Анекдот як унікальне явище російської мовленнєвій культурі

Анекдот як унікальне явище російської мовної культуры

В. У. Химик В ніж унікальність російського анекдоту? У історії його породження, в жанрової природі цього явища, на особливостях форми та змісту, соціальній та самої номінації.

I. Анекдот як номінація. Тільки російської мовної культурі явище, що буде розглянуто далі, має спеціальне називати, відрізняє його від подібних понять. У англійської мовної культурі щось схоже називається joke, canned joke, funny story («жарт, потішна, ефектна історія»). Французи аналогічне називають як historie («байка, небилиця») чи amusante historie («потішна історія»). Така ситуація й у німецькою мовою: словом Witz німці позначають і жарт, і гостроту, і те, що ми називаємо словом анекдот. Тобто під першій-ліпшій нагоді котрий обіймає нас предмет номінується ширшим, родовим словом, гиперонимом, що охоплюють кілька близьких найменувань. І лише російській мові існує спеціальний і геть певну назву для аналізованого явища.

II. Унікальність походження російського анекдоту. Анекдот як жанр міської усній промови має дві джерела.

Первый джерело — старе поняття анекдот, відоме і західним культурам: короткий, зазвичай повчальний оповідання про подію чи подію із цивілізованого життя історичної особи. Такі історії як передавалися усно, але з середини XVIII століття Росії оформилися як і особливий літературний жанр, який став особливо популярним в пушкінську епоху [1]. Наприклад:

«Никогда я — не могла гарненько зрозуміти, яка відмінність між пушкою і єдинорогом», — говорила Катерина ІІ якомусь генералу. «Різниця велика, — відповідав він, — зараз доповім Вашій Величності. Ось прошу зважити: гармата як така, а єдиноріг сам собою». — «Нині ж розумію», — сказала імператриця.

Когда принц Прусський гостював у Петербурзі, йшов безперервний дощ. Государ виявив жаль. «По крайнього заходу принц не скаже, що Ваша величність його сухо прийняли», — зауважив Наришкін.

Спросили в Пушкіна однією вечорі про бариню, з якою довго розмовляв, як і її знаходить, розумна вона? — Прикро, — відповідав Пушкін, дуже суворо регламентовані та без бажання поострить, — бо в мене із нею говорив французькою [2].

Предыстория літературного анекдоту іде у глибини європейської культури, візантійської історії, звідки з’явилося нове й саме слово, грецьке anecdotos — «невиданий, неопублікований», применявшееся у вигляді множ. числа anecdota до позначенню вперше видаваних старих рукописів. Пізніше, очевидно за посередництвом італійської культури, де анекдот придбав нового змісту, зблизившись по змісту з родинними жанровими формами фабліо («розповідь, байка») і фацеция («жарт»), і навіть через французьку літературну традицію, анекдот у колишньому, класичному розумінні потрапляє у російську елітарну культуру, поширюється у вузькому шарі освічених покупців, безліч залишається дуже популярний до середини ХІХ століття.

Затем у процесі демократизації та зниження елітарною культури старий, європейський за походженням, вишуканий і шутливо-нравоучительный літературний анекдот популяризується, стає масовим загальнонародним надбанням, зазнаючи у своїй істотне жанрове переродження: він працює переважно усним, стереотипним і лаконічним формою, а більш різноманітним за тематикою. Можна сміливо сказати, що анекдот як жанр міської промови в російську мовну дійсність прийшов «згори», із зовнішнього впливу класичної європейської культури, тобто його породила культурна еліта.

