Демонология в Україні

Демонология на Украине

Вступ.

Народні вірування про вовкулаків:

передумови формування уявлень про вовкулаків; походження назви «вовкулак»;

особливості вовкулаків як персонажів української демонології.

Образ русалки в українській народній уяві:

відмінності русалок від подібних персонажів європейської.

демонології;

звичаї та обряди заговорили українською у «язані із русалками.

Мавки та чугайстер:

аналоги мавок в зарубіжних віруваннях;

відмінність між мавками та русалками;

поняття про чугайстра.

Повір «я про упирів:

слов «янські корені поняття «вампір»;

узагальнене поняття про упирів на Україні;

види упирів.

Відьми:

народні вірування, заговорили українською у «язані із відьмами;

сутність відьмацької натури в народній уяві;

способи визначення та знешкодження відьом.

Не є таємницею, що вірування та повір¢я — ця основа світоглядних уявлень людей й найважливіша складова їхнього духовного життя — до останнього години чи залишались поза увагою науковців, чи ж описувалися ними досить однобічно. Ставлення перед тим було б переважно негативним — як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф. Енгельса про ті, що релігійні вірування — не що інше, як фантастичні відображення в головах людей тихий зовнішніх сил, які панують з них в їхньому повсякденному житті. Ця в цілому вірна теза у більшості наукових досліджень нерідко гіпертрофувалася, що призводило до звуження величезного спектра народних вірувань та повір¢їв. Адже безперечним є тієї факт, що усі міфологічні і демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не лише пов¢язані із фантастичною сферою — смердоті, як правило, відбивають й багатющий міжпоколінний досвід людей, а годиною відтворюють їхні вікові прагнення. Тому це зобов¢язує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку роль становленні та розвитку духовності народу.

Зростання національної самосвідомості населення, підвищений інтерес до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення до цієї проблеми, адже розпочатий процес національного відродження України може бути прискорений, зокрема, через засвоєння духовних багатств народу, накопичених поколіннями. Збіднення духовного етносу, а відтак й кризу суспільства, є безперечним наслідком кожної незаповненої прогалини у системі міжпоколінної передачі культурної інформації, що й визначає практичний інтерес до вивчення народних вірувань та уявлень.

Не менш важливий аспект цого інтересу — суто науковий, історичний. Народні вірування та уявлення вбирали у собі все багатоманіття ідей, що панували в різні епохи, хоча їхнього не можна вважати своєрідним «музеєм», де ці ідеї постійно зберігаються. Аналіз різночасових ідей, що втілені у народні вірування, виявляє насамперед історичні зв¢язки тихий слов¢янських племен, що колися мешкали на територї України, із іншими народами, дозволяючи «прочитати» не лише історичну частку країни, а і духовний рух її народу.

Система вірувань та повір¢їв українців є надзвичайно строкатою й складається із цілого ряду регіональних варіантів, що є наслідком зародження в суперечливих умовах. З одного боці - це тісні культурні взаємини із сусідніми народами (росіянами, білорусами, молдаванами, болгарами, греками), із іншого- боротьба із численними державами, які зазіхали на укра-їнські землі. Такими у різний годину були й Велике князівство Литовське, й Річ Посполита, й османська Туреччина, й королівська Румунія та Угорщина, й буржуазна Чехословаччина, й, звичайно, царська Росія. Кожна із цих держав, підкорюючи окремі землі України, привносила свій культурний чи релігійний фон: чи то полонізацію, румунізацію, русифікацію, чи то покатоличення, омусульманення тощо.

По мірі прискіпливого розгляду походження міфологічних та демонологічних уявлень народів виразніше проступає стадіальність їхнього розвитку, що був викликана передусім соціальними умовами — різними для різних історичних періодів. Певним рубежем якісної трансформації цих уявлень було б прийняття християнства, яку радикально позначилось на розумінні сутності вірувань та повір¢їв. Найдавніші дохристиянські уявлення людей, як правило, пов¢язувались з нагальними господарськими інтересами й грунтувалися на вірі в особливу силу тихий чи інших явищ природи, а й у деяких випадках — на вірі в їхнього надприродну силу. Через віру, шляхом виконання магічних дій, людина намагалася вплинути на досягнення поставленої мети: захистити врожай, забезпечити спокій домашнього вогнища, вилікувати хворого. Одне слово, людина виступала тут переважно як активне початок, а чи не лише як жертва сил природи. Щодо другорядних побутових проблем, то їхнього реалізація здійснювалася, як правило, за допомогою активних методів впливу — прикмет, вірувань, передбачень — усього того, що отримало назву повір¢їв.

Із впровадженням християнства у віруваннях та повір¢ях зростає елемент надприроднього, але й він обов¢язково пов¢язується із вірою в реальне його існування, отже, із вірою в реалізацію будь-якого бажання, якщо звернутися по допомогу до надприродних сил — богів, наприклад. Усе, що стосувалось фантастичного, надприродного, але й не пов¢язувалось із вірою, не відносилося до релігії та вірувань; воно та могло відноситися до традиції, до поезії, чи до казок: у яких був елемент фантастичного, вигаданого, але й людьми він не сприймався як реальність.

