Первые козацькі гетьмани

Первые козацькі гетьмани

Реферат виконала Чулой Марія.

Приазовский державний технічний университет Мариуполь, 2005 г.

Є в німецькій мові слово «гауптман», що перекладається як начальник, староста, головний Чоловік. Вчені вважають, що від нього і скидатися польське «гетьман», яку прийшло і на Україну, спершу означаючи виборного ватажок козацького війська, а згодом правителя всієї України й головокомандуючого козацького війська. Є також версії й про ті, що слова «гетьман» треба виводити від імені відомого литовського князя Гедиміна, значнішого в історії як Гедимінаса.

Історики і донині сперечаються, кого вважати першим українським гетьманом й чи можна називати ними перших ватажків козацьких дружин, котрі починали з’являтися на півдні нашої землі ще наприкінці XV-го століття. Збереглися імена перших козацьких гетьманів: Богдан Глинський, Остап Дашкович, котрі вели енергійну боротьбу із кримськими татарами, організовували сміливі походи на ворожу територію.

Переважна більшість гетьманів дбала про благо свого народу і увійшла в історію мужніми оборонцями, лицарями-патріотами рідної землі. Були і такі, котрі затаврували собі міжусобними чварами за гетьманську булаву чи допомагали польській шляхті і російським царям поставити на коліна свій народ, стаючи поплічниками його ворогів.

Першим гетьманом України був Дмитро Вишневецький, із роду Волинських удільних князів Гедиміновичів, в році 1550 був настановлений старостою Черкаським й Канівським.

Десь у році 1556 він, щоб оборонити Україну од татар, вбудував земляний місто на острові Хортиці (може Томаківському), на р. Дні-прі. Це був перша Сич Запорожська. Татарські хани одразу збагнули, що вона якщо дуже їм заважати, коли їм захочеться налітати в Україну. У 1557 хан Девлет-Гірей хотів зруйнувати Сич й обіклавши її своїм військом, протримавши облогу аж 24 дні, але й нічого не зміг подіяти й вернувся додому. Та восени того ж року він знов обступивши Сич. Помагав йому Турецький султан, котрий у тому давши йому своїх яничарів, та ще Молдавський господар. На цей раз Вишневенький, чи Байда, як його взивали козаки, продержався довго, але й мусив таки покинути Сич, бо Герасимчука харчів, й втік у Черкаси. З Черкас Вишневецький подався до Московського царя Івана Грозного, й думавши там остатись, а того перейшов до нього в підданство.

У 1558−1560 роках він з московською раттю (військом) ходив на Крім й наробив татарам багато шкоди. Алі не помирився він за щось з Московським царем, у 1563 році обернувся до Жигимонта ІІ-го й прохав, щоб тієї прийняв його знов на службу. Тієї згодився, й Вишневецький после того довго живий у Польщі. Потім, коли покликали його волошські бояри, щоб ішов перед тим господарити, він задумавши зробитись молдавським господарем.

У 1564 році зібрав він 4000 козаків й прийшов у Молдавію. Алі тут його зрадою спіймали й одпровадили у Константинополь до Турецького султана Селіма II. Селім, сердитий тих, що він набігав на Крім, звелів кинути його із високої башти, що стоїть біля моря недалеко Галаті, на гаки, на однім гаку зачепився Байда руба й повиснувши над морем. Висячи на гаку, він почав лаяти султана й його віру. Три дні висів він то й хоч обіцяли йому й волю, й вільне життя, аби він одкаснувся своєї віри й потурчився, він не переставав клясти Турків й їхні віру. Якийсь Турок стрельнувши нарешті із цибулі й вбивши його. Пісня про Байду й про його смерть дійшла аж до відома наших часів.

Обравши собі за гетьмани Криштофа Косинського, пішли козаки обороняти своїх земляків й свої права. З першої козацької війни із Польщею (у 1591 році) починаються безнастанні війни між лицарями у цілих двісті літ, аж поки й Польщу й Україну, знесилених боротьбою, не пошматували чужі держави, та і одних й інших позбавили волі.

Про Косинського ми знаємо не багато. Він був із шляхтичів, десь із Підляхії (коло Бреста Литовського), але й із тихий дрібних шляхтичів, що шукали собі пристановища поміж козаками.

У 1591 ми бачимо його на Запорожжі. Саме перед тім Польський уряд звелів, щоб козаків було б не более, ніж 6.000, й щоб тих реєстрові козаки не змішувалися із нереєстровими. Косинський добро зрозумів, до чого воно та йдеться, — збагнув, що республіку (державу із виборним державцем, як це було б у Польщі) помирити з шляхетством не можна. Тим-то він й почав сміливо робити повстання проти шляхти. Усі городи й повіти, які займав Косинський, присягали, що будуть вірні війську Запорожському. Дотого, всіх селян, що повтікали од панів, він приймав у козаки, й смердоті ставали на рівному праві із ними.

Орудувати почав Косинський у Білоцерківщині. Козаки узяли Білу-Церкву, а после того і Київ; звідтіль подалися на Волинь й Поділля й найбільш грабували маєтності нелюбих їм панів; зупинилися козаки у Острополі (маєтність князя Острожського, на Волині). Алі із усього того повстання не багато вийшло, через ті, що і козаків було б ще не так багато та і народ, не був ще готовий доти. Король хоч й скликав всіх панів на боротьбу із козаками, але й смердоті не охоче слухалися — смердоті думали, що це проста собі зварювання козаків з панами Острожськими. Тільки шляхта із тихий повітів на Волині, де козаки найдужче далися в знаки, з'їзжаеться на повітові сеймики й присягається, що не візьметься ані до чого доти, поки не втихомирять козаків. Край об’явлено було б на військовому стані. Магнати Корецькі, Острожські та інші, що їхні маєтки найбільше пошарпали козаки, стали збирати шляхетське рушення проти козаків. У лютому 1593 року шляхетське військо, под дротом Януша Острожського та Олександра Вишневецького, старості черкаського, виступило проти них. У тих часи надзвичайнішою річчю на війні був — облога. Так воно та було б і тут.

Косинський вийшов із Острополя й отаборився коло містечка П’яти; в його було б лише 5.000 війська. Поляки облягли козацьку табір навкруги, розірвали його й погнали козаків у місто. Тоді Косинський мусів замиритись з Острожським. Алі як лише повернувся він додому, то знов зібрав військо й прийшов на місто Черкаси, на тамошнього старосту Олександра Вишневецького, що завжди сварився із козаками. Вишневецький хитрощами заманивши Косинського впритул до з кількома козаками, й там його було б убито.

