Ільїн І.А

П Л, А Н.

1. Життєвий і творча шлях І.А. Ильина.

2. Про застосування серцем, як формі істинної релігійності (для роботи И.А.

Ільїна «Аксіоми релігійного опыта»).

Заключение

.

Виноски і примечания.

Здавна життя людини тісно перепліталась з релігійними віруваннями, у результаті накопичувався особливий релігійний досвід. Цей досвід жадає від людини побожного уваги і дбайливого творчого відносини: віруючий повинен піклуватися про своє вірі, про своє духовної системи та про богосоответствии свого опыта.

Релігійній людині потрібно одухотворяти, очищати, зміцнювати, поглиблювати і утворювати свій духовний досвід інакше сила природних потреб, тиск життєвих обставин, розрахунків, інтересів і компромісів послабшає, спотворять і выродят цей дорогоцінного досвіду та непомітно, з покоління до покоління, приведуть його до немочі і розкладанню. Саме це приміром із сучасним людством: в нього залишилися догмати, вчення, і обряди, але релігійний досвід його втрачає своє життя, справжність і щирість, силу свого вогню й світла; а ця неміч лишає її ідейній і життєвої сили та робить її розгубленим боротьби з повсталим і войовничим безбожництвом. Сучасне людство багато «православними «,"католиками» і «протестантами», їм християнство чуже й дивне незрозуміло. А люди, котрі називають себе християнами — християни лише з імені, вони позбавлені релігійним досвідом і навіть усвідомлюють його сутності. І це своєрідна безрелігійність релігійно — сопричисленных людей дедалі менше тривожить нас. І це свідчить про глибині пережитого нами духовного релігійного кризи. І щоб вийти від цього кризи, необхідно повернутися спочатку розумовою поглядам, і потім цільною душею до живим бранцям сущою релігійності і пережити, у своїх сил, водночас і їх досліди, щоб потім порівняти його з жалюгідним досвідом нашого часу і зробити відповідні висновки. Вони вірували інакше інакше любили, інакше споглядали, інакше бачили, за іншим молилися, інакше вкладалися волею, негаразд мислили і так будували своє життя. Їх вірування передусім було цільно: цілісно охоплювало їх істота, і цілісно визначало їхні діяння. А цілісність віри є аксіома справжнього релігійного опыта.

Вважаю, що цю проблему нині актуальна, життя людини втратив віру втрачає будь-який сенс. І тепер робляться зокрема спроби владнання цієї проблеми. Такі філософи як І. Смирнов, У. Ю. Верещагін, М. П. Полторацький у своїх працях звертаються спадщини Івана Олександровича Ільїна, намагаються воскресити її ідеї, погляди й переконання. Але, попри усе це, ступінь розробки цієї проблеми вкрай низька. Це питання мало висвітлений на роботах сучасних філософів, а про автора, т. е. І. А Ільїну, про людину, що є власне останнім захисником чистоти православ’я, обстоювала право народу на самобутнє національне свідомість. Сьогодні просто забывают.

Тому нині основне мета моєї роботи — філософськи обговорити проблему православ’я релігії, як однією з основних чорт російського національного характеру, виділену І.А. Ильиным. Завдання, що їх собі ставлю: Уявити І. А. Ільїна як православного філософа і мислителя з урахуванням историко — біографічного аналізу його творчості. Дати характеристику істинної релігії за твором И. А. Ильина «Аксіоми релігійного опыта».

1. Життєвий і творча шлях І. А. Ильина.

Іване Олександровичу Ільїн видатний російський філософ, правознавець, Літературний критик, православний мислитель народився 28 березня 1883 року у потомственій дворянській сім'ї. Батько Ільїна — Олександр Іванович, губернський секретар, присяжний повірений округу Московської судової палати; дід — Іване Івановичу полковник, служив начальником кремлівського палацу. Мати Ільїна — Катерина Юльевна, уроджена Швейкерог. Дід по матері - Юліус Швейкерг був колезьким радником. Такі російська і німецька галузі роду Ильина.