Однако часом оформлення й масового поширення анекдоту у його нового розуміння, як жанру міського фольклору як і твори переважної мовлення, можна вважати встановлення тоталітарного режиму на у Радянському Союзі, що став найсильнішим стимулом, поштовхом до розвитку цього унікального явища: «Протягом сімдесяти років існування тоталітарної держави анекдот був свого роду клапаном, який дозволяв хоча б частково послабити ідеологічний прес, давав вихід стихійному протесту народних мас. У певному сенсі гумор компенсував відсутність можливих свобод» [3]. Не випадково найпотужніший шар міського анекдоту радянської доби був політичним. І, ясна річ, головним виробником, анонімним автором масового міського анекдоту, зокрема і політичного, була інтелігенція.

Впрочем, без всенародного інтересу до небезпечному жанру анекдот не придбав би так масової популярності. Популяризація та розвитку анекдоту стимулювалися і «знизу», від традиційної народної культури. Це і другий джерело сучасного анекдоту як жанру міського фольклору. У традиційному російському фольклорі немає прямого аналога класичного анекдоту [4], але, безсумнівно, є його жанрові і змістовні попередники. Це побутова казка з її типовими композиційними моделями, характерними персонажами і сатиричними мотивами, бувальщина — усний оповідання про достовірних події з досвіду говорить, але цікавий багатьом, байка — який завжди правдоподібна, але цікава, потішна з певним сюжетом. Можливо, це теж частівка — комічний чи сатиричний жанр народної лірики. Нарешті, слід зазначити і пояснюються деякі зв’язку міського анекдоту із його традиціями народного театру, балагану як синтезованою форми театралізованої інтерпретації тексту як і популярного способу сатиричного самовираження російського народу минулому [5].

III. Анекдот як мовленнєвій культурі. Унікальність номінації відбиває унікальність самого явища. Міський анекдот — це текст. Але текст незвичний, що у двох формах: в первинної і основний усній формі, і навіть у вторинної й умовною — письмовій. Анекдот в первинної усній формі - це одне з жанрів міського фольклору поруч із тостами, розіграшами, жартами, передразниваниями, байками, привітаннями тощо. Анекдот у вторинної, умовної формі - це її різні письмові фіксації, записи, зазвичай, у збірниках, колекціях спеціальних сайтах російського Інтернету. Міський анекдот, як і кожен типовий текст, характеризується певними жанровими ознаками. У разі це стереотипність форми, забезпечення і функціонування. Співвідношення стереотипних ознак і як унікальність анекдоту як жанру мовного спілкування, як явища мовленнєвій культурі.

Стереотипность форми анекдоту. Текст міського анекдоту, як і первинної усній формі, і у вторинної письмовій, майже завжди будується за принципом двучастности: у ньому є інтродукція (зачин) і розв’язка, чи початок і поклала край [6]. Тексти інших устно-речевых фольклорних жанрів може мати що й середню частина, фабулу (як, наприклад, байка, жартівлива історія, казка, бувальщина), в анекдоті ж, з його жанрової природи й звичайній стислості, середині немає. Початок, чи інтродукція, вводить слухача до плану змісту, повідомляє тему, інтригу, створює відоме напруга очікування [7]:

Вызывает вчителька географії Вовочку до дошки…

Однажды корнет підійшов до поручику Ржевскому з аналогічним запитанням: — Скажіть, поручик, навіщо на дамській рукавичці трапляється виріз?

Начало, зачин анекдоту може бути розгорнутим. Приміром, інтродукція анекдоту може будуватися за законами традиційної побутової казки, з троєкратним (за кількістю персонажів та їх дій) варіюванням події:

Поспорили американець, індус і російський, хто успішніше вибереться з пекла…

Сели пити горілку російський, француз і англієць…

Иногда зачин навмисно затягується, подовжується, щоб посилити ефект наступної розв’язки, несподіваного кінця, як, наприклад, анекдот про мадам Рабинович, яка, долаючи кілька кіл різних перешкод, що і вони становлять великий зачин анекдоту, отримує, нарешті, можливість наблизитися до великого індійському гуру, щоб шепнути йому заповітну фразу із трьох дозволених їй слів: — Нёма, йди додому!