У князя Костянтина Острожського духівником був свій православний священик Дем’ян Наливайко, а того пан-отця Демьяна—брат Северин, розумний, освічений, Чоловік. Замолоду Северин Наливайко встиг чимало. Він й вчився в славетній Острозькій академії, що дозволило йому статі справді освіченою людиною, й козакував на Січі, де вважався одним з найкращих гармашів. Збереглися свідчення сучасників, котрі стверджують, що Наливайко був надзвичайно вродливим, сміливим й вольовим чоловіком. Тривалий годину він служив сотником у князя Костянтина Острозького. Алі 1594 року із невідомих причин полишив князівський двір й зібравши кількатисячну ватагу, організовував походи на турецькі міста, а також боровся із польськими магнатами. У такий спосіб селяни (а смердоті тоді складали основу Наливайкового війська) відплачували панства за усі кривди і утиски. Річ Посполита кидає проти Наливайка регулярні війська. І він, зрозумівши, що співвідношення сил не так на його користь, утікає на Сич, де гетьманував тоді Григорій Лобода. Король звелів запорожцям не давати притулку Наливайкові із його загоном, однак козаки навіть до уваги не взяли тихий слів. Вони охоче приєднувалися до Наливайка.

Наливайко разом із Лободою здійснили похід у молдавські землі, котрі залежали тоді від Туреччини, взяли також кілька турецьких міст. Потім про «єднане військо повернулося на Поділля й захоплювало польські маєтки та замки. Шляхта кинула проти повстанців усі свої сили. Алі козаки розділилися втричі зажени, котрі розбрелися по Україні. Одним командував Наливайко, іншим Лобода, третім Матвій Шаула. Час од години смердоті зливалися в одне військо. 1596 року між Наливайком й Лободою через невідомі заподій виник конфлікт. У збройній сутичці Лободу було б убито. Після вбивства Лободи гетьманом стає Матвій Шаула. Запорожці ще із успіхом боролися проти численних польських військ. Однак сили були нерівними. Шляхта оточила козаків на Трипіллі поблизу урочища Гострий Камінь й невпинно обстрілювала із гармат їхній табір. У цьому бою Шаула втратив руку. Гетьманом запорожці проголосили Наливайка.

В 1596 році, перебуваючи у Острозі, Наливайко починає нападати на панські маєтки, — може бути, що підмовив його тих князь Острожський, з братом Дем’яном Наливайко уперед іде до Пінська на маєтність пана Яроша Терлецького, але в маєтність Олександра Сімашка, тім годиною як слуги — шляхтичі цих та інших панів склали собі осібні ватаги, под дротом ватажків Остапа Слуцького й Андрія Ганського, та грабували Луцьк й околиці. Тоді у січні року 1596 король звелів коронному гетьманові Замойському та гетьманові Жолкевському, які були тоді у Молдавії, щоб смердоті йшли на Україну. У кінці лютого Жолкевський прийшов на Волинь. Наливайко з своєю ватагою ставши одходити до Брацлавщини, де і ставши на зимівлю. Алі уряд висилає проти нього військо, щоб його вгамувати. Тоді Наливайко обертається до козаків. Старшим вони був того години Григорій Лобода. Лобода не знавши, що йому робити із Наливайком: чи йти із ним поруч, чи ані. Та обставини так склалися, що він таки мусів піти на згоду. Жолкевський, бачачи ті, відправивши до Лободи ганців, щоб запорожці не дуже до собі Наливайка із його ватагою. Алі козаки не послухали його й таки поєдналися та разом почали поступатися ближче до Києва. Коло озера Гострий Камінь, що біля Білої Церкви, Жолкевський напавши ними, але й смердоті одбилися од нього, одступили до Києва, перейшли того бік Дніпра й отаборилися под Лубнами на урочищі Солониця. Тут Жолкевський оточив їхнього із всіх боків. Довго билися із поляками козаки, але й не сила був уже козакам оборонятися, та ще дотого поміж наливайківцями та запорізькими козаками завелася зварювання. Наливайківці вбили Лободу, але в його місце настановили Кремпського. Через зварювання, голод козаки не змогли далі здержувати тискові поляків й мусіли піддатися, на умовах дуже тяжких й ганебних: смердоті повинні були вернутися знову до своїх панів, оддати полякам завісься свій скарб, гармати, здати у неволю Наливайка й 12 інших «старших «(полковників) своїх. Товаришів наливайкових скарано лютою смертю у Варшаві одразу як привезли, а Наливайка дотримали до сеймові й як із «їхалося до Варшави панство, привселюдно на майдані одтяли йому голову четвертували й порозвішували по місту на палях його руки, ноги й голову.

Так скінчилося це одному народне повстання, — хоч не так на нього сказати, щоб воно та було б справді народне, бо серед повстанців було б велике число волоцюг, які пристали до повстанців лише тих, щоб поживитися.

Тим годиною на Запорожжі проявився не абиякий Чоловік — кошовий отаман Петро Сагайдачний. Він був родом із Галичини шляхтич із місту Самбора, сін Конона (через ті він й звався Конашевич) Сагайдачного; вчився він на Волині, у Острозі у найкращій тоді на Україні православній школі князя Константна Островського й був дуже освічений у тому години Чоловік. Потім він служив якийсь годину в однієї київського магната.

Покинувши ту служ6у, він подався на Запорожжя й там скоро виявив собі, як дуже здібний ватажок. Ще не бувши гетьманом чи старшим на Запорожжі, Сагайдачний робив щасливі походи на Туреччину та Крім. Року 1605 (а, по інших звістках — 1615) рушив він із Січовим товариством па море, узяв кріпость Варну, але в другий рік пробрався у Крім й узявши Кафу (тепер Феодосія). Це був татарський торговельний місто коло моря, куди зганяли невольників на продажів й звідтіль розвозили їхнього по всьому світові. Сагайдачний узяв це місто, спалив у гавані турецькі кораблі й визволив багато невольників — кільканадцять тисяч. Отоді слава про його залунала по всій Україні, бо по всіх кутках рознесли її визволені невільники. Тепер люди почали єднатися у козацькі сотні, які визнавали із себе зверхність одного Сагайдачного. З козаками на Україну вертали усі визволені із неволі. Усі ще не вірячи своєму щастю, смердоті розпитували козаків, хто ж привів їхнього на турецьку землю, як звати того сміливця, що зважився на такий зухвалий похід. «Сагайдачний», — відповідали їм. І ще замолоду ім «я Петра Сагайдачного переходило у пісню і легенду, котрі славили його сміливість й воєнне мистецтво.