З дитинства формування особистості дослідника, і мислителя надавали вплив моральна середовище й духовна атмосфера, що запанувала його сім'ї. Згодом, у важкі хвилини життя, Ільїн нерідко звертався хіба що шукаючи ради, до пам’яті свого глибоко шанованого діда і завжди отримував необхідну духовну підтримку. З дитячої пори закладалися у свідомості дитини, вызревая з роками в переконаність і життєву позицію, уявлення основи духовності. Зростало розуміння, що оволодіння свободою — справа суто особисте, результат розкріпачення власної душі, й рух назустріч любові. Поступово складалося і міцне свідомість, що духовність є ключі до істинному счастью.

Ільїн народився Москві, виріс у Запоріжжі, з юності всотував його чудові природні, історичні і здійснювати релігійні пахощі. Глибоко сприйняв він неиследуемые і неописані впливу національної історії, релігійних скарбів древньої російської столиці. Назавжди він і залишився москвичем, російським людиною, чия доля невід'ємна від Москвы.

Навчався Іване Олександровичу легко й успішно. У 1901 року закінчивши з золотий медаллю знамениту Першу московську гімназію, він у університет на юридичний факультет. У цей час Ільїна цікавлять філософські і державні питання. Він намагається дати раду філософії Канта, у його поглядах на таємничу, тому особливо притягальну «річ у собі». У 1906 року Іване Олександровичу закінчує вищий навчальний заклад Росії із отриманням кандидатської ступені та залишається при кафедрі енциклопедії правничий та історії філософії права на підготовку до професорського звання. За 3 роки він зробив 6 робіт: «Про научении Фіхте Старшого» видання 1794 року; «Вчення Шеллінга про Абсолютному»; «Ідеї конкретного і абстрактного теоретично пізнання Гегеля»; «Ідеї загальної волі в Жан Жака Руссо»; «Метафізичні основи вчення Аристотеля про Doulos Fydei»; «Проблема методу у сучасній юриспруденции».

У 1909 року І. А. Ільїн здав магістерські іспити, прочитав дві випробувальні лекції - і після цього затвердили званні приват — доцента юридичного факультету. З року розпочинається її викладацька діяльність. Потім Ільїн проводить двох років у науковій відрядженні по закордонах. Здебільшого вони минули у знаменитих університетах Німеччини — в Гейдельберзі, Фрейбурзі, Берліні. Побував він і Парижі, в цитаделі французького освіти Сорбоне. Після повернення 1912 року на батьківщину, Іване Олександровичу поринає у активну педагогічну діяльність й немає її до вигнанства в 1922 году.

1918 рік знаменний для Ільїна публічної захистом магістерської дисертації «Філософія Гегеля як вчення про конкретності Бог і погода людини», за підсумками якої здобувачу одноголосно Ученим радою було присуджено відразу обидві ступеня — магістра й доктори державних наук. Науковий і суспільного авторитету Ільїна ширився і всі впевненіше заявляв себе. Але його наукові праці, стосунки з студентами з загального процесу ломки і перебудови суспільства на умовах доконаний революції; влада потребувала такому правоведе. Їх не влаштовували як наукові погляди філософа і юриста — неприйнятні були про його ідеологічні погляди й політична позиція. Іване Олександровичу Ільїн був переконаним і активним противником більшовиків, це стало основою кількаразових репресивних заходів проти вченого. За чотири з половиню роки його брали під варту шість разів. Останній арешт — вирок по 58 — і статті КК РРФСР до розстрілу, але останнього місяця момент смертну кару замінили довічним вигнанням з Отечества.

Так було в жовтні 1922 року Ільїн був у Німеччини. Почалася перша половина його емігрантській життя. Іване Олександровичу став однією з засновників Російського наукового інституту, у Берліні (1923 р.), де він працював професором по червень 1934 року, а 1923 — 24 рр там-таки виконував обов’язки декана юридичного факультету. У 1924 року і його обирають членом — кореспондентом Слов’янського інституту при Лондонському університеті. Одночасно І. А. Ільїн виступав з численними публічними лекціями по всій Європі - Франція, Бельгія, Чехословаччина, Австрія, Югославія, Латвія, Естонія), й інші страны.

