Инновационная політика

ИННОВАЦИОННАЯ ПОЛИТИКА

Реферат підготував Добровольський Николай

МИРЭА

1995

Научно-технический прогрес, визнаний в усьому світ у ролі найважливішого чинника економічного розвитку, дедалі у загниваючій західній, й у вітчизняної літературі пов’язують із поняттям інноваційного процесу. Це, як цілком слушно зазначив американський економіст Джеймс Брайт, унікальна у своєму роді процес, який би науку, техніку, економіку, підприємництво і управління. Вона складається отриманні нововведення і простирається від зародження ідеї до її комерційної реалізації, охоплюючи таким чином сув’язь відносин: виробництва, обміну, потребления.

Существует безліч форм управління інноваціями практично на всіх рівнях: від підрозділів корпорацій до держави, загалом покликаного у сучасних умовах здійснювати спеціальну економічну політику. Як можна і практично будь-яка інша політика, вона неоднакова за кордоном, хоч і підпорядкована одному й тому самі цілі: стимулюванню інноваційної активності та розвитку науково-технічного потенциала.

Место й ролі інноваційної політики у структурі державного регулювання економіки визначаються особливостями інноваційного процесу як об'єкта управління. Він більшої ступеня, ніж інші елементи НТП, пов’язані з товарно-грошовими відносинами, опосредующими все стадії його реалізації. Ця обставина цілком переконливо проявляється у умовах регульованої ринкової економіки капіталістичних країн. Переважна більшість інноваційних процесів реалізується тут приватними компаніями різного рівня життя та масштабу, і ті процеси виступають, зрозуміло, не як самостійна мета, бо як засіб кращого рішення виробничих та комерційних завдань компанії, домагається високої прибыльности.

В цій ситуації інновація спочатку заглиблена у практичний комерційний результат. Саму ідею, дає їй поштовх, має меркантильне зміст: це не є результат «чистої науки », отриманий університетським вченим у вільному, нічим не обмеженому творчий пошук. У практичній спрямованості інноваційної ідеї, й полягає її притягальна сила для капіталістичних компаний.

Приступая до розробки й здійсненню цієї ідеї, компанії, зрозуміло, повинні розпочати з авансування грошового капіталу. Существеннейшая специфіка що така вкладень полягає у тому, що пов’язана з різко підвищеної загрозою їх втрати: інновації носять ризиковий характер. Можливість успіху втілення нової ідеї на новому продукті сягає лише 8,7%, з кожних 12 оригінальних ідей лише одне сягає стадії виробництва й масові продажів. Американський фахівець у галузі інновацій Твисс зазначає, що комерційний успіх досягається лише 10% розпочатих проектів, отже, рівень невдачі можна оцінити в 90%. Інакше кажучи, віддачу від вкладення капіталу інноваційний процес має взагалі обмаль спільного з гарантованими виплатами позичкового відсотка із капіталу у банку чи дивіденда вдатися до акцій. І оскільки така віддача в вдалою реалізації інноваційного процесу виявитися казково великий, і оскільки в невдачі відсутні зовсім, більше, загине і вкладений капитал.

Какие ж спонукальні сили змушують підприємців на настільки великий ризик? Сили ці для будь-який економічної системи (мала інноваційна фірма, велика корпорація, група промислових компаній, «об'єднання «промислових фірм, університетів, урядових лабораторій у різних комбінаціях тощо.) можуть бути підрозділені на внутрішні і його зовнішні або на мають об'єктивну і суб'єктивну природу. Так, до внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності можна віднести необхідність заміни застарілого устаткування (об'єктивна причина) чи прагнення групи талановитих інженерів реалізувати свій творчий потенціал (суб'єктивну причину). Набір внутрішніх спонукальних мотивів інноваційної активності індивідуальний кожної компанії й у окремих випадках грає на вирішальній ролі у цьому, щоб зробити рішення про інноваційному процесі. Так, для щойно малої фірми народження та освоєння нововведення то, можливо єдина можливість вибороти місце над ринком. Проте, найчастіше внутрішні причини виявляються недостатньо вагомими. Багатьом компаніям притаманний досить стійкий консерватизм в інноваційної політики. Так, великі монополії, домоглися переважання над ринком, звичайно мають внутрішніх спонукальних мотивів до ризику, пов’язаному з інноваціями. Тут вирішальним стимулом можуть виступити причини зовнішнього характеру, зокрема, зумовлені відповідними заходами економічної політики государства.

