складний момент радянських керівників залишило також почуття реалізму й витримки. Певне, до даної позиції Сталіна й його оточення цілком застосовні слова О.Н. Яковлєва: «Виправдувати власні падіння гріхами інших — шляхом не дуже до чесного самопізнання й відновлення, а до історичного безпам «ятства».

Радянське керівництво були не знаті, що мюнхенський договір — не останній зовнішньополітичний крок західних держав. Воно було б інформавоно про глобальні плани Гітлера. Тому поряд з політикою Англії й Франції сталінізм ставши однієї із основних причин, по якій Український Союз не був готовий до догоди із цими країнами про спільні дії проти фашизму.

Роблячи в реалізації своїх агресивних задумів основну ставку військову силу, Гітлер надавав велике значення й дипломатичним засобам. На зовнішньополітичний апарат фашистського рейху був покладена завдання запобігання можливості про «єднання проти німецької агресії СРСР, Франції й Великобританії. Користуючись реакційними настроями британських правлячих кіл, нацисти кинулися переконати їхні у бо Німеччина бажає жити із Великобританією у світі й дружбі й думає лише про боротьбу проти Радянського Союзу. У значної частини британських правлячих кіл ці запевняння нацистського керівництва викликали довіру й знаходили підтримку. Вони були схильні розглядати Німеччину як союзника. Чемберлен вірив, що зможе домовитися із Гітлером про поділ сфер впливу, й німецька агресія якщо спрямована проти СРСР.

Проте Німеччина лише приховувала їхні справжні наміри. Завдання німецької дипломатії полягали до того, щоб у глибокій таємниці, але й із усією можливою рішучістю «сплочати спілку проти Англії».

Настільки ж короткозорою, як й британська, виявилася політика Франції. Уряд США, йшовши на вчинки внутрішній реакції й що намагався створити видимість «невтручання» у європейські справ, фактично притримувався політикою попуску агресивним намірам Німеччини. Правляче коло США розраховувало тих, що США лише виграють від сутички інших країн, а агресивний курс Німеччини й її союзників допоможе стримуванню комунізму в Європі і Азії.

У умовах зростаючої військової погрози Український Союз 17 апреля 1939 р. запропонував Англії й Франції почати переговори про взаємні вол «язання робити один одному необхідну поміч, у тому числі й військову, у випадку агресії в Європі проти будь-якого із договірних держав. Під тиском суспільної думи Англія й Франція змушені були піти на переговори. Проте переговори зайшли в безвихідь.

Влітку 1939 р. СРСР запропонував Англії й Франції військову конвенцію, що передбачає спільні дії збройних сил трьох держав, у випадку агресії. Правляче коло Англії й Франції не окликнулися на цю пропозицію. Над СРСР нависнула погроза зовнішньополітичної ізоляції.

З приходом до влади в Англії кабінету Черчеля і особливо после розгрому Франції Німеччиною положення стало помалу поліпшуватися. Поступово зміцнилося переконання, що антирадянський курс рівносильний розколу потенційних антигитлеровских сил й лише допомагає Гітлерові ізолювати своїх супротивників один від іншого. Вже 1940;го р. англійський уряд вирішив послати у Москві свого «спеціального й надзвичайного уповноваженого» Стаффорда Клиппса для переговорів про торгівлю, що уряд Чемберлена завів у безвихідь.

Декілька змінився й характер американо-радянських відношень. Уряд США йшов на це повільно й непоступово. Проте, ставлення між Радянським Союзом й Сполученими Штатами Америки поступово поліпшувалися. У січні 1941 р. державний департамент США повідомив радянського посла у Вашингтоні, що «політика, викладена в заяві, передано президентом представникам преси 2 грудня 1939 р., що звичайно називають „моральним ембарго“, понад не якщо застосовуватися до Радянського Союзу». Тім самим уряд Рузвельта відмовився від антирадянського заходженню, уведеного под годину радянсько-фінляндського конфлікту.

У березні 1941 р. американський уряд й в квітні англійській повідомили радянському уряду, що Німеччина готується напасті на СРСР. Сталін не порахувався із цими попередженнями, розцінивши їхнього як провокацію, маючі ціллю викликати радянсько-німецьку війну.

Уряди США і Англії не залишалися, глухі до повідомлень, що розповсюджувались німецько-фашистською агентурою. Антирадянська обмова знаходила тут благодатний грунт. Правляче коло США і Англії були вкрай зацікавлені до того, щоб утягнути СРСР у конфлікт з Німеччиною, бо смердоті Бачили в цьому порятунок для собі. Виходячи зі своїх власних інтересів, уряди США і Англії вирішили попередити Український Союз про можливий напад на нього Німеччини.