В той час розв’язка анекдоту, незалежно від тривалості цілого тексту, завжди мусить бути короткої, несподіваною, часто парадоксальною, які зазвичай і робить анекдот смішним. Розв’язки обов’язково передує головна пауза, яка «членує текст на дві нерівні частини. Пауза ця означає перелом в розгортанні анекдоту…» [8]. Такий стереотип композиції, типовий форми анекдоту як жанру: двучастность, асиметрія інтродукції і розв’язки, наявність обов’язкової структурно-смысловой паузи перед фіналом. Наприклад:

Поймали Бен Ладена. Гарненько помили, підстригли… виявилося — Березовський.

— Рабинович, кажуть, ви великий інтриган? — Так, хто ж тепер це цінує?

Захотел Вовочка стати президентом. …І почав.

Формальную стереотипність анекдоту зазвичай бачать й у кращому виборі видо-временных форм дієслів предикатів. Зазвичай, це форми актуального нашого часу чи колишніх часів досконалого виду в результативному значенні, причому з звичайній препозицией предиката у пропозиції. Усе це мовні кошти, з допомогою яких події тексті анекдоту подається як актуальне:

Вызывают Вовочку до дошки…

Возвращается чоловік з відрядження…

Приходит якось Фелікс Едмундович до Володимира Іллічу…

Едут дві нові російських на джипі…

Поймали Бен Ладена…

Встретились француз, німець і російський…

Стереотипность будівлі анекдоту найпослідовніше відбивається у основний, усній його формі, у своїй очевидна вторинність письмових текстів анекдотів: запис неспроможна передати вкрай важливу багатьом текстів акцентологическую структуру анекдоту: наявність значеннєвих пауз, прискорення чи уповільнення темпу розповіді, обов’язкове інтонаційне виділення другій частині, розв’язки, а деяких випадках і произносительно-речевую характеристику персонажів. Без всього цього багато анекдоти втрачає свій комічний ефект. Очевидно, як і відбір форм дієслівних предикатів, і відзначена вище типова двучастность тексту анекдоту, і навіть звичайна йому асиметрична тема-рематическая структура з сильним акцентом на рематической частини, розв’язки, складової «сіль» анекдоту, орієнтують текст насамперед усне відтворення, на розповідь, акторське розігрування, на драматичну наповненості розповіді й «глядацького» сприйняття, що дозволяє вбачати у реформі анекдоті деяку аналогію з постановочними літературними жанрами, які передбачають «сценічне» втілення: добре розказаний анекдот — це своєрідний спектакль, «театр одного актора». У той водночас письмову фіксацію анекдоту як жанру мовлення можна порівняти зі сценарієм до фільму чи п'єсою щоб поставити спектаклю: сценарій і п'єсу теж можна читати, вони можуть бути цікавими, смішними, але ці не сам фільм, не інсценівка. Невипадково слово анекдот стало використовуватися у російській ще одне значення: «потішний, незвичний випадок, подія»:

Вчера зі мною в метро такий анекдот стався, не повірите!

Мишка одружується? Анекдот! Ні внаслідок чого не повірю!

Стереотипность змісту анекдоту. Ведучий змістовний мотив анекдоту — пародія, у тому його основна жанрова функція: пародіювання офіційної культури у всіх її проявах [9]. Тому, які у сучасному міському анекдоті, виявляються непросто вигаданими, фантастичними, а навмисно смеховыми, іронічними, жартівливими чи глузливими імітаціями найрізноманітніших, практично будь-яких реалій життя. Цим анекдот як жанр мовлення як і фольклорний твір відрізняється від літературного анекдоту, фиксировавшего в письмових текстах реальні комічні події повчального і повчального характеру. У сучасному міському анекдоті зовсім інше комунікативна установка: події, будь-які реалії громадської чи приватної життя подаються у явно «перевернутому», пародійному ракурсі жартівливого громадського виклику, антикультурної провокації, наприклад:

Учитель запитує: — Діти, хто має які є домашніх тварин? Усі тягнуть руки: — Кішка! Собака! Їжачок! Учитель: — У тебе, Вовочка? — Воші, клопи, таргани…

— Будьте люб’язні, попросіть до телефона Рабиновича. — Вам якого, старшого чи молодшого? — Старшого. — Вони обидва померли.

