Герат — іззовні і зсередини

Герат — іззовні і зсередини

Афганистан належить тих країн, що сьогодні ще можуть бути ідеальної декорацією для «Тисячі та однієї ночі». Заходи Сонця забарвлюють бані мечетей в поетичні кольору. Особи жінок приховані під покровом таємниці. Чоловіки суворі і рішучі, але водночас великодушні і гостинні — як зрозуміли двом наших співвітчизників, які, одні із небагатьох іноземців, відвідали цю давню землю після падіння талібського режиму і закінчення багаторічної виснажливій войны.

Через якісь 200 метрів після прикордонного пункту ідеальні іранські автобани перетворилися на пилові «напрями» без будь-якого покриття. Кажуть, що дороги тут колись були, але гусенична техніка радянського виробництва надійно стерла його з землею. З тих пір минуло вже багато років, і здавалися здивованими нашої слов’янської зовнішністю — втім, це заважало навперебій пропонувати свої машини як таксі. Пропозиція у цьому «ділянці ринку» перевершує попит у десятки раз, але конкуренція виглядає дивній — ціна в усіх однакова. На лінії «перська кордон — Герат» все вирішують лише темперамент, моторність, красномовство і чарівність. Власники цих якостей (й у 90 випадках із 100 — дивних доль) отримують свою п’ятірку долларов.

Монтажник—переводчик— таксист—программист

…Социалистическая влада, влаштувавшись на афганської грунті, надіслала Ахмеда в загадковий Воронеж здобувати монтажника. Невідомо навіщо оволодівши цієї романтичної професією, через 3 року повернувся і став добре заробляти перекладом з російської в одній з урядових контор Кабула. Ця щодо спокійне життя скінчилася, як і всіх його лояльних співгромадян, в пам’ятному 1989 року, коли контингент радянських військ з розгорнутими прапорами і маршами пішов на заслужений північ, за річку Пяндж. Усі чиновники розбіглися. На місце прийшли суворі бородаті люди — настав час й у Ахмеда рятувати власну сім'ю. Молоду дружину — на оберемок, брати сідлали коней, як і співається у народній пісні афганських біженців, «темній вночі дорогою нелегалів їм маячив примарний Іран» (автор російського перекладу загубився в нетрях міжнародного фольклора).

Соседи сказали: «Прийшли — живіть». І дуже навіть видали всім тимчасові паспорти. Але, звісно, довелося перекваліфіковуватися на чорнороба, знімаючи 3-метровую буду за скажені по тамтешнім мірками гроші. Втім, Ахмед виявився недурним хлопцем й у цих далеко ще не кембріджських умовах примудрився освоїти ази комп’ютерна техніка (де зараз його взагалі роздобув на афгано-персидской кордоні комп’ютер, залишилося незрозумілим нам). 2001;го талибский порядок упав, й Іран відразу з чемній наполегливістю попросив всіх біженців повернутися у рідні пенати. Знову лаштувалися в дорогу — Ахмед, дружина, возмужавшие брати й вже п’ятирічна дочь.

Теперь афганець роз'їжджає на підібраному в Герате і починенном за гроші автомобілі. Він переконаний оптиміст, усміхається, поздоровляє з Днем Перемоги радянський народ над німецько-фашистськими загарбниками, спеціально нам виконує куплет з однойменної пісні. У цьому, не відпускаючи керма, жваво демонструє свій заділ на майбутнє — сумку, повну компакт-дисків з різними програмами. Мета Ахмеда — Кабул, хай хоч нині немає ні хати, ні чіткої перспективи. Він програміст, отже, скоро це буде. І взагалі: «Афганістан відроджується з попелу — до цього вірять все вокруг».

Новое уряд, нових законів. Гератцы порушено і переповнені неясними надіями. Принаймні, позаду залишилися брудна роботу і статус людей другого сорти на чужині. Попереду спокій, і може бути, навіть можливість знову спілкуватися із великим, цікавим зовнішнім світом і вбачати його: як Воронеж, а й Нью-Йорк, Москву та Західну Європу. У Герате, найбільшому місті на південному заході країни, вже сьогодні існують справжні готелі, щоправда, коли вони все заповнені возвращающимися біженцями. Ті ночують раз-два малих кімнатках і вирушають далі — вглиб Афганістану, шукати «старої нове життя». Але по-справжньому нової — де буде освіту, їжа й фільми на екрані телевізора… Не встигаю я грюкнути дверима Ахмедова таксі, як підліток в грубезних окулярах зніяковіло шепоче мені: «I am very happy to meet you, mister». Так-так, хлопець. Я трясу йому руку, також дуже счастлив…

Нет закону, крім корана

Мы сказали, що Герат — місто великий, але, хоча після Кабула і Кандагара він справді третім місцем в Афганістані, європеєць не назвав би таким. Тут немає промисловості, немає широких проспектів і майданів, житлові вдома горнуться друг до другу.