Варто зазначити, що духовну культуру українського народу наші пращури почали творити ще задовго до християнського періоду на Україні. Разом з християнством Візантія принесла нас свій культуру, але й саме свою культуру, а чи не культуру взагалі. Зустріч Візантії із Україною — це не був зустріч бідного із багатим; це був зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але й різних характером культур. Ще і тепер ми маємо у своїх звичаях й усній народній творчости ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської та християнської культур. Проте ми так звикли до цого, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних повір¢ях староукраїнське, й де починається християнське.

Отож, торкнувшись такої обширної та багатогранної тими, якою є слов¢янська демонологія, варто зупинитись детальніше на найколоритніших її представниках.

Обряди та звичаї зустрічають людину при народженні, супроводжують на її життєвому шляху, не полишають навіть біля труни. Вони складають спадок предків, в якому зібране все розумове багатство й в якому коріняться усі національні особливості нащадків. Серед такої спадщини окремо виділяються вірування в перетворення, в перевертництво, котрі відображені не лише в казках про перевтілення героїв, але й й в сучасних переказах про відьом та вовкулаків.

Тимчасово полишаючи оповідь про відьом, сутність які описуватиметься в окремому розділі, докладніше зупинюся на не менш поширених в народі розповідях про вовкулаків. Готуючи матеріали для написання даного розділу, я зрозуміла, що із відомих фактів та розповідей важко вивести певне уявлення про цих перевертнів, риси які цінителі та збирачі народних повір¢їв змішують інколи із деякими рисами, притаманними упирям чи вампірам. Спираючись на матеріали усної народної творчости, етнографічні нариси та інші опрацьовані матеріали, переді мною постала необхідність з¢ясування походження, витоків повір¢я про цих персонажів .

Звідки ж взагалі з¢явились повір¢я про вовкулаків та хто це такі? З найдавніших часів людина ділила навколишній світло на дві нерівні частини: Своє та Чуже. Своє - це своя сім¢я, своє плем¢я, свій рід, своя територія, знайома та обжита. Чуже — це дикий, ворожо налаштований світло, що оточує Своє, й завжди несе загрозу та небезпеку, виштовхуючи людину з звичного середовища проживання. І посланцем із того, інакшого, світу, людина вбачає його споконвічного жителя — дику тварину, чи покійника (тобто того, хто відійшов із цого, свого, світу, того, чужий). Уявлення про Своє та Чуже, можливо, найдревніше для людства, й служити воно та джерелом забобонів, одне із які - віра в перевертнів-вовкулаків.

Синонімом слова «вовкулак» є «вовкулака», особливістю якого є можливість точно вказати дату виникнення — 1835 рік. Саме тоді був написань, а тоді й надрукований відомий вірш О.С. Пушкіна із циклу «Пісні західних слов’ян»:

Трусоват був Ваня бедный:

Раз осеннею порой Весь в поту, від страху бледный, Чрез цвинтарі йшов домой.

Бедный Ваня ледве дышит, Спотыкаясь, трохи бредёт По могилам; раптом воно слышит, Кто-то кістку, побурчавши, грызёт.

Ваня став; піднятися не может.

Боже, думає бідняк ,;

Это, вірно, кістки гложет Красногубый вурдалак!

Горе! Малий я — не сильный!

Съест упир мене совсем, Если сам землі могильной Я з молитвою не съем!

Что ж? Замість вурдалака.

(Вы уявіть Вані злость!).

В темряві перед ним собака, На могилі гризе кость.

До заголовка відсилає зноска «Вовкулака. Вудкоглак. Упир.» Іншими словами, це мрець, що встає із могил та смокче притулок живих людей. Людина, якої посмакувавши упир, сама стає упирем, а урятувати від нього міг лише шматок землі, взятої із могили, який треба з¢їсти. Проте усі ці відомості стосуються лише упиря, а із вовкулаком справ складніші. Дійсно, в міфології наших далеких предків існував персонаж з схожим ім¢ям -«волколак». Подібно до упиря, це був перевертень, який випивав всю притулок із людини, котра сама ставала «волколаком». Проте перетворювалась вон над мерця, а й у вовк, ім¢я якого вимовлялось по-різному — «вулколак», «вурколак». Цікаво, що ці варіації згадує й персонаж драми О.В.Сухово-Кобиліна «Смерть Тарелкина» Расплюєв. Розповідаючи про страшне чудовисько, яку п¢є притулок петербуржців, Расплюєв із жахом каже: «Вовкулака, вудкоглак, упир». Тому, можливо, О.С.Пушкін, нечітко почувши вимовлене ім¢я вовкулака, відтворив його як вурдалака. Замінивши його, він ототожнив вовкулака із упирем. Обидва чудовиська дійсно мають спільні риси: обидва — перевертні, що харчуються кров¢ю, прибульці з ворожого світу, котрі затягують у тому світло своїх жертв.