У 1618 році якраз трапилася військова конфедерація. Це було б років через п’ять после того, як на царя Московського покликано Михайла Федоровича Романова. Тім годиною королевич Володислав, сін Польського короля Жигимонта III, не кидав думи про Московський трон, на котрий обрано було б його за часів самозванщини в Московській державі. Польське військо із Володиславом стало под Москвою й розпочало облогу. Московське військо були скоро прийти, бо і там були тоді порядки, не згірші як у Польщі; Московська держава не мала постійного війська; влада роздавало землі на «кормленіє» боярам, а смердоті повинні були свої одбувати військову службу. Колі наставала війна, їхнього сповіщали, що треба війська. Поки ж то бояри зберуть його та виправлять куди треба, москалі сходилися разом невеличкими купками. Тим-то Володислав був бі скоро узяв Москву, як бі саме у тому годину не почалася був військова конфедерація; жовнірам не заплачено було б за 8 місяців, й смердоті пішли додому. Володислав опинився без війська в чужому краї, й сам був бі опинився в облозі, а може б й в сповнений потрапивши. Тоді згадали про запорожців. Польський уряд мусів обернутися за допомогою до Сагайдачного й скласти із ним умову. Після того Сагайдачний зібрав 20.000 козаків й прийшов у Московське царство, здобув городи: Путівль, Лівни й Блец, а його полковник Михайло Дорошенко—Лебедянь, Данков й Скопін. Сагайдачний розбив московське військо под дротом князя Волконського, перейшов на його очах р. Оку й поєднався із королевичем коло Донського монастиря, а после Покрови смердоті разом облягли Москву. У кінці жовтня настала велика холоднеча й королевич зняв облогу, а цар Московський Михаїл Федорович поспішив скласти із Володиславом згоду у селі Деуліні. Дуже не радив Сагайдачний Володиславові замирятись з Царем, але й діло було б уже зроблене. Після того Сагайдачний, через Серпухов й Калугу, з військом своїм прийшов додому. З того походу він уже не вернувся на Сич, а прийшов у Київ; там його проголошено Гетьманом над Київською Україною та Гетьманом всього війська Запорожського. Дуже не дуже до смаку було б полякам ті, що козацька сила все дужчає лід його зверхністю. Алі смердоті саме тоді заклопотані були московськими справами й нічого було неможливо заподіяти, а лише вимагали од короля, щоб він страхав козаків своїми грізними універсалами. Та козаки байдуже ними дивилися й робили своє діло, не вважаючи ними. Сагайдачний, як й раніш, ходив із своїми козаками на море, розбивав турецькі городи, визволяв невольників; був у Сінопі — зруйнував його, зробивши на 40 мильонів злотих шкоди; був у Трапезонті й забрався був под самий Царгород. Турки запримітили козацькі похідні вогні под самими вікнами султанового палацу; султан через вікно у своїй спочивальні побачив густий дим — то козаки запалили дві пристані у Царьграді: Мізевну й Архіоки. Розлютувався султан й відправивши за козаками свій флот, котрий нагнавши їхні коло Дунайських гирл. Тут турки напали на козаків, але й запорожці їхні розбили. Тоді султан знов виправив проти них 1616 році Алі-пашу морем й Скіндер-пашу суходолом. У Дніпровому лимані запорожці з Петром Сагайдачним розбили Алі-пашу, й він утік, а козаки забрали 15 турецьких галер. Скіндер-пашу перейняв коронний гетьман Жолкевський, поспішив замиритись з ним й із «обовязався вгамувати та втихомирити козаків. Згода ця сталася у городі Буші восени 1617 року. Алі вгамувати козаків Польському урядові не довелося, а довелося перед тим таки обернутись за допомогою.

Саме тоді, у 1618 році, королевич Володислав підняв похід на Московське царство, щоб здобути собі Московський престол, й зайшов аж под саму Москву. Алі тут сталося ті, що звичайно бувало у Польщі на кожній війні: не було б чим заплатити жалування військові, й воно та почало втікати додому. У Польщі не було б обовязкової служби (рекрутчини), як колися на Литві, й жовнірів (солдатів) треба було б наймати на довгий годину, а грошей вистачало звичайно лише на вухо війни. У польській казні дуже мало було б грошей, бо ані шляхта, ані селяни — шляхетські піддані, ніяких податків не платили, — платили сам лишень мішане, та ще дещо йшло із коронних земель-староств. Те, звичайно, і бувало, що розпочнуть війну, й уже в кінці Першого чи іншим року немає грошей. Тоді складалася так кликана військова «конфедерація», й це був в Польщі зовсім законна річ: жовніри, які побачили, що уже кілька місяців їм не платять грошей, кидали війну, вибрали собі якихось інших начальників, верталися в свій край, розходилися по коронних (казенних) землях та староствах, й там жили собі та харчувалися доти, поки не виберуть своїх грошей, які їм винна був Річ Посполита. Так робили і козаки, — як від ми Бачили после Ліфляндського походу.