Ширився коло науково — пізнавальних інтересів. Намагаючись осмислити події з рідний Росією, Ільїн шукає істину у вивченні реальних історичних процесів, піддаючи скурпелезному аналізу економічні, державні системи минулого, але з менш наполегливо прагне поринути у природу філософії, економіку, джерела та механізми моралі. Вчений виходив речей, «що криза, довів Росію до поневолення, приниженню, мучеництва до вимиранню», був у основі своїй не просто «політичне, і як господарський, а духовный».

Тоді ж І. А. Ільїн пише свої кращі твори, присвячені найширшому колу запитань із області філософії, права, історії, літератури. Проте й Німеччини історія брала своє. До влади прийшли нацисти. Ільїна виганяють з Російського інституту, забороняють йому всякі привселюдні виступи, не допускають видання його статей та книжок, конфіскують друковані роботи. Крім духовного насильства нацисти вдалися й решти інквізиторським засобам: сім'ю вченого фактично прирікають на голодну смерть. Посилюються переслідування, доноси нагнітають атмосферу злобності і підозрілості. Знову замаячіла ймовірність арештів, реальну загрозу стала в’язниця чи концлагерь.

Влітку 1938 року з допомогою друзів І. А. Ільїн залишає Німеччину зі направляють у Швейцарію, де він і проводить останні шістнадцять років, читаючи публічні лекції і працюючи над реалізацією своїх наукових задумів. Помер І. А. Ільїн у передмісті Цюріха — Цоликоне 21 грудня 1954 року у віці 71 года.

Такі нудні рядки біографії великого філософа, патріота, все своє життя присвятив одним-єдиним любові - Росії, її відродженню. «Тепер мені 65 років, — писав І. А. Ільїн, — я підводжу результати і пишу книжку за книгою. Частину їх я надрукував німецькою., але про те, щоб втілити написане по — русски. Нині пишу лише з — русски. Пишу і відкладаю — одну книжку одною і даю їх читати моїх друзів і однодумцям. Еміграція цими її пошуками не цікавиться, а російських видавців не маю. І моя єдине розрада ось у чому: якщо мої книжки потрібні Росії, то Господь убереже їхню відмінність від загибелі; і якщо де вони потрібні Богу, ні Росії, то де вони потрібні і самому. Бо живу лише России».

Філософський погляд поширювати на світ, глибоке розуміння діалектики й загального становлять певну риску особистості І. А. Ільїна. Сповідувана їм філософський підхід надавав істотне вплив попри всі боку його творчості. Досконале знання історії філософії, усвідомлення її роль у становленні суспільства, вихованні людини надавали виняткове своєрідність розкриття їм фундаментальних проблем суспільного ладу, духовного життя людей, неуходящего впливу історії на современность.

Для з’ясування філософських позицій Ільїна важливо відзначити основне обставина, якого образ філософа буде хибний. І. А. Ільїн послідовний провідник і проповідник ідей російського православ’я. Його філософія релігії звертається на пізнання шляхів духовної свободи, зміцнення особистості у вигляді серцевого споглядання і созерцающей любові. Основні його праці: «Релігійний сенс філософії. Три промови» (1924), «Про опору злу силою» (1925), «Шлях духовного відновлення» (1935), «Основи християнської культури» (1937), «Аксіоми релігійного опыта"(1953), «Шлях до очевидності» (1957).

Всією своєю творчістю філософ підтвердило правильність традиціям російської культури, піднявши власне релігійно — філософське розуміння життя на найвищий рівень духовності. Вимога конкретності, пошук очевидності Ільїн втілив у кожному свою роботу. Усі вони сприяють поглибленому розумінню тих чи інших періодів творчої історії, намічають перспективи виходу з трагічних глухих кутів соціального процесса.

Одне з найважливіших і першочергових напрямів досліджень Ільїна є філософія релігії. Ця сфера розуміння основ буття й перелому людської історії довгі роки була виключено зі духовного життя совєтського люду. І в цьому обтяжуючому тлі безпам’ятства і забуття витоків народної життя релігійно — філософські праці І. А. Ільїна покликані заповнити дуже серйозний прогалину у вітчизняній культурі. Його релігійні дослідження привертають увагу своєї неординарністю і самобутністю, мають національного характеру і послідовну лінію для осмислення і розвиток ідеї православия.