Пародийность як ключовий змістовний стереотип анекдоту визначає й інші його жанрові ознаки, щоб забезпечити комічний ефект пародії. Наприклад, гіперболізація:

Петька запитує Чапаєва: — Василь Іванович, а ви півлітра випити можете? — Можу, Петько! — А літр? — І літр можу, Петько! — А бочку горілки можете? — Можу, Петько, і бочку можу! — А річку горілки? — Ні, Петько, річку не можу. Де ж я візьму такий огірок, щоб закусити?

шаржированность:

Один єврей вирішив хреститися. — Як вас звуть? — запитав православний священик. — Сруль, панотець. — Будеш Акакием. І це відповідно, і слава Богові завгодно.

нелепость, доведення абсурдно:

Приземлился літак з Кишинева. Пасажири сходять із трапа. У одного звалюються штани. Він розповідає: — Задовбав Аерофлот: то застебніть ремені, то розстебніть…

Апофеоз анекдотичного пародіювання — пародіювання самого анекдоту як жанру — «анекдот про анекдоті»:

Жена з коханцем лежать у ліжку. Дзвінок через двері. Вовочка біжить відчиняти двері. На порозі стоять Василь Іванович із Петькою — обидва євреї.

Разумеется, зміст текстів анекдотів буває найрізноманітнішим. Пропонуються різні способи типологизации анекдотів, від найпростіших тематичних розрядів, прийнятих з Інтернету: «сусіди і національні меншини», «три нації», «нові українці», «радянські анекдоти», «знамениті політики» та інших. [10], до глобальних змістовних класів. Так, по смисловим сферам пародіювання виділяють політичні, національні і соціально-побутові анекдоти [11]. Однак у таких класифікаціях важко знайти єдність підстави. Щодо певним тут можна лише один клас: політичні анекдоти. Послідовно виділяти «національні» анекдоти важко, оскільки національно-етнічній приналежності персонажів при цьому вочевидь не досить: так, навряд чи можна визнати національними більшість анекдотів «про чукчу». Анекдоти із серії «вірменське радіо» може бути як політичними, і соціально-побутовими. Ще складніша з так званими «єврейськими анекдотами», що мати підкреслено етнічну забарвлення, політичну та побутову спрямованість одночасно. Ще невизначеним і розмитим представляється клас соціально-побутових анекдотів.

Очевидно, найпродуктивнішої залишається популярна таксономія російського анекдоту за типами дійових осіб. Така типологія найбільше відбиває змістовну стереотипність анекдоту як жанру. І те, сам вибір типового персонажа російського анекдоту представляється актом характерного пародіювання. Усі події в міських анекдотах відбуваються лише з стереотипними типажами-пародиями. Анекдоти з цілком індивідуальними чи випадковими персонами поодинокі. Герой анекдоту — це Чапаєв, Ленін, Сталін, Брежнєв, поручик Ржевський чи Штірліц як історичних особистостей чи литературно-кинематографические персонажі, які антикультурні пародії з типологічними фольклорними ознаками традиційних героїв. Точнісінько так само пародированными фольклорними героями є і узагальнені типажі: «чукча», «Вовочка», «Рабинович», «новий російський», «студент» і ще.

