К історії російських письменників у Монголії (до 1917 р.)

К історії російських письменників у Монголії (до 1917 г.)

Приближение її кордонів до владениям незалежних монгольських ханів почалося ХVII в., коли загони російських землепроходцев просунулися далеко Схід до Сибіру і, частковості, в Прибайкалля. У монголів російські впізнавали про Китаї і коліях у цю країну; через землі монголів туди їздили; з монголами торгували, обмінювалися посольствами. Кордон між Росією і Монголією була на той час умовної, часто змінювалася, тому переміщення населення обидва бік практично вільним. Деякі монгольські хани і навіть лами переходили під владу російського царя, а відомий землепроходец Іван Похабов пропонував розпочати російське підданство одного з найбільш могутніх представників монгольської знаті самому Цецен-хану *1.

Однако поступово стосункам між російськими та монголами починає втручатися маньчжурський чинник. Тут буде корисним невеличкий екскурс до історії. На початку XVII в. розрізнені доти племена, об'єднавшись, створили біля Південної Манчжурии свою державу, яке почало проводити активну завойовницьку політику. З 1644 р. під владою маньчжурської династії Цін виявився весь Китай. Що ж до Монголії, ще в XVI в. вона розпалася втричі частини. Південна Монголія (нинішня Внутрішня Монголія) була завойована маньчжурами ще 1636 р., Західна (Джунгария) лише у 1757 р., Північна (Халха), яку в основному і йтиме мова у статті, було включено у складі Цинской Імперії 1691 р. Якщо землі Внутрішньої Монголії і Джунгарії ввійшли у склад імперії, то Халхе маньчжури заснували щось на кшталт свого протекторату, зберігши за монгольськими ханами її колишній статус, але замінивши багато старі звання новими (ван, гун тощо. буд.). Залежно від рівня знатності кожному їх даровалось «в годівля «певну кількість сімей і платню від імператорських влади. Територія Халхи був у адміністративному відношенні поділена на повітихошуны («прапори »). Населення облагалось численними поборами і повинностями. У 1762 р. у Києві Халхи Урге був заснований посаду маньчжурського намісника амбаня, функцією якого було контроль станом політичних вимог і торгових справ.

Обострение відносин Китаю та Росії у Приамур’я ускладнило і контакти останньої з монгольськими ханами, т. до. маньчжурські правителі всіляко перешкоджали їх розвитку. Наприкінці ХVII в. Пекіну вдалося спровокувати кілька нападів монголів з російськими остроги в Прибайкалля. Після включення Халхи у складі Цинской Імперії 1691 р. ситуація ще більше ускладнилася. Маньчжурські влади боялися всього: повстання китайців, відродження колишньої військової могутності монголів, посилення у тому числі впливу. Тому і політика була на запобігання подібних неприємностей. У 1720 р. вони вислали з Урги всіх російських купців, закрили доступ російським караванам у Пекін і видали указ, забезпечив постійний нагляд за русско-монгольскими зв’язками *2. Аж по 1917 р. маньчжурський чинник надавав значний вплив на взаємовідносини між російськими та монголами.

После захоплення Халхи цинские власті почали настійно вимагати демаркації кордону з Росією, що й відбулося в 1727 р. внаслідок підписання Кяхтинского договору. На кордоні було споруджено своєрідні «маяки «як особливих кам’яних насипів. Варти з тим і з іншого сторони мали припиняти будь-яку спробу її переходу без дозволу влади як людьми, а й худобою. Стаття X Кяхтинского договору, на вимогу маньчжурської боку, передбачала виключно жорсткі міри покарання порушників кордону: «Надалі, коли хто з підданих обох Держав перебіжить, страчений буде тому ж місці, де поимается «*3. Маньчжури вимагали неухильного дотримання статей договору, і педантизм їх знав краю. На прикордонної лінії встановлювалися, по образному місцевому вираженню, «сільця «(пастки М. Є.). Це був два жердини чи стовпа, вкопаних недалеко друг від друга, з-поміж них натягався шнур, кінці якого опечатывались обома караулами. І тільки ці «сільця «можна було переходити » …з варти одного боку на варта інший, навіщо вимагалося якимось чином повідомити інший бік про необхідності відкривати дорогу. Оскільки деякі варти перебували досить далеке від кордону, то доводилося застосовувати всі заходи до виклику «*4. Мабуть, при цьому застосовувалася светозвуковая сигналізація.

Отношения між караулами складалися дуже довірчі. Разів у рік вони влаштовували свята одна одній, торгували переважно у борг. Перебіжчиків з Монголії було досить багато, і українське уряд дивилося цього крізь пальці. Що ж до російських, то через внутрішні райони Монголії проїжджали посли, кур'єри, члени Російської духовної місії, купці, котрі з свій острах і зростає ризик торгували в Урге й інших містах країни, подорожували і буряти, ходили на богомілля. Проте російських поселень в Монголії у період не було.