Центральные провулки стікаються до давньої соборної мечеті Масджиди Джамми, куди, знявши взуття, здатний кожен, і куди під час антиталібської війни потрапила американська бомба. Тоді йшла ранкова молитва, загинули 8 людина, але нині храм знову діє і Місяця навколо кипить жвава мусульманська життя. Торгують, розмовляють. Неймовірно шустрий старий років 80, голосно лаючись, ганяє гігантським віником підлітків, що намагалися просочитися всередину просто у своїх вживаних ботах. У цьому страж релігійного порядку вільної рукою свідчить про нас — судячи з усього, ставлячи для прикладу невірних хориджи (іноземців), що й то знають, як себе вести.

Напротив мечеті, у фортеці Ихтияруддина, що зараз на реставрації, дисципліна вже суворіше. Кажуть, що ремонтна вивіска — це тільки прикриття військових, використовують будинок чотирнадцятого у своїх інтересах. Біля входу автоматники, всередину не пускають, і рідкісні іноземці, наметившие собі культурну програму, виявляються змушеними задовольнитися споживчої: в 100 метрах звідси — базар.

Настоящий східний базар — аналог давньоримського форуму театру одночасно. Тут сприймають інших, показують себе, обговорюють побут й соціальну політику таке палке, що доходить і по бійок. Кажуть експансивно і швидко, отже іноземець, навіть володіє пуштунским, даруй чи фарсі, малий, що вловить з дебатів. Нам допомогло, щоправда, несподіване знайомство — з одягненим по-європейськи чоловіком років 35, який котив вздовж лотків велосипед. Ця людина виявилась професором економіки Кабульского університету, і ми довго розмовляли англійською, стоячи обабіч. Навколо відразу зібралося людина тридцять цікавих. Проти свого звичаю, вони мовчки, заглядаючи в рота і заважаючи проїзду нехитрого транспорта.

Профессор розповідав, як і, коли був дитиною, купував сигарети росіян солдатів. І найбільше наголошував природне миролюбство афганців і сподіваюся, що їхні країна стане найдемократичнішою на тисячі кілометрів навколо. Але ми чули й те: «Навіщо вони прийшли? Навіщо нам Ахмед Карзаи зі своїми американським законом? В Україні свій закон — Священний Коран, інший не нужен».

Цветы нової жизни

Основные вулиці Герата тягнуться крізь усе місто: це нескінченні магазини і їдальні крамниці, гомін лісу і пил. Але, звернувши на будь-яку «щілину», на будь-яку підворіття наліво чи направо і пройшовши 5—6 кроків, входиш в принципово інший світ, світ гератского дитинства. Воно буде кружляти і метушитися перед вами десятками маленьких моторних тіл, намагаючись за будь-яку ціну виявитися перед об'єктивом камери. Чумазое і стати всуціль черноглазое, воно закидає вас тисячами незрозумілих, але благозвучних слів і смешков.

Мальчики вдягаються як і просто, як дорослі чоловіки. Дівчатка, навпаки, виглядають дуже ошатно в строкатих сукенках з майже європейськими рюшечками і мереживами. Відбитися від зграйки дітей, увязавшейся слідом, просто неможливо (крім як знову одну з центральних вулиць — туди без дорослих ходити не прийнято). Немов єдиний організм у багатьох обличчях, вона невтомна, цілеспрямована і изобретательна.

Однажды, блукаючи по гератским кварталам-лабиринтам, ми раптом вийшли до окраїнною річці Герируд. У блискучої воді кольору кави з молоком діти діловито мили посуд, встигаючи у своїй відволікатися на стрибки з мосту. Посуд виявилася зібраної з світу по нитці, веселі усміхнені хлопці — пастухами, які більшу частину дня проводять відносини із своїми козами на соковитих «пасовищах» міського цвинтаря, а сюди забрели провести «перерыв».

Что-что, а позувати вони вміли — цікаво, невже їм доводиться робити часто? У будь-якому разі, так артистично тягають бідних копитних за хвости і піднімають їх на руки, хіба що для не жонглюючи ними, — напевно, лише у східних бродячих цирках. На знак вдячності по «фотосесію» ми удостоїлися екскурсії цвинтарем — з поясненнями, на жаль, незрозумілими. Втім, щось зрозуміли — скажімо, он за ту низку надгробних кам’яних плит заходити зайве. Коли ми пішли саме туди, великодушні хлопці із невдоволенням, але побрели все ж з нами, взявши із собою по пригорщі каменів. Виявилося, там живе зграя здичавілих собак — така сама дружна, згуртована, а принагідно — войовнича, як і в дітей. Спільно довелося відбиватися, причому було помітно, що здоровенні пси обізнаний із малолітніми пастухами чимало та між ними трапляються територіальні конфликты…

