Запозичення зі східних мов в українському правописі

Запозичення зі східних мов в українському правописі

Реферат виконала студентка гр. ФМЄ.

Міністерство освіти та науки України.

Одеський державний економічний університет Одеса ОДЕУ 2003.

Лексика Сучасної української мови із погляду походження є неоднорідною, що зрештою відбиває складність історичної взаємодії українців (та протоукраїнців) із різними етносами й складність процесів міжмовної взаємодії. Загальновідомо, що на формування лексичного складу української мови значною мірою вплинули запозичення зі східних мов. Якщо обмежитися вибачимо переліком, то, як свідчать етимологічні дослідження, в сучасній українській мові є слова арабського, гебрайського, тюркського, індо-іранського походження, й, коли добро пошукати, запозичення навіть із китайської (щоправда через тюркське посередництво, напр. перли) та японської мов. Зрозуміло, що питома ваги таких запозичень в українській лексиці не є однаковою й коливається у дуже широкому діапазоні, починаючи від масивів слів тюркського походження, за якими стояти століття історичних контактів й котрі вплинули на формування цілих терміноcистем (див. [Халимоненко 1996], й закінчуючи поодинокими японськими екзотизмами, як харакірі та ікебана, що з’явилися завдяки сучасним художнім перекладам. Однак темою нашого розгляду є не сам по собі запозичення зі східних мов, але й їхній правопис. І хоча цей аспект також має безпосереднє ставлення до проблеми мовних контактів, однак у центрі тут знаходяться запитання вибору та кодифікації певних варіантів графічного оформлення запозичень, тобто проблеми літературної норми.

Написання запозичень становить досить специфічну проблему, недарма правила написання чужомовних слів у правописних довідниках здебільшого формулюються окремо. Проте, якщо звернутися із цого погляду до українського правопису, то звертає у собі увагу майже повна відсутність зауважень щодо правил написання слів, запозичених зі східних мов. Так було в останньому «Українському правописі» знаходимо лише одну спе-ціальну згадку із цого приводу про вживання (відповідно до вимови) Літери і «у словах, запозичених зі східних мов, переважно тюркських: башкир, гиря, калмик, кинджал, киргиз, кисет, кишлак» [Український правопис 1993, 101], а також поодинокі власні назви, котрі наводяться разом із європейськими іменами, наприклад, для ілюстрації передачі g та h за допомогою українського р: Гіндустан, Магомет (поруч із Гренландія, Греція, Йоганесбург, Горацій), чи ph та f за допомогою ф: Фірдоусі (поруч із фартух, фонетика, Лонгфелло) [там саме, 98—99], що демонструє орієнтацію виключно на відтворення літер латинської графіки (тобто не береться до уваги, що слова східного походження часто пов’язані на самом деле зовсім із іншими системами листи, напр., із арабським, як перськ. Фірдоусі)1 й регулювання написання цих слів незалежно від їхнього походження. Для порівняння: у цьому ж правописі окремо наводяться правила передачі деяких німецьких, англійських, голландських дифтонгів, сполучень приголосних (анг. th, франц. ll та ill), обумовлюється навіть передача довгих голосних в прізвищах та іменах, запозичених із фінської та естонської мов [там саме, 103], не кажучи уже про окремі параграфи щодо правопису слов’янських прізвищ та географічних назв. Це звісно не означає, що написання таких запозичень є неврегульованим, адже орфографічні словники в своїх реєстрах докладно фіксують нормативні написання слів східного походження, що входять до основного лексичного складу української мови, починаючи від алгебри та алмазу й закінчуючи ярликом та ятаганом.