Походження слова «вовкулак» не викликає особливих труднощів, адже споріднені слова є й у інших слов¢янських мовах: болгарське «върколак», сербо-хорватське «вукодлак», чеське «vlkodlak», польське «wilkodlak».

Перша частина його — «вовк» — взагалі зрозуміла, а другу частину порівнюють із церкоснослов¢янським «шкіра, волосся». Отже, «вовкулак» — «вовча шкіра» — влучна назва у тому, хто її раз від разу скидає.

За Афанасьєвим, на Україні розрізняють вовкулаків двох видів: це чи чарівники у звіриній подобі, чи прості люди, перетворені чарами на вовків. Чарівники бродять вовками переважно вночі, усунь ж смердоті знову набувають людського вигляду. Вовкулаки, перетворені із простих людей, істоти не злі, а страдницькі; смердоті живуть в барлогах, бродять лісами, виють, проте зберігають людські риси. За народним повір¢ям, чаклуни чи відьми, бажаючи когось перетворити на вовк, накидають на нього звірину шкіру, приказуючи при цьому магічні слова. Інколи говорять, що чаклун скарб пояс под поріг хати: хто подолати цей пояс, тієї й перетвориться на вовк. Самі ж чаклуни, бажаючи перетворитись на тварину, накидають у собі особливе кільце чи перекидаються через обручі. Головна сила тут — у чарівних словах.

Люди, що перетворились на вовків, переступивши через пояс, набувають людської подоби лише после того, як він перетреться чи трісне. Є, проте, і інший спосіб, котрим можливо за годину повернути перевертню людський вигляд: потрібно, щоб хтось надів на нього знятий із собі пояс, попередньо нав¢язавши на ньому вузлів, примовляючи щоразу: «Боже, помилуй!». Кажуть, що при цьому звірина шкіра впаде, й перед визволителем з¢явиться людина.

Х.П.Ящуржинський вовкулаком називає людину, наділену здатністю перетворюватись на вовк; така здатність дається за гріхи тихий батьків, які перед святами чи постами малі тілесні стосунки чи ж працювали у свята. За його даними, у вовкулака перетворюються тимчасово, але й ніхто не може із вовк зробитись людиною, бо дається це як кара від Бога. Про перетворення вовкулака народ каже: «Вовкулак ходити у ліс до справжніх вовків, й там смердоті бігають, щоб зловить що-небудь й з¢їсти. Світом вовкулак йде додому й перед селом знову перекидається на чоловіка, а жінка його уже знає, нічого йому і не каже.» Взагалі вовкулак видається людиною похмурою, а якщо стає вовком, то лише тиснути, але й не їсть овець.

В доробку В.М.Гнатюка[1] вказано, що вовкулаки бувають двоякі: вроджені - й тоді смердоті періодично переміняються у вовків, як Прийде на це час, й бігають із ними, — й зачаровані; в останньому випадку бігають смердоті вовками, доки хтось не здогадається, що смердоті несправжні, та не відчарує. За його даними, якщо вагітна жінка побачить вовк чи з¢їсть м¢ясо звірини, якої роздер вовк, то породити вовкулака. Цікаво, що за народними повір¢ями вовкулаки мають под пахвою таку ямку, в котрій сходяться кінці шкіри. Через неї вивертається шкіра й людина входити досередини, а назовні виходить вовк.

«Коли Чоловік забуде за Бога, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж й каже йому перекинутись через нього три рази; тоді Чоловік обростає волоссям й стає вовкулаком». [2].

В деяких місцевостях (колишня Київська губернія) вовкулак й упир в уяві народу ототожнювались, й їм приписували тих ж сам риси.

Русалки

Весною, як лише вкриються травами луки, розпустяться верби і зазеленіють поля, тоді «із води до берега виходять русалки».

Вивчаючи повір¢я про русалок, необхідно відділити від них класичні та романські оповіді про подібних жіночих істот — сирен: ці напівжінки-напівриби своїм співом зваблювали мореплавців у смертельно небезпечні місця. Проте бузку, білі, із золотистим волоссям та риб ¢ячим хвостом, нагадують русалок лише своїм дитячим віком.

За народною уявою, русалки — це дівчата чи молоді жінки, які втопилися под годину купання. Утоплениці-русалки навіки-вічні відійшли від будьонного земного буття і переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік й озер, у казкові палати, що дивом збудовані із прозорого кришталю.