І. А. Ільїн був переконаний, що вітчизняна релігійна філософія повинна переглянути своє покликання, уточнити свій предмет і метод у світі «всіх пережитих блукань і катастроф», домагаючись «ясності, чесності та жизненности».

Він вважає, що російська релігійна філософія має від наслідування західні зразки. Їй більш годиться — не вигадувати і копіювати, а звернутися до глибин національного духовного досвіду, стати «переконливим і дорогоцінним дослідженням духу, і духовності». Відновлення й світанок російської релігійної філософії І. А. Ільїн пов’язував із відмовою від від дозвільного умоглядної і спокусливого абстрактного, а фактично умоглядної конструювання. Лише на самій цьому шляху філософська думку дати російському народу, людству загалом «що — нибудь значне, правильне і глибоке». У іншому разі вона «виявиться мертвим і непотрібним вантажем історія російської культуры».

Інтерес Вільгельма до філософії релігії у А. І. Ільїна сформувався рано і зберігався протягом усього його життя. У його творчості обговорюються вічні запитання віри, її витоків, шляхів формування. Можна сміливо сказати, що одне твір філософа уникнути звернення до проблем релігії, духовності. Він користувався кожної можливістю виявити і зазначити би їхнє місце в людської жизни.

Робота Ільїна «Аксіоми релігійним досвідом» присвячена опису природи духовної релігійності як внутрішньої спрямованості людської душі, й людської культури, набирає вище вимір, значення і цінність. Ця праця якось по-особливому доріг автору. Він присвятив його власним дружині - Наталії Миколаївні Ільїної, вірному і відданому співробітнику по безпритульної життя, помічниці, улюбленої. Двотомне твір було опубліковано незадовго остаточно автора.

Робота з нього тривало більше 30 років. Розпочалася ж вона у 1919 року, коли філософ поставив собі завдання, з те, що «цілісність віри є аксіома справжнього релігійним досвідом», спробував знайти наявність інших схожих аксіом виявити, чого вони состоят.

І. А. Ільїн цурається аналізу нескінченного власне, низки людських забобонів, страхів і забобонів, блукань і помилок. Він обертається до духовно — здоровому, сущого і справжньому релігійному досвіду. На чільне місце у роботі виступає поняття духовності. Міркуючи про «дусі», «одухотвореності», «духовної релігійності», Іване Олександровичу має на увазі не які - або метафізичні теорії, не Дух Божий, саме людську духовність — ту внутрішню спрямованість і їй життя, яка надає людської душі й всієї людської культурі вище вимір, вище значення і ценность.

У цій книжці Ільїн намагався розкрити і обіцяв показати природу релігійної духовності. «Тому, — помічає він, — я шукав ці аксіоми саме у духовної релігійності і був визнати, що замість духовнішим людська віра, тим повнішим дотримуються ній находимые мною аксіоми; і далі, що у всіх явищах сліпо — інстинктивної, хворий чи збоченій релігійності з ясністю простежити і можливість установити, як недуховность і навіть противодуховность угашала аксіоматичні основи релігійного досвіду і від цього спотворювали сама людська релігія у її молитвах, навчаннях і обрядах: помилитися особистий досвід створював химеру замість догмату, механічно — мертвотну або безпосередньо до блюзнірську молитву, потворні чи навіть жахливі обряди і аморальну «церковну практику».

Отже, вивчаючи біографічні дані життєвого шляху І. А. Ільїна, я дійшов висновку, що :

1. попри всі труднощі, що виникали по дорозі цього видатної людини, не втратив любові зі своєю Батьківщині, своєму народу. Ця любов постійно жило його душі, і проявилася на роботах великого мислителя і философа.

2. говорячи про творчий шлях Ільїна можна сказати, що у своєму філософському творчості він торкнувся й розкрив багато найскладніші проблеми пізнання і самосвідомості, проаналізував шляху виникнення та ліквідації соціальних конфліктів, але одна з важливих напрямів його досліджень є філософія релігії. У цих міжнародних дослідженнях він свідчить, що що час неробкой віри, духовної й самодіяльною релігійності, яка з серця, споруджуваної сердечним спогляданням, яка затверджує свою удостоверенность і розумність, знає свій шлях, цільно — щирою, провідною людини через смиренність єднання з Богом.