Отже, виникає запитання: чи свідчить практична відсутність правил графічного відтворення слів східного походження в українському зводі правописних рекомендацій про ті, що із їхнім написанням взагалі не виникає жадних проблем? На це запитання доводитися відповісти негативно. Проблеми правопису таких слів існують, оскільки, по-перше, словниковий склад мови постійно поповнюється новими запозиченнями, по-друге, загальні словники не можуть й не мають враховувати всю лексику, насамперед спеціальні терміни, власні назви та екзотизми, по третє, існують певні варіанти написання, такі, наприклад, як брахман — брагман, Сулейман — Сюлейман, Шахерезада — Шагразада, тощо — й для чималої частини цих й подібних випадків відсутні чіткі правила правописного вибору. Більше цього у контексті сучасних правописних дискусій й процесів реформування українського правопису, котрі значною, а може і визначальною мірою спрямовані на перегляд написання слів іншомовного походження (нагадаємо про усім відомі варіанти Європа — Європа, міфологія — мітологія, азіятський — азіятський), ця проблема набуває ширшого характеру, що спонукає до розгляду сформульованої тими у світлі певних загальнолінгвістичних положень.

Відомо, що літературна норма, також щодо питань правопису, є явищем двоїстим за своєю сутністю. З одного боці, це категорія лінгвістична, оскільки обумовлена будовою конкретної мови, що принципово визначає й обмежує варіантність мовних реалізацій. З іншого ж боці, вона є явищем історичним й соціокультурним. Цей останній аспект виявляється у відборі й закріпленні мовних засобів та правил (приписів) щодо їхнього вживання, а й у сукупності культурних значень (конотацій): соціальних, естетичних, політичних, ідеологічних тощо. При нормативно-прескриптивному підході до мови, на відміну від підходу об'єктивно-лінгвістичного, мовні одиниці оцінюються як правильні, прийнятні, естетичні, «свої» чи, навпаки, невірні, невластиві даній мові, негарні, «чужі», іншими словами інтерпретуються у термінах культури.

Відповідно й поняття правопису припускає подвійне витлумачення — нормативне (культурно-історичне) та власне лінгвістичне. Правопис, по-перше, це кодифіковані, закріплені у нормативних словниках та спеціальних зведеннях правила оформлення мови на письмі. У цьому розумінні правопис є документом, свідченням історичного характеру, й водночас явищем культури. Поява таких правил для кожної літературної мови є значущою подією, Яка фіксує досягнутий високий ступінь розвитку літературної мови. Водночас лише із появою правописних кодексів поняття орфографії набуває адекватного змісту.

З іншого боці, об'єктивно-лінгвістичне розуміння орфографії відсилає не дуже до конкретних правил написання, а до засідок, на які побудоване графічне оформлення звукових мовних знаків у конкретній мові2. Слід підкреслити, що поняття правильного написання застосовується лише у тихий випадках, коли можливі два чи понад варіантів графічного оформлення слова, тобто наявна ситуація вибору (саме такий зміст терміна орфограма, відомого також зі шкільного викладання). У разі, коли у того, хто пише, не виникає проблеми вибору щодо писемного запису звуків мовлення, не виникає й проблеми орфографічного врегулювання. Для української мови це тих випадки, коли усі фонеми перебувають у сильній позиції (пір. напр., написання тюркізмів табун, гарбуз тощо, чи запозиченого за тюркським посередництвом перського за походженням слова туман). Тоді ж, коли вибір можливий, формулюється орфографічне правило, відповідно до загальних принципів конкретного правопису. У сучасних орфографіях (у мовах з звуко-буквеними системами листи) лінгвісти вирізняють як основні три правописні принципи: фонетичний, морфологічний (фонематичний) та традиційний (історико-етимологічний) й, відповідно до розглядуваної мови, визначають, який із цих принципів є у ній провідним. При фонетичному принципі правопис відбиває позиційні чергування фонем, тобто фонеми у сильних та слабких позиції позначаються різними літерами (напр. в українській мові написання префікса із як з перед глухими до, п, т, x, ф: сказати, спитати, й як із перед рештою приголосних). Загалом, він найповніше передає відповідність між звуком та літерою (наскільки це принципово можливо, див. нижче) й як основний орфографічний принцип характерний переважно для літературних мов із недавньою традицією. При морфологічному, чи, в іншій термінології, фонематичному принципі правопису, позиційні чергування фонем не відбиваються, фонеми, що перебувають у слабких позиції, позначаються тими самими літерами, що і фонеми у сильних позиції (нагадаємо шкільне правило перевірки напису ненаголошених под наголосом), завдяки чому зберігається графічна одноманітність морфеми. Нарешті, у традиційній орфографії йдеться про умовні, такі, що їхнього не можна «перевірити», традиційно закріплені написання (часто на етимологічних підставах).