У всіх мешканців Європи із давніх-давен були відомі русалки, щоправда, под різними іменами. То в Німеччині смердоті називались водяні німфи (wasser-nymphe) й дунайські діви; в Англії - морські дівчата (seamaid) й теж water-nymph; у литовців — дугни, вундани й вілії (від ріки Вілія). У скандинавських народів нараховується аж дев¢ять різновидностей водяних дів: HimiÜglofa, Dufa, Hadda, Hefridg, Udur, HroÜn, Bylgia, Bara і Kolga; в Польщі - свитезянки, а Сербії - віли, що живуть у горах, в скелях й на берегах рік та озер. У уяві сербів — це молоді, дуже гарні дівчата в білотканій одежі, із довгим волоссям, що хвилями розвівається по спині й пишних груд; шкоди смердоті ніякої людям не роблять, а при нагоді ще і допомагають. Віли мають й деякі обов¢¢язки: смердоті збирають хмари, готують блискавку й грім, а годиною збираються на розвагу і танцюють; буває і так, що смердоті пророкують людям майбутнє. Отже, вірування в існування русалок — це є загальне вірування всіх європейських народів.

За українськими повір¢ями, місяці й зорі викликають русалок із води. Русалки не так на собі одягу, вони біле знекровлене тіло (за деякими оповідями — блакитне, синє чи темне), довге, хвилясте волосся, зелене, як трава; стан високий й гнучкий, а очі палкі й сині., як морська глибочінь.

На голові у кожної русалки — вінок із осоки, й лише в старшої, царівни, вінок із водяних лілей. Вийшовши із води, русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, чи беруться за руки й водять дивовижні хороводи. Іноді русалки вилазять на дерева і гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи пісень. Русалчині пісня небезпечні: хто почує їхні, тієї, як зачарований, підійде близько до русалок, а смердоті тоді заманять його до собі, візьмуть в своє коло, будуть бавитися із ним, а потім залоскочуть й затягнуть у річку, на дно. 3].

Русалки можуть перетворюватись на вивірок, щурів чи жаб, що сідають на кладочках, де жінки перуть білизну. Вони поділяються на дві групи: русалки із іменем та без імені. Тих дітей, яким матір сама дає ім¢я (хоч живому, хоч неживому), називають іменними, а тихий, яким матір не дасть імені, — безіменними. Русалки із іменем подібні до маленьких дівчаток, без імені- також дівчата, але й страшні, безволосі. У переддень Купала розкладають іменні русалки вогонь коло ріки й скачуть через нього, а безіменні вибігають із води, хапають попіл із іскрами, посипають голову, щоб зростало волосся, й знов скачуть у воду.

В Україні довго зберігався звичай серед жінок — в русалчин тиждень розвішувати по деревах полотно, що його аби русалки брали собі на сорочки. У одній із русалчиних пісень співається, що русалки просять у жінок намітки, а дівчат — сорочки :

Сиділа русалонька на білій березі,.

Просила русалка у жінок намітки:

«Жінки-сестрички, дайте намітки:

Хоч не тоненької, аби біленької «.

Сиділа русалка на білій березі,.

Просила русалка у дівчат сорочки:

«Дівчата-сестрички, дайте сорочки, Хоч не біленької, аби тоненької «.

В русалчин тиждень на вікнах розкладали гарячий хліб, гадаючи, що його парою русалки будуть ситі. Вважалось, що не слід кидати лушпиння із яєць, бо як потрапить воно та на воду, то серед нього плаватимуть русалки й робитимуть шкоду людям; не можна сіяти борошно просто діжу, бо якщо багато русалок. У русалчин тиждень ніхто не відважується купатись у річці. У четвер (цей день ще називають Русалчин Великдень) ніхто не винен працювати, щоб не розгнівати русалок. Ранком, як лише зійде сонце, дівчата йдуть у полі «на жита» й беруть із собою хліб з житнього борошна, спечений окремо та замішаний на свяченій воді. У полі дівчата ламають хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де зростанні жито, й там на межі скарб тієї хліб для русалок — «щоб жито родило».

Крім того, дівчата щодня ще ходять таємно в ліс, маючи при собі полин та любисток, й у лісі кидають завиті вінки русалкам, щоб тих насилали їм багатих женихів. Вважалось, що у тихий вінках русалки бігають по нивах та лісах. За народними віруваннями, у цей день русалки виходять на поверхню землі й дивляться, чи шанують люди їхню пам¢ять. Якщо хтось щодня займається роботою в полі, то русалки заважають працювати і насилають на посіви якесь хвацько; а тих, хто шанує це свято, сподіваються, що русалки берегтимуть їхні поля від шкоди.

В цей день селяни варять просто неба різноманітні страви й взаємно частуються.

Серед русалок є і лоскотниці - це душі дівчат, що померли зимою; смердоті з¢являються з полів й до смерти залоскочуть дівчат та хлопців, якщо тих потрапляють перед тим.

Напередодні Трійці русалки ховаються в корчах, а коли дівчата виходять вдосвіта по воду, випадають несподівано й питають: «Полін чи петрушка?». як дістануть відповідь «полин», утікають, як «петрушка», залоскочуть дівчину і затягнуть у воду.

