Будова і функції шкіри

РЕФЕРАТ на тему:

Будова і функції шкіри

Шкіра є зовнішнім покривом людського тіла, що здійснює взаємозв'язок з навколишнім середовищем. Сумарна площа шкірного покриву дорослої людини — 1,6−2,3 м², маса шкіри до­сягає 5 кг, а з підшкірною жировою клітковиною — 20 кг, що від­повідно становить 4−6% і 16−17% від загальної маси тіла. За кіль­кістю (1011) та щільністю клітин (6 млн/см2) шкіра є найбільшим органом людини.

Шкіра — надзвичайно складний за будовою багатофункціо­нальний орган, її зовнішній вигляд і стан — малюнок, колір, пружність, еластичність — непостійні і перебувають у прямій за­лежності від загального стану організму, віку, статі, раси, кліма­тичних умов, спадкових особливостей і від того, наскільки ретель­ним є догляд за шкірою.

Завдання косметика — дбати про естетичний вигляд шкіри. Щоб ефективно виконувати це завдання, фахівець має знати струк­туру і функції шкіри. Потрібно розібратися, які шари шкіри всту­пають у безпосередній контакт із косметичними засобами, що при цьому відбувається і як це впливає на зовнішній вигляд шкіри.

Функції шкіри:

захисна — захищає внутрішні органи від фізичного, хімічного і біологічного впливу навколишнього середовища;

терморегуляторна — регулює температуру тіла;

сенсорна — численні рецептори дають нам змогу відчути і слабкий подув вітерцю, і легкий дотик травинки;

секреторна — через шкіру виділяються жир, піт і продукти об­міну речовин;

обмінна — забезпечує обмін речовин та енергії між організмом і навколишнім середовищем;

дихальна — близько 1−2% повітря людина поглинає через шкіру залежно від фізичного навантаження;

імунна — клітини Лангерганса, а також тучні і плазматичні клітини, що знаходяться в шкірі, є елементами імунної системи.

Будова шкіри. Шкіра складається з трьох шарів (рис. 1.1):

— епідермісу (зовнішня частина);

— дерми, або власне шкіри (серединна частина);

— гіподерми, або підшкірного жирового шару (внутрішня час­тина).

Крім того, існують придатки шкіри: волосся (довге, щетинис­те і пушкове), залози (сальні, потові) і нігті.

Епідерміс ~ це зовнішній, постійно оновлюваний шар шкіри, що не має судин і відділений від глибше розташованого шару дерми базальною мембраною (рис. 1.2). Межа між епідермісом і.

Рис. 1.1. Будова шкіри:

І - епідерміс: 1 — роговий шар- 2 — блискучий шар- 3 — зернистий шар- 4 — шипуватий шар- 5 — базальний шар. II — дерма, або власне шкіра: 6 — сосочковий шар- 7 — сітчастий шар. ІІІ - підшкірна клітковина- (V — потова залозаV — волосяний фолікулVI — сальна залоза.

Рис. 1.2. Будова епідермісу:

І - базальна мембранаII — базальний шарIII — шипуватий шарIV — зернистий шарV- роговий шар- 1 — корнеоцит- 2 — меланоцит- 3 — клітина Лангерганса- 4 — кератиноцит дермою є звивистою: епідерміс епітеліальними тяжами проникає в дерму, а сосочки власне шкіри — в епідерміс. У людського ембрі­она ця розмежувальна лінія майже прямазвивистість поступово зменшується в міру старіння.

Епідерміс складається з п’яти шарів: базального, шипуватого, зернистого, блискучого і рогового.

Базальна мембрана — дуже важливе утворення, що нагадує каркас, сплетений з колагенових волокон і просочений гелеподібною речовиною. Вона служить фільтром, що не пропускає в дер­му великі заряджені молекули, і через який в епідерміс надходять усі поживні речовини.

На базальній мембрані знаходиться один шар клітин цилін­дричної форми. У верхній половині кожної клітини міститься овальне ядро, багате хроматином. Ці клітини мають здатність до розмноження. Цей шар клітин зветься базальним, чи зародковим (гермінтативним). Сама клітина базального шару, або кератиноцит, просуваючись від базальної мембрани до поверхні шкіри, поступово втрачає ядро і перетворюється на рогову лусочку. Кератиноцити отримали свою назву за основною функцією виробленням кератину, що заповнює клітини епідермісу щоб утворити роговий шар.

