Показ суперечливих сторін дiйсностi через самоаналiз головного героя новелi Михайла Коцюбинського «Intermezzo»

Показ суперечливих сторiн дiйсностi через самоаналiз головного героя новели Михайла Коцюбинського «Intermezzo» .

Новела М. Коцюбинського «Intermezzo» посiдає особливе мiсце не тiльки у творчостi видатного письменника, а й в українськiй прозi загалом. Це водночас i соцiально-психологiчний, полiтичний твiр, i лiрична симфонiя, i лiрична драма в прозi, i пейзажна новела, i естетичний, фiлософсько-полiтичний трактат. У новелi гармонiйно переплелись фiлософськi мотиви i лiризм, i це переплетiння розкрило нам лiричного героя, свiт його почувань i настроїв. Це через його оповiдь визначає Коцюбинський двi суперечливi дiйсностi — життя на лонi природи, взаємини людини з природою i соцiальнi обставини, людське горе. Ми бачимо степове українське село, його прекрасну природу i складнi, нерозв’язанi соцiальнi проблеми у час революцiї 1905;1907 рокiв.

Свiй авторський задум письменник реалiзує через глибокий самоаналiз центральної постатi твору — образ головного оповiдача. Це — iнтелiгент, громадсько-полiтичний дiяч, що приїхав у село на перепочинок, на своєрiдне intermezzo. Перед нами постає людина високої духовної культури, що тонко розумiє красу й велич природи — сонця, землi, неба, поля. Своїми почуттями вiд спiлкування з природою вiн щедро дiлиться з нами, але подає їх через фiлософськi роздуми, i тим самим примушує i нас замислитися над дiйснiстю. Тому, мабуть, новелу не можна читати поверхово, неуважно, вона захоплює, залишаючи по собi незабутнє враження.

Уже з перших рядкiв твору ми стаємо свiдками складного самоана лiзу героя, що скаржиться на свою втому, на гнiтюче людське оточення, на уявну людину, з якою не може розминутись, щоб стати самiтнiм: «Я утомився», «Мене втомили люди», «Я не можу бути самотнiм» .

Цими висловлюваннями автор пiдкреслює залежнiсть людини вiд суспiльства. Далi психологiчний самоаналiз поглиблюється: опинившись в однiй iз десяти чорних кiмнат, герой не може позбутись химерного вiдчуття, що за ним хтось стежить у порожньому будинку. Вiн не може заснути, його переслiдують згадки про трагiчнi подiї, що сталися пiсля революцiй них виступiв у час реакцiї: «От я їх вже бачу. Ба, ба! Як вас багато…» .

Це розстрiлянi, повiшенi, трупи яких потiм кинуть у ледь прикритi ями. Ми розумiємо, що оповiдач був не лише свiдком, а й дiяльним учасником революцiйних подiй, враження вiд яких гнiтять його душу.

…Та на ранок сонячне промiння знищує нiчнi марення, оповiдач з пiднесеним настроєм оглядає сiльське довкiлля: «Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зеленi.» I вже тепер у фiлософський змiст новели вплiтаються чотири пейзажi: краєвид села, опис якого Коцюбинський завершує судженням про плин часу й рухуобраз сонця, надiленого рисами живої iстоти, яке возвеличує оповiдач-фiлософземля, яку герой вважає близьким собi створiнням («Вона моя. Всю її, велику, роз-кiшну, створену вже, — всю я вмiщаю в собi») — i картина лiтнього поля, його симфонiя. Так постає перед нами один з персонажiв твору — жива природа i її взаємини з людиною. Це — одна сторона дiяльностi.

Друга — людське горе, соцiальнi обставини. Цю сторону розкриває нам селянин, який щодня бачить народне життя з усiма його бiдами. Розмова з ним переконала оповiдача, що вiн не має права шукати самотностi, тишi й спокою, стати вiльним вiд суспiльства. Тому так переконливо звучать слова героя у кiнцi твору: «Прощайте. Йду помiж люди. Душа готова, струни тугi, наладженi, вона вже грає.» .

I от вже й ми, читачi, перехоплюємося оптимiзмом i вiримо у сили героя, розумiючи i роздiляючи з ним щире прагнення служити своєму народовi, своїй землi.