І весь цей допомагає нам уявити Івана Олександровича Ільїна, як православного мислителя і философа.

2. Про застосування серцем, як формі істинної релігійності (для роботи І. А. Ільїна «Аксіоми релігійним досвідом»).

Хто ж релігійна віра? Релігійна віра передбачає, колись всього, духовне увагу. Віра — цю «довіру до показанням духовного досвіду — переважно перед суб'єктивними душевними враженнями і для чуттєвими спостереженнями, реєстровані розумом. Дух має власний досвід, вынашиваемый особливими внутрішніми дослідами людини. Ці досліди вимагає від нас особливої культури з через те дасть нас свій достовірність і очевидність, яка може і узгодитися з мнимої достовірністю особисто — душевного походження і з добре — умовної очевидністю чуттєвих речей. І тепер, довіру до цієї духовної достовірності й до цієї духовної очевидності це і є те з чого починається релігійна віра. Людина, позбавлений духовного досвіду або вважається з нею, це не матиме віри. Людина, має духовний досвід, але з котрий дійшов у ньому до справжньої достовірності й очевидності, — загрузне в розважливих сумнівах і сягне віри. Отже, Ільїн свідчить, що з віри необхідна духовна очевидність, необхідний передусім, духовний досвід: треба жити духовними актами, мати них, наповнювати їх своєї душею, будувати себе ними, думати в основу свого буття. Від цього утворюється певна внутрішнє відточену «зір», спрямоване до Адже досконалості; це зір відкриє людині духовні Предмети, у яких упевниться до безсумнівності. І лише тоді й почне довіряти духовному досвіду і вже цим Предметів — переважно над іншими джерелами недуховного досвіду і віра його набуває справжню силу.

Віра та релігія суть явища духовної свободи; і кожна людина покликаний вільно восхотеть божественного, вільно повірити та вільно віддатися Богу. У цьому вся сутність релігійної автономії. Необмежене, добровільне прийняття становить найсуттєвішу риску чи «форму» релігійності вона є актом любові, дією «серця»; а «серце» є свободнейшая з сил людського духу, не терпить ні велінь, ні заборон. Релігійна віра горить усім своїм силою і робить усе своє покликання тільки тоді ми, коли є прояв вільного кохання для безумовного Адже досконалості, — любові, знайшла у Богові свій істинний Предмет і свій невичерпний источник.

За словами автора, любити Досконалість — означати бажати його, зосереджуватися у ньому, вживатися до нього, споглядати його й вследствии цього впізнавати і приймати його як реальний центр особистому житті. І у основі кожної справжньої віри лежить вільне прийняття бога горінням щирою любові. Із цього можна дійти невтішного висновку, що справжня духовна релігійність виростає з вільної громадської та натхненною любові людини до Совершенству.

" любов досконалості"" - це не так порожній вираз. Ця жива реальність, і найбільша рушійна сила людського духу, і людської історії. Усі засновники великих духовних релігій — Конфуцій, Лао — Цзя, Будда, Мойсей були спонукувані цим почуттям. А християнинові досить розкрити Євангеліє і почав читання її здобуття права переконатися, що це обращавшиеся до Христа вірою, впізнавали його променем цього чувства.

Будувати релігію можна тільки на духовної свободі. Будувати його ж на страху отже вилучити з неї початок духу, покликаного до подолання страху. Адже страх — це суто негативне рух душі, і побудований у ньому релігійний акт веде по хибним шляхах. Прикладом є релігія первісних людей.