Не було б заради — треба було б до козаків вдатися. Отут Сагайдачний й скористувався щасливою нагодою, щоб здобути права для України. Попереду всього він подбав про ті, щоб оновити українську церкву. Після смерти князя Костянтина Острожського у 1608 р., православна Україна осталася без своїх митрополитів та єпископів, які перейшли на унію, й не мала собі оборонця: братства духовні, — хоч й боролися із унією, але й великої сили смердоті не малі. Гетьман, братчик найстарішого в Україні Львівського Ставропігійного братства, сам пристав й все військо козацьке вписавши братчиками до Київського Богоявленського братства. Тоді найважнішою справою всенародною вважалось обороняти православну віру, бо вона був мов бі знаком української народності супроти польської. Боронячи віру, козаки виступали оборонцями самостійності своєї національності. Алі найбільшу поміч Сагайдачний зробив православній церкві тім, що його заходами відновлено було б ту церкву. Треба пригадати, що до року 1596, тобто до унії на Україні, усє духовенство, од дяка до митрополита, було б виборне: народ сам собі обирав дяка та попа, священики — єпископа, а єпископи — митрополита. Одколи ж зайшла унія, цей порядок було б скасовано. Духівництво почало настановляти начальство, та ще ж доти не православної віри, а уніатське духовенство. Якраз в годину, у 1620 році переїздив через Київ, вертаючись із Москви, патріарх Єрусалимський Феофан. Сагайдачний із українським панством повідали йому про тяжке становище православної церкви й упрохали його поставити їм митрополита та владик на місце померлих та тихий, що на унію перейшли. Феофан висвятив на митрополита київського ігумена Михайлівського монастиря — Іова Борецького, й єпископів у городи: Полоцьк, Володимир (Волинський), Луцьк, Перемишль, Холм й Пінск, — це по тихий єпархіях, де єпископи попереходили на унію. Дуже лютували польські пані, як довідалися про ті. Вже в 1620 р. Турецький султан вислав своє військо на Польщу, бо гнівався на неї за козаків. Козаки гнівалися тоді на уряд й не пішли Польщі помагати. Гетьман польський Жолкевський виступив в похід із самим лишень польським військом, й від коло містечка Цецори, на р. Пруті, зійшлися вони. Тут турки тяжко побили поляків, коронного гетьмани Жолкевського вбили, а голову його одпровадили у Константинополь. У тому бойовищі був убитий Чигиринський сотник Михайло Хмельницький; молодий сін його Зіновий (Богдан), побачивши мертвого батька, так розлютувався, що раптом кинувся у саму гущавину турків, але й тут його схопили й узяли у неволю, й там він пробув аж два рокта. Тоді Сагайдачний виступив із козаками в похід. Турецького війська було б величезна сила: самих лишень татар, без турків, було б 100.000, а всього — коло 300.000. Султан ставши табором коло Хотіну на р. Дністрі, де уже стояли поляки з коронним гетьманом Ходкевичем й королевичем Володиславом. Туди прибув й Сагайдачний із 40.000 козаків. Він підійшов до Хотіну уночі й раптом напавши на турецький табір, повбивав вартових й вскочивши у середину; козаки кинулися на Турків й повбивали їхні кілька десятків тисяч. Так Сагайдачний перейшов через завісься турецький стан до табору королевича, й із ним поєднався. Турки усіма силами насунули на козаків, але й смердоті їхнього одбили й погнали аж впритул до стану турецького й там так притисли, що Турки думали уже піддатися, як бі коронний гетьман литовський Ходкевич того годину давши був помочи. Алі він не проти того, бо не схотів оддати слави козакам, й замирився із турками. Тільки із поміччю козаків полякам пощастило із невеликими силами подужати ті велике турецьке військо. Сагайдачний врятував од турків не лише польське військо, але й і усю Польську державу.

Тепер був для нього саме годину, щоб почати впорядковувати усякі справ в свойому краї. Алі він не міг нічого зробити через одне: через ті, що ніяк не можна було б домовитися із Польщею. У Польщі був такий лад, що ніякий закон не мав сили, коли його не ствердить польський сейм (збори уповноважених польських). Алі шляхта, із котрої був тієї сейм, не хотіла давати козакам прав й ніяких умів із ними хотіла складати. Виходило так, що король й радніший бі був додержати умови, наділити козаків більшими правами, але й не сила його був: шляхта гукала «не дозволю!» А звичай був у Річі Посполитій такий, що коли б навіть усі згоджувалися на щось, а один гукнув «не позвалям!», то ми не можна було б подіяти. Так сталося й тепер, що сейм не ствердив умови Короля із козаками, й Сагайдачний мусів навіть оддати тому Київ. Мабуть, був б почалася велика війна козаків із Польщею, бо до Сагайдачного багато народу годиться у козаки, але й тут сталася одна несподівана річ, й сейм мусів поступитися дечим козакам. Сталося ті, що Турецькому урядові надокучило все жалітись та жалітись Польщі на козаків, а нічого із того і не виходило. Тоді він надумавши зібрати таке велике військо, щоб піти на Польщу й Україну й геть їхнього зруйнувати, — щоб пустиня лише осталася, та і та був под турецькою владою. Турецький султан зібрав более як 300.000 війська, а Польща ледве спромоглася на 57 тисяч.

Не одну серйозну битву виграв цей видатний полководець. І вісь він повів козацькі полки на Хотинську війну. Величезне турецьке військо перейшло Дністер. Султан Осман вирішив раз й назавжди покінчити із Ляхистаном (так турки називали Польщу). Король Сигізмунд попрохав у Сагайдачного допомоги. Під дротом Сагайдачного прийшло сорок тисяч козаків, котрі і вирішили частку битви под Хотином. Алі для гетьмани вона стала останньою. Його було б важко поранено, й через рік — 1622-го — він помер. Ховали його як національного героя.

На часи Сагайдачного припадає небувале раніше піднесення сили і воєнного авторитету Запорожжя. Ще зовсім недавно гетьмани водили в походи кількатисячне військо, а Сагайдачного под рукою постійно було б понад сорок тисяч козаків. При ньому побудовано цілий козацьку флот, що здійснив под його керівництвом кілька блискучих морських походів. Вольовий, непохитний й владний у своїх рішеннях, Сагайдачний, бувало, неодноразово викликав нарікання козаків, котрі починали бунтувати проти ним заведеної залізної дисципліни. Тоді сходилися на раду і оббирали іншого гетьмани, а коли знову наставала якась скрута, усі нараз згадували про Сагайдачного, били йому чолом й просили повернутися на гетьманування. Сагайдачний бравши у руки булаву — ознаку гетьманської влади — й вів полки морем чи по суходолу і одержував чергову перемогу.

Відомий Український письменник Андрій Чайковський вивчив за хроніками усі походи легендарного гетьмани. Вісь лише вісім років із ратного життя запорожців при Сагайдачному: «У році 1608-му руйнують запорожці бережи Анатолії. У 1612-му й 1613-му роблять походи на Молдавію, а тім часі розбивають татар над рікою Самарою. У році 1614-му руйнують козаки анатолійський місто Синоп. У році 1615-му нападають на Царгород, столицю турецького султана, грабують й палять передмістя й відпливають з здобиччю. Тоді мало не попався в козацьку сповнений сам султан турецький. Розбивають турецький флот, що пустився навздогін по них, збирають турецькі кораблі й палять їхнього под Очаковом, на очах турецького війська. У році 1616-му руйнують запорожці турецьке місто Трапезунд. Всі тих походи своєю справністю, сміливістю, геройством перевищують усє, що людська фантазія може видумати. Супроти того турецьке військо є безсиле…».

Мало хто із наших гетьманів (можливо, лише Іван Мазепа) зробив скільки для освіти і культури рідного краю, як Петро Сагайдачний. Упродовж свого гетьманування він жертвував значні кошти для монастирів та шкіл. З його іменем заговорили українською у «язано народження славетної Київської колегії, що згодом стала називатися Києво-Могилянською академією. Питання захисту православної віри і поширення просвіти в рідному краю гетьман постійно тримав у полі зору. Колі в Києві організовувалося братство, яку ставило собі за мітку відстоювати права українського народу і розповсюдити в Україні науки, Сагайдачний не лише гаряче підтримав його, а і записався до нього разом із всім кошем.

