Розділ 3. Назрівання політичної кризи в європі (1937-1939 рр.)

Перехід Німеччини до відкритої агресії в Європі: захоплення Австрії. Мюнхенська змова (1938 р).

Економічна криза кінця тридцятих років двадцятого століття показала, які відбулись зміни в розстановці сил серед капіталістичних країн світу. Частка Німеччини в промисловій продукції Європи в 1938 р. становила 32,6%, в той же час частка Англії дорівнювала 23,7%, а Франції - 11,2%.

Перетворившись у наймогутнішу промислову державу капіталістичної Європи, Німеччина успішно конкурувала із США, Англією і Францією на європейському ринку, а також в Латинській Америці. Крім того, капіта-лістичним державам необхідно було враховувати нову державу СРСР, яка поступово набирала економічної могутності, ставала фактором політичного життя світу. війна версальський договір переговори Разом з тим консервативні кола західних держав і, насамперед, Англії, Франції і США, не бажали співпрацювати з Радянським Союзом. Більше того, вони продовжували виношувати плани використання Німеччини і Японії для боротьби проти СРСР.

18 жовтня 1938 року головний економічний радник англійського уряду Лейт-Росс звернувся до німецької економічної делегації, яка знаходилася в той час в Англії з пропозицією провести конференцію Англії, Франції, Італії і Німеччини для обговорення питання про «економічне співробітництво» .

Члени уряду Англії - міністр внутрішніх справ Хор, міністр транспорту Бюрінг виклали Діксену основний зміст промислової угоди. Хор наполягав на створенні воєнного союзу держав-учасниць Мюнхенської конференції з метою «гарантії» проти Радянського Союзу [8, с.132].

В цілому ж дипломатія західних держав продовжувала тішити себе надіями на радянсько-німецьку війну в найближчий час.

5 листопада 1937 р. Гітлер на нараді своїх найближчих співробітників повідомив про свої плани. Мета німецької політики — зберегти й примножити німецьку расову спільноту, яка нараховує 85 мільйонів осіб, з яких чимало живуть в Австрії й Чехословаччині, «Майбутнє Німеччини, отже, цілком залежить від необхідного територіального врегулювання» .

Оскільки необхідно добитися територіального врегулювання, треба відповісти на за питання: «Коли і як?» .

І на ці запитання учасники наради одержали відповідь. Термін має бути досить короткий: після 1943 — 1945 рр. «Зміни йтимуть тільки нам на шкоду, бо Німеччина завершила озброєння, супротивники взялись за своє.Якщо чекати, то є ризик відновлення воєнної рівноваги, тим часом як рівень життя німців знизиться». Щодо тактики, то Гітлер, здається, планує напасти спершу на Чехословаччину.

Як бачимо, політичний розрахунок Гітлера про позицію Англії і Франції стосовно захоплення Німеччиною Австрії і розчленування Чехословаччини був правильним. 26 січня 1938 року в розмові з британським послом Тендерсоном гітлерівський міністр закордонних справ Нейрат заявив, що Німеччина не потерпить втручання Англії у відносини із Австрією. Незважаючи на чітко заявлену вимогу Гітлера про включення до складу рейху 10 млн. німців, які проживали за межами Німеччини, Чемберлен продовжував ту ж саму лінію на змову з агресором.

Найбільш впливові особи з найближчих радників Чемберлена під час зус-трічі з гітлерівськими дипломатами вказували, що Англія, не заперечуючи захоплення Австрії, піде на це тільки за певну плату: Гітлер повинен був дати зобов’язання не зачіпати колоніальні володіння Великобританії. Крім того, англійці наполягали, щоб перекроювання карти Європи на користь Німеччини здійснювалося по можливості без великих потрясінь, мирними штабами.

Щодо позиції Франції відносно аншлюсу, то гітлерівський уряд не чекав з цього боку ніяких неприємностей. В Берліні добре знали, що без підтримки Англії Франція не спроможна на будь-які акції на підтримку незалежності Австрії. Італія також практично погодилася аншлюсом.

12 березня 1938 року гітлерівські війська вторглися в Австрію (Додаток 1). На наступний день новий австрійський уряд, який очолив гітлерівський прихильник Зейсс-Інкварт, виніс рішення про приєднання Австрії до Німеччини. 14 березня Гітлер підписав акт про «об'єднання» Австрії з Рейхом. Австрія як незалежна держава перестала існувати.

Англія і Франція, які були державами — гарантами незалежності Австрії, фактично нічого не зробили, щоб її захистити.

Тільки СРСР рішуче засудив аншлюс і виступив з пропозиціями організувати колективну відсіч фашистській агресії.

Як уже зазначалось, на нараді 5 листопада 1937 р. Гітлер поряд з австрійським питанням висунув на перший план приєднання до Третього рейху чехословацьких німців.

Вирішено було використати для цієї мети фашистську партію судетських німців на чолі з Генлейном. 24 квітня 1938 р. на з'їзді судетсько-німецької партії в Карлсбаді (Карлових Варах) Генлейн домігся прийняття програми з восьми пунктів. Головними з них були надання автономії Судетській області, свобода визнавати нацистську ідеологію, узаконення німецької мови як офіційної в Судетській області.