Государственная інноваційна політика в промислово розвинених країн спрямовано створення сприятливого економічного клімату реалізації інноваційних процесів і є, очевидно, ланцюгом між сферою «чистої «(академічної) науку й завданнями виробництва. У цілому нині роль держави у сфері підтримки інновацій можна звести, неможливо претендуючи на повноту перерахування, до наступним моментів: держава сприяє розвитку науки, зокрема прикладної, і підготовці наукових кадрів і інженерних кадрів (основне джерело інноваційних ідей), у межах більшості урядових відомств є різні програми, створені задля підвищення інноваційної активності бізнесу, державні замовлення, переважно у формі контрактів, для проведення НДДКР забезпечують початковий попит на багато нововведення, які потім знаходять широке використання у економіці країни, фіскальні й інші елементи державного регулювання формують стимулюючий вплив зовнішнього середовища, які зумовлюють ефективність яких і необхідність інноваційних рішень окремих фірм, держава виступає у ролі посередника у справі організації ефективного взаємодії академічної і прикладної науки, стимулює кооперацію в області НДДКР промислових корпорацій і университетов.

Меры впливу держави у області інновацій можна підрозділити на прямі й опосередковані. Співвідношення їх визначається економічної ситуацією у країні й обраною цьому сенсі концепцією державного регулювання з упором ринку чи централізоване вплив. Зазвичай, у період спаду характерно переважання «кейнсианского «підходи до державної економічну політику, який передбачає надзвичайно активне втручання держави у економічне життя суспільства, під час зростання економіки бере гору філософія консерватизму, отдающего перевагу грі ринкових сил.

В час економісти по ступеня активності втручання у економіку виділяють групи країн: У першій взяла гору концепція необхідності активної втручання держави у управління економікою (Японія та Франція), друга характеризується переважним упором на ринкові відносини (США, Великобританія), третя дотримується «проміжного «варіанти вживляють у економічної, зокрема й інноваційної, політиці: регулювання узгоджується з низькою ступенем централізації державної машини, використовуються непрямі методи впливу при розвиненою системі узгодження інтересів уряду та бизнеса.

Прямые методи державного регулювання інноваційних процесів здійснюються переважно у двох формах: административно-ведомственной і программно-целевой.

Административно-ведомственная форма проявляється у вигляді прямого дотаційного фінансування, здійснюваного в відповідності зі спеціальними законами, прийнятими з єдиною метою безпосереднього сприяння інноваціям. Так було в США в 1980 р. було ухвалено Закон Стивенсона-Вайдлера «Про технологічних нововведення », який передбачає комплекс заходів стимулювання промислових інновацій, створення їхнього вивчення і стимулювання спеціальних організацій рамках апарату виконавчої, надання сприяння обміні науковим і технічним персоналом між університетами, промисловістю і федеральними лабораторіями, заохочення приватних осіб і корпорацій, що роблять великий внесок у розвиток науку й техніки. Яскравим прикладом дотаційного фінансування може слугувати відкриття в США в 1985 р. інституту промислової технології при Мічиганському університеті. На організацію цієї фінансової інституції місцевими і федеральними владою виділили 17 млн. дол. Основне його завдання розробка й досвідчена експлуатація гнучких інтегрованих виробничих систем та інших засобів автоматизації виробництва. З 133 млрд. дол., витрачених США на НДДКР вже 1988;го г. б частку федерального уряду припадала майже половину 49,3%.

Программно-целевая форма державного регулювання інновацій передбачає конкретне фінансування останніх у вигляді державних цільових програм підтримки нововведень, зокрема й у малих наукомістких фірмах, створюється система державних контрактів для закупівлі тих чи інших товарів та послуг, фірмам надаються кредитні пільги реалізації нововведень тощо. Контрактне фінансування є одне із елементів поширеної в час системи контрактних відносин договорів між замовниками і підрядчиками (у разі держава виступає у ролі заказчика-потребителя НДДКР наприклад, в аерокосмічній галузі, а фірма-виконавець НДДКР є підрядчиком). У договорі чітко передбачаються терміни завершення робіт, конкретне розподіл праці між виконавцями, характер матеріальної винагороди. Суворо обумовлюються взаємні зобов’язання й економічні санкції. У в такий спосіб фінансуються 77% федеральних витрат за НИОКР.