Ситуация початку змінюватися після підписання Росією і Китаєм Пекінського договору (1860 р.) і «Правил сухопутної торгівлі «(1862 р.,) які дозволили торгівлю російських купців в Монголії, створення консульства в Урге тощо. буд. По річках Онону і Аргуні, через Кяхту й західної ділянку межі у Монголію потягнулися купці, козаки, міщани, селяни хто з справам, а просто з цікавості. До 1865 р. там побувало вже 3977 людина *5, і пояснюються деякі залишилися на постійне проживання. Вони і стали початком формуванню російської колонії в Монголії.

Первыми в Ургу прибутку на 1861 р. члени російського консульства, склад якого було невеликим: консул, секретар, перекладач, фельдшер. Погане знання країни й умов, в яких доведеться, призвела до того, що членів Консульства супроводжували 20 козаків під керівництвом конвойного козачого офіцера, збройних хорошими рушницями. Проте, побачивши добре розташування із боку простих монголів, зрозуміли, що захист виявилась непотрібною, і козаки, перетворившись на будівельників, почали будувати консульський будинок *6. Під час обговорення кандидатури консула, генерал-губернатор Східного Сибіру М. М. Муравйов запропонував якогось Карпова, кяхтинского прикордонного комісара, що мав уявлення про Монголії й передати досвід спілкування з її владою. Проте імператор Олександра Другого розпорядився інакше, і цю посаду призначили ад’ютант начальника штабу Його Високості капітан До. М. Боборикін. І це секретарем і драгоманом (перекладачем М. Є.), з припискою «тимчасово », на вимогу М. М. Муравйова призначили котре складалося при ньому перекладачем з китайського і маньчжурського мов губернського секретаря Якова Парфеньевича Шишмарева.

Он готували до діяльності світського члена Російської духовної місії в Пекіні, але М. М. Муравйов сподобався йому до підготовки Айгунского (1858 р.) і Пекінського договорів. До. М. Боборикін в Урге довго хворів, потім виїхав у Пекін, та був і зовсім залишив країну. У зв’язку з цим Я. П. Шишмарьов призначили управляючим консульством, потім в.о. консула, а невдовзі консулом. У результаті його «тимчасове перебування «розтяглося на півстоліття. Мабуть, це єдиний випадок у у світовій практиці, коли той людина майже 50 років перебував на посаді консула лише у й тією самою країні. Він знав Монголію, розумів її народ, вмів жити із маньчжурскими чиновниками і монгольськими ханами.

Посылая До. М. Боборикіна в Ургу, імператор мовив: «Сподіваюся, що постараєшся поставити місце консула в Урге на належну щабель висоти і додати цьому посаді необхідне значення «*7. У інструкції міністра закордонних справ А. М. Горчакова говорилося у тому, що консульство має викликати всім російським купцям в Урге «уникати будь-яких спірних справ, щоб на певний початковому етапі не породити перешкод розвитку сухопутної торгівлі в тамтешньому краї «*8. Щодо ж монголів рекомендувалося зберігати «саме дружнє звернення, намагаючись вселяти у яких любов до російської «*9.

Начальный період діяльності консульства був досить складною. Попри те що, що російське уряд наполіг на ознайомленні монгольського населення з умовами Пекінського договору, котрий скасував заборона проживання і світову торгівлю російських письменників у Монголії, навіть монгольські правителі ми змогли відразу цього усвідомити. Їм важко було уявити, змін порядок, існуючий півтора століття, тому вони чекали чітких вказівок від ургинских влади, інші ж хотіли інструкції з Пекіна.

Кроме того, змінилося співвідношення сил між двома ургинскими правителями монгольським і маньчжурским. Монгольський хан вважався тоді головним, а маньчжурський амбань обіймав друге місце. До появи російських твори у Урге амбань Сектунга доніс на свого монгольського колегу Бэше Дэлэк Дорчжи у Пекін, звинувативши їх у співчутті до Росії. Серед «доказів «цього «злочину «було те, що у домі Бэше використовувалися російська посуд та інші побутові предмети. Бэше була викликана у Пекін і знижений на посаді: маньчжура був першим правителем, а монгол другим. Тому російським довелося вирішувати питання з Сектунгой, якому Я. П. Шишмарьов дає таку оцінку: «Розумний, ділової, але зарозумілий інтриган Сектунга наш противник і недоброзичливець «*10. Справді, уся її діяльність спрямована те що, щоб ігнорувати консульство, яке співробітників принижувати у власних очах монголів. По кілька разів на дня посилав до консульства маньчжурських чиновників із різноманітних перевірками і причіпками. Спочатку їх влаштовувала висота флагштока у консульського вдома; і потім змусив однієї з монгольських секретарів написати у Пекін від імені хутухты (глави ламаистов Монголії) скаргу те що, що російським дали місце під будівництво будинків надто близько від ламского куреня тощо. буд. Сам Сектунга доповідав у Пекін, діяльність консульства неминуче призведе посилення впливу російських твори у Монголії, але це «може зіпсувати населення «*11.