Попередження урядів США і Англії зовсім не означали, що смердоті піклувалися про безпечу СРСР. Навіть напередодні нападу Німеччини на СРСР ці уряди намагалися вести подвійну гру: смердоті хотіли переконати Український Союз у своєму дружньому до нього розташуванні і в тієї ж годину не позбавляли думи про розтрощення Радянської соціалістичної держави.

Радянсько-німецькі ставлення.

Радянсько-німецький пакт про ненапад й секретний протокол.

Український уряд робив у літку 1939 р. усе можливе, щоб домовитися із Англією й Францією із метою запобігання німецької агресії, зберігання світу. На шкода, ці зусилля не увінчалися успіхом.

У серпні 1939 року Німеччина завершила підготування до війни в Європі. Не бажаючи воювати на два фронти, Гітлер запропонував підписати радянсько-німецький договір про ненапад. Договір обіцяв Радянському Союзу не лише світло, але й й розширення західних між.

СРСР фактично продовжувала залишатися в положенні міжнародної ізоляції, у якому він виявився в результаті мюнхенського договору. У цій обстановці Сталін й Молотов прийняли рішення погодитися із пропозицією Німеччини про висновок договору про взаємний ненапад.

Радянсько-німецькі переговори почалися 15 серпня 1939 р. у Москві зустріччю із Молотовим посла Шуленбурга. Першим результатом їхні явилося підписання торгової догоди між Німеччиною й СРСР.

Гітлер, що поспішав розв «язати конфлікт з Польщею військовим шляхом й не міг вже відмовитися від підготовленого на її напади, 20 серпня 1939 р., спрямувавши Сталіну телеграму, у якій наполягав на як найшвидшому підписанні договору про ненапад.

Обговоривши із Молотовим отримане послання й вислухавши повідомлення Ворошилова про хід переговорів із англійцями й французами, Сталін у своїй відповіді Гітлерові давши згоду на приїзд у Москву Ріббентропа й підписання догоди про ненапад.

23 серпня Йоахім Ріббентроп й У «ячеслав Молотов підписали Договір про ненапад. разом з договором був підписаний й секретний додатковий протокол. Він не обговорювався ані в Політбюро, ані у Верховній раді СРСР, ані в уряді. У суворо секретного додатковому протоколі говорилося про розмежування «сфер інтересів» у Східній Європі. У радянську «сферу інтересів» відходили Естонія, Латвія, Правобережна Польща й Молдавія (пізніше до цого списку додалася й Литва). Найважливіше значення в цьому проекті мав постскриптум, у якому говорився таке: «Дійсний пакт дійсний лише при одночасному підписанні особливого протоколу по пунктах зацікавленості Договірних сторін в області зовнішньої політики. Протокол складає органічну частину пакту».

Відразу ж, после того як договір був підписаний, припинилася антифашистська кампанія в радянській пресі. Зате Англію й Францію тепер називали «підпалювачами війни».

Проводячи політику нейтралітету, Український Союз точно виконував укладені їм з Німеччиною догоди. Український уряд всіляко намагався уникати терть з Німеччиною й старанно стежило за тим, щоб не дати їй якогось приводу до порушення радянсько-німецьких угод. Такими принципами керувалися не лише дипломатичні, військові, господарські і інші радянські відомства, що відповідали за стан відношень з Німеччиною, але й також преса й радіо.

Сучасні оцінки Радянсько-німецького пакту про ненапад та договору про «дружбу й кордони».

23 серпня 1939 р. світло вразило передане по радіо вночі повідомлення про підписання в Москві радянсько-німецького договору про ненапад. Всім давно було б відомо про неприязні стосунки між Берліном й Москвою. Ніхто не чекав якогось зближення між Радянським Союзом й фашистською Німеччиною. Адже Гітлср завжди називав більшовизм своїм ворогом номер один. Навіть у правлячих кілках західних держав, котрі одержували не лише відкриту, а і таємну інформацію, було неможливо повірити в реальність укладення договору між СРСР й Німеччиною. Французький премо «єр-міністр Є. Даладьє, якого в ніч із 23 на 24 серпня розбудив телефонним дзвінком міністр закордонних справ Ж. Бонні, щоб повідомити почуту по радіо новину, спочатку засумнівався в її правдивості й попросивши перевірити, «чи не є вон газетною плітикою». Однак наступного ранку уже надійшли підтверджувальні комюніке із Берліна і Москви. Пакт справді було б підписано.

