Історія Русів" – виразник політичних поглядів автономістів

Історія Русів" - виразник політичних поглядів автономістів

Реферат виконав студент МТм-11 Кубай Олег.

Міністерство Освіти України Львівський Національний Університет ім.І.Франка.

«Історія Русів» до цого години таїть в собі багато загадок для дослідників й, в першу чергу, загадку про ті, хто ж був його автором. Серед можливих авторів «Історію Русів », окрім уже згадуваного вище У. Лукашевича, дослідники називають Р. Полетику, його сина У. Полетику, Про. Безбородька, М. Рєпніна, Про. Лобисевича, І. Ханенка, А. Худорбу. Авторство ж Р. Кониського, чиє ім'я було б поставлено на титульній сторінці при першій публікації заперечувалось вченими практично одразу із години появи книжки.

Час написання «Історії Русів «також є не розгаданою до сьогодні загадкою, виясненню якої присвячено багато спеціальної літератури. Не вдаючись в деталі, зазначимо крайні часові межі її написання, — від 1769 року (останньої дати зазначеної в роботі) до початку 20-х років XIX сторіччя, коли з’явились Перші письмові свідчення про її існування. У кожному разі, Й. Бодянський 1846 року видав її уже як історичну пам’ятку, що дозволило уникнути надто прискіпливого нагляду імперської цензури.

Ще до своєї друкованої появи «Історія Русів «був поширювана до списків у кілках української, й не лише, інтелігенції із початку 20-х років XIX сторіччя. Вона справила великий уливши на появу симпатій до української справ у середовищі прогресивних російських мислителів. Так настрої та ідеї «Історію Русів «прослідковуються в поемі «Войнаровський «поета-декабриста До. Рилєєва, який опоетизував самостійницькі змагання мазепинців, у «Полтаві «Про. Пушкіна. М. Томенко зазначає, що » … Олександрові Пушкіну Михайло Максимович подарував «Історію Русів «як дуже популярну до книги. Невдовзі Пушкін публікує свою поему «Полтава », навколо якої в 1829 році розгорілася дискусія про історичність зображення тихий чи інших персонажів. Особливий інтерес викликала постать Івана Мазепи, якої, на думку багатьох критиків, співає описавши неправдоподібно «[268, з. 83].

Від початку своєї публічної появи «Історія Русів «розглядалась як історичний документ написань за аналогією із козацькими літописами Самовидця, Грабянки та їм подібним документам. Однак із середини XIX століття, як укра-їнські, так російські й польські дослідники цого твору, почали звертати увагу тих, що анонімний автор «Історії Русів «досить вільно «трактував «відомі історичні факти, деякі замовчував й приводив такі, що не знаходили підтвердження в інших джерелах. Вже у ХІХ ст. «Історію Русів «починають розглядати не як своєрідну хроніку української історії, а як твір політично заангажований, що прагне за допомогою тенденційного підбору історичних фактів захистити певну політичну позицію. Саме із цієї позиції, розуміючи необхідність захисту твору від нападок українофобів, М. Драгоманов писавши: «На цей твір необхідно дивитись як на памфлет на користь прав й вільностей русів, тобто малоросіян, памфлет, місцями надзвичайно їдкий й навіть художній … а чи не як на зовнішньо фактичну історію, тоді він складі незамінний пам’ятник стану просвіченості й політичних ідей Малоросії в половині XVIII ст. «[84, з. 24].

Саме як політичний памфлет «Історія Русів «відіграла значну роль історії політичної думи України й зайняла в ній почесне місце, як твір, що не лише висловив у концентрованій формі політичні подивися попередньої доби та сучасників автора, а і в значній мірі вплинув на обгрунтування державницько-самостійницьких прагнень українців.

В. Міяковський, говорячи про місце й значення «Історії Русів «писавши: «Мусимо також відмітити, що ідеї передового українського суспільства знайшли свій вислів у знаменитій «Історії Русів », книзі, Яка для цілого XIX віку був джерелом патріотичного натхнення й відомостей про Україну для прихильних до неї росіян. З неї черпав зміст для своїх дум співає Кіндрат Рилєєв, вон дала матеріал Шевченкові для його історичних творів й тихий ідеалізуючих українську історію образів, що такі характерні для романтичного періоду його творчости. … «Історія Русів «був надихана гарячим національним почуттям, вона клала ідеї української державності, української самостійности, вона підносила національну гордість українця, й в цьому був її великий організуючий й формотворчий вплив. Відси можна починати розвиток української громадської думи XIX віку «[178, з. 60].

Виклад історичних подій для анонімного автора «Історії Русів «засобом утвердження його власної політичної концепції, захисту честі й гідності власного народу, його прав на самобутність й самостійне державно-політичне існування. як подчеркивает У. У. Кравченка » … «Історія Русів «створювалась із патріотичною метою: утвердити право свого народу на гідне місце у світовій історії, захистити його від справжніх та уявних інсинуацій із боці інших, у першу чергу, іноетнічних чи іноземних авторів «[130, з. 31].

Виходячи саме із патріотичних мотивів та необхідності створення концепції української історії, автор «Історію Русів », у передмові до роботи, зазначає, що його головним завданням є дослідити «Історію Малої Росії «(тобто України), котра й є «єдина історія Російська »: «бо ж відомо, що вухо сеї історії, разом із початком правління Російського, береться від Князів й Князівств Київських, із прилученням перед тим лише одного Новгородського князя Рюрика, й триває до навали Татар безперервно, а від сього години буття Малої Росії в Загальній Російській Історії ледве згадується; по визволенню ж її від Татар Князем Литовським Гедеміном й зовсім вон в Російській Історії замовчана «[110, з. 33]. Він прагне продемонструвати тяглість та неперервність державницької традиції українського народу на його власній землі й тім самим обгрунтувати його декларація про самостійне політико-державне існування.