Однако жителі Монголії ставилися до російської доброзичливо і з цікавістю. Близько російського подвір'я щодня збиралася натовп з ургинских і приїжджих монголів, приходили сюди і китайці. Їм доводилося долати страх перед поліцейськими, які цілими дням ходили перед консульством. Деякі жителі навіть наважувалися для придбання російських товарів, внаслідок чого їм траплялося отримувати удари батогом чи палицею. Що ж до монгольських посадових осіб, як світських, і духовних, всі вони уникали російських, боючись звинувачень у зайвої симпатії до них. Одне з лам, займали почесне становище у Урге, поплатився значним грошовим штрафом лише над те, що 2−3 рази відвідав крамниці російських купців і дозволив зупинитися в собі який приїхав на богомілля бурятам *12.

Я. П. Шишмарьов правильно зрозумів і оцінив поведінка маньчжурських чиновників, в тому числі монгольських посадових осіб, дійшовши висновку у тому, що «дивитися зі своєї погляду, не задовольняє європейця і що йде урозріз із нашими поняттями і чи поглядами «*13. Шишмарьов не написав слово «китаецентризм », але з суті мав на оці це явище. Європейські культурні норми домінували у російській дипломатії і часто переносилися на відносини з маньчжурским Китаєм, який жив у зовсім інший системі вимірів. Розуміння особливостей Китаю та було, мабуть, головна причина те, що Я. П. Шишмарьов вмів жити із владою в Монголії. Попри перевірки, скарги, доноси, вона зберігала власну гідність і ображав гідність інших.

Ситуация навколо російських письменників у Урге почала змінюватися ще й тому, що Бэше помер, і вкриваю його місце був призначений Цеценхан Арташита. То справді був син старого, родовитого монгола, обдарований природним розумом. З першого дня свого перебування у Урге він продемонстрував самостійність поглядів і суджень, діяв попри свого маньчжурського колегу, тому щодо нього перейшло першість під управлінням Ургой. З його появою і ставлення монгольських чиновників, ханів, лам до російського консульству почало доброзичливим. За 11 років перебування при посаді ургинского правителя Цеценхан Арташита багато зробив розвитку русско-монгольских взаємин, як у країні, і за українсько-словацьким кордоном. Саме завдяки одній його впливу співробітники консульства ознайомилися з більшістю ханів Халхи. І тому вони використовували кожну можливість, зокрема і народні свята Урге, коли туди з'їжджалися все хани.

Однако повністю подолати тиск маньчжурських влади не міг. Вони намагалися протидіяти зближенню між російськими та монголами, а то й прямо, то побічно. Кілька років тому після підписання Пекінського договору вони інспірували слух у тому, що росіяни є у Монголію цілими партіями під виглядом торговців, але збройними і з торгівлі, і з іншими цілями, причому за українсько-словацьким кордоном тим часом нібито концентруються війська. Потім поповзла чутка, що «нібито все політичні преступники-поляки, які у Нерчинському краї, звільнилися з-під арешту, ходять по Забайкалью і європейці думають переметнутися на Монголію «*14. Чутки поширювалися швидко і, користуючись ними, монголи стали зупиняти дрібні російські каравани і починає вимагати винагороду за вільний проїзд.

Деятельность російських купців наштовхувалася і з потужною протидією китайських конкурентів. Китайські купці з’явилися торік у Монголії наприкінці ХVII початку ХVIII в., причому відразу ж стали торгувати в кредит. Приїжджали вони вільно до 1720 р., коли було видано указ необхідність придбання торгового свідоцтва, у якому фіксувалося кількість товару і кількість осіб, котрі супроводжували караван. Але середині ХIХ в. становище змінилося. На думку монгольського історика М. Сандоржа, маньчжурські чиновників і багато монгольські хани стали компаньйонами китайських фірм або потрапили до них у боргову кабалу, тому вони покровительствували своєї діяльності в Монголії *15. Китайські купці відчували себе вільно, впевнено, по-хазяйськи; мали крамниці, склади, приміщення житла.

В Ургу перші російські купці прибутку разом із консульством в 1861 р. Їхню діяльність зустріла опір влади, які заборонили місцевих жителів здавати російським купцям в оренду крамниці і двори, а тих, хто робив, били бамбуковими палицями і штрафували. Тому купці стали селитися щодо одного подвір'ї з консульством. Монголам заборонялося робити вони купівлі.