Особое місце у системі «прямих «заходів впливу держави щодо інноваційний бізнес займають заходи, стимулюючі кооперацію промислових корпорацій у сфері НДДКР і кооперацію університетів з промисловістю. Друга з цих форм кооперації викликана усвідомленням об'єктивній необхідності, з одного боку, доведення передових наукових ідей до стадії комерційної реалізації, з іншого, створення умов зацікавленості промисловості, у фінансуванні академічних досліджень. У напрямі державної інноваційної політики чітко виявляється її перспективна спрямованість, зацікавленість у наукової новизні промислових інновацій, що нерідко є вторинним при реалізації інтересів у промислових компаній, вирішальних насамперед виробничі і комерційні завдання. Взагалі, по справедливому зауваженню А. Я. Лившица, «ринок це не дає ефекту у ситуаціях, коли є потреба в здійсненні великих інвестиційних проектів, з тривалими термінами окупності, високим рівнем прибутків і невизначеності щодо майбутньої норми прибутку ». Створення консорціумів, інженерних центрів, наукових закладів та технологічних парків та інших перспективних формувань, успішно що реалізують складні інноваційні ідеї, унаочнення взаємодії ефективності державної підтримки таких ідей, завдяки якому різні організації як усвідомлюють необхідність спільного впровадження інноваційного циклу, а й реально відчувають переваги спільної работы.

Государственная підтримка створення таких організаційних формувань ввозяться розвинених промислових країнах переважно у вигляді спеціальних програм різних урядових відомств (США це загалом Міністерство енергетики, і Національний Науковий Фонд ННФ). Так було в час ННФ здійснює чотири програми з організації співробітництва науково-дослідних установ і промислових фірм США.

Первая їх «Промышленно-университетские кооперативні дослідницькі центри «реалізується з 1973 р. Вона передбачає створення кооперативних университетско-промышленных центрів з урахуванням розробки й реалізації великий дослідницької програми, у якій бере участь кілька промислових фірм і один університет. У 1984 р. країни перевищувала 100 таких центрів, причому 20 були організовані повністю коштом ННФ. У 1985 р. у межах програмних засобів ННФ розпочав реалізацію нова форма кооперації. Виникли «Центри інженерних досліджень », основна мета якої є допомогу у підвищення їхньої ефективності та конкурентоспроможності. Характерно, що держава охочіше використовує свою фінансову допомогу у лише як стимул при створення спільних центрів з вивчення науково-технічних проблем, які у з низки причин, не є досить привабливими промышленности.

Вторая програма розпочата 1978 р. і на організацію кооперації промисловості з університетами в виконанні дослідних проектів, фінансованих ННФ в цікавлять уряд областях. Партнерам за спільною дослідницькій роботі ННФ надає субсидии.

Третья програма ставить своєї завданням надання фінансову допомогу окремих осіб чи фірмам у сфері малого бізнесу, обязующимся за останні півроку провести дослідження будь-якої наукової идеи.

Наконец, мета четвертої програми полягає у розвитку грунтовних знань про судовий процес технологічних нововведень й оцінки механізму підтримки спільно які досліджень в промисловості й университетов.

Косвенные методи, використовувані в державної інноваційної політики, націлені, з одного боку, на стимулювання самих інноваційних процесів, з другого створення сприятливого загальногосподарського і соціально-політичного клімату для новаторській діяльності. Нижче подано спробу коротко охарактеризувати основні методи, які стосуються косвенным.

Либерализация податкового і амортизаційного законодавства. Підприємці реалізують інноваційні процеси для одержання більшої прибутку. Прихильність до підприємництву взагалі, інноваційного зокрема, регулюється рівнем оподаткування прибутку. Ілюструючи цю думку, угорський економіст Б. Санто наводить таку залежність, що враховується Міністерством промисловості Швеції: «якщо розмір прибуток варіює між 0 і 25%, то схильність до підприємництву швидко зменшується, Якщо ж податок сягає 50% від прибутку, то схильність до інноваціям і що з ними капвкладеннями практично зникає «. Важливість цього інструмента державного регулювання усвідомлюється практично переважають у всіх промислово розвинених країн, і з них прагне знайти свою оптимальну модель оподатковування прибутку. У система податкових пільг на НДДКР існує з 1981 р. Податкова знижка припускає можливість відрахування витрат за НДДКР, пов’язаних із основною виробничу краще й торгової діяльністю платника податків, від суми оподатковуваного податком доходу. До 1985 р. вона була 25%, нині 20%. Підраховано, у цілому амортизаційні і податкові пільги покривають у середньому США від 10 до 20% загальної суми витрат за НИОКР.