" Сутність цого трактату — доведення, що саме Україна, а чи не Росія є прямою наступницею Київської Русі, що українці є окремий від росіян народ, зі своїми традиціями (передусім так рабства, що «в найвищій мірі панує серед московського люду »), а тому Україна має усі права відновити самоврядування «[47, з. 255].

В обґрунтування своєї позиції автор «Історію Русів «у передмові зазначає, що він при написанні книжки спирався як на вітчизняне літописання, то й архівні документи, що збереглись над Україні, але в інформацію, взяту «з літописів й записок Білоруських, як країни одноплемінної, сусідньої й од руїн Малоросійських віддаленої «[110, з. 34]. Підтвердження ж викладених ним історичних фактів є в історіях іноземних народів й держав, котрі викривають тенденційність «творців байок й критиків «славного минулого українського народу.

Намагаючись утвердити «зв'язок часів », автор, у дусі традиційного літописання, починає відлік історії свого народу, слов’янства взагалі, від біблійних часів й Яфета, сина Ноя. Слідом за автором «Повісті минулих літ », він подчеркивает, що слов’яни є автохтонним населенням Східної Європи й прийшли на бережи Дніпра від часів Вавилонського змішання мов й фактичного утворення перших етносів й націй. Перераховуючи різні слов’янські племена, Коли гаялися на територї Східної Європи, автор «Історію Русів », серед інших, вділяє «за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — Роксолянами й Россами, а, по Князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що давши їй цю назву, — Московитами й Москами, від чого згодом й царство їхнє дістало назву Московського й нарешті Російського «[110, з. 38]. Не заперечуючи слов’янських коренів московитів, автор «Історію Русів «усе ж таки вважає, що їхнього етногенез є відмінним від етногенезу «Русаків », тобто етнічних українців. При цьому вживання назв «Русаками », «Русі «замість етноніма «українці «проводитися ним послідовно із метою підкреслити нерозривність зв’язку та спадкоємності Козацької держави й Київської Русі.

Описавши коротко лише у загальних рисах історію періоду Київської Русі та її занепаду под ударами орд Батия, автор переходити до вирішення свого головного заподіяння — довести, що Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування й в пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель у склад Литовської держави він наголошує на добровільному характері цого процесу та на бо укра-їнські й білоруські землі зберегли свої традиційні форми управління, а Литва перейняла від них систему законодавства й зробила «лист Руське «державним у держави.

Те, що Україна зберігала своє державно-політичне існування підтверджується автором також й тім, що при створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої «… і Малоросія, под давньою назвою Русі об'єдналася тоді разом із Литвою в Королівство Польське на трактатах й умовах, що рівномірно усім трьом народам служили, в які між розлогих засідок головна полягала в пам’ятних словах: «Приймаємо й з'єднуємо, яко рівних до рівних й вільних до вільних ». Ту постанову годину від години кожний Король при коронації потверджував под назвою Пакту Конвенту; й на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три рівні Гетьмани із правом намісників Королівських й Верховних воєначальників й із ім'ям: одного — коронного Польського, іншого — Литовського, а третього — руського «[ПО, з. 43].

Ця теза автора «Історії Русів «не відповідає історичній дійсності. Ідея перетворення Речі Посполитої із дуалістичної на триєдину державу засновану на конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського й Великого князівства руського могла з’явитися в українських політичних кілках ще в часи укладання Люблінської унії, однак в правових документах вон чітко зафіксована лише в Гадяцькому трактаті. Однак автор «Історії Русів », думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином посилити свою систему обгрунтування права України на державно-політичну самостійність.

Ідея добровільності союзу українців із литовцями та поляками, як основи козацьких домагань, проводитися в «Історію Русів «досить послідовно. Так, зокрема, описуючи виступ козаків под приводом Наливайка й Лободи, автор цитує аркуша козаків до польського короля: «Народ Руський, бувши в поєднанні спершу із Князівством Литовським, а згодом — й із Королівством Польським, не був ніколи від них завойований й їм рабоплінний, але й, яко союзний й єдиноплемінний, од єдиного кореня слов’янського, альбо Сарматського, виниклий по добрій волі з'єднався на однакових й рівних із ними правах та привілеях, договорами і пактами урочисто затверджених, а протекція й зберігання тихий договорів й пактів й самий стан народу доручені цим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, яко ж й Вашій Королівській Величності, що поклялися до того за годину коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт й його царів та царства «[110, з. 74−75].

Перші десятиріччя існування трьох народів описуються в майже ідилічних фарбах — королі підтверджують стародавні права козаків, а тих їм вірно служать у справі захисту спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Ситуація змінюється корінним чином коли «На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом з Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, й під час почалася та знана епоха жаху й вигублення для обох народів, Польського й руського, епоха, замовчана по історіях чи ледве у яких описана, але й котра, струсивши Польщу аж до основ й розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народу Руському давши випити найгіркотніший келих, що його із днів Нерона та Калігули не усі християни скушували, перетворила його на інший вид й стан «[110, з. 70−71].

Спричинило ці трагічні події укладення православними ієрархами України й Білорусі унії із Римом. Автор «Історію Русів «приводити досить вагомі аргументи прихильників унії на виправдання їхнього кроку: попадання східних патріархій у залежність від влади мусульманської Туреччини, падіння авторитету священиків та зниження рівня їхнього освіти, відступ московського християнства від істинного православ’я, зараження його «розколом Стригольщини «та різними іншими єресями. Однак зовсім не це він вважає головним мотивом, що рухав лідерами уніатів. Вони, на його думку, прагнули перш на забезпечити свої майнові інтереси: наданням єпископам й монастирям сіл, а священикам по п’ятнадцять дворів у кріпосну залежність із числа їхнього парафіян. «Духівництво Руське, спокусившись закріпаченням для собі аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних й не турбуючись анітрохи про обов’язки сої перед Богом, перед спільною Церквою й перед народом, що їхнього обрав, підписали згоду на Унію й присягою ті ствердили «[110, з. 71].