Але слід розуміти релігію, як выспрашивание собі у бога земного добробуту. Сама сутність такого выспрашивания вважає всі труднощі відносини людини до Бога на власний інтерес прохача: людина звертається до Богу своєї «користю». Усі інші, більш безкорисливі, духовні, піднесені і поглиблені мотиви, — любов, споглядання, радість, дякувати «на», очищення, сходження досконалості, сприйняття благодаті, Єднання, відступають чи зникають зовсім; і «занадто людське» стає мірою людського досвіду. Коли дивитися на молитву господию, то «Отче наш» побачимо, що вони містять ряд прохань, але не всі «прохання» вкриті прийняттям волі Божої, а єдине прохання, на вигляд стосується «земним богам» (про хліб насущний), при точному розгляді грецького першоджерела, має на увазі «хліб насущний», т. е. понад вихідний, і розуміє харчування духовне. Саме тому люди тонкого і глибокого релігійним досвідом, просять лише про таку допомоги, що необхідно задля власного щастя, а здійснення Божого справи землі; вони просять лише у тому, що де лежить поза особистих сил, напружених і використаних до краю; і зголошуються нею тоді, коли знають себе, що йдуть по правому шляху; врешті просять лише про дарунках духу, і любові …

Неправильним шляхом йде людина, який домагається у житті магічною влади й думає дійти цьому шляхах релігійним досвідом. Магія і релігія не те й теж. Вони різняться тоді, як у магії з’являються елементи релігійні, а релігії - магічні элементы.

Магія шукає не Бог і погода не живого ставлення до Нього: вона шукає могутності; і - Бога всемогутнього, созерцаемого в смиренність і схилянні, а богоравного могутності в людини, протягивающего руку до тієї влади — від гордості й самозвеличення. Тому магія є дію не релігійне, які шукаються їм що то варто було і будь-яких шляхах, і є з її боку предметом демонічного посягательства.

По хибним шляхом йдуть й ті, хто вважає земної людський розум чи волю — протягом першого, основну перевагу й провідне початок релігійним досвідом. Категорії розуму стають мірою релігійного споглядання, але й вже у межах звичайного емпіричного світу людське мислення завжди відстає від буття, воно уловлює лише мізерну частку його й будь-коли вичерпує його. Адже дух пізнається і засвідчується живих духовних досвідом, а чи не відверненими міркуванням духовного безкрилого і безпорадного «ума».

Що ж до волі, то, на насправді релігійний досвід може бути придбаний рішенням і зусиллям порожній волі. Бо воля, як така, — сильна, але сліпа, определительна, але довільна; сосредотачивающая, але з любовна; завзята, але з розумна. Вона здатна тримати і вестиме, але з знає, куди й в ім'я чого. І якщо вона стає початком релігії, вона звісно може створити влада і викувати дисципліну, особливо в допомоги страху і загроз, але до влади ця виявиться знаряддям земної похоті, а дисципліна — черствим і гріховним знаряддям владолюбства. Сама собою воля може лише до произвольному рішенню, а релігія сваволею не створюється. Воля покликана підпорядковуватися досвіду духу — і - серця — і споглядання — і муки сумління відразу. Бо воля без духу — страшна, гріховна і безбожна; воля без серця — черства і довільна; воля без совісті - изворотлива і цинічна; воля без споглядання — сліпа і нищівна; воля без розуму темна і жадібна. І який із неї «релігійний» досвід згубний. Нарешті, по хибним шляхом йдуть ті, які намагаються будувати релігію на сліпому, гіпнотичному підпорядкуванні людини фахівця в царині питаннях ще віри і релігії. Духовний досвід вимагає постійної душевного очищення і багатьох творчих зусиль; він жадає від людини любові, волі, духовного «смаку», характеру, витримки й вправи. Справжня релігійна віра — духовна, спочиває на вільному і цілісному прийнятті веруемого змісту. Таке прийняття дається лише невынужденной, органічно вільно розцвітає любові до Адже досконалості; любов є сила, не піддатлива розпорядження і гаснуча з заборони. Корінь, який досі живить віру людини, закладений у ньому самому, а чи не в іншому. Релігійність у тому, що особистий дух має у собі любов до Бога, отже, ініціативу і є підстави своєї віри. Людина покликаний вільно восхотеть Бога, виносити у собі відповідну потреба, спрагу і любов, і зміцнілій любов’ю здійснити свій релігійний досвід минулого і свою віру. Інакше релігія перетворитися з щирого стану в лицемірне; цілісність зникає, половинчасте стане слабким, гідне — недостойним, і вільна людина стане рабом свого сочеловека. Лише те становить силу духу, і силу релігійної віри, що втягує у яких людини добровільно і цільно, примушуючи його вільно віддаватися їм і бути присутній у своїй вірі й в веруемом змісті всієї своєї силою. А така саме вільна духовна любов. Людина покликаний бути, у релігії вільним сином Бога, а чи не покірним рабом человека.