Запорозьким, виділивши для братства значні кошти. За часів його гетьманування Київ ставши справжнім центром культурного українського життя. При київських монастирях друкувалися книжки, розквітли науки, медицина, ремесла. Сагайдачний був Чоловік визначний й дуже корисний для народного діла. Він повернувши Україні споконвічний громадський виборний устрій в житті світському та церковному й тім додав Українському народові сили на дальшу боротьбу.

Поховано Сагайдачного у церкві Богоявленського Київського Братства; але й могили його тепер знайти не можна, бо якраз на тому місці, де вон був, у початку XVIII в. ухвалено стіну нової церкви; там под нею могила і зосталася.

Про гетьмани Жмайло знаємо зовсім мало. Ім «я Жмайла згадується в історичних джерелах набагато рідше, ніж імена попередників, — особливо Петра Могили, чи наступників — Михайла Дорошенка, Павла Павлюка чи Тараса Трясила. Історія відвела йому місце порівняно скромніше.

Через два рокта после смерти Сагайдачного польська шляхта значно посилила тиск на Український люд. Вона закривала церкви, переслідувала священиків. Козаки послали до польського уряду депутацію із вимогами не переслідувати українську людність за віру, а також розширити їхні права, як це обіцяв зробити король напередодні битви под Хотином, де вирішальну роль відіграло 42-тисячне запорозьке військо. Алі Варшава уже давно забула свої обіцянки. Шляхту вельми непокоїв дух козацької вольності, лякало зростання воєнної могутності козаків, котрі здійснювали успішні походи на Стамбул, Трапезунд й шукали собі союзників то в Росії, то Кріму, Швеції чи Ірані.

У відповідь на козацькі вимоги Польща вислала проти козаків каральну експедицію — тридцять тисяч жовнірів под орудою коронного гетьмани Станіслава Конецпольського, котра мала втихомирити незадоволених порядками. Шляхта вважала, що будь-які козацькі домагання своїх прав треба вбивати в зародку.

Запорожці кілька разів робили спроби порозумітися із Конецпольським, посилали до нього на переговори своїх представників, але й нічого із того і не виходило. Польща нічим не хотіла поступатися. Військо Конецпольського вперто насувалося на козацькі полки, очолювані гетьманом Марком Жмайлом. Козаки вирядили до нього посла й прохали, щоб він заждав, поки вернеться із Запоріжжя гетьман їхній Жмайло, а сам зібрали раду у Каневі. 3.000 козаків не схотіли робити згоду із поляками, вийшли із міста й пішли до Черкас, а й за ними подався й Конецпольський.

У Черкасах зійшлися усі козаки (було б їхні коло 20.000) й знову вислали до Конецпольського послів із тім самим проханням, але й знов нічого не вийшло. Тоді смердоті подалися далі под містечко Боровицю; звідтіль знов висилали послів до Конецпольського й, не згодившись, знову пішли далі до Крилова, й там уже зійшлися із гетьманом Жмайлом й запорожцями. Тоді Конецпольський приславши їм такі тяжкі умови про згоду, що на них смердоті ніяк було неможливо пристати, й ЗО жовтня сталося бойовище. Козаки одважно билися, та нічого не вдіяли; через ті руйнували табором й подалися нижче по Дніпру до м. Старого-Городища; там смердоті отаборилися над Еуруковим озером. Тут обіклавши їхнього Конецпольський своїм військом. Довго билися смердоті із поляками, але й через ті, що їхнього було б дуже мало, мусіли скоритися й 6 листопаду, на урочищі Ведмежі Лози, над тім таки Куруковим озером, сталася згода. Козаки своїх ватажків не оддали, а мусіли змінити лише гетьмани Жмайла, й на його місце обрали собі за гетьмани Михайла Дорошенка. Його затвердивши польський гетьман. Найголовніші пункти умови такі:

— щоб козаків лише 6.000 у реєстр було б записано;

— щоб військо ті було б под зверхністю «старшого », якого смердоті сам виберуть, але й затверджуватиме коронний гетьман;

— усі-ж не вписані в реєстр козаки повинні вернутися под своїх старост та дідичів—панів, й усі землі, що пробилися козацькими, мусіли вернути панам. Козаки обіцяли не ходити походами на сусідні держави й спалити усі свої чайки.

На Січі вибори гетьмани. Козаки вигукують одне ім «я, одному, третє…

І у відповідь на кожне здіймається гул заперечення: «Боязливий!», «Обережний», «Дуже на Польщу оглядається!» Здається, на цій раді то й не якщо знайдено того, хто заслуговує честі статі новим козацьким проводирем. І тут хтось вигукує ім «я Михайла Дорошенка. Мовчить у задумі натовп. Нічого заперечити — розумний, відважний, самостійний, Цей на Польщу не оглядатиметься, перед королем й шляхтою не колінкуватиме. Отож й ухвалили: віднині Михайло Дорошенко — їхній ватаг.

Після передчасної смерти Петра Сагайдачного смутні часи настали для козацтва. Ніяк не щастило наступникам славного гетьмани — Дмитрові Барабашеві, Яцьку Бородавці і Оліферові Голубу — відстоювати усі тих права і привілеї, що їхні здобув своєю політикою Сагайдачний. Польща знову прибирала до рук Україну. Знов оббирала до нитки селян, руйнувала церкви. Новими королівськими указами урізалася кількість війська Запорозького. Аж раптом й татари розперезалися, бо відчули, що после Сагайдачного немає в краю владної руки, котра рішуче кинула б їм назустріч козацькі полки. У такий нелегкий годину узявши до рук гетьманську булаву Михайло Дорошенко.

Серед козацтва він був чоловіком справді авторитетним. Належав до найближчих сподвижників Сагайдачного, бравши доля в багатьох успішних походах й битвах. Не заплямував свого доброго імені ані боягузтвом, ані дворушництвом. Усі знали, що його слово тверде, рука владна, а голова кмітлива. Тому і над полковника Дорошенка ніякого серйозного конкурента на виборах гетьмани. Великі сподівання покладали запорожці на свого нового проводиря.

