Н.В.Гоголь

Н.В.Гоголь

ГОГОЛЬ Микола Васильович (1809−52), російський письменник. Літературну популярність Гоголю приніс збірник «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831−32), насичений українським етнографічним і фольклорним матеріалом, відзначений романтичними настроями, ліризмом і гумором. Повісті зі збірників «Миргород» і «Арабески» (обидва— 1835) відкривають реалістичний період творчості Гоголя. Тема приниженості «маленької людини» найповніше втілилась у повісті «Шинель» (1842), з якої пов’язано становлення натуральної школи. Гротескове початок «петербурзьких повістей» («Ніс», «Портрет» та інших.) набуло розвитку у комедії «Ревізор» (постановка 1836) як фантасмагорія чиновничье-бюрократического світу. У поэме-романе «Мертві душі» (1-ї тому — 1842) сатиричне осміяння поміщицької Росії з'єдналося з пафосом духовного перетворення людини. Религиозно-публицистическая книга «Обрані місця з листування з давніми друзями» (1847) викликала критичне лист У. Р. Бєлінського. У 1852 Гоголь спалив рукопис 2-го томи «Мертвих душ». Гоголь надав визначальний влив затвердження гуманістичних і демократичних засадах у російській литературе.

* * *

ГОГОЛЬ Микола Васильович [20 березня (1 квітня) 1809, містечко Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської області — 21 лютого (4 березня) 1852, Москва], російський писатель.

Семья. Дитячі годы

Происходил з поміщицької сім'ї середнього достатку: у Гоголів було виплачено близько 400 душ кріпаків і понад 1000 десятин землі. Предки письменника із боку батька були потомственими священиками, проте вже дід Панас Дем’янович залишив духовне поприщі суспільного й вступив у гетмановскую канцелярію; саме його додав зі своєю прізвища Яновський іншу — Гоголь, що мало продемонструвати походження роду від відомого з української історії 17 в. полковника Євстафія (Остапа) Гоголя (факт цей, втім, не знаходить достатнього підтвердження). Батько, Василь Панасович, служив при Малоросійському поштамті. Мати, Марія Іванівна, яка з поміщицької сім'ї Косяровских, вважалася першої красунею на Полтавщині; заміж за Василя Панасовича вона чотирнадцяти років. У сім'ї, крім Миколи, були ще п’ятеро дітей. Дитячі роки майбутній письменник провів у рідному маєтку Василівці (іншу назву Яновщина), навідуючись разом із батьками в навколишні місця — Диканьку, належала міністру внутрішніх справ У. П. Кочубею, в Обуховку, в якому мешкав письменник У. У. Капніст, але часто в Кибинці, маєток колишнього міністра, далекого родича Гоголя із боку матері — Д. П. Трощинського. З Кибинцами, де була велика бібліотека і домашній театр, пов’язані ранні художні враження майбутнього письменника. Іншим джерелом сильних переживань хлопчика служили історичні перекази і біблійні сюжети, зокрема, рассказываемое матір'ю пророцтво про Страшному суді з нагадуванням про неминучому покарання грішників. З того часу Гоголь, по вираженню дослідника До. У. Мочульского, постійно жив «під терором загробного воздаяния».

«Задумываться про майбутнє започаткував рано…». Роки вчення. Переїзд в Петербург

Вначале Гоголь навчався у Полтавському повітовому училище (1818−19), потім брав приватні уроки у полтавського вчителя Гавриїла Сорочинского, проживаючи тримав на своєму квартирі, а травні 1821 вступив у хіба що засновану Ніжинську гімназію вищих наук. Навчався Гоголь досить посередньо, зате відрізнявся у гімназичному театрі — як актор і декоратор. До гімназичного періоду ставляться перші літературні досліди в віршах і у прозі, переважно «в ліричному і сурьезном роді», але й в смішному дусі, наприклад, сатира «Щось про Ніжині, чи Дурням закон неписаний» (не збереглася). Найбільше, проте, Гоголя посідає у цей час думка про державній службі у ролі юстиції; таке рішення виникло не без впливу професора М. Р. Бєлоусова, котрий викладав природне право і звільненого згодом з гімназії за обвинуваченням у «вільнодумстві» (під час розслідування Гоголь давав свідчення на його пользу).

По закінченні гімназії Гоголь у грудні 1828 разом із однією з своїх найближчих друзів А. З. Данилевським приїжджає до Петербурга, де його підстерігає ряд ударів і розчарувань: вдасться отримати бажаного місця; поема «Ганца Кюхельгартен», написана, очевидно, ще гімназичну пору і видана 1829 (під псевдонімом У. Алов) зустрічає вбивчі відгуки рецензентів (Гоголь відразу ж ж скуповує майже весь наклад книги ще і зраджує його вогню); до цього, можливо, додалися любовні переживання, про які він говорив у листі до матері (від 24 липня 1829). Усе це змушує Гоголя раптово виїхати з Петербурга в Германию.