Реакція громадськості різних країн на пакт у Перші дні после його укладення був неоднаковою. У Англії він викликав гірке розчарування, у Франції-розгубленість, в Німеччині-незвичайне полегшення. Серед німців самі сподівалися, що небезпека війни їм минула, оскільки не якщо укладено спрямованого проти Німеччини англо-франко-радянського союзу, інші, навпаки, вважали, що пакт врятував Німеччину від можливості ведення війни на два фронти і вон тепер зможе швидко розв «язати свої суперечності із Польщею.

Ставлення радянських людей до підписання договору було б неоднозначним. Безумовно, смердоті довіряли уряду й тому схвалювали його дії. «Немає ніяких доказів можливого незадоволення серед радянського населення поворотом радянської зовнішньої політики, Незважаючи тих, що протягом багатьох років велася пропаганда протії фашистських агресорів»,-повідомляв із Москви 28 серпня 1939 р. кореспондент англійської газети «Манчестер гардіан». Разом із тім радянські люди, особливо тих, хто допомагав республіканській Іспанії у боротьбі із фашизмом, було неможливо збагнути потребу укладення такого договору й, зрозуміло, відчували зніяковіння перед нашими однодумцями в інших країнах, котрі Бачили в Радянському Союзі головну надію в боротьбі із світовою реакцією.

Якщо укладення договору виправдовувалося необхідністю уникнути війни, а її ніхто не хотів, то підписання 28 вересня 1939 р. договору про дружбу й кордони між СРСР й Німеччиною здавалося протиприродним. Ніяких дружніх почуттів до німецьких фашистів радянські люди й не відчували. Договір й наступні дії засобів масової інформації духовно обеззброювали населення СРСР, яку ненавиділо фашизм, розуміло, ще це-найбільше зло задля нашої країни, а всього людства, а офіційна пропаганда певною мірою закликала змиритися із цим злом.

Слід також матір на увазі, що із середини 30-х років у СРСР мешкала значна кількість антифашистів, котрі прибули із Німеччини й анексованих нею територій. як свідчать їхнього спогади, договір про ненапад смердоті зустріли із розумінням. Деякі із них за завданням Комінтерну виступали на зборах у різних містах й троянд «яснювали, що підписання цого документа дасть можливість Радянському Союзу уникнути війни. Однак укладення «договору про дружбу із смертельним ворогом соціалізму» смердоті зустріли негативно, їхні невдоволення викликали і окремі дії радянського керівництва. В частности, восени 1939 р. у Москві було б закрито дитячий будинок № 6, створений спеціально для дітей австрійських й німецьких політичних емі-грантів. На початку 1940 р. німецьким владі було б передано кілька груп німецьких й австрійських антифашистів, котрі були репресовані в 30-ті рокта й перебували под слідством чи у в’язницях.

Різною був реакція на пакт й в наступні рокта, інколи він ставши набутком історії. Інтерес до нього завжди був винятково великим, але й висвітлювався по-різному. У період «холодної війни» буржуазні історики використовували пакт, щоб звинуватити Український Союз у співучасті в розв «язуванні другої світової війни і тім самим зняти за це провину із правлячих кіл західних держав. У радянській літературі довгий годину пакт трактувався однобічно, лише як правильний, «мудрий» зовнішньополітичний крок уряду СРСР в обстановці, що тоді склалася. При цьому радянські автори дотримувалися позиції замовчування таємного протоколу до пакту, уже давно опублікованого на Заході, допускали недомовки, висвітлюючи заподій, котрі спонукали Український Союз укласти пакт. Така позиція радянських істориків породжувала сумніви в правдивості усього того, що писалося і говорилося ними тих часи про пакт, призводила до підриву авторитету радянської історичної науки витратило не лише в чужих очах, а і в очах радянських людей.

Лише останнім годиною в умовах гласності радянські дослідники почали відкрито, без недомовок писати про радянсько-німецький пакт, висловлювати більшою чи меншою-мірою про «єктивні думи. Пакт не вважався бездоганним. Зявилися навіть з статтею, автори які оцінили його як негативний акт, що завдав Радянському Союзу й всьому світові непоправної шкоди. Нерідко емоції при цьому виступали на передній план й все, що було б заговорили українською у «язане із пактом, фарбувалося чорною фарбою подібно доти, як раніше все змальовувалося рожевим кольором.

Багато істориків й публіцистів порівнюють укладення радянсько-німецького договору про ненапад із підписанням Брестського світу, вказують на схожість між ними світлі ленінських положень про можливість використання комуністами компромісів із буржуазією та міжімпеаріалістичних суперечностей в інтересах соціалізму. Дійсно, із цієї точки зору схожість між ними є. Обидва укладені у винятково складній нам міжнародній обстановці й були спрямовані на зміцнення позицій соціалістичної держави в умовах капіталістичного оточення. Однак між цими дипломатичними актами був і істотна різниця.