Законодательные норми. Вони дуже різні і стосуються багатьох областей впливу інноваційну політику. Наприклад, чинне США вже близько 200 років патентне право законодавчо закріплює права винахідників з їхньої відкриття интелектуальную власність, яка передбачає монополію автора на науково-технічний рішення. Ця обставина дозволяє винахіднику, подібно землевласнику, отримувати, з визначення В. Л. Сажина, «інноваційну ренту «тобто. плату користування його винаходом. Такий стан зрештою позитивно б'є по активності наукової праці країни. Антитрестівське законодательсво дозволяє підтримувати необхідну жорсткість конкурентної боротьби важливого чинника стимулювання інноваційної активності. Це обставина певною мірою обумовлює спрямованість торгово-валютной політики, яка орієнтована захист інтересів національного капіталу області реалізації нововведень у країні. Так було в квітні 1987 р. під тиском Асоціації електронній промисловості для США адміністрація Р. Рейгана запровадила стовідсотковий податку деяких видів японської електроніки, ввезеної на американський ринок, що було викликано підвищенням імпорту електронних виробів із Японії над американським експортом відповідних товарів на 16,9%.

Создание соціальної інфраструктури, у тому числі формування єдиної інформаційної системи у країні. Це особливо важливо, якщо враховувати ключову, сполучну роль інформацією процесі реалізації інноваційного циклу, що складається з окремо відокремлених етапів: дослідження, розробки, підготовка до виробництва, виробництво, збут. Обмін інформацією між етапами цього циклу грає, не перебільшуючи, ті ж самі роль, як і струм крові в організмі человека.

При розмаїтті форм і прийомів стимулювання інноваційної діяльності державних органів переважають у всіх промислово розвинених країн простежується, проте, щось загальне, що дозволяє виділити інноваційну політику ролі специфічного елемента державного регулювання. Так, відзначається узгодженість інноваційної політики з усіма видами державної економічної політики взагалі, виявляється використання єдиних економічних інструментів державного впливу, відповідних обраному економічному курсу. Характерним властивістю інноваційної політики є й широта впливу: воно націлюється попри пропозицію інноваційних ідей, ініціює початковий попит на результати інноваційних процесів, сприяє залученню в інноваційний бізнес фінансово-кредитних засобів і інформаційних ресурсів, створює сприятливий для інновацій економічний та політичний клімат. Нарешті, спільна риса інноваційної політики облік особливостей інноваційного процесу: його циклічності, розчленованості на етапи, вероятностного характеру, високого рівня ризику і т.д.

Национальные орієнтири інноваційної політики виявляється у конкретних моделях, використовуваних різними країнами. Тут позначається нерівномірність економічного розвитку країн, яка виявляється і в сфері інновацій. У результаті виникла потреба зосереджувати національні зусилля на ключових областях науку й техніки, тих, у яких країна може домогтися лідируючого становища на світовому ринку. Зокрема, виділяють американську і японську моделі інноваційної политики.

Американская модель відрізняється найповнішої автономією підприємництва. Орієнтування економічного розвитку здійснюється шляхом виділення особливої області, останнім часом це військова технологія, куди держава вкладає кошти й цим забезпечує її технологічний пріоритет. Так було в 1981;85 рр. США планувалося виділення 1500 млрд. дол. в розвитку військово-промислового комплексу. Результати і побічні продукти військових інновацій стають важливим джерелом інновацій цивільних. Схожу модель використовує і Англія. За останні 5−7 років частка витрат на військові дослідження, у загальних витратах на НДДКР зросла тут із 20−25 до 50%.

Японская модель також передбачає створення технологічного пріоритету, та заодно наголос робиться на конкретні технології. Останні 10 років технологія будівництва великих танкерів замінили у ролі провідною технологій виготовлення роботів. Іншими словами, державному рівні визначаються технологічні переваги, що їх досягнуто, і стимулюється їхній розвиток про те, щоб потім переводити в нові технологіії всю народну хозяйство.