28−29 квітня англійські та французькі керівники Невіль, Чемберлен та Едуарт Галіфанс, Едуарт Доладьє, Жорж Бонне зустрілися в Лондоні. Французький уряд, вважаючи себе зв’язаним французько-чеським договором, даремно прагнув одержати від Англії чітку гарантію, на чому наполягав Радянський Союз.

Єдиним результатом зустрічі стала ухвала продовжити переговори на рівні генеральних штабів та звернутися до чехословацького уряду із закликом почати прямі переговори з партією Генлейна в дусі порозуміння.

Слід наголосити, що ворожість Німеччини увесь час зростала ще й у зв’язку з тим, що Чехословаччина приймала всіх антифашистських емігрантів. Тут знаходили захист визначні репрезентанти німецької культури: Томас і Генріх Манн, Ліон Фейхтвангер, Арнольд Цвейг, Бертольд Брехт, Якоб Вассерманн, художник Оскар Кокошка, колишній німецький канцлер Філіпп Шейдеман [7, с.78].

Франція й Англія справді хотіли уникнути війни, до ведення якої не були готові. Тому й чинили великий тиск на Чехословаччину. Вони хотіли задовольнити Адольфа Гітлера, жертвуючи дружньою країною, безпеку якої Франція гарантувала.

Для Франції було важливо з’ясувати питання, як Радянський Союз відноситься до чехословацької проблеми. 12 травня 1938 р. Бонне зустрівся в Женеві з Літвіновим. Радянський уряд заявив, що готовий прийти на допомогу Чехословаччині, але за умови, що його військам буде дозволено пройти через Польщу й Румунію. Та ці дві країни не дали своєї згоди.

Отже, Чехословаччина опинилася віч на віч з фашистською Німеччиною. Крім дипломатичних зусиль щодо ізоляції Чехословаччини від підтримки її великими европейскими державами, Гітлер перейшов до тиску на Чехословаччину методом провокацій.

З цією метою Гітлер створив так званий «добровольчий корпус», укомплектований із судетських гітлерівців та добровольців з есесівських дивізій. Протягом літа та осені 1938 р. «добровольчий корпус» спровокував більше 300 кривавих інцидентів на чехословацькому кордоні.

Європа знову стояла на порозі драматичних подій. 26 вересня Гітлер виступив в берлінському Спортпаласі з новими погрозами проти Чехословаччини. Черговий сеанс політичного шантажу мав певний вплив. Вранці 26 вересня президент США закликав Гітлера і Бенеша «вирішити суперечку мирним шляхом». На наступний день президент США звернувся до урядів Англії, Франції, Німеччини, Італії і Чехословаччини з новим «посланням», в якому містилася пропозиція про скликання міжнародної конференції. СРСР не був названий серед її учасників. Практично це означало, що в правлячих колах США схвалювали англо-французьку політику зговору з Гітлером за рахунок Чехословаччини, а також усунення Радянського Союзу від вирішення питань європейської політики.

Така конференція відбулася в Мюнхені 29 — 30 вересня 1938 р., конференція чотирьох держав: Англії, Франції, Німеччини та Італії (Додоток 2). Мюнхенська угода передбачала відторгнення від Чехословаччини Судетської області і передачу її Німеччині, задоволення територіальних претензій щодо Чехословаччини з боку урядів Угорщини і Польщі. Тепер німецький кордон проходив в 40 км від Праги.

Вранці 30 вересня 1938 р. Чемберлен підписав з Гітлером декларацію про ненапад. (Додаток 3).

Уінстон Черчіль 5 жовтня 1938 року в палаті громад оцінив вояж Чемберлена до Мюнхена так: «Ми зазнали повної і нищівної поразки… Ми знаходимося в центрі грандіозної катастрофи. Шлях униз по Дунаю…, дорога до Чорного моря відкриті… Всі держави Центральної Європи й басейну Дунаю одна за одною потраплятимуть в орбіту широкої нацистської політики… І не треба думати, що цим усе скінчиться. Це тільки початок» [7, с.79]. Франція також прагнула підписати з Німеччиною угоду. 6 грудня Ріббентроп, міністр закордонних справ Німеччини, приїхав до Парижа і там підписав договір. Метою франко-німецького договору про ненапад було збереження миру в Європі. В ньому проголошувалося, що кордони між обома країнами остаточні і всі проблеми, які можуть виникнути в майбутньому, вирішуватимуться консультаціями.

Німеччині залишилося тільки завершити ліквідацію Чехословаччини.

Гітлер 14 березня 1939 р. викликав президента Чехословаччини в Берлін, де, він змушений був підписати документ, який ставив свою країну під захист Німеччини. Німецькі війська на той час уже вступали в Болгарію та в Моравію, а о 9-й годині ранку 15 березня 1939 року зайняли Прагу (Додаток 4). Гітлер пробув у ній наступну ніч і видав декларацію, в якій заявив, що Богемія і Моравія протягом тисячоліть була частиною німецького життєвого простору і віднині будуть належати рейху. 16 березня окупанти проголосили Протекторат Богемії і Моравії. 16 березня під протекторат Німеччини ввійшла «незалежна» Словаччина.