Унія, відзначає «Історія Русів », підтримана збройною силою польської держави, поставила українців у принижене становище: українських православних депутатів відлучено від загальнодержавного сеймові, лицарство — від виборів та посад урядових та судових, позбавлено рангових маєтностей й названо «холопами », а всіх, хто не прийняв унію — схизматиками.

Проблеми православних українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духівництва статі до одного рівень із католицьким, смердоті зросли також й у зв’язку зі зрадою шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти й примножити свої привілеї: «Страждання й розпуки народу побільшались новою нагодою, Яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Поняття шляхетності Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків й не змігши перенести позбавлення своїх місць, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого й різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських й Духовних Римських, зладило й заприязнилось із ними й помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом ті шляхетство, єднаючись із Шляхетством Польським посвояченням, родичанням й іншими обов’язками, відреклось й від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотвривши природні назви, підшукувати та вигадувати перед тим Польську вимову й називати собі природженими Поляками «[110, з. 80−81].

Такі дії української шляхти різко засуджуються автором «Історії Русів », тім понад, що подібні процеси для нього непросто принизливим фактом минулого в історії власного народу — кінець XVIII-початок XIX століття був годиною, коли представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного — змінювали мову, прізвища, а фактично — зраджували Батьківщину й свій народ.

Зрада власного народу й його інтересів, задля збереження майна та станових привілеїв, зробили із перекинчиків ревних захисників інтересів загарбників. Відзначивши, що за зраду народу українській шляхті було б повернено маєтки, посади та зрівняно у правах із польською, автор «Історію Русів «зазначає: «У подяку свої прийняли і смердоті стосовно народу руського всієї системи політики Польської й, наслідуючи їхнього, гнали преізлиха цей нещасний народ. Головний політичний намір полягав у тому, щоб знесилити війська Малоросійські й зруйнувати їхні полки, що складалися із реєстрових Козаків, в чому смердоті і досягай свого «[110, з. 81].

Зрада українців провідною верствою, якою був до початку XVII століття українська шляхта, стало постійним чинником української історії й причиною всіх головних лихий українського народу. Описуючи подальші історичні події, «Історія Русів «неодноразово наголошує на ганебній ролі шляхти, її підступах й бажанні шляхом зради народу забезпечити собі підтримку іноземних поневолювачів у справі експлуатації своїх одноплемінників. Зрада стає фактично способом існування української шляхти: «Поняття шляхетності теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії й серед її військ, підводило под уряд її чимало мін підступами своїми, контактами й відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства й введення його у підозру, недовір'я й в найбільш тиранські свої борошна, урядом верховним по необачності з нього вчинені, бо усім замішанням, неладові й побоїщам в Малоросії, що после Хмельницького сталися, саме смердоті були причиною… «[110, з. 167].

Такі антишляхетські настрої автора «Історії Русів «виглядають, на перший погляд, дещо чудово на фоні його постійного бажання підкреслювати аристократичне походження козацтва та його старшини, корені які він виводить від часів князя Володимира та «козарів », які Володимир Мономах перейменував у «козаків ». «Історія Русів «постійно наголошує на князівських титулах перших гетьманів, на рівність політичного стану та прав козаків й шляхти. Пояснити це можна тім, що симпатії автора однозначно знаходяться на боці козацтва й у тому, щоб виправдати його претензії на національне провідництво автор дозволяє собі в аналізі деяких історичних фактів «згущувати фарби ». А роль традиції у обгрунтуванні претензій на уладові у тому години залишається виключно великою, й тому постійне нагадування про князівсько-боярські корені козацтва є цілком виправдане із точки зору політичної спрямованості твору. Крім того, козацтво, на відміну від шляхти, залишилось вірним вірі предків, а цей чинник був дуже важливий для автора й він наголошує на ньому протягом всього твору.

Зрада вищого православного духівництва та шляхти робить козацтво практично єдиним репрезентантом інтересів та захисником нації. титану із шляхти, хто залишився вірним своєму народу й висвячене із допомогою козаків нове вище православне духовенство тепер можуть виступати лише як помічники у здійсненні історичної місії козацтва. А місія ця, як вважає автор «Історії Русів «є, после порушення умів «добровільного об'єднання Польщі, Литви й Малої Росії «, самоочевидною — національне Визволення й відновлення історичної справедливості та державності.

Здійснити цю місію частка обрала Б. Хмельницького. І автор «Історію Русів «показує, що гетьман зумів відновити історичну справедливість уже на першому етапі національно-визвольної революції. Для підтвердження цієї тези він приводити кілька пунктів Зборівського договору, два із які є найважливішими для вияснення розуміння ним суті політичного статусу козацької держави:

" 1. Народ Руський із усіма його областями, містами, селами й всякою перед тим народною й національною приналежністю увільняється, визволяється й вилучається із всіх домагань та долеглостей Польських й Литовських на віки вічні, яко із віків вільний, самостійний й незвойований, а й за самими добровільними угодами й пактами до єдності Польської й литовської приналежний…

3. Народ руську од цого години є й має бути ані від кого крім себе й уряду свого, незалежним; а уряд тієї вибирається й встановлюється загальною радою, добровільно від всіх станів, й присудом старшини й товариства, за стародавніми правами й звичаями Руськими, й ніхто їм до того нехай не заважає, не втручається ніяким колвек способом, ані тайним, ані явним, а найбарзій насильством «[110, з. 138].