У правописі Сучасної української мови використовуються, хоча і у різному обсязі, усі названі засади, але й запитання визначення його провідного принципу досі залишається дискусійним. Найбільш обґрунтованою на сьогодні виглядає думка про визначальність для українського правопису фонематичного (фонемного, чи ще інакше, морфологічного) принципу. як зауважує із цого приводу І.Р.Вихованець (який висуває це положення і аргументовано його обстоює), «Фонемний принцип українського правопису є найважливішим й найпоказовішим, забезпечуючи на письмі відтворення інваріанта (чи узагальненого, не залежного від звукових чергувань звукотипу), а чи не розмаїття звукової варіантності"(виділено мною — Г. Я.) [Вихованець 1997, 176]. Слід зазначити, що навіть за наявності дискусійних моментів, в всіх випадках загальноприйнятою є думка про відносно незначну ваги в українській орфографії традиційного принципу написання. Алі правопис запозиченої лексики не вкладається до цієї тенденції. Адже значна кількість здавна засвоєних запозичених лексем в українській мові графічно оформлюється саме за традиційним принципом. Однак коли йдеться про написання новіших запозичень, зокрема і тихий, що з’являються нині, інколи просто на очах, врахування загальної орієнтації українського правопису на фонемне (морфологічне), а чи не фонетичне написання може виявитися значущим (хоча це не відміняє традиційних підстав написання іншомовної лексики)3 .

Існування відмінних правописних принципів ґрунтується на відмінностях структурної будови конкретних мов (фонологічної та граматичної), а також спричиняється дією позалінгвістичних культурно-історичних чинників, що впливають на становлення орфографічної норми. Проте це явище має й более загальні семіотичні підстави, обумовлені відсутністю ізоморфізму між акустичною та графічною маніфестаціями мови [Вардуль 1977, 56]. І хоча ця проблема і досі належить до спірних, останнім годиною лінгвісти дедалі понад приймають тезу про ті, що звукова та писемна мови «виступають як різні семіологічні системи у межах вербальної діяльності» [Амірова 1985, 43] (пір. також: [Успенський 1996]). Прийняття цого положення дозволяє несуперечливим чином пояснити семіотичну сутність явища орфографії: як відзначено вище, про орфографію, чи правопис, тобто «правильне написання» у власному розумінні, йдеться лише тоді, коли постає проблема вибору із кількох можливих графічних оформлень мовної форми, а ця варіативність, у свою чергу, є наслідком принципової неможливості встановити однозначні в всіх випадках відповідності між звуковими та графічними одиницями. Ми не торкаємося тут варіативності на звуковому рівні, а підкреслюємо лише, що акустична та писемна норми не мають аналогічної структури. Якби це було б б негаразд, то, як зазначає Й. Вахек,"кожний функціонально значущий акустичний елемент винен був бі матір власний графічний еквівалент у письмовій формі, й навпаки. Однак практично це абсолютно неможливо. Добре відомо, що величезному багатству акустичних засобів усної норми протистоїть обмежена кількість оптичних засобів, що їхні має писемна норма" [Вахек 1967, 529]. Праворуч ускладнюється ще понад, коли йдеться про писемне відтворення іншомовних запозичень. Адже при правописі запозичень ми маємо справу не із переведенням акустичних одиниць у графічні в межах тієї ж самої мови, а із відтворенням графічними засобами однієї мови звукової (чи, рідше, писемної) форми слів іншої мови. Усе це між іншим, по-перше, означає, що под годину відбиття на письмі слів іншомовного походження кількість принципово можливих графічних варіантів (порівняно із писемним відображенням питомої лексики) збільшується, а по-друге, зайвий раз нагадує про засадничу умовність поняття адекватного графічного відтворення, тобто про конвенційність, релятивність поняття правописної правильності. Цей загальнолінгвістичний факт у мовних нормалізаторів, котрі за родом своєї діяльності схильні (а можливо і повинні) абсолютизувати поняття мовної норми, також й правильного написання, часто залишається поза межею усвідомлення.

