Київська Русь

Киевская Русь

Реферат по історія України виконав Корольов І. В.

Крымская академія природоохоронного і курортного будівництва (КАПКС) АРК Крим, р. Симферополь,.

Восточные славяне.

Славяне ведуть своє походження від автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. На думку більшості модерних учених, прабатьківщина слов’ян — це північні схили Карпат, долина Вісли і басейн Прип’яті. З положень цих місць слов’яни розселялися за всіма напрямами, у всій Східної Європи. Пік активності слов’янського розселення припадає приблизно початку VII в. На сході слов’яни заглибилися у прикордонні землі угро-фінів і селилися на берегах Оки і верхньої Волги; на заході досягли р. Ельби у Північній Німеччини. І все-таки більшість їх тяглося на півдні, на Балкани — зі своїми теплим кліматом, родючими землями, багатими містами. Якщо окремих сутичок межах Візантії, то цілому можна сказати, що слов’янська колонізація вигідно відрізнялася від навал кочівників своїм порівняно мирним характером. Слов’яни повільно, поступово просувалися в різні боки від міста своєї історичної та не втрачали з ним зв’язок. Через війну простору слов’янського розселення виявилися лише широкими, а й суміжними. Нові місця слов’яни освоювали із ґрунтовною неспішністю і осідали у яких надовго, назавжди, т. е. Велі себе, немов колоністи, а чи не загарбники. Принаймні розселення у трьох різних напрямках слов’яни відповідно розпадаються втричі підгрупи. Видатний російський лінгвіст Олексій Шахматов першим висловив думка, що общеславянский язик у процесі її еволюції утворює три варіанта. Від западнославянского варіанта сталися польський, чеський і словацькою мовами. Южнославянский дав потім болгарський, македонський, сербський і хорватський. А з східнослов'янського згодом розвинулися сучасні український, російський письменник і білоруський мови. Точнісінько встановлено, що VII в. східні слов’яни вийшли до правим берегом Дніпра. Втім, офіційні, радянські історики, яким звинувачували не так обов’язок турбота про «генеалогічному дереві» та її «коренях», намагалися довести, що східні слов’яни (чи його прямі предки — анти) були корінним населенням від цього регіону. Але з цим тезою не відповідно до більшість науковців Заході, звикли мати справу з здогадками, і з конкретними фактами. Поки таких не представлено, доводиться зупинитися у тому, що слов’яни були прибульцями, що потік слов’янської колонізації, ширячи на схід, досяг Дніпра й що протягом VII і VIII ст. інтенсивне розселення й подальше роздрібнення східних слов’ян тривало. Поступово певну частину території сучасних України, Білорусі, й Росії було поділено між чотирнадцятьма великими спілками слов’янських племен. Мабуть, найбільший їх — галявині, які жили у Центральної Україні, на берегах Дніпра. Серед інших східнослов'янських племен на території України назвемо деревлян на північному заході, північан на сході, уличів і тиверців на південному заході. На заході жили волиняни й дуліби. Східні слов’яни селилися невеликими селами, розташованими неподалік друг від друга. Зазвичай, лише у селі було більше 70 рублених хат, але може бути й лише чотири. Зате поруч, з відривом однієї-двох миль, розташовувалася вже інша село. Через 30—40 кілометрів від одного скупчення сіл — інше таку ж скупчення — тощо, у всій залюдненої території. У його центрі височів укріплений «град». Це була фортеця, поза стінами якої ховалися всі жителі області у разі нападу ворога, і навіть місце племінних сходів і культових обрядів. Землі східних слов’ян були буквально усіяні сотнями обнесених частоколом «міст». Саме тому скандинави називали землі «Гардарики», що отже «країна фортець». Про політичному устрої східних слов’ян відомо мало. Найімовірніше, спочатку в них таких верховних правителів, які зосереджували б весь владу у одні руки. Племена і родові клани, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння загальним богам. Найважливіші рішення, очевидно, приймалися шляхом загального згоди. Згодом з’являється шар племінних вождів, назы-ваемых князями. Проте земляй худобу як і вважалися громадської власністю, а кожне плем’я — однієї великої сім'єю: либонь члени його були родичами і пам’ятали свій родинний зв’язок. А якихось особливих соціально-економічних різниці між ними було. Східні слов’яни славилися стійкістю та завзятістю в бою, добре переносили спеку, холод і голод. Щоправда, на відкритої рівнині відчували не цілком впевнено й воювати воліли серед лісів і ярів, де влаштовували засідки на ворога. Наполегливість і витривалість — найкращі риси слов’ян — допомагали їм на війні, і у мирний час. Торгівля у східних слов’ян спочатку розвивалася слабко. І лише VIII в., коли з їхньої землі стали прибувати купці з мусульманського Сходу (передусім араби), справа зрушила. У арабів купували дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби. Натомість пропонували те що завжди була багата тутешня земля: мед, віск, хутра, і навіть рабів. За це-те останнім товаром переважно й їздили сюди араби, її й цінували понад усе. Вже на кінцю VIII в. торгівля з арабами процвітала. До того ж зав’язалися відносини з хазарами — тюркськими племенами, основавшими на Каспії й у низов’ях Волги єдину свого роду торгову імперію (пізніше вони прийняли іудаїзм). Відомо, деякі слов’янські племена — жителі півночі, в’ятичі, частина полян — згодом платили хазарам данина. Так чи інакше, східні слов’яни поступово з ізоляції, наближаючись до доленосного моменту своєї истории.