Ці пункти проголошують не створення нової держави, а відродження колишньої політичної самостійності українців. Однак не лише відновлення історичної справедливості є підставою для збройного виступу козаків. Вони прагнуть вирішити не лише запитання державно-політичного характеру, а і соціального. Автор «Історію Русів «визначає один із рушійних мотивів козацького повстання вустами Б. Хмельницького, який, пояснюючи реєстровим козакам причину свого виступу й нагадавши про порушення давніх договорів, зокрема, заявляє: «Ми підняли зброю не зазаради користолюбства якого чи порожнього марнославства, а єдино на оборону вітчизни нашої, життя нашого й життя дітей наших, а так саме і ваших! Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу й власність; й навіть найнижчі на землі тварини, котрі суть звірина, худорба й птаство, боронять становище своє, гнізда свої й немовлят своїх до знемоги; й природа із волі Творця всіх й Панове дала їм у тому різне знаряддя лише у членах їхні. Пощо ж нам, браття, бути нечулими й волочити тяжкі кайдани рабства в дрімоті і ганебному невільництві ще і по власній землі своїй? «[110, з. 104].

Соціальний мотив боротьби козацтва досить послідовно проводитися в «Історії Русів «— порушення соціальних прав українців, надмірний визиск селянства, соціальні мотиви унії, розкриття істинних причин суперечностей між магнатами й шляхтою та рештою народу, захисником якого виступає козацтво — все це висвітлюється автором із позицій обґрунтування справедливості антипольскьких повстань козаків й національно-визвольної революції Б. Хмельницького зокрема.

Вирішення соціальних, національних та релігійних проблем винне було б втілитись, на думку автора «Історії Русів », у створенні козацької держави, заснованої на відродження й утвердженні комплексу «вільностей », за котрі козаки боролися послідовно й в усі часи. Ці «козацькі вольності «є соціально-політичним ідеалом, який й обстоюється в роботі. як зазначає У. У. Кравченка » … автор «Історії Русів «добро уявляв собі поняття малоросійських вільностей, котрі для нього малі вигляд розвиненої державності із усіма належними їй атрибутами — власною адміністрацією, вищою судовою владою, державним скарбом, армією, столицею, державним архівом, цивільно-правовим кодексом й т.д. Автор зображував її у вигляді козацької демократії, вищим органом влади якої виступають збори виборних представників різних станів суспільства, чи «чинів та козаків », «Чинів й війська », названих в одному місці просто «зборами », а іншому — Генеральним сеймом. До компетенції цого органу влади автор відносив запитання війни й світу, зовнішньополітичних пріоритетів, вибори гетьмани, тобто усі найважливіші проблеми життя краю «[130, з. 33]. Цей державницький ідеал базується на загальнодемократичних засідках в розумінні того години та перегукується із ідеями Гадяцького трактату та Конституції П. Орлика.

Демократичність козацьких вільностей підсилюється автором «Історії Русів «оповіддю про ті, що Б. Хмельницький у зеніті військової слави відмовився від пропозицій сусідніх монархій отримати для свого роду декларація про спадкове володіння Україною та від князівського титулу. Гетьман є начальником, господарем землі Руської, але й його декларація про це забезпечується вибором громадян держави. У тієї ж годину, автор «Історії Русів «постійно наголошує на бо гетьманом не може статі простий козак, а якщо таке й відбувається, то народ й державу чекають серйозні проблеми. Також підкреслюється, що адміністративні посади в козацькій державі посідали «питомі русаками », що малі в ній фамільні корені та тривалу родову осідлість.

Перші перемоги над поляками поставили перед козацтвом, відзначає «Історія Русів », запитання про ті, що робити далі. Вустами Б. Хмельницького автор ставити запитання про необхідність пошуку зовнішньої підтримки молодої держави та отримання протекції із боці сильніших держав. Необхідність цого кроку пояснюється наступним чином: «А що йдеться про протекцію, вона нам не лише корисна, але й майже неминуча, й розсудлива людина чи досконалий політик із Першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої із всіх сторін й незручної для украплення, робить із нас гралище невідомої долі й сліпих випадків «[110, з. 142]. Подібне використання в якості аргументу геополітичного стану України зближує «Історію Русів «із ідеями, висловленими П. Орликом у «Виводі прав України » .

Тема вибору зовнішньої орієнтації є одним із провідних політичних мотивів «Історію Русів », автор до неї повертається неодноразово, прагне навести вичерпну аргументацію на користь того чи іншого варіанту. Так описуючи ситуацію после укладення Зборівської догоди та надходження пропозицій про протекцію із боці сусідніх держав, «Історія Русів «використовує фабулу відомого літописного сюжету про вибір віри князем Володимиром — посли Польщі, Туреччини та Московщини приносять козакам даруй й пропонують союз й протекцію. Оцінка цих дарів та їхнього прихованого сенсу дається вустами українського духівництва: » … даруй Польські складаються із сукон, покритих килимом, то якщо й народ, що із Поляками житиме, ходити в сукнах й матір килими; Турецькі дарунки одягнуті й покриті папером й шовком, то й народ, що із ними житиме, якщо спроможний вдягти у собі шовкові та паперові матерії; а Московські даруй суть усі в рогожах, то неминуче й народ, живучі із ними, доведень якщо до такої вбогості, що вбереться він у рогожі й под рогожі «[110, з. 142].