Стереотипные персонажі анекдотів носять прецедентний характер, тобто є відомими, впізнаваними фигурами-пародиями культури, або мифологизированными етнічними типажами («чукча», «грузинів», «єврей», «російський», «хохол» та інших.), за якими масовій свідомості закріплені характерні образи, ментальні стереотипи (найчастіше односторонні, условно-схематические) і комічні стандарти їхньої поведінки, проте вони адекватно сприймаються у своїй майже тільки у межах російської мовленнєвій культурі. Кожен із прецедентных персонажів наділяється певним набором клішованих якостей: прямолінійна вульгарність поручика Ржевского, шокуюча безпосередність і бешкетництво Вовочки [12], маразматичні реакції Брежнєва, хитрість українця, дрімуча наївність чукчі, сумна приреченість і самоіронія єврея [13] і, природно, непереможна хвацькість російського. Уявлення деяких персонажів супроводжується ще й знаковими мовними характеристиками: перебільшена гаркавість Леніна, нібито грузинський акцент Сталіна, одеська інтонація єврея, проголошення свистячих замість шиплячих у китайця чи японця, типологическое слівце проте в чукчі, запитальне так? наприкінці фрази у грузина, часткатаки у еврея-одессита [14]. Всі ці змістовні тематичні елементи російського анекдоту становлять своєрідні «правил гри», сприяють швидкому пізнанню персонажа, розумінню теми, включенню слухача в жанрову ситуацію розповідання анекдоту. Зауважимо, що опора на відомі персонажі (щоправда, без неодмінного пародіювання) — це типологічна ознака і старого літературного анекдоту, і фольклорній бувальщини, а традиційні характеристики популярних анекдотичних персонажів (спритність, хитрість, жадібність, дурість, наївність, відвага) порівняти з ознаками побутової російської казки, де також купець — хитрий, піп — жадібний, мужик — терплячий, солдатів — бравий, злодій — спритний, чоловіка — зрадлива тощо.

Типизированность пародированных дійових осіб, регулярно експонованих у російському анекдоті, — це її принципове якість, яке безпосередньо становить частина змісту анекдоту. Впізнаванність героя за загальновизнаними стереотипам образов-пародий можна умовно співвіднести з драматургічною функцією декорацій, костюмів і мізансцен в народному театрі і з зовнішнім чином балаганного Петрушки: самим лише згадуванням Штірліца, Чапаєва, Вовочки, нової російської, чукчі, одеського єврея чи іншого типизированного героя анекдоту у слухача виникає комплекс необхідних образно-комических уявлень: зримий типаж, стандартна характеристика, певна соціальна роль, традиційна сфера дії тощо.

Стереотипность функціонування анекдоту. Жанрові особливості анекдоту як тексту особливо переконливо можуть бути ще з однією його стереотипністю — комунікативної. Весь сенс анекдоту, його повний комічний ефект реалізується в усному відтворенні, розповіданні [15], театральному розігруванні, до якому пристосована формальна і змістовна стереотипність анекдота-пародии. Звісно, успіх анекдоту великою мірою залежить від майстерності оповідача, уміння передати смішною діалог в обличчях, комічно зобразити персонажів, витримати необхідну паузу і ефектно уявити кінцівку. Проте що така артистичні навички та вміння важливі для усного відтворення і багатьох інших мовних жанрів міського фольклору: для тосту, байки, розіграшу. Мистецтво розповідання анекдоту, відоме майстерність анекдотчика передбачає ще одне вкрай важливе вміння, що з природою аналізованого жанру — облік ситуативною доречності. Без дотримання даного умови, не враховуючи підходящої ситуації анекдот різко втрачає у своїй смішному ефект, найчастіше опиняючись недоречним, тож і несмішним. І навпаки, найбанальніша історія, розказана, розіграна з урахуванням ситуативною доречності, актуальності і має несподівану пародійну кінцівку, може бути анекдотом. У цьому вся визначальний жанровий ознака анекдоту як усній мовної форми — ознаки, що ніяк не відбивається у формі письмовій. Письмовий текст стереотипної двучастной форми з смішним фіналом — це звичайно лише текст, що може стати анекдотом. Через це важко упізнати у сенсі анекдотами, наприклад, такі комічні тексти, що навіть незалежні від мовних ситуацій і самодостатньо існують як жарти, зазвичай опубліковані в гумористичних збірниках, газетах чи журналах:

Женщина купує дорогу шубу у книгарні і перепрошує: — Вибачте, заради бога, що гроші такі мокрі! Чоловік так плакав, коли віддавав їх мені…

— Доктор, в моєї дружини пропав голос! Вона неспроможна розмовляти! Що Ви порадите? — Спробуйте повернутися додому в розмірі 5 годині ранку.