Якщо помре на Троїцькі свята маленька дитина, то матір плачу й каже: «Боже мой, ти русалочкою будеш й не зійдеш по них, за великими; тобі будуть там щипати, лоскотати». 4].

Русалки ще уявляються семилітніми дітьми — це душі дітей, умерших в нехрещеними. Протягом семи років до свого обернення в русалки, душі цих дітей носяться в повітрі, а день Трійці просять собі хреста: «Мені матір породила, нехрещену поклала». Якщо хтось з християн почує цей голос, то мусить сказати:

«Іван та Марія! Хрещу тобі в ім¢я Отця, Сина й Святого Духа. Амінь, «-.

і кинути рушник, чи буцай хустку. У такому разі душа дитини піде до раю і русалкою не якщо. Якщо ж сьомої років дитина отак не якщо охрещена, то йде в русалки.

Проводи русалок — спеціальні обряди, щоб позбутися них, — відбувалися на перший день Петрівки, але в Вознесіння. У ці дні дівчата в полі, на житах, роблять спільний обід — тризну на вшанування русалок. Після тризни дівчата ходять по полях із розплетеними косами й вінками на голові, співаючи проведи русалкам:

Проводили русалочок, проводили, Щоб смердоті до нас не ходили, Та нашого житечка не ломили, Та наших дівочок не ловили.

Засобами, що відлякують русалок, здавна вважались пахучі труй (любисток, полин, лепеха), бо смердоті для хрещених людей дуже пахучі, а нехрещених — смердючі.

Мавки та чугайстер Багатюща народна уява, вигадавши русалок, дала їм у супровід мавок. Варто зазначити, що чіткого розмежування між цими двома персонажами немає, навпаки, повір¢я та розповіді про них тісно переплітаються. Подібно до русалок, в мавок обертаються нехрещені діти. Злі духи мучать цих немовлят, й лише на Зелені Свята смердоті вільні від тихий тортур. До семи років душі немовлят літають у повітрі і жалібно просять, щоб їхні охрестили. Після смерти дитини її душа переселяється жити до річки чи до озера, де вон плаває золотою рибкою. Іноді мавки обертаються в дівчат й показуються на березі, манять до собі перехожих, а коли хто наближається перед тим, тоді смердоті ховаються у воду. [5].

Подібні вірування існують й в сучасних греків: телонії й чудесні жінки нагадують наших мавок. За повір¢ями греків, телонії - це теж діти, що вмерли без хрещення; смердоті виходять із пекла й живуть у ранкових туманах. Маті чує голос свого немовляти в шумі південного вітру, й для заспокоєння тіні курити ладаном перед чином Божої Матері., й тієї образ оздоблює білими ризами. Душі телоніїв літають над запашними луками у вигляді барвистих метеликів, бджіл й комах, котрі харчуються соком квіток, протягом сорока днів после Великодніх Свят.

Переконана, що после такого початку лишаються сумніви: чи є різниця між русалками та мавками? Так, різниця є, причому досить суттєва; саме вон дозволила виділити на описання мавок окремий розділ.

Мавки, чи ще нявки, бісиці, живуть в лісах чи гірських печерах, й з¢являються людям як молоді, гарні дівчата. Світлиці їхнього вистелені килимами, смердоті прядуть крадений льон, тчуть з вибіленого полотна й шиють одяг. Після того, як розтануть сніги, мавки бігають горами і долинами й засаджують ними квіти. Колі все зазеленіє й розквітне, смердоті рвуть квіти, вплітають в коси, й купаються в потоках та озерах. Вважається, що до танців, котрі нявки теж дуже полюбляють, приграє їм чорт на дудці. Цікаво, що на тому місці, де раз перетанцювали мавки, труй не якщо повік, й такі місця називаються ігровищами. Розважаються смердоті також тім, що заманюють людей й заводять їхнього у безвість. Відчепитися від мавки, за народним повір¢ям, можна лише, скинувши сорочку й перегорнувши її навиворіт.

Мавки бувають високого зросту, обличчя мають округле; довге волосся, оздоблене квітами, спускається їм на плечі. Одяг їхні тонкий, прозорий; їхні бистрих блискучих очей не гріє людська душа. Отже, мавки виглядають спереду як дівчата, але й відрізняються від людей тім, що не мають спини, тому видно усі нутрощі.

Варто зазначити, що в слов¢янській міфології нявки являють собою втілення смерти, що насамперед пов¢язане із уявленнями про човен, на якому пливуть у царство мертвих.

Невідривно із віруваннями про мавок пов¢язані й повір¢я про існування чугайстра, чи лісового чоловіка. Чугайстер виглядає як людина, проте висока, як смерека, в білім одязі. Шкіра його, подібно до тварин, вкрита буйним волоссям. За народними повір¢ями людям чугайстер відноситься приязно, розмовляє із ними, гріється біля вогню. Людиною чугайстер шкоди ніколи не заподіє, інколи навіть обороняє її від зла. Проте годиною може чемно запросити до танцю, а, відтанцювавши своє, відпускає.