Сам автор підкреслено відмежовується від таких з висновками про можливі результати вибору тієї чи іншої зовнішньо-політичної орієнтації, зазначаючи, що духовенство в переважній своїй частині навернене із уніатства й таємно жалкувало за втраченою владою над вибачимо народом, що її надали поляки. Однак варто зазначити, що автор «Історію Русів «досить часто використовує таку манеру викладу думок, коли його власні оголошені позиції й симпатії в аргументації явно програють висловлюванням його «ідейних опонентів », цитованих ним ж самим. Пояснити таку особливість можна із урахуванням особливостей царської цензури та наслідків вільнодумних висловлювань. Використовуючи ж апокрифічний принцип викладення позиції, автор «Історію Русів «зберігав не лише свою свободу, а і можливість поширення свого твору. І, можливо, саме це сприяло появі цієї книжки друком в умовах жорсткого тиску із боці російського самодержавства на будь-які прояви «малоросійського сепаратизму » .

Засуджуючи начебто антимосковську позицію духівництва, автор «Історію Русів «до того ж місці твору приводити яскравий публіцистичний виступ улюбленця пересічного козацтва, блискучого полководця І. Богуна. Говорячи про можливі наслідки орієнтації на Москву тієї заявляє: » … в народі Московському владарює найнеключиміше рабство й невільництво у найвищій мірі й що у яких, окрім Божого й Царського, нічого власного немає й бути не може; й людей, на їхнього думку, створено нібито у тому, щоб не матір, а лише рабствувати. Самі вельможі та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, й в проханнях своїх завжди пишуть смердоті, що б’ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то усі смердоті вважаються кріпаками, начебто одного народу походять, а накуплені із бранців та невільників; й тії кріпаки, чи за їхнього назвою, кресьяни обох статей, себто чоловіки та жінки із їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах й в житлах од власників й господарів своїх нарівні із худобою, а незрідка й на собак вимінюються, й продані притому мусять бути ще зумисне веселими й виказувати своїм голосом, добротою й знаннями будь-якого ремесла, щоб через ті скоріше їхні купили й дорожче заплатили. Одне слово сказати, з'єднатися із таким неключимим народом є ті саме, що кинутися із вогню в полум’я «[110, з. 142−143].

Не менш різкими є висловлювання рядових козаків, котрі вважають, що неприпустимо, визволившись від польської залежності, добровільно запродатися в неволю, та ще і «такому народові, котрий не подавши їм жадної допомоги в найлихішу їхню годину, не подавши навіть води промити кривавих вуст наших, й ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати у собі нові ланцюги рабства та неволі «[110, з. 143−144]. При цьому смердоті підкреслюють, що Єдиний аргумент на користь Московської держави — належність до однієї віри — не витримує ніякої критики: «А вір вони скільки, стільки слобід, а них домів, а нерідко й в одному домі декілька їхнього вміщається, й одне сімейство від різновірства не може разом ані жити, ані їсти із одного посуд, а вся віра складається в них у розборі образів й хрестів, й хто із них кращий, тієї й є достойніший для почитання й сильніший до помочі людської; для Бога ж, Творця й Панове, невідомо що вони зостається. Отож коли із таким народом об'єднатися нам, то чи смердоті нас розпродадуть поодинці, чи переморять нас стало на вулицях своїх й розпуттях, бо ніхто не пустити в дім свій ніякого нашого перехожого… «[110, з. 144.].

Для виступу І. Богуна й простих козаків характерним є акцентування уваги саме на політичних та соціальних вадах організації суспільного життя в Московській державі й наголошується на можливості вкрай негативних наслідків для українського народу у випадку союзу із цією країною.

Давши таку картину загальнонародного спротиву самій ідеї об'єднатися союзом із Московською Державою, автор «Історії Русів «зазначає, що Б. Хмельницький змушений був відступити від неї на деякий годину, зазначивши, що особливості геополітичного стану України змусять усе ж таки повернутися до ідеї про пошук зовнішньої опори й союзників.

Б. Хмельницький в цілому зображений в «Історію Русів «традиціях тогочасної російської історіографії — визначний воєначальник, що прагнув до об'єднання «двох Росій «й послідовно притримувався цієї ідеї. Вершиною його сподівань стали Березневі з статтею, укладені в Переяславі. Щоправда «Історія Русів «не ідеалізує ситуацію й невтомно говорять про одностайну підтримку цих дій Б. Хмельницького: знову постає запитання вибору й знову гетьман використовує як головний аргумент спільність віри. А сам автор «Історію Русів «подчеркивает, що Березневі з статтею головним своїм змістом малі підтвердити відродження стародавніх прав й вільностей та української державності. З всіх статей він приводити лише три: про збереження всіх колишніх козацьких привілеїв, про збереження національного судочинства на основі стародавніх прав Руських та про невтручання московитів у судові справ в Україні.

Як пише У. У. Кравченка, відзначаючи специфіку трактування Березневих статей та пов’язаних із їхнього прийняттям подій: " … Переяславська угода та Березневі з статтею потрактовані автором не надання, а підтвердження всіх тихий прав й свобод, котрі українці, на його думку, малі із найдавніших часів. Україна, стверджував автор, приєдналася до Росії як і як раніше до Литви, а потім до Польщі — добровільно, із власного вибору, як рівна до рівних та вільна до вільних, Не випадково він підкреслював, що текст Березневих статей був скріплений присягою обох сторін — спочатку російської, а потім української. Таким чином, приєднання України до Росії набувало вигляду союзної догоди двох рівноправних держав «[130, з. 86−87].