По поверненні з Росією (у вересні цього року) Гоголю нарешті вдається визначитися на службу — спочатку у Департамент державного господарства і публічних будинків, а потім у Департамент доль. Чиновницька діяльність не приносить Гоголю задоволення; зате нові його до публікації (повість «Бисаврюк, чи Вечір напередодні Івана Купала», статті те есеїв) привертають до себе нього всьо більшої уваги. Письменник зав’язує великі літературні знайомства, зокрема, з У. А. Жуковським, П. А. Плотовим, який в себе у травні 1831 (очевидно, 20-го) представив Гоголя А. З. Пушкину.

«Вечера на хуторі біля Диканьки»

Осенью тієї самої року виходить 1-ша частина збірника повістей з українського життя «Вечори на хуторі біля Диканьки» (наступного року з’явилася 2-га частина), захоплено зустрінута Пушкіним: «Ось справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без манірності. А місцями яка поезія…». Разом про те «веселість» гоголівської книжки виявляла різноманітних відтінків — від безтурботного жартування до похмурого комізму, близького до чорного гумору. За всієї повноті і щирості почуттів гоголівських персонажів світ, де вони живуть, трагічно конфліктним: відбувається розірвання природних і родинних зв’язків, в природний порядок речей вторгаються таємничі ірреальні сили (фантастичне спирається головним чином народну демонологію). Вже «Вечори…» проявилося незвичайне мистецтво Гоголя створювати цілісний, кінцевий 1999;го й живе за власними законами художній космос.

После виходу першої прозаїчної книжки Гоголь — знаменитий письменник. Влітку 1832 його з наснагою зустрічають у Москві, де зараз його знайомиться з М. П. Погодіним, З. Т. Аксаков та її сімейством, М. З. Щепкиным та інші. Наступна поїздка Гоголя у Москві, так само успішна, відбулася влітку 1835. Наприкінці цього року залишає терені педагогіки (з літа 1834 обіймав посаду ад’юнкт-професора загальної історії Санкт-Петербурзького університету) і повністю присвячує себе літературному труду.

«Миргородский» і «петербурзький» цикли. «Ревизор»

1835 рік надзвичайний по творчої інтенсивності і широті гоголівських задумів. У цілому цей рік виходять такі дві збірки прозових творів — «Арабески» і «Миргород» (обоє працюють у двох частинах); розпочато роботу над поемою «Мертві душі», завершено переважно комедія «Ревізор», написана перша редакція комедії «Женихи» (майбутньої «Одруження»). Повідомляючи то створіннях письменника, зокрема і майбутньої в петербурзькому Александринском театрі прем'єрі «Ревізора» (19 квітня 1836), Пушкін зазначав у своїй «Современннике»: «Пан Гоголь йде ще вперед. Бажаємо і сподіваємося мати часто випадок говорити про нього у нашій журналі». До речі, й у пушкінському журналі Гоголь активно публікувався, зокрема, як критик (стаття «Про русі журнальної літератури в 1834 і 1835 году»).

«Миргород» і «Арабески» позначили нові художні світи на карті гоголівської всесвіту. Тематично близька до «Вечорам…» («малороссийская» життя), миргородський цикл, який об'єднав повісті «Старосвітські поміщики», «Тарас Бульба», «Вій», «Повість у тому, як посварився Іван Іванович Іваном Никифоровичем», виявляє різку зміну ракурсу і образотворчого масштабу: замість сильних і різких характеристик — непристойність і просто безособовість обивателів; замість поетичних збірок і глибоких почуттів — мляві, майже рефлекторні руху. Звичайність сучасної життя відтінювалася колоритністю і екстравагантністю минулого, проте тим разючіші виявлялася у ньому, у тому минулому, глибока внутрішня конфліктність (наприклад, в «Тарасі Бульбі» — зіткнення индивидуализирующегося любовного відчуття зі общинними інтересами). Світ ж «петербурзьких повістей» з «Арабесок» («Невський проспект», «Записки божевільного», «Портрет»; до них примикають опубліковані пізніше, відповідно в 1836 і 1842, «Ніс» і «Шинель») — це світ сучасного міста з лиця його гострими соціальними і етичними колізіями, зламами характерів, тривожною і примарною атмосферою. Найвищою ступеня гоголівський узагальнення сягає в «Ревізорі», у якому «збірний місто» хіба що імітував життєдіяльність будь-якого більшого соціального об'єднання, до держави, Російської імперії, і навіть людства загалом. Замість традиційного активного двигуна інтриги — шахрая чи авантюриста — в епіцентр колізії поставлений мимовільний ошуканець (вдаваний ревізор Хлєстаков), що додало всьому цих подій додаткове, гротескове висвітлення, посилене вкрай заключній «німий сценою». Звільнена від конкретних деталей «покарання пороку», передає сам ефект загального потрясіння (який підкреслювався символічною тривалістю моменту скам’яніння), ця сцена давала змогу найрізноманітніших тлумачень, зокрема й есхатологічне — як нагадування про неминучому Страшному суде.