Дорошенко влучив момент, коли вся увага Туреччини був прикута до Кріму, бо там почалася боротьба за незалежність од султанської імперії. Права васала, на які існував Крім, дуже обмежували політику його ханів й найрішучіші із них бунтували. В частности, Шагін-Гірей, заявивши про свої рішучі наміри здобути Кримові незалежність й вельми стурбував тім султанський двір. Запорожці ж у цей годину не дуже тривожили Туреччину, і вон не чекала від них походів, вважаючи, що Польща тепер добро тримає Сич у руках. Дорошенко вступивши у переговори із Шагін-Гіреєм, пообіцяв йому свою підтримку в боротьбі із султаном. І із «явилися в Чорному морі козацькі чайки й попливли до турецьких берегів. Вісь смердоті уже в Босфорі й незабаром висадились на турецький берег. Утікають послані їм назустріч яничари. Не зустрічаючи ніде опору, запорожці вриваються в турецьку фортецю, захоплюють арсенал зброї, забирають із мурів гармати, переносять їхні на чайки. Визволяють із неволі Український люд. Багато страху нагнали козаки на Царгород. А потім сіли на чайки і попливли тому. Султан спішно спорядив по них гонитву. Побачили запорожці, що їхнього наздоганяють галери і задумалися: що робити? І тоді Дорошенко доручивши розвернутися усім обличчям до ворога. Турки очам своїм не повірили — чайки шикувалися для нападу на галери. Тільки зустрічний вітер не дозволяв запорожцям одразу ж кинутися до атаки. Тому смердоті чекали турків на місці, ледь помітно маневруючи у яких на очах. І тут сталося небувале. Великий флот ворога (а козаків було б лише чотири тисячі) побоявся вступити в бій. Галери повернули тому, а козаки спокійно попливли додому. Не минуло і двох тижнів, як перед Царгородом із «явилося аж сто п «ятдесят чайок. Здавалося, що ними вкрито все море. Тікали турки под захист високих мурів, замикалися усі ворота міста, загриміли назустріч запорожцям гармати. Алі ніщо були зупинити їхнього. Вони із боєм увірвалися до Царгорода. як й перше, малі багаті трофеї. Ще коли пливли сюди, то їхнього перестрів турецький флот, але й смердоті сміливо атакували його й розсіяли галери морем. Тепер ж, знаючи, що тих нескоро зберуться докупи, повернулися із міста на чайки й ще три дні стояли біля берегів. Усім своїм виглядом показували туркам, що їм нікуди поспішати. Аж потім руйнували до Дніпра. Звичайно ж, ніхто не посмів їхні перепиняти. Весь свій флот повернувши з Кріму султан. Біля берегів Туреччини зосередилася вся її армада. Певно, тепер у Царгороді думали, що не посміють із «явитися тут козаки, бо потужні гармати із всіх кораблів рознесуть їхні чайки вщент, але й й втретє гуляли запорожці по вулицях Царгорода. І знову вів їхнього хоробрий Михайло Дорошенко. Тепер його ім «я наганяло жах на всіх турецьких воєначальників. Слава нового гетьмани полетіла по всій Україні.

Мабуть, ще не лише одну перемогу здобувши бі фінансовий боєць і Михайло Дорошенко. Алі 1628 року в Кріму сталася трагедія. Шагін-Гірей нагадав гетьманові про його обіцянку допомогти в боротьбі із суперником Джанібек-Гіреєм. Дорошенко привів козацькі війська в Крім й, об'єднавшись із Шагін-Гіреєм, ударивши по його ворогу. Вже брали гору в тій битві запорожці, уже багато трупів прибічників Джанібек-Гірея встелили полі бою, й тут загинув Шагін-Гірей. І сталося несподіване, непередбачене. Усі військо Шагін-Гірея про «єдналося із військом Джанібек-Гірея кинулося на козаків. У тому бою Михайло Дорошенко і загинув. А його голову татари відрубали, насадили її на спис й виставили на фортечних мурах у Кафі. Хотіли цим засвідчити вірність турецькому султанові. Козаки до того бою, хоч й втратили свого гетьмани, хоч й блокував їхні із моря турецький флот, вирвалися із оточення, із боями пройшли весь Крім й навіть із трофеями повернулися на Сич. Тільки Михайла Дорошенка із ними було б, й, мабуть, кожен розумів: нескоро знайдуть смердоті такого гетьмани, як він.

Після смерти Дорошенка гетьманом реєстрових козаків був обраний Грицько Чорний, Чоловік прихильний до Польщі. Не подобався він козакам, й Запорожці на його місце обрали собі за гетьмани Тараса Трясила, до котрого почали переходити і інші козаки. Тім годиною поляки, после того як скінчили війну з Прусією, вивели військо своє на постій на Україну. Пані, жиди, орандарі й усякі дрібні урядовці та єзуїти, под обороною того війська, почали тіснити й знущатися з народу, силою навертали його на унію, козаків повертали у кріпацтво до панів, почали знову оддавати православні церкви уніятам. Тоді кинувся народ шукати правди й помочи на Запорожжі, й там чіплялися до Трясила. І від Тарас, побачивши коло собі чимале військо, на весні 1630 р. рушив на Україну. Там козаки спершу зарубували гетьмани Грицька Чорного, бо він прихильний був до ляхів, а потім почали од поляків домагатися, щоб смердоті вивели із України жовнірів. Коронний гетьман Конецпольський відправивши тих поперед собі шляхтича Самійла Лаща, чоловіка страшенно лютого й розпутного. Лащ тієї вирізав всіх до ноги у Лисянці й в Димері. Почалася війна із обох боків: й із боці народу, й із боці поляків. Польський гетьман Конецпольський покликавши усі запасні війська, й почалася боротьба. Зійшлися Конецпольський з Трясилом под Переяславом. Саме тоді настав польське свято, що зветься вони «Панське (Боже) цяло ». Поляки у свойому таборі почали бенкетувати й, щоб налякати козаків, цілу ніч стріляли із гармат, гаківниць та мушкетів. Та цим не налякали смердоті козаків.

Діждавшись, коли п’яні поляки поснули, козаки перед світанням врізались у їхнього табір, багато вирізали, а тихий, що тікали, топили у річці Альті; бойовище це прозвали козаки «Тарасовою ніччю ». Після того кинулися козаки на жидів, орандарів й на поляків, що сиділи по Україні. Тільки і того, що настрахали їхні цією різаниною; для собі ж й для поспільства, себто селян, не зуміли ніякої полегкості виговорити, — хіба що реєстр козацьку до 8.000 побільшено. Вернулися козаки на Сич й звідтіль ізнов почали свої походи на турків й татар. Де дівся Тарас, напевне не звісно. Мабуть, його скинуто із гетьманства, бо козаки любив довго коритись одному гетьманові, як що він не був такий надзвичайно визначний Чоловік, як від був Сагайдачний, а далі — Богдан Хмельницький.