Введення до тексту факту й акцентація уваги на начебто прийнятті присяги московськими статями від імені царя використовується автором «Історії Русів «свідомо, для підтвердження рівноправності сторін, що уклали даний договір. Хоча автора «Історію Русів «прийнято вважати прихильником автономістичної концепції, постійне підкреслення, нехай й вустами різних, годиною негативних історичних персонажів, на незалежності держави Б. Хмельницького, на відродження державницьких традицій, рівноправності України як суб'єкта міжнародного права із її сусідами, постійно видає його дійсна бажання. При цьому, якщо він й приймає ідею про можливість зовнішньої протекції, то здійснення її із боці Московського царства викликає найбільше несприйняття у персонажів книжки. Так дізнавшись про укладення Переяславської догоди, Кримський хан звертається до Б. Хмельницького зі словами, що мають не лише «пророче «значення й не залишають каменя на камені від офіційного обгрунтування вигод московської протекції для України, але й і видають, у значній мірі, бачення цого запитання автором «Історію Русів »: «…таке поєднання спричиняти якщо вічну ворожнечу до Козаків й до Московії тдв всіх сусідніх держав, поміж котрими Малоросія за становищем своїм є першим й повсякчасним зборищем, чи плацом, зручним для нашестя ворожого, їхніх баталій й плюндрувань сього народу. Війни ж із Московією суть неминучі й безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись тих, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким й нині є данниця, не дивлячись, що в ній усі урядники й народ майже неписьменні й численністю різновірств й химерних мольбищ подобляється поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, каджу, на невігластво й грубіянство, слід нагадати їхні причепливість за сам дрібниці та вигадки, за котрі смердоті вели безглузду й довголітню чвару й війни зі Шведами й Поляками, зауваживши в листуванні із ними щось у словах недоречне, за що й між собою смердоті безперестанно чубляться й тиранствують, знаходячи у книжках своїх й хрестах щось не дуже до ладу й за праву шкірного. Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства й домагань, за якими привласнюють смердоті собі навіть сам царства, імперії Грецьку й Римську, викравши того кінець Державний герб тихий царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Костянтина Мономаха, дістався, хоча тієї Володимир на самом деле був Князем Руським Київським, а чи не Московським, й походив од Скіфів. Пригадаймо, нарешті, нестале правління їхнє царське й винищення самих царів, яких декілька смердоті сам злочинно замучили, а з одного продали Полякам на убій. А доведено уже, що де немає сталої релігії й добрих звичаїв, там й правління сталого бути не може, й Русаками ваші плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками «[110, з. 182−183].

Словами хана підкреслюється, що вибір московської орієнтації не забезпечує Україні головного — захисту від вторгнень інших сусідів. Навпаки, пророкується, що вон стані ареною безперервних воєн, в які Україну чекають великі втрати, у тому числі навіть власного імені та історичної пам’яті. Таке «пророцтво «спиралося на події сторіччя по укладенні Переяславського договору й добро відомі авторові із козацьких літописів.

Для того щоб зняти проблему суперечності між реаліями історії та героїчним чином Б. Хмельницького, який змальовується визначним державним діячем й стратегом, автор «Історію Русів «вкладає у вуста гетьмани слова виправдання перед ханом та нащадками: » … коли народ Руський нинішньою протекцією своєю вибрав собі зло, то, звичайно, поміж злом, що його оточує, вибрав менше; коли він є нещасливий, то, повір, нещасливий своїм сусідством, яку без будь-яких причин завше його тривожило й ображало, а й за нього дбає й мордується такою жалістю, якою, буває, аспидова над людською головою. Відомо ж бо із Історій, що народ цей із найдавніших давен був у землі своїй самостійним й самодержавним под Управлінням власних Князів своїх, вельми славних великими своїми діяннями й війнами. Алі перше нашестя й спустошення Татарське із Ханом своїм Батиєм завело його в протекцію Литовську, а опісля — й до злуки із Польщею. Тую злуку зруйнували сам Поляки нечуваним й тиранським своїм правлінням, а свободу й вільність народну поновило правосуддя Боже, продвигнувши народ до неймовірної хоробрості й мужності; й він, ставши у первісній своїй точці самовладдя, міг жити без допомоги чужої. Алі, видно, провидіння Боже, яку влаштовує справ людські завше на краще, вибрало злуку його із народом єдиновірним та єдиноплемінним за доброю та взаємною згодою невимушеною, які руйнувати я вважаю за гріх смертельний й із тім жити й вмерти хочу «[110, з. 184].

З всіх аргументів, що наводяться на користь союзу козацької України та Московського царства головним є релігійний. Однак й він, як показано вище, не витримує критики, то й усі інші — геополітичного стану, необхідності захисту, ліквідації магнатсько-шляхетського визиску широких мас населення. Всі смердоті блискуче розвінчані самим автором, який, для власної безпеки, вкладає контраргументи у вуста різних персонажів своєї книжки.

Серед аргументів проти московської орієнтації важливе місце займають також й запитання балансу політичних наснаги в реалізації тогочасній Європі. Так «Історія Русів «відзначає: «Поєднання Малоросії із Царством Московським занепокоїло усі майже двори Європейські. Система про рівновагу Держав починала вже тоді розвиватись. Царство Московське, хоча саме по собі й немало ще у сусідів важливого значення, яко зруйноване й принижене недавніми жахами самозванців й міжусобиць, одначе заздрість сусідів, котрі знали простору розлогість Малоросії та її велелюдство із таким хоробрим й мужнім воїнством, не залишалась без своїх дій. І стільки Польща не набридала сусіднім державам тривогами своїми й несталим правлінням, але й усі бажали краще матір справу із сію республікою, приреченою на повсякчасні видозміни, ніж бачити в Росії державу абсолютну, раптово піднесену до рівня Царств могутніх й страшних, без всіляких притому втрат й збитків, й немовби із небес таким безцінним задарма збагачену «[110, з. 169].

Таким чином, на думку автора «Історії Русів «союз України й Московського царства був надзвичайно вигідним останньому й вводив його в коло найбільших потуг тогочасної Європи. При цьому він постійно наголошує, що боротьба українців за власну свободу завжди мала виключно оборонний характер й був спрямована на відновлення історичної справедливості. Існування незалежної української держави, на його думку, не загрожувало інтересам інших народів й були порушити міжнародну систему політичної рівноваги, оскільки і раніше у взаєминах зі своїми сусідами Україна завжди керувалася правовими нормами. Його оцінка наслідків Переяславського договору та подальшого поглинання України Росією для подальшої долі Європи й навіть система аргументів у цілому збігаються із тими, що їхнього використовує ідеолог мазепинського руху П. Орлик у боротьбі за міжнародне визнання України. Хоча офіційно Мазепу й мазепинство автором «Історію Русів «засуджується цілком в дусі офіційної імперської ідеології.