Не є анекдотами, тобто жанровими формами сучасного міського фольклору, і старі літературно-історичні анекдоти [16], оскільки де вони відповідають усім переліченим вище умовам унікальної стереотипності форми, забезпечення і функції аналізованого явища.

Для комунікативної реалізації усного тексту як анекдот як жанру російський мову виробив повний набір спеціальних фраз метатекстового включення, не які належать до власне тексту анекдоту, але забезпечують запровадження актуального вмісту у текст загальної комунікації:

— До речі, по цій проблемі є анекдот…

— Чули новий анекдот звідси?

— Це як те анекдоті…

— І це ще анекдот по цій проблемі…

— Ну ти точнісінько як у цьому анекдоті, коли чоловік з відрядження повертається…

Такого роду метатекстовые включення разом із стереотипами форми, забезпечення і функції анекдоту визначають відповідний настрій слухачів, включення їх у «театральне» дію, готовність до жанровій переключенню мовного спілкування з сфери культури на пародійну анти-культуру, на комізм, на впізнавання і жанрові очікування, які потім оповідач прагне задовольнити у процесі розповідання, розігрування анекдоту. Комунікативна стереотипність надає анекдоту таке принципове властивість, як інтертекстуальність, тобто зануреність у інші тексти загального чи спеціального призначення, у складі яких анекдот як интертекст може виконувати комплекс найрізноманітніших функцій, супроводжуючих комічний ефект: рекреаційних, ігрових, сатиричних, моралізаторських тощо.

Обзор основних характеристик анекдоту, і навіть усі його стереотипи, формальні, змістовними функціональні, формують спільний бізнес і головна ознака анекдоту як особливого жанру мовлення — театральність. Театральність російського анекдоту залежить від властивому йому ритуалі розігрування, специфічної імітації театрального дії, подається одним «актором», що говорять, і розрахованого на «глядача», цебто в слухача. Понад те, деякі анекдоти припускають мовленнєвий участь партнера, реакцію на риторичне запитання:

— Що означає випити трьох по-африканськи, знаєте?

Здесь звичайною пауза оповідача, переспрос, адресуемый співрозмовникам посилення напруги початку: — Не знаєте? Не чули? І потім паузи, витримки, заострения уваги слухача слід комічна розв’язка:

— Двоє п’ють, а третім закушують!

На вопросно-ответной формі будується навіть серія анекдотів про «вірменське радіо»:

Армянское радіо запитують: — Чим КиМу різниться коньяк «три зірочки» і «п'ять зірочок»? Вірменське радіо відповідає: — Самі не знаємо, з однієї бочки розливаємо!

Некоторые анекдоти погано сприймаються в записаному вигляді, оскільки зміст вимагає зображення «в обличчях». Такий політичний анекдот про президента Лукашенка, розказаний депутатом Державної Думи на одній із передач телебачення:

Лукашенко біля телефону на: — Так! Ні! Ні! Так! Так! Ні! Так!

Разыгрывание супроводжувалося імітацією гнівного розмови, характерними рухами, які зображують, як персонаж бере, тримає, потім у серцях кидає телефонну трубку:

— Ви що за міністри, ніякої самостійності: картоплю без президента перебрати що неспроможні!