Якщо звернутися до реальних процесів появи у мові відмінних варіантів вимови та написання запозичених слів, то смердоті переважно пояснюються особливостями перебігу мовних контактів. Хронологія та характер цих контактів позначаються на фонетичному і графічному відтворенні запозичених одиниць. як відомо, запозичення із необхідністю мають бути адаптовані мовою-рецептором відповідно до існуючих у ній структурних обмежень4. При цьому найчастіше існують декілька варіантів можливого пристосування, що визначаються такими чинниками, як усний чи писемний шлях запозичення, а також роль мови-посередниці, коли запозичення приходити непрямим шляхом. Відомими є приклади, коли одне і ті саме за походженням слово приходити у мову різними шляхами, тобто фактично запозичується двічі, в результаті чого у мові з’являються два різних слова, інколи із абсолютно відміним планом вираження (а деяких випадках й планом змісту). як ілюстрацію наведемо слова алмаз й діамант, котрі на рівні глибинної етимології зводяться доти самого етимона, проте прийшли до української мови зовсім різними шляхами. Так, алмаз — це запозичення із тюркських мов: тур. elmas, татар. алмас, а тюркські слова становлять у свою чергу запозичення із арабської мови. Арабське ж almas «алмаз», що осмислюється тепер на ґрунті арабської мови як сполучення артикля al та іменника mas, скидатися від грн. adamaV, род.в. adamantoV «діамант; твердий метав, сплав» (пір. ріс. адамант). Натомість діамант (із фонетичними варіантами диямент, діямент, староукр. дыяментъ, діаментъ) є запозиченням з середньолатинської мови (diamas, знах. відм. diamantem), що зводиться доти ж грн. adamaV [ЕСУМ І, 62; П, 83 ]4a.

Наскільки звивистими можуть бути шляхи запозичень, а також умовність поняття лексики східного походження ілюструє, напр., етимологія слова лембик «чавун (посуд); реторта; перегінний куб» (для нього фіксується також форма алембик; пір. ріс. діал. алембик «шолом, ковпак перегінного прилаштую; малий перегінний пристрій»), запозиченого усним шляхом із польської мови (польськ. alembik), до якої, на свій чергу, воно та потрапило через посередництво французької та іспанської (фр. alambic, ісп. alambique) із арабськ. al-ambik «кубок, посудина для перегонки». Проте і арабське слово вважається запозиченням, на цей раз із грецьк. ambix «кубок; шолом; ковпак перегінного куба», що пов’язане із ambh «край щита; опуклість» та ambwn «виступ, підвищення». У цьому місці розгалужені паралелі, наведені далеко над повному обсязі, несподівано описують коло, яку нагадує складне й небезпечне сальто без лонжі, й маємо уже укр. амвон (амбон, амбона) «підвищення в церкві, із якого читають проповіді», запозичене із грецької у давньоруський період [ЕСУМ І, 67; III, 219 ]. При цьому, як відзначає Фасмер, форми із мбслід вважати народними (тобто, додамо, результатом фонетичної адаптації в усному мовленні; пір. зафіксовану уже в Іпатіївському літописі форму онбонъ), а із сполученням мв — ознакою вченої (книжної) вимови [Фасмер І, 76].

Ці приклади не лише нагадують про примхливі шляхи, якими мандрують слова та поняття, відбиваючи складні особливості контактів між народами, а і підкреслюють набагато прозаїчніший, проте не менш важливий із лінгвістичного погляду факт — варіативність у вимові й, відповідно, написанні запозичень є, радше, правилом, а чи не прикрим винятком, причому залежить вон від дії багатьох чинників, котрі неоднозначно визначити. З цого погляду особливий інтерес становить історія варіантів слів брахман — брагман — брамін — рахман, оскільки її ми можемо простежити відносно повно, крім того вон дає можливість безпосереднього виходу на сучасні проблеми правописної кодифікації.