Події часів гетьманства І. Мазепи займають за об'ємом одному місце в «Історії Русів ». Формально залишаючись у межах офіційної ідеології й засуджуючи зраду І. Мазепи, автор приводити текст його виступу перед військом «Ми стоїмо тепер, Братіє, між двома проваллями… «не лише блискуче виправдовуються дії гетьмани, але й і знову переносити запитання про зовнішньо-політичні орієнтації України. Щоправда тепер альтернатив лише дві — московська й шведська.

Промова І. Мазепи своїм вістрям спрямована непросто проти Москви, а проти її деспотичної системи правління. І хоч автор «Історію Русів «й подчеркивает, що козаки у своїй масі залишились вірними цареві, але й їхні вибір він виправдовує лише вірністю монарху православному та неможливість виступу проти нього на боці лютеранина — короля Швеції. Релігійний мотив знов стає провідним при виборі народом свого майбутнього. При цьому зазначається, що він був вміло використаний росіянами, що розпускали різноманітні чуйні про відступництво І. Мазепи й його таємне католицтво.

У тієї ж годину, всупереч своїй «офіційній «позиції, «Історія Русів «ідеалізує перебування шведів в Україні, постійно підкреслюючи, що смердоті поводились чемно й цивілізовано щодо місцевого населення. Це різко контрастує із описанням звірств військ под командуванням Про. Меншикова. Дії російських військ нагадують поведінку диких варварів у захопленій ворожій стране й характерні для деспотичних режимів. А тиранія, на його думку, не може бути стабільною формою правління. як подчеркивает У. Шевчук. «Автор «Історії Русів «є ворогом тиранії, він вважав, що будь-яке насильницьке чи тиранське правління ніколи не буває міцне й довготривале, а обов’язково впаде як таке, що неуміцнене згодою та взаємними інтересами, коли ж на скинення тиранії якщо підняте народне обурення, то воно та має вважатися за справедливе «[317, з. 21].

" Історія Русів «у цілому пропагує ідею демократичної, але й сильної унітарної козацької держави. Автор твору проводити думку про ті, що саме внутрішні соціальні та релігійні суперечності, розкол нації та відсутність національного солідаризму є головним джерелом всіх негараздів українського народу. Найстрашнішою добою в історії України він вважає часи Руїни, коли, закликаючи на допомогу іноземні сили, козацькі ватажка із більшим завзяттям воювали один із одним ніж боронили Вітчизни. «Різкий протест із приводу втручання у внутрішні справ України із боці сусідніх держав й одночасно гостре засудження внутрішньої сваволі та порушення закону — такі основні компоненти моралізаторського у своїй основі підходу автора до зображення Руїни, що робить його таким актуальним для всіх без винятку наступних поколінь українських патріотів «[130, з. 75−76].

Головним негативним наслідком Руїни автор «Історії Русів «вважає розкол козацької держави по Дніпру. Винуватцями цого є не лише поляки й московити, що домовлялись за козацькими спинами, але й і амбіції козацької старшини, прагнення багатьох із них задовольнити своє честолюбство за рахунок долі народу. А сам автор вважає, що укра-їнські землі повинні бути об'єднані под єдиною владою гетьмани. При цьому він вважає за необхідне підкреслити, що в склад козацької держави повинні входити не лише землі, визначені Зборівським чи іншими договорами, а й усі укра-їнські етнічні територї. До них він включає не лише західні, кордон які визначено Б. Хмельницьким «по Віслу, аж поки мова руська чутна », а і Слобожанщину.

Говорячи про заселення Слобідської України, «Історія Русів «відзначає, що воно та йшло із волі українських гетьманів, а земля та належала до булави гетьманського уряду. Відторгнення ж цих земель від козацької держави стало наслідком політичних амбіцій слобожанських полковників: «І сії вихідці, оселивши в тихий місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського й Харківського, які примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили тих три полки. І були полки сії із іншими такими ж полками под неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських й на всьому праві й привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а із тої пори полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному із них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритись, просили од двору Царського, чи, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий усім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені із підпорядкованості Малоросійської. землі ж, под цими полковниками зоставлені, називалися тому Булавинськими, що належали смердоті булаві Гетьманській й ними утримувалися завжди Гетьманські кінські й скотські, також заводі й табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії й відразу табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, й тому були ними численні хутори із мешканцями, згодом приписаними до тихий полків «[110, з. 154].

У цілому, «Історія Русів «є яскравим свідченням особливостей українського державницького політичного мислення на рубежі XVIII та XIX століть. Можна дискутувати щодо того, чи був її автор прихильником автономії України в складі Ро-сійської імперії, чи таємним прихильником повної незалежності, про ті який ступінь самостійності він вважав для України найкращим, але й заперечувати його державницьку позицію — неможливо. Квінтесенцією твору можна вважати, на наш погляд, слова вкладені у вуста одного із найнегативніших персонажів української історії І. Брюховецького, гетьманування якого поклало вушко розділенню України по Дніпру та втратою Гетьманщиною своїх державних прерогатив. І навіть цей гетьман, побачивши, що Московська держава не має наміру дотримуватись досягнутих домовленостей та вступив у сепаратні переговори із поляками, заявляє: » … відомо-бо цілому світові, що народ тутешній, зазнавши від поляків нечуваного досі в людстві варварства та будь-якого роду переслідування, визволився од них власною силою своєю й мужністю, а злучився з Росією із доброї волі й єдино через єдиновірство. Отже, закріпляти його чи іншому дарувати ніхто й ніяк не має права, й в протилежному разі готовий він знову боронити собі зброєю до крайньої межі й радше погодиться вмерти з зброєю до рук, як зносити ганебне ярмо від ворогів своїх «[110, з. 216]. Ніхто помиляюся закріпачувати, передавати у власність чи ділити вільний народ вільної країни. І народ цей, щоб зберегти свою свободу може вдатися до найрадикальніших заходів, як він неодноразово робив це у своїй історії. Народ, для автора «Історію Русів », є джерелом суверенітету й лише він вправі розпоряджатись власною долею.