Пока батьки заробляють життя, а матері займаються господарством, їхні улюблені кровиночки грають на вулиці — іноді під наглядом старих, але ці, як ми переконалися, зайве. Малолітні афганці за позірної безтурботності і некерованості дуже відповідальні. Ті, що старше, обов’язково опікуються маленькими: носять їх у спині, тримають за руку. А молодші слухаються беззаперечно. Тут від юних пір привчаються порядок, до сімейної «поруці», до шанобливому погляду на і релігію, що у ісламі, загалом, один і той ж. Афганські хлопчики й дівчатка дуже розумні — свого роду значно розумніші своїх тепличних європейських однолітків. Втім, то, можливо, за розум ми приймаємо їх життєвий досвід, набагато випереджаюче розвиток організму. Вони бачили війну, і живуть це без будь-якого комфорту — в глиняних хибарах, вони щоденно змагаються про життя, і роблять це спільно, що теж багато чого навчає. У цьому, зрозуміло, багато гератские діти не вміють читати. Як, втім, та його родители.

С настанням сутінків й першим закликом до вечірньої молитві хлопці один чудовий момент зникають на вулицях, розбігаючись додому. Завтра буде новий дня принесе нові справи й обов’язки. Безтурботне дитинство в Афганістані коротко. У 10—12 років хлопчики вже працюють на повну собі силу й загальних підставах з усіма. А років до 16 в багатьох будуть власні дети…

Афганский гуманизм

Читать їх мало хто вміє, а от англійською багато терпимо тараторять. Американці, прийшовши у країну, привезли все гуманітарні місії, які лише могли. Безкоштовні мовні курси, служби матеріальної допомоги, Червоний Хрест… Їх нескінченні офіси постійно зустрічаються тут Герата.

Иранцы будують дороги. Турки, як скрізь у світі, будують вдома. Але зовнішній вигляд міста доки дуже змінився. Та сама глина, і технології часів Тамерлана. Руїни і залишаються руїнами. Ті ж крамниці, забиті незрозумілим для нас барахлом. Ті ж жінки в блакитних паранджах до п’ят, так само вони шарахаються від фотообъективов. Ті ж чайхани із величезними «самоварами» і віковими аксакалами у білих чалмах.

Кстати, про крамницях і чайханах. Саме є джерелом головною принади Герата: його запахів. Запахів, яких ти навіть горезвісний персонаж Зюскінда Ґренуй не міг би собі представить.

Запах сирої глини перекривається задушливим «перегаром» пустелі. Запахи легких забарвлених тканин змішуються з ароматом чаю та зацукрованих солодощів. Вже більше чотирьох годин ми бродили по Герату серед халуп і фантастичних середньовічних арок і порядком втомилися від імені цієї бенкету для носа — слід було подумати про щось для шлунка. Тут, як у казках Шахерезади, від щирого темного сараю, через димовою самоварній «завіси» нас понадив якийсь дід років ста на цей вид. Потім, не подаючи жодних емоцій, він ліниво зазначив однієї рукою великий «подіум», застелений килимами, а інший — на чайник (слід зазначити, що ми ніякого приводу до такого люб’язного запрошенню не подавали). Відразу з’явилося двоє перев’язаних мотузкою пакета (інші, як ми вдома, — вулицю значно більше): «чай сиат» і «чай саабс», зелений і чорний. Ми обрали «сиат» з ласощами, і крізь хвилину вже пливли за течією неквапливого старечого оповідання. Точніше — показу мовою жестів. Те на самовар ткне пальцем, то небо, то, на онука, який доглядає за нечисленними посетителями.

Эта чайхана протягом кількох гератских днів стала нам, можна сказати, рідний. Не розуміючи мудрованих пантомім хазяїна, ми тим щонайменше приходили туди щодня — чаювання під них дивним чином умиротворяло. Одного разу комунікативний прорив усе було осуществлен.

В того разу старий стане довго «віщати», а й просто взяв нас за руками і повів всередину приміщення, де на кількох стіні висіла фотографія, яка зображала зовсім юного солдата афганської королівської гвардії під розгонистою написом: «1923» (до речі, королем тоді був Аманулла-хан — великий друг в Радянській Росії). Тривалий час ми ворожили, ким міг припадати цей бравий воїн власнику чайхани в Герате, поки нарешті по звіряння портрета з оригіналом більше не довелося дійти разючому висновку, що це — вона сама. Афганці живуть долго…

Не знаємо, у яких полягає таємниця їхньої довголіття — один гератец, щоправда, ще досить молодий, запевняв, що власне у чаї, якого середній афганець випиває від 40 до 60 піал щодня. Але саме ця довголіття, мабуть, живить іншу риску, яку по поширеності у країні можна віднести до загальнонаціональним. Йдеться — про гостинності. Адже і коли ти воював разом із російськими проти англійців в 1920;х, і потім і саме, й онуки твої кілька разів за століття боролися — й у цьому, й у зворотному, та у багатьох інших союзах стає дедалі одно, з якого держави до приїжджають гості. Та головне — навчаєшся цінувати людську життя й тепло — на, не західний лад.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.