Поскольку торгівля в Урге не йшла, одне із котрі приїхали купців зібрався вирушити по улусам, та заборонили. Тоді вирішив поїхати у околиці Урги, приготував товари, найняв возіїв з монголів, але знову дозволили. Купець заявив, що дозволу йому непотрібен, т. до. є статті договору. На наступного дня відмовилися їхати возчики-монголы, повернули задаток. Їх пішли місцеві робочі, допомагали споряджати караван. Купець виявився наполегливим людиною, й тому він купив волів, найняв російських працівників консульства в провідники, охорони взяв двох козаків із консульської команди. У день відправлення з’ясувалося, що зійшлося близько 200 монголів, щоб завадити відправленню каравану, і ще 100 людина очікували їх у китайському передмісті Маймачене, який мав проїхати караван. А проте рішучість російського купця виявилася сильніше. Здивований маньчжурський правитель скасував свої наказу, але зробив розпорядження, щоб за шляху надходження каравану монголи або не мали з купцем ніяких справ України та нічого в нього не купували. Караван сходив туди, й назад, не торгуючи *16. Про цей епізод можна було б і ні говорити, але він мав неабиякі наслідки. Вчинок російського купця справив на монголів велике враження: вони побачили, що маньчжурам годі й підпорядковуватися покірно, що можна не послухатися. Я. П. Шишмарьов чув, як вони міркували між собою: «це, вірно, ні з монголами мати справу «*17.

Кроме самої Урги, російські осідали та інших районах Монголії. Для її кордону з Минусинским краєм ще до його 1860 р. кожної навесні, коли монголи приїжджали інспектувати кордон, протягом днів шуміла ярмарок. Тому відразу після підписання Пекінського договору завезеними на територію Західної Монголії рушили російські торговці. Тутешнє населення жило заможно, процвітало скотарство, край ряснів хутровиною, деякі займалися хліборобством. Російських зустріли недружелюбно. Часто які самі дозволяли, самовільно захоплюючи землі, зухвало звертаючись із місцевими жителями, обманюючи під час розрахунків, купуючи крадений худобу та відмовляючись повернути його хазяїну, навіть коли він доводив своє декларація про нього. А свій украдений худобу вони забирали стільки ж у першого зустрічного монгола. Місцеві жителі дуже відповідали тим, що грабували російські каравани. Потому, як було пограбований караван купця Веселкова, консульство зажадало розслідування, відшкодування збитків й незвичні покарання винних. У результаті досить висока грошова суму стягнена з усього суспільства, що, за словами Я. П. Шишмарева, було мірою ні справедливою, але необхідної *18. Щоправда, виплата боргу була розстрочена три роки. Грабежі і насильство стосовно російським припинилися, але загалом обстановка у тому краї залишалася складною і у наступні роки. У жодному іншому районі Монголії до російським не ставилися буде так погано, як і землях, межуючих із Минусинским краєм. У 1878 р. місцеві вкотре відкрито виявили ворожість до російської, відібравши вони худобу, як незаконно набутий, простіше, крадений. Розгляд тривало кілька років і ніяк не завершили. Для розслідування серйозних випадків за українсько-словацьким кордоном зустрічалися представники маньчжурських влади з Улясутая і росіян з Іркутська. У 80-ті рр. ХIХ в. такі з'їзди стали щорічними, т. до. вони були вигідні маньчжурским чиновникам, безбожно обиравшим населення краю за свою участь у рішенні спірних питань.

Не було особливого порозуміння і кордоні Кобдоского і Бийского округів, де також торгували ще до його Пекінського договору, причому давали товари один одному борг. У перші роки після підписання трактату така практика склалася зберігалася. Проте багато хто не повертали борги, тому виникло багато спірних справ, розбиратися зі якими довелося протягом два роки. З должников-монголов багато роз'їхалися, деякі померли, частина зубожіла чи віддала товари знов-таки у борг своїм-таки побратимам, що тепер не визнавали їх і відмовлялися платити. До того ж іншому, багато монголи називали на на варті не імена, а прізвиська і відшукати їхні не міг. Росіяни торговці боржники монголів теж цей час хто розорився, хто помер, тому й розбиралися тривалий час *19.

С різко негативним ставленням до російської у деяких районах Західної Монголії зіштовхнувся і іркутський етнограф Я. П. Дуброва: " …прийнявши нас за торгашів, монголи виливали лайкою свою злість цих благодійників і, лише натішившись досхочу, від'їхали від нашої намети «*20.

Конечно, й у цих районах все було надто погано. Той-таки Я. П. Дуброва розповідає, що під час чергової стоянки, дізнавшись, що вони російські, монголи зустріли їх дуже гостинно, обдарували продуктами, питвом і навіть дровами. Інші мандрівники М. І. Боголепов і М. М. Соболєв, почули багато на добрі слова про російському купці М. І. Кисельова як і справу кращому одному монголів. Усі ми з смутком казали, що їм шкода розлучатись із Миколою (в Монголії всіх російських називали лише на ім'я М. Є.), назавжди залишав цій країні. М. І. Кисельов вивчав і знав Монголію, її народ, співчутливо ставився щодо нього *21.