Щодо відповіді на запитання про ті, наскільки послідовним був автор «Історії Русів «у відстоюванні автономності української держави саме в складі Ро-сійської імперії, то варто згадати його ідею про «найменше зло », як спосіб виправдання саме такої позиції. Руїна й її гіркі уроки, проблеми релігійної нетерпимості — все це змушує автора виходити із позиції «реальних цілей »: якщо повна незалежність неможлива, то нехай якщо якнайширша й твердо гарантована автономія. Алі компроміс цей має між — якщо права народу на організацію власної влади будуть порушені, то він, народ, має декларація про повстання й збройний захист свого суверенітету до останнього. Краще вмерти вільним ніж жити рабом. І цей вільнолюбний пафос є одним із провідних мотивів всієї «Історію Русів » .

Оцінюючи головні ідеї твору, бажання й стремління його автора З. Єфремов писавши: «Можна лише сказати, що «Історія Русовъ «зібрала й сформулювала тих думи, котрі панували серед тодішньої інтелігенції на Україні, що автор її ставши ідеологом національної окремішності українського народу та його права на самостійне життя державне і культурно-національне. Хоч бі Яка був історична вартість цого надзвичайно талановитого памфлету політичного (виділення З. Єфремова — О.С.), але й як документ із громадського життя, «Історія «має ваги величезну: вона дає цікавий образ настрою на Україні, де був над момент свого написання, а і довго ще потім, однією із найвільнодумніших книжок «[93, з. 214].

Визначний громадський й політичний діяч України другої половини XIX сторіччя М. Драгоманов, високо оцінюючи значення «Історії Русів «звертав увагу тих, що її автору вдалось поєднати в цій роботі лібералізм й демократизм, вважаючи саму книжку першим проявом політичного лібералізму в українській політичній думці. Він, зокрема, зазначав: «Першим проявом лібералізму слід признати «Історію русів «Псевдокониського, котра, як тепер можна сказати, вийшла із сім'ї Полетик (див. «Київську старовину », 1893, 1, 41−76, звідки досить ясно видно, що та книжка написана був коло 1810 р. й стоїть у зв’язку із тодішніми конституційними планами Олександра І й його Першого міністра Сперанського. Треба завважити, що ще батько автора «Історії русів «Грн. Полетика, депутат 1767 р., був одним із небагатьох тодішніх українських козацько-шляхетських лібералів — противників кріпацтва). На щастя на цей раз лібералізм явився вкупі із демократизмом відповідно тім розмовам про звільнення кріпаків, що велися у європейсько-російській громаді і навіть в урядових колах ще в часи Олександра І «[82, з. 433].

При всьому вільнодумстві, за своїми суспільно-політичними поглядами автора «Історії Русів «все ж можна віднести до числа козацьких традиціоналістів-консерваторів, для які були неприйнятними будь-які зміни усталеної системи козацько-старшинської демократії, що набула закінченого вигляду в добу існування Гетьманщини. Цей політичний ідеал він поклав основою своєї історичної концепції й твердо притримувався його, іноді всупереч історичній правді. Алі його завданням було б не скільки написати історію правдиву за фактами, стільки за духом, підняти почуття національної самосвідомості та гордості й на цій основі змінити хід історії не так на папері, а житті.

Оцінюючи місце й роль «Історію Русів «в житті української нації У. У. Кравченка зазначає: «» Історія Русів «заповнила собою прірву, що виникла між козацько-дворянською та новітньою, національно-народницькою епохою в українській історіографії. Вона не лише зберегла традиції державницької суспільно-політичної думи, а і збагатила їхні просвітницьким гуманізм та лібералізмом, доповнивши блискучими історіософськими спостереженнями над безперервність історичного буття українців, їхнього місця в далекій від братства сім'ї сусідніх народів. Історичні концепції козацьких патріотів кінця XVII-XVIII ст. знайшли в «Історії Русів «своє логічне завершення » .

Ідеї, висловлені анонімним автором «Історію Русів », здійснили значний вплив на подальший розвиток українського політичного мислення: ідея державності, нехай й в дещо урізаному, автономному, вигляді отримала потужне історіософське обгрунтування. У тієї ж годину саме державницький пафос роботи, зашифровані, але й для «посвячених «цілком зрозумілі незалежницькі ідеї, сприяли її популярності й посилювали вплив на уми та настрої національно свідомої частини українського суспільства, пробуджували сплячих, обнадіювали тихий, хто зневірився. як зазначає М. Возняк, оцінюючи значення цого визначного твору української політичної думи, «Свій величезний вплив завдячує «Історія Русів «тій обставині, що її автор освітлив всю історію України із погляду суверенності і автономності української нації, що висунув усюди на перший плян ідею боротьби України за свої давні права й привілеї, що вмів переповісти історію руйнування українських вільностей високо-драматичним стилем й нераз з справжнім пафосом. Автономічний принцип видержаний у всій книжці: тут Україна не провінція, а окремий незалежний край, хоч й підпадає под шкідливий вплив польського режиму і асиміляційну політику Московщини «[35, з. 8].