Главная книга

В червні 1836 Гоголь (знову разом із Данилевським) їде зарубіжних країн, де він провів у спільній складності більш 12 років, окрім двох приїздів з Росією — в 1839−40 й у 1841−42. Письменник жив у Німеччини, Швейцарії, Франції, Австрії, Чехії, але довше лише у Італії, продовжуючи роботу над «Мертвими душами», сюжет яких (як і «Ревізора») був підказаний йому Пушкіним. Притаманна Гоголю узагальненість масштабу отримувала тепер просторове вираз: з розвитком чичиковской афери (купівля «ревизских душ» померлих людей) російська життя повинна була розкритися багатоманітно — як із боку «низинних рядів її», а й у вищих, значних проявах. Одночасно розкривалася і весь глибина ключового мотиву поеми: поняття «мертва душа» і що випливала звідси антитеза «живої» — «мертвий» зі сфери конкретного слововжитку (померлий селянин, «ревізька душа») пересувалися до сфери переносної і символічною семантики. Виникала проблема омертвляння й оживлення людської душі, й у цьому сенсі — суспільства взагалі, російського світу передусім, та за нього та його всього сучасного людства. З складністю задуму пов’язана жанрова специфіка «Мертвих душ» (позначення «поема» вказувало на символічного смислу твори, особливу роль оповідача і позитивного авторського идеала).

Второй тому «Мертвих душ». «Обрані місця з листування з друзьями»

После виходу першого тому (1842) робота над другим томом (розпочатим ще 1840) протікала особливо напружено й болісно. Влітку 1845 у важкій душевному стані Гоголь спалює рукопис цього томи, пояснюючи пізніше своє рішення тим, що «шляху й дороги» до ідеалу, відродженню людського духу не отримали досить правдивого і переконливого висловлювання. Хай компенсуючи давно обіцяний другий тому й випереджаючи загальне рух сенсу поеми, Гоголь в «Вибраних місцях з листування з давніми друзями» (1847) звернувся безпосередньо до більш прямому, публицистическому роз’яснення свої волелюбні ідеї. З особливою силою було підкреслено в цій книжці необхідність внутрішнього християнського виховання і перевиховання усіх і кожного, без чого неможливі ніякі громадські поліпшення. Одночасно Гоголь працює та контроль працями теологічного характеру, самий значний у тому числі — «Роздуми про Божественної літургії» (опубліковано посмертно в 1857).

В квітні 1848, після паломництва в Святу землю до труні Господнього, Гоголь остаточно повертається там. Багато місяці 1848 і 1850−51 перебування у Одесі і чотирьох Малоросії, восени 1848 навідується до Петербурга, в 1850 і 1851 відвідує Оптину пустель, але багато часу живе у Москве.

К початку 1852 була наново створена редакція другого томи, глави з якої Гоголь читав найближчим друзям — А. Про. Смирновой-Россет, З. П. Шевирьову, М. П. Погодіну, З. Т. Аксакову і членів його сім'ї та іншим. Несхвально поставився до твору ржевський протоієрей батько Матвій (Костянтинівський), чия проповідь ригоризму і безустанного морального самовдосконалення багато в чому визначала умонастрій Гоголя за останній період його жизни.

В ніч із 11 на 12 лютого у домі на Нікітському бульварі, де Гоголь жив у графа А. П. Толстого, у стані глибокої душевного кризи письменник спалює нову редакцію другого томи. За кілька днів, вранці 21 лютого він умирает.

Похороны письменника відбулися за величезної великій кількості людей цвинтарі Свято-Данилова монастиря (в 1931 останки Гоголя були перезаховані на Новодівичому кладбище).

«Четырехмерная проза»

В історичної перспективі гоголівський творчість розкривалося поступово, оголюючи із перебігом часу усі глибші свої рівні. Для безпосередніх його продовжувачів, представників так званий натуральної школи, першочергового значення мали соціальні мотиви, зняття усіляких заборон на задану тему і матеріал, побутова конкретність, і навіть гуманістичний пафос в окресленню «маленької людини». На межі 19 і 20 століть з особливою силою розкрилася християнська философско-нравственная проблематика гоголівських творів, згодом сприйняття творчості Гоголя доповнилося ще відчуттям неважко і ірраціональності його світу і провісної сміливістю і нетрадиційністю його образотворчої манери. «Проза Гоголя по меншою мірою четырехмерна. Його можна порівняти з його сучасником математиком Лобачевским, який підірвав Евклидов світ…» (У. Набоков). Усе це зумовило величезну і дедалі більшу роль Гоголя у сучасній світової культуре.

Список литературы

Гиппиус У. У. Гоголь. Л., 1924.

Вересаев У. У. Гоголь у житті. М., 1990.

Николай Гоголь // Набоков У. У. Лекції з літератури. М., 1996.

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.