По-перше, обговорення запитання про підписання Брестського світу розвивався партії відкрито, виступали його прихильники й противники, зрештою все вирішувалося демократичним шляхом. Договір про ненапад укладався в період, коли в партії й стране панували адміністративно-командна система керівництва й культ особини. Всі найважливіші запитання фактично вирішувалися Сталіним. Ніяких інших думок не висловлювалося. Навіть деякі члени Політбюро ЦК ВКП (б) дізналися про договір уже после його підписання.

По-друге, У. І. Ленін підкреслював, що, йдучи на компроміс із німецьким імперіалізмом й підписавши Брестський мирний договір, «…ніде грані, що підриває чи плямує соціалістичну пладу, ми не перейшли…».

У результаті ж підписання договору про ненапад Радянська держава й соціалізм як система зазнали серйозних ідеологічних втрат.

Позитивне значення договору про ненапад тривалий годину радянські дослідники вбачали до того, що нібито завдяки його укладенню СРСР здобувши близько двох років для зміцнення своєї обороноздатності. Однак, як свідчать факти, цей годину Український Союз використав менш ефективно, ніж фашистська Німеччина. За 22 місяці, що минули із дня підписання договору до початку Великої Вітчизняної війни, вон значно понад підвищила свій воєнний потенціал, ніж СРСР. Якщо на початку 1939 р. військово-політичне керівництво рейху оцінювало Червону Армію як противника дуже сильного, збройний конфлікт із яким був небажаним, то уже через 2 рокта воно та відзначало відносну слабкість Збройних Сил СРСР, особливо їхнього командного складу.

Оцінюючи тогочасні події із позицій сьогодення, слід зазначити, що підписання договору було б вимушеним кроком, наслідком мюнхенської змови й війни за переділ світу, що уже почалася. На тому годину ця акція супроводжувалася діями, породженими сталінською деформацією соціалізму, котра знаходила вияв й у зовнішній політиці Радянського Союзу. «Пакт про ненапад СРСР — Німеччина 23 серпня, — зазначав М. З. Горбачов на зустрічі із представниками польської інтелігенції, — якщо твердо стояти на реалістичних позиції, був неминучим. Хоч запитання, чи все було б зроблено в країнах у тому, щоб протистояти загрозі, котра насувалася, вимагає спільного глибокого вивчення» .

Радянсько-німецький договір про ненапад мав для СРСР як позитивні, то й негативні наслідки.

Позитивні:

— Український Союз уникнув війни на два фронти, оскільки договір породивши тріщину в німецько-японських відносинах;

— Відсунувши свої кордони на кілька сотень кілометрів на захід, Український Союз поліпшив своє військово-стратегічне становище, що позитивно позначилося на його обороноздатності;

— Договір сприяв поглибленню розколу капіталістичного світу на два ворожих табори, перешкоджав їхні про «єднанню проти СРСР;

— Радянському Союзу було б повернутим ряд територій, що належали Російській державі й були відторгнуті від Радянської Республіки после першої світової війни в результаті підступів імперіалістичних кіл.

Негативні:

— Договір применшив пильність радянського народу й військово-політичного керівництва СРСР, ставши однією із причин невдалого для нашої країни початку Великої Вітчизняної війни;

— Було підірвано міжнародний авторитет СРСР, ВКП (б) й Комінтерну як послідовних борців проти фашизму;

— Було порушене багато міжнародних правових та етичних норм.

Отже, радянсько-німецький договір про ненапад мав суперечливий характер, що зумовлювався своєрідністю тогочасної міжнародної обстановки й особливостями бюрократичної системи партійно-державного керівництва в СРСР, Яка нехтувала моральні критерії в політиці, до того числі і зовнішній. Укладаючи договір, Український уряд певною мірою підпорядкував інтереси всього людства недалекоглядно зрозумілим національним інтересам СРСР.

Погроза війни перед Радянським Союзом.

Німецький уряд поводився стосовно СРСР нелояльно. Почавши із літа 1940 р. таємне підготування антирадянської війни, він ставши усе частіше порушувати радянсько-німецькі догоди, а после заключення у вересні 1940 р. германо-італо-японського Потрійного пакту перейшов до відкритого порушення істотних зовнішньополітичних інтересів Радянського Союзу. Найбільшу небезпеку подавали дипломатичні й військові заходь гітлерівської Німеччини в розташованих поблизу від радянських між «малих країнах».