Первые київські князья

Если б перші київські князі були знаючі з нашого сучасної теорії державного будівництва, вони, безсумнівно, окрылились її високими цілями і ідеалами. Але, до найбільшому жалю, де вони знали цієї теорії. І були дуже здивовані, коли їм сказали, що вони спонукувані ідеєю створення могутнього держави або квітучою цивілізації. Очевидно, могутність і багатство вони розуміли простіше. Якщо ж чому і були спонукувані у своїй не знає ні відпочинок, ні жалості прагнення до цього безліч і іншому, то це саме пошуком безпосередніх джерел збагачення. Наприклад, коли «віщий» Олег завойовував Київ, об'єднуючи його з Новгородом, він безсумнівно віддавав усвідомлювали переважають у всіх перевагах володіння обома найбільшими «складами» на торговому шляху «в греки» (і — «з греків»). Взагалі діяльність князів по більшу частину полягала в торгівлі і збиранню данини. Кожну весну, тільки річки звільнялися від льоду, зібрана за зиму данина мала сплавлятися у Києві. Її справно платили численні східнослов'янські племена. Тим часом у Києві вже готувалася до далекому плаванню ціла армада княжих судів. Догори завантажені хутрами і невільниками, ці суду під конвоєм княжих дружинників вирушали у Константинополь. Подорож було складним; і небезпечним. Нижче Києва потрібно було подолати дніпровські пороги — або ж загинути в бурхливому вирі. Останній поріг, який носив зловісну назву Ненаситець, вважався нездоланним. Його доводилося обходити суходолом, волоком перетаскуючи суду й піддаючи всю експедицію інший смертельній небезпеці — потрапити до рук кочівників, що постійно нишпорили там. Американський історик Річард Пайпс порівняв торгові експедиції і взагалі торгове «підприємство» варягів я ж із першими комерційними компаніями Нового часу, на кшталт Ост-Індської чи Гудзонової затоки, котрі з фактично ніким не керованої території Польщі і з метою вилучення максимального прибутку змушені були займатися мінімальним адмініструванням. «Ось і великий київський князь, — каже Пайпс, — був передусім купцем, яке держава — торговим підприємством, що складається з слабко пов’язаних між собою міст, чиї гарнізони збирали данина моді й тим чи іншим способом підтримували суспільний лад». Переслідуючи свої комерційні інтереси, грабуючи потроху для місцевих жителів, перші правителі Києва поступово перетворили їх у центр і потужного політичного образования.