В епідермісі серед кератиноцитів розміщуються галузисті, або відросткові клітини, які залежно від їх мелатогенної активності та способу забарвлення отримали різні назви мелатоніти або ден­дритичні клітинисвітлі клітини Масона та клітини ангерганса або відростки.

Клітини Лангерганса, так звані «периферичні вартові» імун­ної системи, належать до макрофагів і виконують роль «стражів порядку», захищаючи шкіру від зовнішнього впливу, а також керують діяльністю інших клітин за допомогою регуляторних молекул. Ці клітини через особливу будову називають ще дендри­тичними, або відростковими. Відростки клітин Лангерганса про­низують усі шари епідермісу, досягаючи рівня рогового шару, а також можуть проникати в дерму, у лімфатичні вузли. Вважа­ється, що клітини Лангерганса регулюють швидкість розмно­ження кератиноцитів. За стресових впливів, коли на поверхню шкіри діють фізичні чи хімічні травматичні фактори, клітини Лангерганса спонукають базальні клітини епідермісу до посиле­ного поділу.

Над клітинами базального шару розташований шипуватий шар, що складається з декількох (4−5) рядів багатогранних клі­тин з пухирцевоподібним ядром. Клітини з'єднуються між собою міжклітинними відростками. Між клітинами є щілиноподібний простір, пов’язаний з лімфатичною системою дерми. При ушкод­женні епідермісу починається лімфотеча.

Над шипуватим шаром знаходиться зернистий шар, що скла­дається з кількох рядів ромбоподібних клітин, у протоплазмі яких містяться зерна й брилки: звідси і назва — зернистий. Зерна є кератогіаліномбазальний, шипуватий і зернистий шари утворюють мальпігіїв шар.

Над зернистим розташований дуже тонкий блискучий шар. Він складається з плоских без’ядерних клітин, сильно заломлює світло і не забарвлюється барвниками. У ньому міститься елеїдин, який є етапом розвитку кератогіаліну в кератин. Блискучий шар добре виражений там, де роговий шар товстий, наприклад, на пі­дошвах.

Роговий шар є поверхневим. Він складається з пластинчастих без’ядерних ороговілих клітинстійкий проти хімічних, фізичних і механічних впливів і погано проводить електрику і тепло. На різних ділянках тіла товщина епідермісу неоднакова: найбільша на долонях і підошвах, найменша на обличчі, животі, в ділянці складок і згинальних поверхонь кінцівок.

У середньому кератиноцити живуть протягом 28 днів. Відрив від базальної мембрани служить пусковим сигналом для синтезу білка кератину, що в міру просування клітини вгору заповнює всю цитоплазму і поступово витісняє всі клітинні органели. Зрештою, кератиноцит утрачає ядро і перетворюється на корнеоцит — плоску лусочку, набиту кератиновими гранулами, які нада­ють їй твердості й міцності. Цей процес завершується у верхньо­му роговому шарі, що є основою епідермального бар'єру шкіри людини.

Дерма, або власне шкіра, відіграє роль каркаса, що забезпе­чує механічні властивості шкіри — її міцність, пружність, еластич­ність. Дерма розташована безпосередньо під епідермісом і відділе­на від нього базальною мембраною, яка утворює вирости у бік епідермісу — сосочки. Завдяки такій будові забезпечується міцне з'єднання дерми та епідермісу. Між дермою і гіподермою (під­шкірно-жировою клітковиною) чіткої межі немає. Товщина дерми коливається від 0,5 до 5 мм.

Дерма складається з колагенових, еластинових і аргірофільних волокон, а також клітинних елементів — фібробластів, тучних клі­тин, макрофагів, лейкоцитів, простір між якими заповнює основ­на аморфна речовина. Образно кажучи, будова дерми нагадує комбінацію пружинного і водного матраців, де роль пружин віді­грають волокна колагену (білкові нитки в них скручені на зразок спіралей) та еластину. А роль водної подушки виконує гель, що складається з гіалуронової кислоти і хондроїтин-сульфатів, зв’язаних з водою.

Загальноприйнятим є поділ дерми на два шари: сосочковий і сітчастий, між якими немає чіткої межі.

Поряд з волокнами, клітинними елементами і міжклітинною речовиною, до складу дерми входять кровоносні та лімфатичні су­дини, нерви, потові і сальні залози, а також волосяні цибулини.