Вважається, що чугайстер — це заклять Чоловік: він ходити лісами, блукаючи, ніхто його не вб¢є, не з¢їсть, бо так йому «пороблено». Зарившись у листі, чугайстер чатує на мавку, а коли впіймає її, то вбиває та їсть. Якщо люди розкладуть у лісі багаття, то чугайстер приходити перед тим, й смажить зловлену нявку на рожні.

Іншим слов¢янам чугайстер невідомий.

Упирі

Уявлення про мерців, котрі смокчуть ночами притулок живих, властиві усім європейським народам. Ці перевертні називались вампірами. Алі вісь що говорити про них персонаж розповіді О. К. Толстого: «Ві їхні, Бог знає чому, називаєте вампірами, проте би запевнити, що справжня їхнього назва — упир; а, оскільки смердоті походження виключно слов¢янського, хоча і зустрічаються в усій Європі й навіть в Азії, тому і не потрібно притримуватись іноді імені, вигаданого угорськими ченцями, котрі із упиря зробили вампіра, перекручуючи усі латинський лад. Вампір, вампір! — повторивши він із презирством, — це однаково, якби ми показували замість „привид“ — „фантом“ чи „ревенант“.».

Герой О. К. Толстого правий практично абсолютно: європейське слово «вампір» дійсно слов¢янського походження. Крім того, особливості його звучання свідчать про годину, коли відбулося це запозичення. Праворуч до того, що загальнослов¢янська форма цого слова винна звучати так: *apir чи *apyr. Звук [*] - це так зване «носове а», яку звучало як «а із прононсом». Подібно вимовлявся цей звук й в церковнослов¢янській мові та позначався буквою «юс великий», проте досить швидко він в більшості слов¢янських мов перетворився на «у». Перетворення «юса» на «у» відбулося приблизно у Vlll — lX віках. Коли стосується початкового в -, то воно та має однакове походження з словами «гострий», «вотчим». Такий вставний звук на свої слова називається протезою (в перекладі із грецької «поставлений спереду»). Отож, спираючись на форму слова, можливо визначити годину його запозичення: середина Першого тисячоліття нової ери. Саме тоді германці сприйняли слов¢янське найменування мерців, котрі встають із могили. Поняття ж запозичувати їм не потрібно було б: уявлення про потойбічних монстрів, що п¢ють притулок, було б властиве багатьом європейським народам із глибокої давнини.

Загальнослов¢янська форма (відображена в давньоруському власному імені Упир) поділяється на префікс *on -/ *an й корінь *pir -/ *pyr -. Префікс можливо порівняти із грецьким ana (зверху), а корінь — тієї ж, що й в словах «перо», «натиск». Він означав «підніматися, йти, летіти». Іншими словами, упир — «тієї, хто піднімається вгору», тобто тієї, хто встає із могили.

Афанас¢єв, узагальнивши народні вірування українців та білорусів в упирів, дійшов висновку, що упирі - це злі мерці, котрі за життя були чаклунами, вовкулаками й взагалі люди й не прийняті церквою (самогубці, єретики, боговідступники, п¢яниці, тощо). Хоча наведене визначення досить широке, воно та, проте, не охоплює завісься зміст, вкладений в поняття «упир». Тому доцільно звернутись до самих народних уявлень.

За одними народними повір¢ями, упир — то сін від чорта та відьми. Звідси й приказка: «Упир та непевний всім відьмам родич кревний». Алі він живе, як звичайна людина, відрізняючись лише злістю. За іншими віруваннями, упирі мають лише людську подобу, а сутності смердоті справжні чорти. Є і таке вірування, що упирі - це трупи відьом, чаклунів, та інших людей які после смерти вселилися чорти. Упирем також може статі будь-яка людина, як лише її обвіє степовий вітер. Зовні упир тільки в місцевостях нічим не відрізняється від звичайної людини, в інших ж його уявляють людиною із дуже рум¢яним обличчям. На правобережжі є ще особливий вид упирів: так там називають дітей із великою головою, довгими руками та ногами. Такі діти називаються «одмінами», бо їхнього підкидає людям нечиста сила взамін викрадених людських немовлят. У Проскурівському уїзді Подільської губернії народ знає поділ упирів на дві категорії - живих та мертвих. Основні ознаки мерця-упиря — це червоне обличчя, лежить в труні він долілиць й ніколи не розкладається; в живої обличчя теж червоне й надзвичайно міцна тілобудова. Ця міцність тілобудови необхідна тому, що, за місцевими віруваннями, йому доводитися носити на спині мертвого упиря; останній без Першого не може зашкодити, оскільки не ходити. [6].