Давньоіндійський термін brahmбn-, до якого зрештою зводяться укра-їнські позначення, у давній Індії позначав соціальний ранг жреців (brahmanб-), тобто належав, поряд з назвами ksatriyam — «воїни», vбisya- — «землероби», а також sudra- — «шудрі» (співвіднесені із ремісниками) до ключових термінів соціальної структури Давньої Індії [Гамкрелідзе, Іванов 1984, П, 788;789, прим. 13]. Втім точне значення цого слова та його походження, як відзначає Еміль Бенвеніст, викликали тривалі дискусії, ще і досі не завершені. Аналіз форми та значення слова brбhman становить одну із найсуперечливіших проблем індоєвропейської етимології (див.: [Pokorny 1959, 154]. Слід зазначити, що саме Є. Бенвеніст найдокладніше розглянув історію та етимологію цого слова в своєму відомому Словникові індоєвропейських соціальних термінів [Benvenist 1969, I, 282—285]. Він зауважив, що на самом деле тут йдеться про два давньоіндійських слова, що розрізнялися за граматичними характеристиками та наголосом й малі різне значення: brбhman (середнього роду із наголосом на першому складі) та brahmбn (чоловічого роду із наголосом на іншому складі), при цьому переміщення наголосу із кореня на суфікс, згідно з змісторозрізнювальною функцією індоєвропейського тонового наголосу, відповідає розрізненню між іменем дії та назвою діяча, тобто перша форма позначає предмет, а друга — людину. Таким чином, brahmбn буквально це «людина, що наділена brбhman». При цьому поняття brбhman у Гімнах Ригведи має надзвичайно велику кількість значень — це й містична сила, й таємничий поштовх, але й також й гімн, й релігійний обряд. Розглядаючи численні етимологічні версії, Е. Бенвеніст, із метою прояснення первісного змісту цого терміна, звертається до давньоперс. brazman-, яку, на його думку, належить до сфери культу й означає «відповідна форма», «ритуал при відправленні цого культу». Таке саме значення він реконструює й для санскр. brбhman, зауважуючи, що різні значення філософського та містичного характеру це слово набуло пізніше [там саме, 285]. Відповідно brahmбn — це жрець, виконавець ритуалів, священих обрядів. Зазначимо, що відомий індолог С. Ф. Ольденбург, говорячи про зв’язок назви брахманів з містичним поняттям брахма — «всесвітня душа» й Брахма — назва божества, одна із головних постатей індійського пантеону, також відзначав, що первісно брахмани були, очевидно «жреці — посередники між людьми та богами» [Ольденбург 1991, 35].