С посиленням міжнародних інтеграційних процесів і паралельно відпрацюванням узгодженої економічної політики, властивої загальному економічний простір країн, зокрема членів ЄС, з’являється нова можливість: розробка єдиної інноваційної політики на рівні держав-членів співтовариства. Вироблення єдиного антимонопольного законодавства, використання системи прискорених амортизаційних відрахувань, котрі за суті є безпроцентними позиками купівля новітньої техніки, пільгове оподаткування витрат на НДДКР, заохочення дрібного наукомісткого бізнесу, пряме фінансування підприємств для заохочення нововведень в західних областях технологій, стимулювання співробітництва університетської науку й компаній, які виробляють наукомістку продукцію, ось далеко повний перелік атрибутів інноваційної політики, яку проводять у країнах європейського співтовариства, і відкривають сутнісно рівні змогу підприємств країн-членів ЄС у сфері інноваційного бизнеса.

Согласованная лише на рівні держав-членів ЄС інноваційна політика набуває логічного завершення виробленні координаційних заходів, стимулюючих інноваційний бізнес на рівні співтовариства загалом. До до їх числа можна віднести прийняття у 1985 р. Радою ЄС регламенту про «європейському об'єднанні по з економічних інтересам «(ЕОЭИ). Регламент звільняє підприємства-члени ЕОЭИ від впливу національних законів, підпорядковуючи їх єдиним правилам спільноти і створюючи в такий спосіб сприятливі умови задля зміцнення господарських і науково-технічних перетинів поміж ними. Прийняття плану «розвитку міжнародної інфраструктури нововведень і передачі технології «, діючого прем'єра з кінця 1985 р. ще один приклад координації у сфері інноваційної політики країн ЄС. Основною метою Основних напрямів прискорення і спрощення процесів втілення результатів наукових досліджень готових продуктах на національному й наднаціональному рівні, і навіть сприяння поширенню інновацій в співтоваристві. Одне з розділів плану кооперація між країнами у сфері інновацій передбачає створення «консультаційних служб про передачу технологій і управлінню інноваціями «специфічної інфраструктури для впровадження нововведень на регіональному рівнях. Другий розділ документа присвячений координації національних інноваційних зусиль з метою підвищення їх ефективності і виключення дублювання робіт у масштабах ЄС. Питання створення до ЄС системи передачі по нововведень і технології розроблено у третьому розділі плану, який передбачає вдосконалення патентної системи, уніфікацію технічних стандартів. Четвертий розділ охоплює заходи щодо підвищенню інноваційного потенціалу менш розвинутих країн співтовариства (Ірландія, Греція). З 1988 р. діє програма «Вэлью «б орієнтована на поширення та використання у ЄС результатів НИОКР.

Осознание у Співтоваристві важливості координаційних заходів у інноваційної сфері багато в чому зумовлено які відкриваються у зв’язку з створенням до 1995 р. єдиного внутрішнього ринку ЄС новими можливостями. Це загострить конкуренцію, спростить доступом до національним ринків і кооперацію фірм в науково-технічної области.

Обращение держав із традиційно розвиненими ринковими відносинами до питань глобального, перспективного характеру (маю на увазі ретельний аналіз напрямів технічного розвитку та вибір пріоритетних областей інноваційної діяльності, аналіз темпів розвитку інноваційних процесів і маніакальну схильність суспільства до інноваційного підприємництву, ініціювання інноваційних програм, тож т.д.) розкриває основну причину державного втручання у управління інноваціями. Зосереджуючи увагу переважно на питаннях перспективного характеру, державні заходи впливу гармонійно доповнюють ринкові механізми, які надають лише короткострокове впливом геть сферу інновацій. Ринкові орієнтири дозволяють підприємствам враховувати сьогоднішню економічну ситуацію і виробляти певні прогнози, але на майбутнє. У умовах пріоритет віддається інноваційним процесам, що забезпечують високий «приватний ефект «найчастіше максимум прибутку на вкладений акціонерами капітал. У цьому може стати незатребуваними інноваційні ідеї, заключающие у собі величезний «громадський ефект «(наприклад, програма боротьби зі СНІДом) чи потенційний ефект у майбутньому (продукти і процеси перед завтрашнім днем). Саме ці спрямовані у досить далеке майбутнє ідеї, й покликана, переважно, вбирати до своєї орбіти сучасна інноваційна політика промислово розвинених капіталістичних стран.