У 1631 році козаки обрали собі за гетьмани Тимохвія Орандаренка, але й він їм був не дуже до вподоби, й тоді смердоті настановили двох гетьманів: Івана Петражицького-Кулагу у реєстрових козаків, а Андрія Гавриловича — у нереєстрових. Алі про Андрія скоро нічого Герасимчука чути, так що остався один Іван Петражицький-Кулага. Це був Чоловік тямущий й багато пільг добився він для українського народу. Саме тоді, весною 1632 року, помер король Жигимонт III, й козаки сподівалися здобути собі деякі полегкості. Петражицький хотів навіть, щоб депутати (посли) козацькі до будь-яких справ державних були у сеймі допущені, й щоб смердоті там голос малі. Тим-то він й відправивши своїх послів на сейм, де малі зверни нового короля, й домагався, щоб було б обрано за короля—Володислава (саме його, що мав бути Московським царем), бо він був прихильний людям. Алі козацьких послів на сейм не пустили. Тоді Петражицький через три місяці знов відправивши послів на сейм, й них тримали там руку православні пані та архімандрит Київської ІІечерської Лаври Петро Могила, що вмів ладнати з панами польськими. Це був один із найвидатніших по людях по освіті й розуму. Алі найбільш ваги на сеймі мало ті, що гетьман не так на панські обіцянки покладався й зібрав 16.000 реєстрових та скільки ж охочекомонних козаків й із військом тім рушив на Волинь руйнувати маєтки тихий панів, які ставали на сеймі навпроти козацьких домагань. Цим способом він зробив ті, що Володислава вибрано було б королем, а, крім того, ухвалено було б з статтею про права православного духівництва й церкви. Петрові Могилі на сеймі даний був універсал про ті, що православну віру може визнавати кожен вільно; що церкви, духовенство й маєтності монастирські та церкви православних будуть вільні од усякого насильства; що Польський уряд признає православного митрополита й 6 єпископів (Перемишльського, Львівського, Луцького, Володимирського, Холмського й Пінського). Новий король Володислав ІV визнавши Петра Могилу митрополитом Київським, й Петро Могила прямо із сеймові поїхав до Львова, й там був висвячений на митрополита. У Києві усі були дуже задоволені тім посвяченням й стріли нового митрополита із великою радістю.

Трудніще було б уладнати козацьку справу. Козаки домагалися, щоб скасовано було б з статтею Куруківської умови; щоб нереєстрових не повертали у кріпаків; щоб реєстри було б скасовано; наостанці — козаки вимагали, щоб матір на сеймі голос нарівні із шляхтою. Цього король сам він не міг нічого зробити, хоч обіцяв обороняти козацьку справу на сеймі. Алі сейм й слухати про ті не хотів. Після того років на два настає в козацькій історії спокій, але в третій почалося теж саме. Почалося із того, що Конецпольський придумавши новий спосіб приборкати козаків. Він побачив, що всяке повстання козацьке укладається на Запорожжі, а полякам туди до ставитися було б дуже важко. Від він й придумавши збудувати на низу Дніпра, проти гирла р. Самари й Козацького порогу, кріпость Кодак, посадити там добру ватагу польського війська й стерегти звідтіль, щоб ані в Запорожжя, ані звідти ніхто не ходив. Найшовся на польській службі інженер французький, де-Боплан, й за короткий годину вибудував кріпость. Алі це, саме собою, ще понад роздратувало запорожців.

Восени 1635 року кошовий Судима вернувся із морського походу на Чорне й Азовське моря, де він поруйнував Кілію, Ізмаїл, Білгород (Акерман) й інші городі, й побачив цю нову кріпость, поблизу Запорожжя. Він напавши на неї, вирізав до ноги усю польську ватагу, вбивши її начальника, французького полковника Маріона, а на саму кріпость розкидав й розкопав. Це було б гаслом до нової війни. Алі поляки скоро спинили повстання, уживши хитрощів проти запорожців. Вони послали проти них два полки реєстрових козаків. Реєстрові вдавали із собі, що смердоті — свої й почали перемовлятися із Судимою; їхні пущено до запоріжського табору. Тоді смердоті схопили Сулиму й всю запорожську старшину. Восени Конецпольський одіслав їхні у Варшаву, й там їхнього скарали до страти. Після того знов поставили кварцяне (найняте) військо по Україні, й знов почали гнітити народ.

Повстання, у такий спосіб, було б спинено, але й через півтора рокта спахнуло нове. Гетьманом реєстрових козаків був Василь Томилепко. Він вислав до Короля, жалітися на поляків; сотників: Черкаського — Барабаша й Чигиринського—Зіновія-Богдана Хмельницького. Посередником між козаками й урядом був Адам Кисіль, православний воєвода Київський, котрого слухали козаки й шанували поляки. Алі годину минав, й ніякої полегкості козакам не було б. Вони хотіли були зібрати «чорну раду», себто раду, де б не було б нікого із старшини, а вкупі із військом радив й простий народ. Алі Кисіль здержав їхнього, умовив ще трохи пождати. Тім годиною іще якийсь годину проминувши, а козакам жалування не платили. Тоді смердоті присилували свого «старшого» скликати народну раду, на котрій, крім старшини, було б поспільство, а чи не сам лише реєстрові козаки. На тій раді Кисіль знову умовивши їхні пождати ще трохи й послати до сеймові своїх послів. Та це нічого не допомогло, й козакам од того і не полегшало. Бачачи, що козаки такі вперті, уряд Польський винуватив у тому гетьмани й старшину. Одначе він не хотів самоправно скидати Гетьмана, а й за порадою Кисіля, зібрали раду із прихильних до поляків козаків на р. Росаві, покликали на раду Томиленка й скинули його, а Гетьманом настановили Саву Кононовича, родом Великороса, прихильного до поляків.