До української мови розглядуване слово прийшло доволі рано, ще за часів Киівської Русі. Поява його пов’язана із відомою «Олександрією» — повістю про Олександра Македонського, створеною в Олександрії, очевидно, невдовзі по його смерти у II — III ст. н.е. й неправильно приписувану племінникові Аристотеля Калісфену. Вважають, що переклад цієї повісті з’явився у Киівській Русі уже в ХІ — ХII ст. й, можливо, саме тут його було б виконано. Внаслідок цого у мові давньоруського періоду з’явилося й поширилося слово рахмане, врахмане — множина для «брахмани» із грецьк. bracmanoi «брахмани» [Фасмер 1987 III, 449—450]. Ще одне джерело цого слова — це апокрифічне «Ходіння Зосими». Надалі в українській мові слово рахман, рахманин набуло значення «житель казкової країни; праведний християнин; жебрак», рахманний «тихий, сумирний» (пір. ріс. рахманный «лінивий; кволий, недолугий; тихий, сумирний; дивний») [там саме, 449]5. Це запитання розглядав свого години А.П.Ковалівський у зв’язку із дослідженням зв’язків зі Сходом у Наддніпрянщині дотатарської доби, звернувши спе-ціальну увагу слову рахмани й народні уявлення про них [Ковалівський 1995—1996, 157—158]. Наведені ним відомості важливі не лише із історико-етнографічного погляду, але й і дозволяють, на форумі нашу думку, несуперечливим чином пояснити «поганську» й «християнську» складову у значенні цого слова (пір. фразеологізм на рахманський Великдень). Проте повернімося до орфографічної проблематики. Отже, наведені дані свідчать, що первісно слово на позначення брахманів було б запозичене в українську мову за посередництвом грецької, чим, зокрема, пояснюється закономірний у цьому випадку варіант із x, початкове в в одному із давньоруських написань (для передачі грецьк. bу візантійському читанні), а також відпадіння цого в внаслідок фонетичної адаптації на слов’янському ґрунті. Щодо повісті «Олександрія», то, як зауважує А.П.Ковалівський, «відомі пізніші укра-їнські переклади і копії другої половини 16 віку і дані 17—18 віків із західних мов» [там саме, з. 157]. Це не виключає, що слово на позначення брахманів могло бути запозичене в українську мову ще раз, але й уже в іншому, латинізованому вигляді, тобто із початковим б й, можливо, із р на місці латів. h (пір. польськ. brahman), хоча конкретних даних щодо цого в нас немає. Слід згадати також й про варіант брамін, що співуче з’явився не раніше, ніж наприкінці ХІХ ст. із французьк. bramine (можливо, за російським посередництвом). У усякому випадку, усі ці дані свідчать, що жоден із варіантів (фонетичних та графічних): брагман, брахман, брамін та рахман не є «неправильним», якщо розглядати їхнього под кутом зору суто лінгвістичних чинників — усі смердоті лінгвістично обумовлені, а чи не випадкові. Однак із погляду вимог Сучасної норми літературної мови, орфографічної та орфоепічної, нам доводитися робити між ними вибір.

Для опису того, як саме цей вибір може здійснюватися й котрі чинники на нього впливають, доцільно ще раз звернутися до дослідження О.П. Ковалівського, проте уже не дуже до наукової розвідки, але й як до історичного документа, в якому проблема фонетичних та графічних варіантів оформлення розглядуваного запозичення брахман виходить, так бі мовити, на поверхню. Важливо, що даний текст — це підготовлена до друку В.С.Рибалкіним публікація архівних матеріалів роботи початку 60-х років, причому наведена без правописних виправлень. Таким чином, ми можемо орієнтуватися на автентичні правописні варіанти, вживані А.П.Ковалівським. Отже, дослідник пише: «У українському фольклорі ці брагмани звуться рахманами» (розрядка моя — Г. Я.) [там саме, 157]. Проте написання брагмани (у даному випадку слово мови опису чи метамови, яку вживається як нормативно-літературне, на відміну від «фольклорного» рахмани), хоча і переважає, послідовно не витримується. Вже на наступній сторінці ми бачимо написання брахмани, щоправда в цитаті із пам’ятки, але й наведеній у перекладі сучасною української мовою [там саме, з. 158]. Таке варіювання може залишитися незрозумілим, якщо не згадати про тобі й маєш початку 60-х рр. нормативним вважалось написання брахман (власне таким, згідно із Орфографічним словником 1994 р., воно та залишається і досі). На цьому тлі перевага, якої А.П.Ковалівський віддає написанню брагман, виглядає значущою як акт свідомішого вибору. Загалом, за свідченням Я. Дашкевича, для Ковалівського було б характерне «нешанування накиненого із міські офіційного правопису» [Дашкевич 1995—1996, 35]. Проте це нешанування виявлялося, так бі мовити, не суцільно, й негаразд послідовно, а окремих моментах, виборі деяких варіантів написання, котрі могли сприйматися як символи відштовхування від радянського офіціозу. Вочевидь невипадково, що за такі символи могли правити написання із правопису 1928 року, брутально відміненого у 1933 р. І дійсно, варіант брагман (й Брагма) знаходимо у відомому правописному словнику Голоскевича, в якому, починаючи із видання 1930 року й в наступних виданнях, що здійснювалися репринтом із нього уже в діаспорі, було б найповніше (хоча і над усьому послідовно) зафіксовано правила правопису 1928 р. Показово, до речі, що в цьому словникові варіант брамін наводитися як неправильний, а брахмане взагалі не згадується [Голоскевич 1994]6. Проте щодо тексту О.П. Ковалівського можливе і інше пояснення. Не виключено, що він, як сходознавець, міг орієнтуватися безпосередньо на санскритську форму brahmбn й підібрати до неї найближчий за звучанням Український відповідник.