Олег (княжив з 882 приблизно на 912 р.). Це перший київський князь, про який більш-менш точні історичні свідоцтва. Проте, як було зазначено, свідчень цих замало, щоб скласти уявлення стосовно особи самого Олега. Залишається незрозумілим, у самому чи справі він належав до династії Рюриковичів чи був який із примазавшихся до цієї династії самозванців (хоча її зв’язку з Рюриком і «узаконив» кілька століть тому Нестор-Летописец). Одне безперечно: Олег був обдарованим і рішучим правителем. Здобувши 882 р. Київ і підкоривши полян, він потім і більше над сусідніми племенами силою затвердив своєю владою, т. е. право збирати з нього данина. Серед данників Олега виявилося навіть такий велика й сильне плем’я, як древляни. Завоювання Олега не сподобалися хазарам, і вони затіяли з нею війну, кончившуюся сумно їм ж самих: Олег зруйнував їх порти на Каспії. Нарешті, в 911 р. Олег поставив кульмінаційну крапку у списку своїх перемог, коли на чолі великою армією напав на Константинополь і розграбував його. І все-таки «Повістю временних літ», очевидно, перебільшує його славу, стверджуючи, ніби він прибив свій щит на головних воротах візантійської столиці. Так чи інакше, військова сила Олега справила потрібне тиск на Візантію, і греки пішли шляхом підписання торгової договору, дуже вигідного для київського князя.

Игорь (913—945). Ігор правил не такий вдало, як він попередник. Власне, від нього починає діяти правило, що було потім обов’язковим всім київських князів: обійняв престол — затвердь своєю владою над бунтівними племенами. Першими проти Ігоря повстали древляни, по них — уличи. Декілька десятків років йому його дружині довелося виконати в виснажливих походах, щоб змусити бунтівників знову платити Києву данина. І потім розв’язання цих внутрішні проблеми Ігор зміг продовжити справа Олега — далекі полуторговые-полупиратские експедиції. Мирний договір, укладений Олегом з Візантією, до 941 р. втратив чинність. Ігор пішов у морської похід на Константинополь. Та й їй немає пощастило. Візантійці вже використали своє нове винахід — пальну суміш, прозвану «грецьким вогнем». Флот киян був спаленим дотла, Ігор ганебно біг. Через війну йому довелося підписати принизливий договір з візантійським імператором в 944 р. Втім, у тому року Ігор вирішив спробувати щастя Сході і, нарешті домігся успіху. З більшим загоном воїнів він спустився Волгою, розграбував багаті мусульманські міста на узбережжі Каспію та з усією своєї здобиччю безкарно повернувся додому. І довелося починати все спочатку: збунтувалися древляни. Розсудивши, що Ігор занадто часто ходить до них за даниною, древляни під час чергової походу київського князя у тому угіддя підкараулили убили його. Разом з Ігорем загинула уся її свита.

Ольга (945—964) — вдова Ігоря. Вона правила, поки не досяг повноліття їх син Святослав. Давні літописці — упорядники «Повісті временних літ» — явно симпатизують Ользі (скандинавською — Хелга), постійно кажучи про те, якою вона вродлива, сильна, хитра, а головне — мудра. З вуст мужчины-летописца зривається навіть нечуваний на той час комплімент «чоловічому розуму» княгині. Почасти усе це можна пояснити тим, що у 955 р. Ольга прийняла християнство: для ченцялітописця це були важливо. Однак з самої об'єктивної погляду правління Ольги мушу визнати видатним у багатьох відносинах. Помста — перша заповідь язичницької моралі. Розправа Ольги з древлянами була швидкої і жорстокої. Однак це, знадобилася їй зробити щось із загибелі Ігоря належні державні висновки та провести перші на Русі «реформи». Тепер данина мала збиратися не і тоді, де й коли заманеться київському князю. Відтепер жителі кожної сфери точно знали, коли скільки вони мають платити. Піклувалася Ольга про те, щоб збір данини не позбавляв її підданих всіх коштів до існуванню: інакше хто ж платити данина надалі? Зате вся данина хутрами при Ользі вступила просто у князівську скарбницю. Це означало, що скарбниця ніколи нічого очікувати зі збитками. Упродовж років правління Ольга об'їздила великі володіння, побувала в всіх землях і, щоб краще пізнати своєї країни. Та й у стосунки з сусідами княгиня намагалася обходитися засобами дипломатії, а чи не війни. У 957 р. вона вирушила у Константинополь для переговорів із візантійським імператором. Київські джерела сповнені оповідей про ту, як перехитрила імператора. Зарубіжні хроніки стриманіше оцінюють її дипломатичні успіхи. Хай не пішли, сам собою факт рівноправних переговорів із наймогутнішим правителем в усьому християнському світі свідчив про зростання значенні Киева.