Действовали російські біля Західної Монголії окремо, окремо друг від друга. Кожен купець мала свій ринок збуту російських товарів хороших і отримання монгольських худоби, вовни тощо. буд. У цьому районі будувався будинок із господарськими будівлями утримання худоби; деякі розводили городи. На середину 80-х рр. ХIХ в. подібних поселень, які називали закладами, в верхів'ях річки Єнісей і на його притокам налічувалося вже дев’ять *22.

К 1869 р. російські торговці з району Тунки (Іркутська губернія), проникли на землі в озера Косогол (зараз вона називається Хубсугул М. Є.). Тутешні монголи перше час цуралися їх, побоюючись ургинских влади. Тому знадобилися певні зусилля, як населення краю переконався у тому, що ургинские правителі визнають право російських торгувати і житимемо цій території. У Косоголе водилося безліч риби, т. до. її хто б ловив. Коли ж російські почали займатися рибальством, монголи зажадали з нього орендну плату. Спробам будувати тут удома тривалий час перешкоджали лами. Тоді російські почали ставити монгольські юрти і обносити їх дерев’яними парканами. Пізніше почали будувати і майже. На східному ж ділянці кордону зближення йшло досить швидко. Нерчинські і приаргунские козаки розуміли монгольський мову, знали звичаї сусідів. Але далі спілкування за українсько-словацьким кордоном справа не йшло. Східна Монголія залишалася закритою росіян. Серед кількох скромних експедицій, зроблених консульством ознайомлення з Монголією, була до озера Далай, що у безпосередній близькості до Забайкалля. У результаті поїздки район озера вивчався як ринок збуту російських товарів; були передані листа ванам і проведені переговори з ними про усунення перешкод російської торгівлі, тому що було вигідно самим монголам. І ваны, й прості монголи жваво відгукнулися попри пропозицію російських, ваны послали листи-відповіді, проте цим усе й скінчилося *23. Як відомо, основним предметом вивезення від Китаю був чай, каравани з яким майже цілий рік тяглися по Монголії. Перевезенням чаю займалися переважно монголи, це були їм додатковим заробітком. Та всіх їх часто оббирали російські купці, і скривджені монголи зверталися до консульство по підтримку. До 1885 р. там зібралося щонайменше 70 таких позовів, й вони було вирішено на користь монголів, за винятком тих випадків, коли кривдників не вдавалося знайти або їх виявлялися розореними. Кілька справ вдалося закінчити простими переговорами, без санкцій *24. Невдоволення монголів викликала і поштова повинність. Крім те, що вони безплатно перевозили пошту і кур'єрів, останніх що й годували безплатно. Такий порядок було встановлено маньчжурами, і росіяни влади з нею мовчазно погодилися. М. М. Муравйов свого часу поклав край цієї порочної практиці, примусивши платити монголам, але у 70-ті рр. ХIХ в. це питання знову. Тепер їздили як кур'єри, а й чиновники з кількома сім'ями, й цілі експедиції. Перевезення вимагала великої кількості коней, верблюдів, провідників, продуктів, і всі мали забезпечити монголи. Російське консульство, прикордонне начальство постійно порушували це питання перед урядом, побоюючись погіршення відносин із монголами, але іншої відповіді не отримали.

Появление російських твори у Монголії гостро поставило проблему мовного бар'єру. Не скажеш, що монгольського мови загалом ніхто не знав: розмовну мову розуміли нерчинські і приаргунские козаки; в Урге, Кяхте, Троицкосавске, у районах Західної Монголії теж були свої знавці. У Бійську, наприклад, куди взимку з'їжджалося дуже багато місцевих купців, розмови суспільстві часом велися на монгольському мові. Письмовій ж промовою володіли деякі. Монголи, спілкуючись зі російськими, теж освоювали розмовну мову, але тут бували й курйози деякі купці заради забави вчили їх російському матюків. Одне з наших мандрівників справді був шокований, коли зустрінутий їм монгол, погано вимовивши слово «здрастуйте », далі вибухнув добірними лайками *25.

