Причини народних повстань

Причини народних повстань

У 1569 році в Любліні відбувся об'єднаний польсько-литовський сейм, що затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте її прихильники усе ж таки таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом Польща й Литва утворювали нову державу — Річ Посполиту — зі спільним королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь, Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це виявилося порожньою декларацією.

Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. У тому ж 1569 році було б здійснено перепис вільних в трьох українських воєводствах й король почав роздавати їхнього польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної Київщини й Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини-втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам. Алі навіть у державних, так званих «королівських містах», українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їхнього проживання. Серед української знаті после Люблінської унії посилюється полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта, католицька релігія, якої особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім того, сполонена українська знати отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус й можливості швидкого процвітання на державній службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення — селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі - противилися покатоличенню й відстоювали православну грецьку віру. У цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. У II половині XVI ст їхні діяльність набуває як культурно-просвітницького та й політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви й це викликало занепокоєння українських православних ієрархів. Більшість із них був згодна на унію із католицькою церквою для збереження свого стану й зрівняння у правах із католицьким церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє панування на українській землі. У результаті певного компромісу в 1596 році був підписана Брестська церковна унія. Православна церква после собору опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їхнього майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків й переслідувалися. Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації українського населення. Алі широкі маси українців: селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру. Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще понад загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла в 1599 році на союз із протестантами Речі Посполитої. Алі й цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів.

У II половині XVI ст. у зв‘язку із посиленням соціального та національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінилося козацьке середовище, зокрема посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану, доля запорожців в війнах, котрі вела Польща, їхня доля в захисті кордонів від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою допомогою до козаків — все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом своєї окремішності від інших суспільних станів й його роль військово-політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала Лівонська війна й велика кількість добровольців-козаків повернулася в Україну.

Польська влада намагалася поставити козацтво под свій контроль. З утворенням Речі Посполитої для цого виникли більші можливості. У 1572 році король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків «пошана» на державну службу. На чолі козаків, котрі отримували платню із королівської страти, був поставлений старший Ян Бадовський.

У 1578 році Стефан Баторій набирає на службу козацьку полк чисельністю 500 козаків, що вносяться до реєстру — спеціального списку. Старшим реєстрових козаків був призначений Ян Оришовський, їм виділялося у володіння містечко Трахтемирів з арсеналом та шпиталем. У 1590 році реєстр був збільшений до 1000 козаків. Хоч між реєстровими та нереєстровими козаками існувала відмінність, под годину багатьох повстань, направлених проти феодального та національного гніту смердоті виступали разом. Польський уряд й шляхта реагували на зростання козацтва розгублено й нерішуче. Шляхті було б важко зрозуміти, в який спосіб козаки перетворилися на виразно сформоване суспільне ціле. Попри властиву їм ворожість до козаків шляхта був не проти того, щоб використовувати їхні, коли виникала потреба. Доти ж ставлення до козаків було б неоднозначним — із одного боці, магнатів та старост порубіжжя, котрі щоденно конфліктували із козаками, а із іншого поляки, які вбачали у яких джерело досвідченої і водночас дешевої військової сили та потенційну противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих суперечностей було б лише справою часу.

Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні заподій, що призвели до широкомасштабних народних повстань .

Вісь основні із них:

1)Посилення феодального й національного гніту на українських землях после Люблінської унії.

2)Загострення міжконфесійних суперечностей после підписання Берестейської церковної унії.

3)Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що призвело до загострення класової боротьби.

4)Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст.

5)Козацтво стало формуватися, як окремий стан в Речі Посполитій й заявило про собі, як окрема військово-політична сила.

6)Прагнення козацтва поширити свій вплив на якомога більші територї України.

7)Загострення протиріч й суперечностей між рядовими козаками «голотою» й козацькою старшиною.

У збройній боротьбі народу за своє Визволення, яку почалося у кінці XVIст. виявилося пробудження національної свідомості українського народу. Вирішальною силою в цій боротьбі було б українське козацтво. Народні повстання малі антифеодальний й визвольний характер.