Релігія людини не зводиться до любові, і вичерпується їй: вона втягує всю людину — і споглядає і волю, і, і всі акти духу, всі дії людини, і його життя. Але вона народиться з любові, вона вирішується любов’ю та без любові невозможна.

Релігійне одкровення має бути сприйнято усім серцем і сердечним спогляданням. І це здійснилося, то людина матиме релігійний досвід. Релігія живе вогнем відчуття провини та неможлива ж без нього. Оскільки цей вогонь горить, він рано чи пізно відкриє людині погляд для релігійних подій, напоумить його думку для богословського вчення, і навчить його особистою та церковною дисципліни. Таке значення серця у складі религии.

Релігійний досвід народиться в одухотворённом серце, — як любові до Богу. Улюблене має бути справді узрено, — духовним спогляданням. Розум має допомагати серцю і споглядання, — властивим йому почуттям пізнавальної відповідальності, потягом трезвению і очищенню; розум обіцяє релігійному досвіду свою споглядальну думку й «№розумну» любов до Бога. Воля покликана прийняти усе це багатство духу до огородження, закріплення і здійсненню. А сила чуттєвих станів і сприйняттів має дати радість цьому здійсненню, развёртывая життя людини у великий Божий сад, до садка духовної культуры…

Найбільш дорогоцінним і потужним релігійним актом є сердечне созерцание.

Коли людська любов поповнюється священним життєвим змістом, яким Мінфін справді стоїть жити, і поза який стоїть боротися й померти, вона позначається духовної любов’ю. Вона оволодіває людським уявою, щоб пропалити і очистити його, щоб повідомити йому міцне укорінення і достойна прийменник, тоді людина отримає дар серцевого споглядання, — новий акт, — чудовий орган сприйняття й досвіду, подъемлющий і окрыляющий душу.

Акт цей це і є найважливіший у складі релігійним досвідом. Його можна позначити як «сердечне споглядання» або як «споглядання». Споглядання означає духовне розгляд й духовне Бачення, здатне сприймати і почуттєві і нечувственные предмети, але очищують і символічно углубляющие почуттєвий погляд людини. Таке розуміння споглядання вкотре нам доводить, що сприйняти бога, «прийняти» Його, повірити в Нього і віддатися Йому, можна тільки силою незбираного серцевого споглядання. Ніяке міркування, ніяке доказ, ніяке вольове рішення придушити у собі все сумнів доцільність і змусити себе вірувати — що неспроможні замінити серцевого споглядання. Бо віра дістається через вчувствование в духовне Досконалість, — вчувствование, удостоверяющее навіть усупереч усяким надуманим противо-доказательствам" і вносить у душу цілісність, недоступну ні на який вольовий дисциплины.

Усі акти людини оновлюються, очищаються і заглиблюються від участі України цієї дорогоцінної духовної сили. Усі царини життя гояться новими змістами: виховання, дружба, викладання, шлюб, сім'я, лікування, служба, суд, військове справа, політика, господарство — все сприймає дари релігійного відновлення, у яких настійно потребує сучасна культура человечества.

З усього сказаного, можна зробити такі висновки: Земне любов віднаходить свою сенс, як незбиране вираз духовної близькості. Страх облагороджується і мені стає сердечним благоговінням перед Богом. Людина навчаються прохальної молитви і охоплює з ясністю, що ж можна просити Бога і про що не можна. Магія перестає спокусливої, бо людина навчаються як смирення і почувається вже які мають за заслугах — і сила духу, і міська влада серця. А акт серцевого споглядання найважливішим у складі релігійного опыта.

З, А До Л Ю Ч Є М І Е.

Отже, ознайомившись із творчістю цього воістину видатного мислителя і філософа, я доходить висновку, що він був людиною, котрій майбутнє Росії небайдуже, небайдуже духовне життя народу і навіть байдуже, визнаний він чи отвергнут.