За поширеними поняттями українців, мерці-упирі усунь лежати в могилах, наче живі, із червоними, закривавленими обличчями. Вночі смердоті встають із могил й бродять світом. При цьому смердоті літають у повітрі чи вилазять на могильні хрести, лякають перехожих, ганяючись по них. Проте, более небезпечні смердоті тім, що, заходячи в хати, кидаються на сонних людей, особливо немовлят, й смокчуть вони притулок, спричиняючи смерть. Ходіння їхнього триває, як й іншої нечистої сили, поки не заспівають півні. Чуму та інші епідемічні хвороби, а також посуху, неврожаї та інші громадські лиха також приписували упирям.

Упирі можуть бути двоякі: родимі й роблені. Рідного упиря легко впізнати, бо в нього інакші статеві органи, наслідком чого є безплідність й бездітність. Обличчя в нього червоне, має малий хвостик, але в хвості чотири шерстинки. Упир має дві душі, тому, хоч умре, може ходити світом, бо лише одна душа його покидає, а друга лишається при нім. Над клубом чи под коліном упир має дірку, в якої входити його душа.

За іншими даними вважається, що упирем стає после смерти людина, через труну якої перестрибнув чорт в подобі чорної кішки. Якщо народ підозрює якогось покійника в страшних прогулянках, його викопують із могили й, побачивши, що він зовсім не схожий на мерця, а навпаки, рожевощокий. наче живий, вбивають йому в серце осиковий кілок, а потім спалюють труп. При цьому варто остерігатися струменя чорної крові, котра литиметься із серця. Якщо буцай крапля її потрапить на когось, залишаться на тілі невиліковні виразки. А коли розгориться багаття, поповзуть в різні боки чорні жаби, гадюки та черв¢яки, й необхідно слідкувати, щоб жодна із цих тварюк не утекла, бо із нею вислизне й упир, щоб тоді відродитись й знову робити свою чорну справу.

Місяць — сонце мертвих. На цьому древньому віруванні ґрунтується одне із найжахливіших дійств, що роблять сільські чаклуни. Щоб навести псування, такий чаклун, ближче до півночі, обов¢язково при повному місяці, йде на кладовище, де поховані самогубці та утопленики. У руках нього кругле мідне дзеркальце, загорнене в «смертний плат» (такими хусточками чарівники для своїх цілей накривали обличчя покійника). Розгорнувши дзеркальце, чаклун наводити місячне відображення на могилу, внаслідок чого встає мрець-упир. Невідривно дивлячись у дзеркало, він слідує за своїм зображенням до тієї хати, де мешкає жертва. Тієї мить, коли чаклун наведе дзеркало на відчинене вікно чи двері, мрець проникає в житло. Тому здавна замикались усі двері та зачинялись усі вікна. Алі хвацько й самому чаклуну, якщо на шляху від кладовища до села він впустити дзеркало чи місяць зайде за хмарку. Розлючений упир повернеться в могилу, проте надалі, коли на небі сяятиме повний місяць, мрець відвідуватиме чаклуна, висмоктуючи із нього життєві сили.

Вампір від упиря відрізняється тім, що він не скільки живий покійник, як кровосос. І в переносному значенні вампіром називають жорстоку, садистичну людину, Яка покращує свій настрій, спостерігаючи за муками інших. У Xl ст. в Трансільванії (область, на північному заході Румунії) правив відлюдькуватий князь Владос, за свою жорстокість назв Дракулою («Дракончик»). Народ, спостерігаючи за тім, із якою готовністю він відправляє своїх підданих на страту й якою таємничістю оточене його життя, приписавши йому контакти із темними потойбічними силами. Вважали, що для цого князь Владос п¢є ночами притулок людей, приречених до страти. Так народилася легенда про вампіра Дракулу, якої й відобразив у своєму романі англійський письменник Брем Стокер. Після екранізації роману графу Дракулі ставши одним із найпопулярніших персонажів Сучасної масової культури.

Відьми Відьма (від древньоруського «адже» — знання) — один із основних персонажів демонології східних й західних слов¢ян, який поєднує в собі риси реальної жінки й чорта.

За народними уявленнями звичайна жінка ставала відьмою, якщо в неї вселявся (за її бажанням чи проти волі) злий дух, диявол, чи якщо вон вступала в змову із ним зазаради збагачення. Магічна сила могла бути як вродженою, котра дісталась жінці у спадок від матері-відьми, то й набутою, — наприклад, від відьми, котра перед смертю передала спадкоємниці свої знання. Вважалось також, що здатність жінки до відьмування могла бути викликана неправильною поведінкою її батьків: наприклад, якщо матір годувала її груддю «три Великі п¢ятниці», тобто понад двох років, чи якщо її матір й вона сама були народжені поза шлюбом.

Співіснування у відьми людського й демонічного почав розглядається як наявність у неї двох душ: звичайної, людської, й злої, демонічної, котра покидає носами тіло жінки щоб, зашкодити людям.