І саме в зв’язку із цим моментом ми переходимо до останньої тези нашої з статтею, котра полягає до того, що принципи українського написання запозичень зі східних мов у ХХ столітті кардинально змінюються. Це по-перше, є наслідком появи обов’язкових, тобто кодифікованих правил українського правопису (починаючи із виходу в світло у 1921 р. «Найголовніших правил українського правопису» й продовжуючи наступними правописними зведеннями) — адже при всіх складних й надзвичайно загострених правописних колізіях та культурних конфліктах, пов’язаних із існуванням двох правописів (умовно кажучи, «материкового» та «діаспорного», щоб уникнути оцінних епітетів) — при всіх цих складнощах із цого моменту рівень нормалізації українського стандарту піднімається на принципово новий щабель. По-друге, у ХХ столітті з’являється ще один не менш важливий чинник — це поява наукового сходознавства й поява по людях, що практично володіють східними мовами в результаті спеціального навчання. Цей чинник дозволяє власне із цого моменту здійснювати безпосередні запозичення книжкового характеру зі східних мов, чи то процесів художнього перекладу, чи то наукових розвідках. Адже под годину мовних контактів контактують не мови, а люди, що володіють ними. Таким чином, на перебігу мовних контактів безпосередньо позначається характер двомовності [Вайнрайх 1979], що значно відрізняється у випадку практичного (стихійного) білінгвізму при усномовній взаємодії, й при наявності достатньої кількості двомовних чи багатомовних людей, котрі підтримують традицію книжної філологічної освіти.

На нинішньому етапі розвитку правописних колізій в Україні у написанні іншомовних східних запозичень книжкового характеру спостерігаються дві тенденції. По-перше, це введення нових запозичень (таких назв досить небагато, тут можна згадати насамперед нові для нас реалії мусульманського світу, що з’являються на шпальтах газет та журналів: джихад, ваххабіти) чи пропозиції щодо нових варіантів не остаточно кодифікованих назв (периферійних одну годину для літературної мови екзотизмів, не надто поширених власних імен, зокрема імен літературних героїв, що не входять до так званих прецедентних текстів культури, напр. Шагразада замість раніших (зафіксованих у словнику Голоскевича [Голоскевич 1994, 439, 441]) Шахерезада та Шахразада7) із орієнтацією на якомога понад наближення до оригіналу. По-друге, це спроби перегляду усталених написань віддавна засвоєних та усім відомих слів, що входять до основного словникового складу української мови (наприклад, пропозиція змінити написання слова Аллах на Аллаг под приводом того, що кінцевий звук в арабському оригіналі цого слова более адекватно передається українським р, а чи не х)8. Подібні спроби відбуваються у річищі Сучасної тенденції до перегляду літературної норми (пір.: [Яворська 1997]).

Введення нової запозиченої лексики, тобто оформлення іншомовних слів на сучасному рівні, рівні розвиненої літературної мови, регулюється принципами так званої практичної транскрипції, тобто записом іншомовних слів графічними засобами мови-рецептора, в випадку — засобами українського алфавіту, із урахуванням вимови запозичуваних слів й правил читання, що існують в українській мові. При цьому практична транскрипція, на відміну від наукової транскрипції та транслітерації не припускає використання додаткових знаків, тобто має здійснюватися виключно засобами українського алфавіту. Звичайно йдеться не про спеціальні тексти, а про правопис запозиченої лексики, тобто одиниці, що вводяться до лексичного складу української мови. З цого погляду намагання зберегти спеціальні позначки при передачі власних імен у текстах художніх перекладів (напр., написання Мас’уд замість Масуд) можна було б б вважати небажаним. Загалом слід враховувати, що практична транскрипція зорієнтована негаразд на «трансфонетизацію», як на «трансфонемізацію» (пір.: [Успенський 1996]), що відповідає й визначальному принципові українського правопису (див. вище). Проте поява графічних варіантів написання запозичень, їхнє «розмноження» відбувається нині в руслі власне трансфонетизації, спрямованої на відтворення звукового образу слова-оригіналу. Не завжди враховується також, що практична транскрипція обмежується існуючими в мові-рецепторі правилами читання. Напр. арабськ. fiqh «мусульманське правознавство» у тексті художнього перекладу передається як фикг, хоча для сполучення кг у позиції абсолютного кінця слова в сучасній українській мові не діють жодні правила переходу «від Літери до звука"9.