Как жанр мовлення міської анекдот часто-густо є вираженням специфічної мовної гри. Усі зміст анекдоту, весь його комічний потенціал на процесі «театральної інсценівки» підпорядковані головної мети: доставити задоволення слухачеві ігровим ефектом змісту анекдоту, а отже, одержати його підтримку і наодинці оповідачеві [17]. У цьому вся істота гри як особливого виду психічної роботи і мовної гри акторів-професіоналів у тому числі, яка будується на різноманітних лінгвістичних явищах чи ефекти: логико-смысловых, лексичних, синтаксичних тощо. [18]. Така, наприклад, пародийно-комическая інтерпретація абревіатури м («метри» і «менти»), гра з омонімією форм пoпа і попa, з багатозначністю дієслова знаходити чи з різними функціями слова собака:

Едут дві нові російських на джипі і підприємств бачать знак «ДАІ - 100 м». Один виймає гаманець і починає рахувати чужі гроші. Потім важко зітхає у відповідь другу: — Чуєш, Вован, на 100 ментів точно б не вистачить!

Штирлиц поставив валізу на попа. Пастор Браун застогнав.

К поручику Ржевскому звертається дама: — Поручик, як Ви знаходите мою груди? — З трудом-с, мадам.

Армянское радіо: — Як звуть собаку Брежнєва? — Леонід Ілліч.

Можно, отже, укласти, що стереотипність форми анекдоту, яка орієнтована передачу драматичної событийности, на «сценічне» втілення комічного події, стереотипність пародійного змісту анекдоту, передавального вигадані дії типізованих персонажей-пародий, і навіть комунікативна стереотипність анекдоту як ігрового комічного интертекста в доречною ситуації, — усе це разом становить комплексний типологічна ознака аналізованого явища: «театральність». Жанрову театральність російського анекдоту слід розуміти, як іманентно властиву йому драматургійність, яка передбачає розігрування оповідачем ситуативно зумовленої комічної пародії, вигаданій ігровий ситуації, що відбувається з типизированными героями.

IV. Жанрова унікальність російського анекдоту. Анекдот як жанр відносять, поруч із іншими жанровими різновидами мовлення, до сучасного міському фольклору. І це справедливо за цілою низкою причин.

Во-первых, анекдот анонімний, й у принципова особливість фольклорного жанру. Навіть якщо анекдот придуманий що говорять, оповідач воліє це афішувати, усувається з авторства, інакше анекдот втрачає об'єктивну силу народності: цілком виключені мовні ситуації типу «І це я придумав анекдот…» чи «Послухайте мій останній анекдот…».

Во-вторых, як зазначалось, первинна форма анекдоту, подібно іншим фольклорним жанрам, — усна: анекдот розповідається, розігрується, притому обов’язково жити у суворих рамках жанрової форми — жартівливій пародії з відповідної тематичної серії. Навіть письмові фіксації анекдоту зазвичай призначені для наступного їх усного відтворення: «розкажи друзям». У російській идиоматике існує навіть стійке вираз цькувати анекдоти: розповідати анекдоти одна одною, часто серіями, однієї тематичної групи.

В-третьих, як і кожен фольклорний жанр, анекдот багаторазово репродукується, передається від однієї оповідача іншому. Відомо вираз ходить анекдот чи ходять анекдоти… Неодмінна слідство репродуктивности анекдоту — варіативність. Як правило, анекдоти розповідаються з різними варіантами: тільки в випадках варіативність виявляється издержкой усній передачі змісту, за іншими — наслідком навмисної імпровізації оповідача, що прагне пристосувати анекдот до актуальною ситуації чи поліпшити його за свій смак. Більше того, деякі анекдоти у процесі репродукції набувають різні варіанти продовження, розвитку змісту. Точнісінько той самий варіативністю характеризуються і фольклорні жанри: казки, частівки, бувальщини.