Накопленных пізнань у мові було досить для успішного спілкування при все розширення контактах між російськими та монголами. Гостру потреба у перекладачів відчув ще перший консул До. М. Боборикін. Щодня треба було регулювати поточні питання, спілкуватися із чиновниками, відповідати на скарги чи вислуховувати прохання. Я. П. Шишмареву, що знав і маньчжурський, і монгольський мови, все було важко нести це навантаження: крім функцій перекладача, він виконував що й обов’язки секретаря консульства. Тож у доповідну записку в Азіатський департамент МЗС Росії консул настійно просив надіслати перекладача. Його прохання була задоволена, а 1864 р. в Ургу прибутку перші чотири учня, що поклало початок відомої ургинской школі перекладачів, яка проіснувала 56 років і підготувала понад сотню фахівців. Для викладання монгольського і маньчжурського мов запрошувалися місцеві чиновники, вчитель китайської мови приїжджав з Пекіна. Влітку протягом трьох місяців і учні жили серед монголів для практичного вивчення побуту й мови *26. Постійне перебування російських письменників у Монголії змушувало брати до уваги всіх сторін життя її народу. На До. М. Боборикіна, ніколи раніше не бував в Монголії, моторошне враження справило санитарно-гигиеническое стан країни й пов’язані з цим найтяжкі хвороби: тиф, віспа, сифіліс та інших. Він різко негативно характеризував тибетських лікарів: «Що б не казали медицину Тибету і мистецтві медиков-лам, але медицина ця незначна, а лами невігласи, і обманщики «*27. Єдиним засобом порятунку від віспи, наприклад, була ізоляція хворого й його сім'ї. Їх залишали тих — у степу, откочевывая подалі. А хутухту, самого шанованого людини, релігійного главу ламаистов, з поширенням віспи ховали людей і не показували. Тому з її появою у складі російського посольства фельдшера Осипова, щодо нього потягнулися як хворі монголи, а й ламы-медики, хоче запозичити в нього досвід.

Так, один дуже вчений і шанований лами, глава великого монастиря, виписав через Осипова усе необхідне для кровопускання, поширеного тоді Росії методу лікування багатьох хвороб. Деякі хани направляли до консульства для навчання російської медицині своїх родичів, лам тощо. буд. Осипов, звісно, не справлявся, тому До. М. Боборикін поставив запитання про лікарі. Якось через Ургу проїжджав з Пекіна якийсь Корниевский, який був медиком при російської духовної місії. Щойно монголи дізналися звідси, по допомогу до нього вишикувалася ціла чергу. Монголи не боялися російських медиків і лікувалися в їх із великий полюванням.

Именно Осипов першим перейшов тут вакцинацію проти віспи. Він учив монголів готувати детрит (так називали тоді вакцину М. Є.) Пізніше щеплення почали робити самі російські поселенці в Монголії. Про один із них повідомляв 1892 р. М. Потанін: " …із торговим справою поєднав культурну місію прищеплював віспу всім бажаючим. Монголи скрізь зустрічали його як дорогого людини «*28.

Однажды, коли в Кобдоском окрузі лютувала віспа, одне із місцевих лам, який чув щось про щепленнях, запропонував жахливий спосіб лікування: він знімав гній із тіла хворого і прищеплював її здоровою. Д. М. Ермолин, довірений бийского купця Ассанова, привіз із Росії оспенный детрит і навіть запропонував бажаючим випробувати його щеплення, попередивши, що лікувався у лами помруть, а своїм лікуванням він гарантує одужання. Невдовзі зауважу мимохідь. Поголос звідси миттєво розійшлася по окрузі, і до Ермолину потягнулися тисячі монголів. Днями він усе-таки робив щеплення, приймаючи за кількома сотень людей щодня. Усі пацієнти приносили йому подарунки, зокрема і грошові, але найголовніше довкола віддаляються і далі йшла слава казка про доброго російському рятівника. Вакцинацією займалися й інші купці *29, причому робив це за власною ініціативою, просто жаліючи монголів, хто був цілком безпорадні перед важкими хворобами. Російське уряд довго ігнорувало цієї проблеми, хоч і До. М. Боборикін просив надіслати в консульство лікаря: " …це завжди буде істинно добре з «християнським працювати з нашого боку щодо цього бідного народу ». Він наводив і політичні мотиви: «Медик може скоріш усім нам службовців придбати значний вплив цей народ і по-своєму стану стані прив’язати їх себе бо ні ми, ні купці ніколи цього може досягти «*30. Ця та численні наступні прохання залишалися без відповіді. І лише початку ХХ в. стали змінюватися. Участь Росії у придушенні повстання ихэтуаней в Китаї, потім російсько-японська війна змусили спрямувати у Ургу військові загони, а із нею прибували й доктори. Вони лікували росіян і монголів, маньчжурських чиновників і китайських солдатів. Доктор Сережников було навіть нагороджений китайським орденом Подвійного Дракона *31. Російська колонія в Монголії росла. У 1914 р. лише у Урянхайском краї налічувалося 35 містечок і 150 заїмок. З іншого боку, російські жили, в Ван-хуре, Цзаинь-Шаби, у озера Косогол й інших містах, в основному центрі й ніяких звань. Найбільша і найчисельніша колонія в Урге налічувала, за даними, від 1500 до 3000 людина *32. Скільки ж тільки жило російських письменників у Монголії сказати дуже важко, т. до. ситуація постійно змінювалася: одні залишали країну, інші приїжджали, треті жили не лише влітку. Виникли й нові сфери дотику двох народів. У зв’язку з розвитком російського підприємництва монголів стали активно використовувати як найманих працівників. Це питання добре вивчені Є. М. Даревской *33. Про зростанні колонії свідчило і створення нових консульств в Кобдо і Улясутае. Ургинский ж консул став генеральним. Консулам допомагали торгові старшини, посада котрих вводилася з метою підтримки порядку серед російських, тимчасово або що у Монголії. Вони обиралися переважають у всіх місцях, де було хоча трохи російських підданих. Зазвичай, це був досвідчений і знає людина. Торговий старшина затверджувався в консульстві, отримував особливе свідчення і печатку. Список всіх торгових старшин передавали монгольським владі *34.