Український уряд багато разів намагався схилити Німеччину до припинення недружелюбних дій стосовно СРСР й запобігти розширенню зони війни. Він намагався також шляхом безпосереднього контакту із німецьким керівництвом із «ясувати їхні дійсна наміри. Ще 1940;го р. Молотов їздив для цого в Берлін. Алі його переговори із Гітлером не призвели до зм «якшення напруженості.

Ігноруючи миролюбні кроки Радянського Союзу, Німеччина навесні й на початку літа 1941 р. стала чинити ворожі дії уже безпосередньо проти СРСР. Літаки німецької військової авіації вторгалися в повітряний простір СРСР, поступово ці порушення із одиничних перейшли в систематичні. Через радянську між перекидалася ворожачи агентура із розвідувальними й диверсійними цілями. Радянська розвідка задовго до попереджень, отриманих від Сполучених Штатів й Англії, інформувала своє керівництво про напад, що готується, на СРСР. У дипломатичних кілках посилено циркулювали чуйні про майбутню германо-радянську війну й навіть називали точні дати. Уся світова преса був повна повідомлень про концентрацію німецьких військ поблизу радянських між. Проте Сталін скидав з рахунків усі факти й усі попередження, бо смердоті не укладалися в створену їм схему, відповідно до якої уряди Англії й США у тому й посилають попередження, щоб спровокувати германо-радянську війну. Сталін відхилив усі пропозиції командуючого прикордонних округів про приведення в бойову готовність військ. Радянським військам було б заборонено завчасно зайняти передбачені планом прикриття оборонні рубежі, щоб не дати Німеччини приводу обвинуватити СРСР у підготуванні до нападу на її.

21 червня радянський уряд звернув увагу німецького посла на серйозність сформованої обстановки й запропонувало йому повідомити німецький уряд про бажання Радянського Союзу обговорити стан германо-радянських відношень. Відповіді не пішло, але в світанку такого дні, у один з самих довгих днів у році, фашистська Німеччина віроломно напасла на СРСР.

Висновок.

«Не історії 20 сторіччя обстановки более складної, заплутаної, более обтяженої численними страхами, передчуттями драми, що насувається, чим та, що склалася між восени 1938 й кінцем літа 1939. Не робилося ще за настільки короткий термін скільки ризикованих кроків у політиці, скільки помилок, скільки зрадливих прогнозів й водночас не було б сказано скільки численних слів», — так оцінив обстановку того години відомий історик професор Д. М. Проэктор.

Вирішальне значення у виникненні саме такої ситуації в міжнародних відношеннях, безсумнівно, мав Мюнхен.

Коли стосується зовнішньої політики Радянського Союзу, та його керівництва на чолі зі Сталіним протягом майже двох десятиліть виходило із тези про наявність погрози із боці капіталістичного оточення. Хоча якщо матір на увазі наших безпосередніх сусід, то ніхто із них наприкінці 30-х років не був готовий й не мав наміру воювати проти Радянського Союзу.

Так Український Союз щільно до наступу Німецькіх військ намагався запобігти війні.

Список літератури:

1. Данилов А. А., Косулина Л. Г. Історія Росії XX сторіччя — М.: Просвітництво, 1995.

2. Історія батьківщини XX сторіччя — М.: Дрохва, 1995.

3. Кирилин І.А. Історія міжнародних відношень й зовнішньої політики СРСР. — М.: Междунар. ставлення, 1986.

4. Кишенкова О. В., Королькова Е. С. Екзаменаційні квитки по історії для школярів й абітурієнтів — М. Дрохва, 1996.

5. Ніжинський Л. Н. (ред.) Радянська зовнішня політика 1917;1945 р. — М.: Междунар. ставлення, 1992.

6. Щоправда. 1989, 24 грудня.

Проэктор Д. М. Фашизм: шлях агресії й загибелі. М., 1989. С. 179.

7. Ржешевский О. А. (ред.) 1939 рік: Уроки історії - М.: Ин-т загальної історії, 1990.

8. Севостьянов Г. Н. (ред.) Нова й Новітня історія. — М.: Наука, 1990.

9. Семиряга М. И. Таємниці сталінської дипломатії. — М.: Высш. шк., 1992и.

10. Сиполс В. Я. Зовнішня політика Радянського Союзу 1936;1939 р. — М.: Наука, 1987.

11. Тіппельскірх До. Історія другої світової війни Т.1 — Полігон, 1994.

12. Трухановский В. Г. (ред.) Історія міжнародних відношень й зовнішньої політики СРСР — М.: Междунар. ставлення, 1967.

13. Енциклопедія для дітей Т.5 Історія Росії XX сторіччя — М.: «Аванта+», 1995.