Тим годиною на Запорожжі великої слави тоді здобув ватажок Павло Бут, чи Гудзан, чи як його прозивали — Павлюк. Швидким маршем Павлюк рушив з Запорожжя до Переяслава. Посеред ночі повстанці ввійшли в місто, заарештували наставленого поляками гетьмани Саву Кононовича й його писаря Федора Онушкевича, котрі уже встигли вславитися сваволею й здирництвом. Селяни проклинали цих польських посіпак — кожен зазнав од них чимало горя. На майдані міста було б влаштовано суд над Кононовичем й Онушкевичем. Їм зачитали вирок з звинуваченням у злочинах проти рідного краю. Зрадників розстріляли із рушниць. Відразу відбулася і рада, на якій Павлюка обрали гетьманом. Численне польське військо, що стояло в Корсуні, виступило проти козаків. Запорожці стали табором біля села Кумейки поблизу Черкас. Тут й відбулася вирішальна битва. Мужньо боролися козаки, смердоті навіть були близькі до перемоги, але й настала мить, коли терези удачі на користь поляків схилила їхня кіннота. Вона прорвалася в табір й стала вирубувати його захисників. Павлюк втратив под Кумейками багато людей. З невеликими силами пощастило гетьманові вирватися із оточення і відступити до села Боровиці. Алі і тут його наздогнали поляки. Вони взяли табір в облогу. Козаки зрозуміли, що приречені. Почалися переговори. Шляхта виставила тяжкі умови капітуляції. Згідно із ними, козаки повинні були видати полякам усю свою старшину на чолі із Павлюком, прийняти нову старшину, наставлену шляхтою, спалити весь свій флот; селяни, що утекли від панів, поверталися тому; кількість реєстрових козаків на Україні суворо обмежувалася і контролювалася спеціальною комісією. Здеморалізоване військо прийняло умови капітуляції. Козацьку старшину, видану полякам, скарано у Ніжині. Павлюка, як й бунтівних Наливайка та Сулиму, доправлено под конвоєм у Варшаву. Там на засіданні сеймові було б вирішено одягти на голову гетьмани розпечену корону, а руки дати розжарену булаву. Хотів, мовляв, самостійного українського гетьманства, то вісь воно та тобі. І лише на прохання короля сейм погодився на умови звичайної страти: відрубати Павлюкові голову, а потім настромити її на спис й виставити на майдані. На Україні знову бунтувало козацтво. Вже наступного року навесні вибухне повстання под керівництвом Остряниці й Гуні.

На Запорожжя відправивши уряд полковника Мелецького із Чигиринським й Білоцерківським полками, щоб узяли Скидана й Чечугу, але й запорожці не дали їхні й прогнали усє ті військо; та воно та і саме не хотіло битись з своїми ж. Тоді запорожці, замість скараного до страти Павлюка, настановили весною 1638 року гетьманом Остряницю (родом із місту Остра), а кошовим отаманом — Дмитра Гуню. Тепер до повстання пристають уже я селяни. Козаки зрозуміли, що без простого народу смердоті нічого не можуть зробити, й через ті піднімають повстання тепер не було за свої лише права, а й за права всього народу. Повстання це було б б, мабуть, успішне, але й вибрали на гетьмани чоловіка слабої волі, нездатного до військової справ. До нього пристає скільки народу, як ані до одного із гетьманів досі; але й він не тямив, що із ними робити; він вибрав собі річку Сулу й ходити вгору та униз по ній, боїться перейти через неї, гаїть нічого поганого дорогий годину й дає полякам стягнути своє військо.

5 травня коло місту Голтви козаки розбили були поляків й погнали їхнього до Лубен; звідтіль подалися на Лохвицю й Миргород й стали табором на р. Сліпороді, й там стояли до 14 червня. Колі прочули, що на підмогу Потоцькому прийшов князь Ярема Вишневецький, то Остряниця тепер прийшов до Жовнина; він дожидав, що до його скоро Прийде полковник Скидан із Чернигівщини, куди він подався набирати нові ватаги; із Дону йшли покликані на підмогу Донці з полковником Путивльцем; третю поміч вів до його із степу Шикирявии й четверту ватагу з-під Києва вів Солома. До Остряниці із всіх сіл збігалися люди, й він, недочекавшись тієї помочи, що йшла до його, а поклавши надію на щастя, котре послужило йому под Голтвою, рушив на поляків. Тім годиною поляки перехопили ватаги Шикирявого й Путивльця, вирізали їхнього, перейшли Сулу біля Лукомля й накинулася на Остряницю. Цілий день билися козаки, але й уже як почало смеркати поляки прорвали козацьку табір й захопили козацькі гармати та вози. Остряниця з кінними козаками переплив Сулу й втік, бо боявся, що його оддадуть ворогові на поталу.

На його місце вибрали козаки Дмитра Гуню. Алі було б уже пізно. Гуня був Чоловік дуже талановитий й лише встиг затягти облогу на довгий годину. Він не спроможен був видержати облогу, бо у козаків бракувало припасу. Проте він знов отаборився, й 15-го червня Ярема Вишневенький почав його штурмувати. Та козаки не так на ті й сподівалися допомоги од Скидана, одначе поляки і його перейняли на Дніпрі, й він попався до їхнього рук. Тоді Гуня, одбиваючись од ворогів, знявся табором й подався до гирла Стариці, котра впадає у Дніпро, й там отаборився. 22-го червня увечері пристав до поляків гетьман із рештою кварцяного війська, й смердоті облягли козаків. Довго билися козаки, та уже почали терпіти від голоду. Полякам теж непереливки було б у щоденних потичках з козаками, й гетьман 15-го июля відправивши до Гуні універсал, щоб він піддався. Одначе ті нічого не допомогло. Уночі 22-го июля козаки підхопилися у польський табір, позаклепували багато гармат й попсували їхні. Поляки дожидалися до собі француза Боплана з підмогою, а козаки—полковника Філоненко. А голод усе дужче й дужче давив й одних й інших. Козакам доводилося надто важко, бо вони зовсім не ставало харчів, коли тут підійшов Філоненко. Поляки накинулися на нього й довго не пускали до табору козацького; цілу ніч бився з ними Філоненко, але й хоч у бойовищі тому втратив багато харчів й пороху, та світом таки пробився у табір. Одначе того, що він привіз з собою, ледве вистачило на два дні. Не сила був уже козакам терпіти, — смердоті почали ремствувати й поклали піддатись полякам. Тоді Гуня й Філоненко, щоб не зазнати лютої смерти, утекли на Запорожжя, а козаки піддалися й присягли, що будуть коритись коронному гетьманові. 9-го вересня у Києві зібралася рада, на котрій був й коронний гетьман; на раді тій вибрали чотири посли до короля: Романа Половця, Івана Боярина, Яця Вовченка й Богдана Хмельницького, щоб прохати Короля уже не про ті, щоб вернуто було б їм стародавні права, інші ж, щоб хоч залишили козакам їхні землі й добро.

Різні - годиною особливо важкі і складні - часи випадали частку гетьманів. Тому сьогодні подекуди дуже важко збагнути логіку їхніх дій, зрозуміти, чому в тій чи іншій ситуації смердоті вчинили так, а ані інак. Треба справді серйозно вивчати історичну обстановку шкірного періоду життя над Україні, а й у всій Європі, й лише тоді можна знайти відповіді на наші запитання, зрозуміти і пояснити долі людські, до того числі і гетьманські.

Список литературы

1)Історія України-Русі / Переднє слово П. М. Гвоздецького.-3-тє факс. вид.- До.: Вища шк., 1993.-414с.:іл.

2)З голосу нашої Кліою-К.:Махаон, 2003.-224с.-(Події й люди української історії).

3)Иллюстрированная історія України.- До. :МП «Левада», 1995. — 696 з.: ил.