В більшості випадків відносини між російськими та монголами носили довірчий характер. Якщо російські взимку поверталися з Росією, то залишали знайомих монголів ознайомитися з худобою і будівлями, віддавали товари позичає. Монголи часто просили вони допомоги та захисту. Є свідчення того, що й хани зверталися до генерал-губернатору Східного Сибіру з проханням прийняти їх у території у разі приходу банд розбійників «для особистої безпеки та збереження майна «*35.

Тесное спілкування, будівництво церкви в Урге, діяльність православних місіонерів призводили до з того що деякі монголи приймали православ’я. У листі з ім'ям генерал-губернатора Східного Сибіру М. П. Синельникова кяхтинский прикордонний комісар Є. Пфаффиус повідомляв, що «в Урге і Маймачэне кілька китайських підданих (монголів М. Є.), які взяли християнство ». Їх було значно більшим, якщо б договори «між наших секретів і китайським урядом дозволяли вільний перехід у підданство всіх охочих «*36, а так монголи побоювалися переслідувань. Побоювання демонстрували й священнослужителі. Енисейский єпископ повідомляв генерал-губернатору, що чимало монголи просяться хреститися з усім сімейством, але священики не знають, чи є звідси домовленість між урядами Росії та Китаю. З канцелярії генерал-губернатора йому відповідали, що у договорах із Китаєм немає перешкод до цього, що китайське уряд цілком індиферентно належить до справ релігії, «а католики вільно проповідують слово божа «*37. Цим генерал-губернатор дозволив сумніви православних священнослужителів, по-своєму благословивши їх у місіонерську діяльність. Проте масового характеру це явище не прийняло. Важко сказати, що змушувало монголів хреститися. Одні, певне, шукали у тому захист, підтримку, особливо у прикордонних районах, інші починали щиро вірити в іншого бога.

Отмечались і шлюби між російськими та монголами. Дід Я. П. Шишмарева монгол, був одружений зі російської козачці. Брали монголок дружиною і росіяни. Розвивався межкультурный обмін. Росіяни вчили монголів сіяти хліб, косити сіно, носити валянки взимку. Монголи навчили російських пити особливий чай, приготовляемый з такого рецептом: в казан, завжди стоїть на вогні у кочівників, усипають накришений зелений цегельний чай; що він закипить, вливають молоко, кладуть гуджир (соду) і, добре розмішавши, розливають по чашкам. У Забайкаллі такий чай називали «сливанным «і рідко, але вживали ще 50-ті рр. ХХ в.

В монгольському характері російські помічали цікавість і безтурботність, гостинність, чесність, покірливість і хитрість. За спостереженнями, поведінці монголів сильно позначалося маньчжуро-китайское вплив. Я. П. Дуброва, наприклад, вважав, що красти монгола змушують надзвичайно умови життя, створені маньчжурскими владою. За спогадами Я. П. Шишмарева, мляві і мовчазні при маньчжурах, монголи товариські і говіркі без них. Нерчинські купці брати Бутіни відзначали, що тільки з наближенням до Великою китайською стіні «монгольський народ все більш зіпсованим через вплив китайців, що його постійно обманюють і надувають «*38. Отже, попри тривале сусідство, російські почали осідати в Монголії лише на другий половині ХIХ в. Вирішивши проблеми меж упорядкування і торгівлі у серії договорів із Пекіном, російське уряд довгий час не приділяло серйозного уваги Монголії, тому проникнення туди росіян і їхня діяльність носили стихійний характер, були результатом приватної ініціативи купців і для підприємців. Основна робота щодо забезпечення їхніх інтересів, і навіть стеження і контролю по них лягла на плечі консульства, створеного підтримки престижу Російської імперії. Тільки на початку ХХ в. Росія почала займатися Монголією, обійнявши боротьбу впливом геть неї лише з Китаєм, але й Японією. Росія поступово початку виявляти лише політичний, а й економічне інтерес до нашій країні, що сприяло зростанню чисельності росіян і розширенню видів своєї діяльності. Проте, їх було тут менше, ніж китайців. Взаємини росіян із монголами часто-густо від маньчжурських чиновників, китайських купців чи від та інших, які діяли спільно. Тому дуже важко визначити, які були ці контакти в «чистому вигляді «. Хтось із монголів був тісно прив’язаний до маньчжурскому Китаю, хтось явно чи таємно тяглася до російським, до Росії. У стосунках між російськими, котрі жили в Монголії, і населенням цієї країни були присутні усі барви людського спілкування: обман і хитрість, ворожість і злобність, доброзичливість і гостинність, жаль і взаємовиручка та т. буд. Але переважали, судячи з численним фактам, які донесла до нас історія, конфіденційність і дружелюбність.