Так дедалі сила сприймалася як ефективний засіб вирішення міжнародних проблем. Гітлер уперше захопив територію, яка не належала Німеччині.

А через кілька днів, 22 березня 1939 року, рейх пред’явив ультиматум Литві, і вона віддала Німеччині Мемель із прилеглими територіями.

Найполітичнішим наслідком силових акцій березня 1939 р. стала очевидна корінна зміна в англійській політиці. Окупація Чехословаччини гітлерівськими військами 15 березня відкрила очі англійському прем'єр-міністру Чемберлену та англійській громадськості, що Гітлер не обмежується в своїх претензіях країнами, де живуть німці за походженням і мовою, а хоче дати своєму народові «життєвий простір» .

Виступаючи 17 березня в Бірмінгемі, Чсмберлен визнав, що, всупереч його давній думці, домовлятися з Гітлером неможливо. Це прямолінійне визнання призвело до негайних змін у британській позиції.

Віднині вона вважала війну можливою та віддавала їй перевагу перед новою капітуляцією. Вона розпочала з Францією військові переговори, які досі відтягувала. За домовленістю з Францією вона надала гарантії низці країн, що їх вона вважала найбільш уразливими. Найреальніша небезпека, безперечно, тяжіла над Польщею.

Наступною після Австрії й Чехословаччини в переліку об'єктів гітлерівської агресії стала Польща.

Дипломатична акція проти Польщі була розпочата німецьким Міністерством закордонних справ (МЗС) відразу ж після Мюнхенської конференції.

Берлін продовжував нагнітати напруженість. З квітня Гітлер затвердив так званий «білий план», який передбачав готовність німецької армії до нападу на Польщу в будь-який час, починаючи з 1 вересня.

Польська дипломатія шукала виходу із становища, яке склалося. Постійні звернення до англійського та французького урядів з питань надання гарантій Польщі дали позитивні результати. 31 березня 1939 р. Чемберлен оголосив, що Польщі буде надано гарантію у випадку будь-яких дій, які виразно поставлять під загрозу польську незалежність і щодо яких польський уряд визнає необхідним дати відсіч своїми національними силами, уряд Англії вважатиме себе зобов’язаним негайно підтримати Польщу всіма засобами.

• 13 квітня французький уряд, зі свого боку, зробив заяву на підтведження франко-польського союзу.
• 6 квітня після візиту полковника Бека в Лондон, Чемберлен заявив, що Великобританія та Польща вирішили замінити одностороннє й тимчасове зобов’язання від 31 березня союзницьким договором. Того ж дня німецький державний секретар фон Вайцзекер попередив польського посла Липського, що договір 1934 р. про ненапад несумісний з англо-польською угодою.

Англія і Франція, маючи гіркий досвід мюнхенських угод, дотримувалися думки, що небезпека загрожує не самій тільки Польщі. Укладаючи економічні угоди, Німеччина намагалась прибрати до своїх рук економіку країн Південно-Східної Європи — Югославії, Румунії, Болгарії, Туреччини. 13 квітня Франція та Англія у відповідь оголосила, що надають гарантії Румунії та Греції. Через місяць, 12 травня, Англія підписала з Туреччиною декларацію про взаємну допомогу та співпрацю в разі агресії, яка викликала б війну в Середземномор'ї.

Президент Рузвельт, щоб не залишатись осторонь європейських проблем, спробував надати цій системі гарантій міжнародного характеру. 16 квітня він надіслав персонального листа Гітлерові й Муссоліні з проханням заявити, що протягом десяти наступних років вони не вчинять агресії проти перелічених ним двадцяти дев’яти держав. У разі позитивної відповіді він запропонує всім цим державам зробити такі ж заяви. Він запропонував також проблему загального роззброєння й питання справедливого розподілу сировини між країнами світу.

Німецька відповідь прозвучала у великій промові Гітлера 28 квітня в Рейхстазі. Його виступ був сповнений погроз. Висунувши, як привід, англо-польські переговори, Гітлер денонсував англо-німецьку морську угоду 1935 р. і німецько — польську декларацію від січня 1934 р. Він звинуватив Англію в тому, що вона «зайняла ворожу позицію щодо Німеччини», і відкинув пропозицію Рузвельта.

Готуючись до агресії, Гітлер не шкодував зусиль, щоб зміцнити свою позицію. Він вже давно прагнув домовитися з Італією про воєнний союз. 22 травня 1939 року було укладено договір.

Отже, Мюнхенська конференція — пік політики примирення. Після неї Чехословаччина була видана Німеччині. Баланс сил в Європі почав схилятися на користь «осі» Рим — Берлін. Виникає потреба в створенні системи колективної безпеки з участю Радянського Союзу.