Питання сутності та умовах виникнення релігійним досвідом і органічно що з ним почуття моральну відповідальність, займає центральне місце у філософському творчості Івана Олександровича Ільїна. І тут автор свідчить, що таке життя без віри перетворюється на існування. Людина за своєю природою може бути релігійним. І на час кожен релігійний людина повинна бути готовим до того, що інші люди самих різних релігій і сповідань, і особливо зовсім невіруючі, запитають його про джерела і підставах його віри, адже ми живемо у таку епоху, коли джерела є, ймовірно, «деструктивними» — й інші підстави відкинуто та зганьблено. Підставою будь-якої релігійної віри є особистий релігійний досвід людини, а джерелом — пережите у тому досвіді Одкровення. Перед своїм релігійним досвідом сучасна людина немає права стояти за безпорадність і спантеличенні: він має активно і відповідально будувати його й мати його, як вірним шляхом, провідним до Бога; він має знати, куди він йде, як і орієнтується в тумані разноверия і спокус, який його шлях збереження та що він вважає свій шлях вірним; він повинен уміти відгукуватися стосовно питань затруднённых і безпорадних і поспішати їм у допомогу. Інакше кажучи, він має володіти своїм релігійним актом, щоб захищати його від спокус і замахів, і щоб допомагати іншим, не выносившим свого релігійним досвідом. І найбільш дорогоцінним і потужним релігійним актом є сердечне споглядання, яке своєю чергою є найважливішим в складі релігійного опыта.

Познайомившись із ідеями й поглядами Івана Олександровича Ільїна, я доходить висновку, що його теорія істинної релігійності - це саме те, що у сегоднящий день не вистачає нашому народу.

Я цілком і повністю погоджується з його позицією про повернення витоків релігійності, адже у тому, щоб релігійний досвід був цілісним, треба простежити етапи його становлення не втративши жодної складової одиниці, інакше можна втратити його целостность.

Вважаю, що особливість творчості Ільїна у тому, що він завжди не нав’язував своїх точок зору, й усю своє кохання і «відданість Батьківщині він у про свої твори, які написав для над народом, народу котра живе в його Родине.

І на укладанні своєї роботи мені вкотре хочеться підкреслити, що у плеяду видатних російських мислителів ХХ століття чільне місце належить Івану Олександровичу Ільїну — філософу, політичному мислителю і публіцисту, — людині, що має чого повчитися і нинішньому і майбутньому поколению.

ЗНОСКИ І ПРИМЕЧАНИЯ.

1. Ільїн І.А. «Аксіоми релігійним досвідом» М:1993, гол. 22 «Про молитві» з. 345−363.

2. Ільїн І.А. «Аксіоми релігійним досвідом» М:1993, гол. 13 «Релігійний сенс непристойності» з. 207−223, гол. 14 «Про виродження релігійним досвідом» з. 223−239, гол. 15 «Про релігійному очищення» з. 241−256.

3. Ільїн І.А. «Аксіоми релігійним досвідом» М:1993, гол. 18 «Про релігійної цілісності» з. 289−301.

Л І Т Є Р, А Т У Р А.

1. Ільїн І.А. «Аксіоми релігійним досвідом» М:1993, з. 94−107, з. 3−33.

2. Лоський Н. О. «Історія російської філософії» М: Высшая школа:1991, з. 495−498.

3. «Проблеми самобутності Росії у творчості І.А. Ільїна» Ростов-наДону:РВШ МВС РФ:1995, з. 5−11, з. 78−79.

4. «Російська Идея"/составитель і автор цих вступної статті М.А. Олив/ М: Республика:1992, с.429−443.

5. «Філософський словник» під редакцією І.П. Фролова. 6-те вид., перероблене і доповнене. М: Политиздат:1991.

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ РФ.

РОСТОВСЬКА ВИЩА ШКОЛА.

КАФЕДРА ГРОМАДСЬКИХ ДИСЦИПЛИН.

Реферат філософією :

«Релігійна філософія І. А. Ильина».

Здобувач РВШ.

МВД.

Российской.

Федерації підполковник милиции.

Глєбов Р. В.

Науковий керівник: Доктор філософських наук, професор підполковник милиции.

Верещагін У. Ю.

р. Ростов — на — Дону.

1997 г.