Единархова Ніна Євгенівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри нової, найновішої історії і міжнародних відносин в Іркутському державному університеті.

ПРИМЕЧАНИЯ

1 М’ясников У. З. Договірними статтями затвердили. Хабаровськ, 1997. З. 174.

2 Сладковский М. І. Нариси економічних відносин СРСР із Китаєм. М., 1957. З. 32.

3 Збірник договорів Росії із Китаєм. Іркутськ, 1881. З. 9.

4 Державний архів Іркутської області (ГАИО). Ф. 24, вп. 11/3, буд. 121. Звіт про 25-річної діяльності Ургинского консульства (18 611 886 рр.). Л. 4.

5 Архів зовнішньої політики Російської імперії (АВПРИ). Ф. 292. Консульство в Урге, 1865. Ед. хр. 2, л. 14.

6 ГАИО. Ф. 24, вп. 11/2. Ед. хр. 22. Доповідна записка Ургинского консула. Л. 5.

7 ГАИО. Звіт про 25-річної діяльності ., л. 7.

8 ГАИО. Ф. 24, вп. 11/2, буд. 20/9. Про заснування в Урге Російського імператорського консульства. Л. 10.

9 Саме там. Л. 11.

10 ГАИО. Звіт про 25-річної діяльності …, л. 8.

11 Саме там. Л. 15.

12 Саме там.

13 Саме там.

14 АВПРИ. Ф. МЗС. Консульство в Урге, 1866. Д. 3. Л. 3.

15 Сандорж М. Проникнення китайського торгово-ростовщического капіталу Халха-Монголию і до розширення її діяльності (ХVIII в.). Дисс. канд. іст. наук. Л., 1961. З. 62.

16 ГАИО. Звіт про 25-річної діяльності ., л.13.

17 Саме там.

18 Саме там. Л. 30.

19 Саме там. Л. 34.

20 Дуброва Я. П. Поїздка до Монголії // Вісті ВСОРГО. Іркутськ, 1886. Т. 16, 13. З. 37.

21 Боголепов М. І., Соболєв М. М. Нариси російсько-монгольської торгівлі. Томськ, 1911. З. 60.

22 ГАИО. Звіт про 25-річної діяльності ., л. 31.

23 Саме там. Л. 21.

24 АВПРИ. Ф.143. Китайський стіл. Раз. 491, од. хр. 576, л. 3.

25 Единархова М. Є. Росіяни купці в Монголії // Схід. М., 1996. 1. З. 86.

26 Даревская Є. М. Сибір і Монголія. Нариси русско-монгольских зв’язків наприкінці ХIХ початку ХХ в. Омськ, 1994. З. 138 142.

27 ГАИО. Доповідна записка Ургинского консула. Л. 7.

28 Даревская Є. М. Указ. тв. З. 117.

29 Единархова М. Є. Росіяни купці… З. 79.

30 ГАИО. Доповідна записка Ургинского консула. Л. 8.

31 Даревская Є. М. Указ. тв. З. 120 121.

32 Кузьмін Ю. У., Дэмбэрэл До. Російська колонія в Урге (18 611 920 рр.) у російській історіографії // Діаспори в історичному часу й просторі Іркутськ, 1994. З. 118.

33 Даревская Є. М. Указ. тв. З. 1848.

34 АВПРИ. Ф. 292. Консульство в Урге. Раз. 732, од. хр. 23, л. 2.

35 ГАИО. Ф.24, оп.11/1, д. 161, л. 1.

36 Саме там.

37 Саме там, вп. 11/2, д. 82, л. 1317, 2527.

38 Брати Бутіни. Опис шляху з кордону Нерчинского округи у Тяньцзінь // Вісті СОРГО. Иркутск, 1871. Т. 2, 12. З. 19.

Список литературы

Единархова Н.Е. Історії російських твори у Монголії (до 1917 г.).

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.