Під годину вибору орфографічного варіанта доцільно враховувати ще один чинник, який, наскільки нам відомо, у працях загального характеру спеціально не відзначається, хоча він добро відомий практичним перекладачам, особливо із китайської мови. Йдеться про ті, що за всіх намагань якомога понад наблизитись до вимови оригіналу слід уникати таких випадків, коли запозичення внаслідок такого прагнення до точності починає наближатися за своїм графічним виглядом чи то «за вимовою до уже існуючого у мові слова із негативними асоціаціями. Тому невдалою й неприйнятною є, скажімо, пропозиція (у межах сучасних правописнихдискусій) передавати анг. know-how як нов-гав. Так саме сумнівною виглядає спроба редакторського виправлення імені хана Хулагу на фонетично ближче Гулаґу. Адже графема ґ у переважній більшості випадків не виконує змісторозрізнювальної функції (пір. інтелі-генція та інтеліґенція), тому написання Гулаґу викликає неуникненні асоціації з сумнозвісним Гулагом (особливо в контексті граматичної омонімії, в якому ми це написання і зустріли: До тієї країни багато разів приходили й грабували її татари Чинґіз-хана, й татари Гулаґу).

Нарешті, в нових виданнях історичного характеру зустрічаються приклади, коли змінюється графічна передача імені відомої із історії постаті, й тоді Сулейман І Пишний (саме так пише його ім'я у своїй «Історії Туреччини» А. Кримський, й в такому ж вигляді воно та зустрічається й в інших джерелах, наприклад в українському перекладі «Історію запорізьких козаків» Д.І. Яворницького) постає як Сюлейман І. З цого приводу можна зауважити, що загалом варіанти написання тихий самих за походженням власних імен є принципово припустимими (пір. анг. Блейк й Блек), проте коли йдеться про історичні постаті (та особливо географічні назви) справа виглядає уже інакше. У цих випадках, як показує у своїй змістовній роботи В. А. Успенський, різне написання пов’язується із відмінними конотаціями, зрештою формуючи різний зміст (сигніфікат) назви, та відбиваючи «вплив політичної крапки над вибір імені» [Успенський 1996, 613].

Цікавими є приклади, коли подібний ефект досягається із наміром. Варто навести зовсім недавній факт, коли для назви ізраїльського міста Хеврон (наведене написання якого відповідає сучасній вимові в івриті й доти ж саме в такому вигляді зафіксоване в українських перекладах Святого Листи), було б обрано варіант графічного оформлення Геброн, який етимологічно відповідає англійському написанню назви цого міста Hebron10. Таке нетривіальне вирішення, тобто навмисне звернення до мови-посередниці, дозволило авторові з статтею, присвяченої сучасним політичним питанням, певним чином об'єктивізувати виклад, відсторонюючись від проблеми спірних територій. Цей випадок ще раз підтверджує тривкий зв’язок графічних та орфографічних засобів з складним комплексом історико-культурних значень, у контексті які проблема вибору варіанта написання постає як проблема підкреслення бажаних етнокультурних дистанцій11.

Список литературы

Василь Іванишин, Ярослав Радевич-Винницький. Мова й нація. — Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження», 1994.

Мацько Л.І., Сидоренко О. М. Українська мова. Усний та письмовий екзамени: Навчальний посібник. — До.: Ли-бідь, 1992.

3. Найдорожчий скарб. Слово про рідну мову/ Упоряд. В.І. Лучук. — До.: 1990.