Для образу відьми характерні, за народними повір¢ями, деякі особливі риси чи прикмети: наявність хвостика, ріжок, крилець. Відьма видає собі незвичайним поглядом: у неї запалені, почервонілі очі чи дикий, похмурий погляд; її відрізняє звичка не дивитися просто біля вічі, в зіницях відьми можливо побачити перевернуте відображення людини. Зазвичай відьму уявляли собі старою та потворною, із сивим нечесаним волоссям, гачкуватим носом, кістлявими руками, інколи із тілесними недоліками (кульгавість). Відьмою також вважали будь-яку непривітну жінку, що гаялася одна.

Особливо небезпечними ставали відьми у великі річні свята. У східних слов¢ян годиною їхні активності вважались: ніч на Івана Купала, Благовіщення, Великдень, Трійця, Різдво, а й у західних слов¢ян — дні св. Яна, Люції, Петра й Павла, Зелені святки, а також Вальпургієва ніч (напередодні Першого травня). Нападаючи в такі дні на людей, лякаючи та переслідуючи їхні, відьма перетворювалась на жабу, кішку, собаку, свиню, корову; пташинку (сороку, для крука, сову); комаху (муху, метелика, павука); могла набувати вигляду предметів (колеса, решета, копиці сіна, клубка ниток), чи ставати невидимою.

Головною шкідливістю вважалась у відьми здатність псувати худобу й забирати у корів молоко. З цією метою відьма збирала росу на межах й пасовищах, волочучи по траві полотно (цідилку, сорочку, хустку), потім викручувала тканину й поїла водою свою корову, чи просто вішала промоклу тканину вдома, й із неї рясно текло молоко.

За східнослов¢янськими повір¢ями, відьма могла «забирати» сало у свиней; в присутності відьми жінки ніяк було неможливо напрясти багато пряжі, оскільки вся нитка йшла на відьмацьке веретено.

Для захисту від відьом використовувались обереги. Щоб не дати відьмі проникнути у двір та хату, на воротах закріпляли свічку, освячену на Стрітення; в стовпи воріт засовували зубці борони, в дверні щілини — кропиву чи гілку осики; на поріг клали ніж чи інші гострі предмети. Виконували магічні дійства, що символізували зведення перешкоди: осипали дім та хлів маком, обводили косою в середньому, малювали на дверях хрести.

Способи визначення відьми складають одну із найхарактерніших особливостей всього кола повір¢ів про відьом. Ос-кільки шкодила односельцям реальна жінка, котра змінювала свою подобу, то головною метою звичаїв та ритуалів, присвячених небезпечним дням, був спроба вислідити відьму та знешкодити її. Вважалось, наприклад, що купальське багаття притягує до собі відьму, викликаючи у неї фізичні страждання, й що вона змушена прийти до нього щоб зупинити свої борошна. Намагались також підстерегти відьму в хліві, куди вона хотіла проникнути в подобі жаби чи будь-якої тварини. Побачивши біля корови жабу, господарі пробивали їй лапу чи око, а наступного дня з¢ясовувалось, що одна із сусідок ходити із перев¢язаною рукою, кульгає чи осліпла- її й вважали відьмою. Відьму можливо було б впізнати под годину церковної служби: вона намагається доторкнутися до ікони, хоругви, ризи попа, ніколи не виходить хресним ходом.

За народними віруваннями, відьми перед смертю довго та сильно страждають. Щоб взнати, чому відьма перед смертю мучитися, треба взяти хомут, статі біля хатнього порогу й подивитись крізь нього на відьму. Тоді видно, що вона із всіх боків оточена бісами, котрі й катують її. Щоб позбавити відьму від тривалої передсмертної агонії, треба прорубати над нею стелю чи ж покласти под голову ніж, тоді вона одразу помре.

Беручись до освітлення такої малознайомої, проте цікавої тими, я мала на меті наблизити до сучасників пам¢ятки української етнографічної спадщини. Сподіваюсь, що ві увійшли до таємничого світу народної уяви, звідки є лише один вихід — через збагачення власної духовності.

Список використаної літератури:

Антонович В.Б. Відьмарство: Документи. Дослідження. Москва., 1877;

Виноградова Л. Н. «Міфологічний аспект русальської традиції // Слів «янський та балканський фольклор.» Київ., 1986.

Воропай Олекса «Звичаї нашого народу», Київ, 1991р., II тому,.

Гнатюк В.М. «Знадоби до української демонології», Львів, 1903р.

Дяченко Ю.П. «Українці: народні вірування, повір¢я, демонологія» Київ, 1992р.,.

Зеленін Д.К. «Нариси російської міфології: Померлі незвичайною смертю та русалки.» Пг., 1916;

Злагода М. «Село Старосілля. Відділ монографічного дослідження села», Київ, 1930р.,.

Максимов С.В. «Нечиста й невідома сила."Київ., 1993;

Померанцева О.В. «Міфологічні персонажі в українському фольклорі.» Київ., 1975:

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.