Кров, що циркулює по кровоносних судинах, забезпечує клі­тини поживними речовинами і киснем, а також виводить із клі­тин продукти клітинного метаболізму. Кровоносні судини утво­рюють у дермі два сплетення: поверхневе і глибоке. Поверхневе судинне сплетення розміщується в сосочковому шарі дерми під базальною мембраноюйого утворюють найдрібніші судини, арте­ріоли й венули. Воно виконує функцію живлення епідермісу й функцію газообміну. Глибоке судинне сплетення залягає на межі дерми і гіподерми, складається з більших артеріальних і венозних судин, а основна його функція — теплообмінна.

Лімфатичні судини розміщуються паралельно кровоносним і також утворюють поверхневе і глибоке сплетення. Лімфа очищає клітини шкіри від шлаків, виводить з організму токсини — вико­нує дренажну та імунну функції.

Поверхневе лімфатичне сплетення починається із сосочкових синусів лімфатичними капілярами, які сліпо відкриваються. Далі лімфа відпливає в глибоке лімфатичне сплетення.

Слід зазначити, що стінки лімфатичних судин тонші за стін­ки кровоносних судин такого ж діаметра і не містять м’язових во­локон, отже, не можуть скорочуватися. Це варто враховувати при виборі техніки масажу.

Третім, найглибшим шаром шкіри є гіподерма, або підшкірно-жирова клітковина (рис. 1.3). На межі дерми і гіподерми залягає глибока судинна мережа, або спле­тення в оточенні аргірофільних і колагенових волокон. Ці волокна утворюють тонкий шар сполучної тканини, від якого вертикально вниз спускаються пучки, з'єдную­чись із глибокою фасцією шкіри. Утворюється структура, подібна до решітки, у вічках якої знаходяться жирові клітини. Волокнисті суб­станції гіподерми пронизані вели­кою кількістю кровоносних і лім­фатичних судин, уздовж яких про­ходять відгалуження глибоких шкірних нервів.

У гіподермі, крім жирових клітин і нервів, залягають тіла потових і сальних залоз, частково — волосяні сумки, тільця Фатер-Паччіні і Руффіні.

Рис. 1.3. Будова гіподерми: у чоловіків (1) у жінок (2).

Крім того, тут розсіяна невелика кількість клітинних елементів: фібробластів, макрофагів, лейкоцитів, недиференційованих клітин. При проблемах з ожирінням і целюлітом саме в цьому шарі і відбуваються основні зміни. Тонкі волокнис­ті перетинки між жировими клітинами товщають, перетискаючи кровоносні і, головне, лімфатичні судини, перетворюються на щільні фіброзні капсули, які й є морфологічною основою мікро-і макровузликів.

Целюліт починається з порушення балансу між синтезом і розщепленням ліпідів — ліпогенезом і ліполізом — в адипоцитах (жирових клітинах) гіподерми. Одночасно з нагромадженням жи­ру відбувається активне розростання й ущільнення фіброзної тка­нини міжклітинних перегородок. Так утворюються щільні жирові капсули. Частина гіпертрофованих адипозних часточок випина­ється в дерму, піднімаючи базальну мембрану й епідерміс. У ре­зультаті шкіра стає схожою на апельсинову кірку.

Накопичення і виділення жирів в адипоцитах регулюється че­рез альфаі бетаадренорецептори, розташовані на клітинній мем­брані адипоцита. Розростання жирової тканини прямо залежить від балансу альфаі бетаадренорецепторів у клітинах. При целюліті переважає ліпогенез (накопичення жиру), руйнування жиро­вої тканини сповільнюється, а через порушення проникності мем­бран адипоцитів жир не може виводитися з клітин. При цьому синтез ліпідів триває, а розщеплення їх на жирні кислоти і глі­церин блокується. Тому целюліт ще називають ліподистрофією, тобто порушенням обміну ліпідів.

Гіподерма виконує і захисні функції шкіри, захищаючи внут­рішні органи від механічних і термічних ушкоджень.

За даними досліджень останніх років, гіподерма є дуже склад­ною і майже не вивченою структурою. Так, доведено, що в гіпо­дермі виробляються жіночі статеві гормони — у дуже невеликій кількості, але виробляються. Встановлено, що товстушки, як пра­вило, енергійніші й сексуальніші за худих жінок. Крім того, пері­од менопаузи у більшості жінок, коли згасає функція яєчників, супроводжується появою зайвих кілограмів.