Святослав (964—972). «Палкий і сміливий, відважний і діяльний», — так атестує київського князя Святослава візантійський літописець Лев Діакон. А український історик Михайла Грушевський дотепно звертається до нього то «запорожцем на київському престолі», то «мандрівним лицарем», пояснюючи, що «роль князя-правителя, глави держави ви у діяльності Святослава цілком відступає другого план перед роллю ватажка дружини». Війна була єдиною, всепоглинаючою пристрастю Святослава. На ім'я слов’янин, за Кодексом честі варяг, за способом життя кочівник, він був сином всієї великої Євразії й вільно дихав у її степах і хащах. Епоха Святослава стала кульмінацією раннього, героїчного періоду Київської Русі. У 964 р. 22-річний князь, збурений честолюбними задумами, вирушає до великий східний похід. Спочатку він підкорив вятичів — східнослов'янське плем’я, населявшее долину Оки (звідти, власне, і відбуваються сучасні російські). Потім Святослав спустився в турах Волгою і розгромив волзьких булгар. Це викликало у себе гостру сутичку з могутніми хазарами. Пролилися річки крові. У вирішальному бою Святослав вщент розбив хазарського кагана, та був стер з землі його столицю Итиль на Волзі. Далі він пішов на Північний Кавказ, що й завершив свої завоювання. Усе це ефектна кампанія мала далекосяглі наслідки. Тепер, після перемоги над вятичами, все східні слов’яни об'єднувалися під владою київського князя. Слов’янам відкрили шлях на північний схід — у ті безкраї простори, що тепер називаються Росією. Розгром хозар поставила крапку в давньої історії суперництва за гегемонію на теренах Євразії. Відтепер Русь безроздільно контролювала іще одна великий торговий шлях — волзький. Втім, падіння Хазарського каганату мало і свій несподівану Києву зворотний бік. Хазари були тим буфером, що стримував кочові орди Сході. І ось ніщо не заважало кочівникам на кшталт печенігів господарювати в українських степах. Другу половину свого правління Святослав присвятив Балканам. У 968 р. він розпочав блок з візантійським імператором проти могутнього Болгарського царства. У главі величезного війська він увірвався до Болгарії, знищив своїх противників та опанував багатими придунайськими містами. У тому числі йому особливо сподобався Переяславец, де зараз його влаштував свою ставку. Тільки загроза вторгнення печенігів в Київ змусила князя ненадовго повернутися у свій столицю. Але навряд чи гроза минула, Святослав, якому належали що тепер землі від Волги до Дунаю, заявив, що залишатися у Києві має наміру: «Хочу жити у Переяславце на Дунаї — там середина землі моєї, туди надходять усі блага: з Грецької землі — золото, паволоки, вина, різні плоди, з Чехії і з Угорщини срібло і коні, з Русі ж хутра і віск, мед і раби». І залишивши батьками старшого сина Ярополка правити у Києві, середнього, Олега, відправивши до древлянам, а Володимира, молодшого, в Новгород, Святослав повернувся до Болгарії. Але сьогодні вже візантійський імператор злякався новий сусід, виступив проти нього після тривалих і жорстоких боїв витіснив з Болгарії. Коли розбиті війська Святослава поверталися у Києві, у дніпровських порогів ними напали печеніги. У «Повісті временних літ» це так: «І напав нею Курячи, князь печенізький, убили Святослава, й узяли голову його й зробили чашу з черепа, оковав його, і пили потім із нього». Так закінчив свої дні цей «мандрівний лицар».