Но головна особливість сучасного анекдоту — це «єдина ХХІ столітті продуктивний жанр міського фольклору» [19]. На відміну від інших живих фольклорних текстів, міської анекдот регулярно, систематично й у чималих кількостях відтворюється, відгукуючись попри всі більш-менш значимі події у країні й її межами: упродовж 90-х років послідовно з’являлися серійні анекдоти про комп’ютерах, пейджерах, численні анекдотичні історії «про нових українців». Багато сайтів російського Інтернету завели навіть спеціальну рубрики: «новий», «останній» чи «найкращий» анекдот. Будучи текстом живої мовлення, анекдот народжується, стає популярним, старіє і вмирає. Застарівають навіть цілі серії колись популярних і вдалих анекдотів (наприклад, про дистрофіках, про Кашпировском, «вірменське радіо»). У масовому мовному побуті утвердилось навіть жартівливе поняття анекдот з бородою — старий, багаторазово чуту анекдот, невдало запропонований оповідачем.

Итак, анекдот — унікальне, надзвичайно розвинене і продуктивніше явище національної російської культури, має власну номінацію і власні типологічні риси: стереотипи форми, забезпечення і комунікативного призначення. Анекдот — особливий жанр мовлення, породжений елітарною культурою інтелігенції, підтриманий традиційної культурою і тепер масовим проявом сучасного міського фольклору у Росії.

Список литературы

1. Російський літературний анекдот кінця XVIII — на початку ХІХ століття / Вступ. ст. Є. Курганова; сост. і примеч. Є. Курганова і М. Охотина. М.: Худож. літ., 1990. — З. 3.

2. Саме там. С. 38, 139.

3. О. С. Иссерс, Н.А. Кузьміна. Анекдот і когнітивні операції рефреймирования: лингводидактические аспект // Miscellania: Пам’яті Г. Б. Мордвинова. Омськ: Омський держ. ун-т, 2000. — С.143.

4. Інший підхід до своєї історії російського міського анекдоту див.: Є. Курганов. Похвальний слово анекдоту. СПб.: Вид. журналу «Зірка». 2001. — 288 с.

5. Див.: В.П. Анікін, Ю. Г. Круглов. Російське народне поетичне творчість. Л.: Просвітництво, 1983. — З. 134−185, 297−298.

6. Е. Я. Шмельова, А. Д. Шмельов. Російський анекдот: Текст і мовної жанр. — М., Мови слов’янської культури, 2002. — З. 124.

7. Тут і далі тексти анекдотів наводяться за такими джерелам: internet internet internet internet Євреї жартують. Єврейські анекдоти, гостроти і афоризми про євреїв, зібрані Леонідом Столовичем. СПб., 1999.

8. Є. Курганов. Указ. тв. З. 18.

9. А. Бєлоусов. «Вовочка» // Анти-мир російської культури. Мова, фольклор, література. Рб. статей / Сост. М. Богомолов. М.: Ладомир, 1996. — З. 165.

10. Див.: Є. Курганов. Указ. тв. З. 24−31.

11. О. С. Иссерс, Н.А. Кузьміна. Указ. тв. С. 143.

12. А. Бєлоусов. Указ. тв. З. 165−184.

13. Євреї жартують, єврейські анекдоти… З. 12.

14. Див. докладно: Е. Я. Шмельова, А. Д Шмельов. Указ тв. З. 37.

15. Е. Я. Шмельова, А. Д. Шмельов. Указ тв. З. 17−20.

16. Всупереч позиції Є. Курганова: Є. Курганов. Указ. соч.

17. І.Н Горєлов, К.Ф. Сєдов. Основи психолінгвістики. Навчальне посібник. М.: «Лабіринт», 1998. — З. 158−160.

18. Див. про це: В. З. Санников. Російську мову у дзеркалі мовної гри. — М.: «Мови російської культури», 1999.

19. О. С. Иссерс, Н.А. Кузьміна. Указ. тв. З. 143; про це: І.Н. Горєлов, К.Ф. Сєдов. Указ. тв. З. 166.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.