Кровопостачання шкіри здійснюється двома сплетення­ми — поверхневим і глибоким (рис. 1.4). Перше розміщується у сосочковому шарі дерми, друге — на межі з підшкірно-жиро­вою клітковиною. Мікроциркуляторне русло шкіри становлять артеріальні капіляри, метаартеріоли, термінальні артеріоли, ве­нозні капіляри, венули-посткапіляри — збірні і м’язові. При та­кій системі кров, що протікає в дермі, може оперативно пере­розподілятись.

Рис. 1.4. Кровопостачання шкіри:

І - поверхневе сплетіння судин шкіриII — глибоке сплетіння судин шкіри. 1 — сосочки- 2 — петлі со­сочкових капілярів- 3 — пост-капілярна венула- 4 — прекапілярні артеріоли- 5 — венули в глибокому сплетінні- 6 — ма­ла підшкірна вена- 7 — мала підшкірна артерія- 8- глибока вена Частина капілярів поверхневого сплетення утворює петлі у сосочках, що випинаються в епідерміс. Ці судини забезпечують живлення епідермісу, а також беруть участь у терморегуляції. Поживні речовини у вищі шари проходять у міжклітинному прос­торі - плазматичними капілярами. У сітчастому шарі кількість капілярів невелика, за винятком придатків шкіри, що проникають усередину сітчастого шару — волосяних фолікулів, сальних і по­тових залоз.

Лімфатичні судини, як зазначалося, також утворюють два сплетення в шкірі тіла. Поверхневе сплетення розташовується трохи нижче венозних сплетень, а глибоке — у підшкірно-жиро­вій клітковині.

Кровопостачання м’яких тканин обличчя і голови здійснюєть­ся від зовнішньої сонної артерії. Кровоносні судини шкіри черепа анастомозують між собою, утворюючи густі артеріальну та веноз­ну мережі, спрямовані радіальне до центру тім'яної ділянки. Лім­фатичні судини анастомозують одна з одною, збираючи лімфу до трьох груп лімфатичних вузлів. З лобної ділянки лімфа збираєть­ся в передні привушнілімфовузли, з потиличної - у потиличні вузли, з тім'яної - переважно в задні привушні лімфовузли. Шкі­ра обличчя має розгалужену мережу кровоносних і лімфатичних судин, по яких переміщується тканинна рідина. Така сукупність функціонально взаємозалежних тканинних структур забезпечує доставку до клітин необхідних речовин.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Владимиров В., Зудин Б. Кожньїе й венерические болезни: Атлас. — М.: Медицина, 1980. — 288 с.

2. Дугін О. М., Слєпцов В. Б., Галайчук А. А. Збірник законо­давчих та нормативних документів, що регламентують діяльність підприємств внутрішньої торгівлі. — К., 2004. — 304 с.

3. Калантаєвська К. А. Морфологія та фізіологія шкіри лю­дини. — К.: Здоров’я, 1965. — 304 с.

4. Кольгуненко Й. Й. ОсновьІ геронтокосметологии. — М.: Медицина, 1974. — 224 с.

5. Косметический пилинг: теоретические й практические ас-пектьі. — М.: Косметика й медицина, 2003. — 224 с.

6. Новикова Л. В. МетодьІ физиотерапии в косметологии. — М., 2001. — 176 с.

7. Новая косметология. — М.: Косметика й медицина, 2002.

8. Озерская О. С. Косметология. — СПб.: Искусство России, 2002. — 416 с.

9. Практическое пособие для косметолога-зстетиста. Ч. 1,2/ Под редакцией Л. В. Новиковой. — М., 1999;2000.

10. Справочник по косметике / Под общей редакцией проф. М. А. Розентула: — М.: Медицина, 1964. — 336 с.

11. Фицпатрик Т., Джонсон P., Вулар К. й dp. Дерматология: Атлас-справочник. 3-є издание. — М.: Практика, 1999. — 1088 с.

12. Фержтпек О., Фержтекова В., Шрамек Д. й dp. Космето­логия: Теория й практика. — Прага: MAKSDORF, 2002.

13. «Les Nouvelles Esthetiques». — М.: Космопресс, 2000;2004.

14. Rassner G. und Steinert U. Dermatologie. Lehrbuch imd At­las. — Urban&-Shwarzenberg, 1992. — 384 s.