В цьому разі неспроможна не тривожити майже повну відсутність такої політики і до неї механізмів в Росії та інших колишніх республіках СРСР. Не скажеш, що за умови існування єдиного Союзу у цьому напрямі досягнуто серйозні реальних успіхів, але з його розпадом становище явно і різко погіршилося. Кризовий стан економіки, надмірна політизація, загострена напруженість життя, крайнє розлад фінансово-кредитної системи, наростаюча інфляція за умов суцільного товарного дефіциту штовхають уряду «пожежні «заходи суто тимчасового характеру. Добре, якщо в до них належать дії з прямому порятунку фундаментальної науки, творчих колективів військово-промислового комплексу, колишніх центральних галузевих інституцій тощо. Проте й цього, якщо всерйоз враховувати тривалу перспективу, напевно мало.

Из всіх міркувань, які через очевидності ситуації немає сенсу перераховувати, слід терміново знайти й досить чітко сформулювати дійову програму розвитку всього майбутнього інноваційного комплексу Росії. Вона має охоплювати як окремі виробничі, исследоватьльские, конструкторські, інформаційні одиниці, їх поєднання в ринкових структурах, і органи державного управління такими інноваціями, які непідвладні стихійним силам ринкового регулювання. І це сенсі позитивний досвід у галузі державної інноваційної політики у західні країни може дуже корисним на рівні як розписування окремих країн союзних республік, і народженого Співдружності незалежних держав. Зокрема, на стадії розробки та втілення заходів по масової приватизації слід вважати, як у яких випадках успішніше підштовхне проблему посилення зацікавленості виробника використання наукових, технічних, технологічних досягнень, які внутрішні і його зовнішні причини стимулювання інноваційної діяльності виникнуть у своїй, враховуючи специфіку саме наших ринкових відносин, ще й й у перехідний период.

Вряд можна розраховувати, що вже перші кроки приватизації зможуть у найближчим часом призвести до потужному розвитку інноваційної діяльності лише на рівні підприємств. Ринок, який «вистачає «будь-які товари та будь-якого якості, панування виробника над споживачем, монополізм ціноутворення усе це неможливо створює райдужною картини бурхливого науково-технічного прогресу, у своїй кожен щосили прагне отримати нову машину, освоїти прогресивну технологію, створити новий товар. Проте, видозмінюючи умови приватизації, критично оцінюючи і вміло використовуючи західний досвід «зовнішнього «прямого й опосередкованого на систему стимулювання інновацій, напевно можна прискорити прогресивні зміни. У цьому необхідно, зокрема, йти до розвитку СНД міжнародної структури нововведень і системи передачі технологій, до створення відповідних консультаційних служб, патентної системи, міжнародних технічних стандартів, посиленню інтеграції в інноваційних процессах.

Короче кажучи, при слабкому «внутрішньому «стимулюванні інновацій, що поки становить специфіку й з основних особливостей нашої економічного життя їхньому мікрорівні, нас іще протягом якогось часу варто підтримувати підвищений рівень регуляторних впливів з боку держави і, звісно ж, всіляко зміцнювати і розвивати відповідні міждержавні відносини. Звісно, конкретні наукові розробки та програми таких регуляторних втручань державних їх організаційних структур цього не тільки справу справжнього, але ще більшою мірою майбутнього. Вже сьогодні деякі надії можна пов’язувати з рішенням з приводу створення міжнародної науково-технічної ради як єдиного координуючого органу Співдружності держав. Ми, проте, нагромадили вже занадто великий арсенал надій, якою судилося збутися. Украй необхідно припинити поповнення цього арсеналу.

Список литературы

1. Твисс Б. Управління науково-технічними нововведеннями. Сокр. перекл. з анг. М.: Економіка. 1989.

2. Бетехтина Є., Пойсик М. Світова практика формування науково-технічної політики. Кишинів.: 1990.

3. Сучасні Сполучені Штати Америки. М.: Политиздат. 1988.

4. Санто Б. Інновація як засіб економічного розвитку. Пер. з венг. М.: Прогрес. 1990.