Зміна методологічних підходів до світу та особистості у філософії Ж. Дельоза

Зміна методологічних підходів до світу та особистості у філософії Ж. Дельоза

Усанов І.В.

Трансформації сучасного світу, що охоплюють усі сфери суспільного буття, спричиняють серйозні ментальні зміни, які визначають нові трактування людини, світу та їх взаємин. Методологічним підґрунтям вказаних процесів стала філософія постструкгуралізму, яка декларує перехід від метафізики до семіотики, від онтологічного до онтичного, від буття до тексту, де суб'єкт є тимчасовим утворенням смислової динаміки концептів складка, спіраль, тощо. Осмислення парадоксів самоідентичності та метаморфоз людського життя є актуальною темою дослідження та важливим моментом пошуку основ особистісного буття.

Боротьба з тоталітарним дискурсом, розгорнута постмодернізмом, приводить до перегляду тих методологічних основ, на яких вибудована смислова структура сучасного світу. Пропонований Ж. Дельозом метод ґрунтується на особистості, яка його здійснює. Але сам статус особистості невизначений, вона постає як невідомий віртуальний гравець, представлений через силові потоки та смислові напруження, що його постулюють. Невизначеність стає самим методом, що симулює свободу та обґрунтовує в безпідставності зірвану зі свого місця номадичну особистість. Аналіз такого методологічного перевороту допоможе з’ясувати причини та риси сучасних смислових зсувів. Особистісне буття як онтологічно укорінене розглядається у неоплатонічній традиції, представленій роботами О. Лосева.

Треба сказати, що творчість Ж. Дельоза тільки починає досліджуватися. Про нього згадують, на нього посилаються, є ряд критичних статей (як правило, у післямовах до перекладів цього автора), у яких акцентовані деякі моменти його філософської позиції. Філософські стратегії Ж. Дельоза аналізуються у роботах: О. Герасимової, C. Зимовець, С. Зенкіна, І.Ільїна, Г. Логінової, Н. Маньковської, Е. Петровської, В. Подороги, М. Рикліна, С.Л.Фокіна та ін. Особливо слід виділити монографію Л.А.Маркової «Філософія з хаосу», безпосередньо присвячену аналізу творчості Дельоза. Серед зарубіжних авторів, що уважно ставляться до творчості Ж. Дельоза особливо цікаві Р. Богі, К. Боундас, М. Гатен, Ф. Зурабішвілі, К. Малабу, Ж.-К.Мартін, Б. Массумі, П. Мачері, Ж.-Л.Нансі, П. Паттон, К.А.Пірсон, Жаклін Рюс та інші.

Метою статі є осмислення метаморфоз людяності у філософії Ж.Дельоза. Для реалізації даної мети передбачається виконання ряд завдань, а саме: проаналізувати теоретичні підстави фрагментації особистісного буття, розглянути методологічні засади її дослідження та вплив на характеристики людяності.

У боротьбі з логосом Ж. Дельоз виконує задачу подолати платонізм, розгорнутий логоцентричною християнською методологією, а з ним і будь-яку можливу ієрархічність та тоталітарність. З цією метою він переводить Єдине у площину Буття, трансцендентне проектує як віртуальне. Для цього оголошується війна діалектиці, як методу вертикальних побудов, та створюються нові форми існування загального в особливому, або навпаки, особливого взагалі. Конструюється інструментарій, що дозволяє здійснювати недіалектичне розрізнення і перейти від негативного гегелівського заперечення до дельозівського розрізнення та повторення.

Повторення не підноситься до загальності, бо повторює одне й те ж. Це одне розростається повторенням і тим констатує усталеність. Разом з тим, повторення є проговоренням іншого, яке завжди залишається незмінним і непорушним. Постійно йдеться про інше. Інше стає тим одним, що є, але оскільки Буття Єдине і будь-яке інше є одне й те ж, то воно розходиться двома модусами віртуального та актуального. Платонівська ідея отримує статус віртуальної, тобто стає і реальною основою актуального та смислу речей, і динамікою їх виникнення, тобто актуалізацією. Тут позиція трансцендентних ідей виходить «переміщеною «під» симулякри світу «[ 1, с .64], замінюючи символічну апофатичну безкінечність речей безкінечністю смислового контексту, проявлену засобами самої поверхні постмодерного Єдиного у складках, розривах, обхватах і повтореннях.

Віртуальне не є щось невизначене, його можна порівняти з математичною задачею, що має певні способи, варіанти вирішення, тобто актуалізації тих результатів, що дані віртуально, виходячи з існуючих завдань, або проблем. А. Бадью так і визначає, що «віртуальність є місце задач, рішення яких пропонує актуальне» [1,с.53]. Випадки з біології подібні до математичних, бо будь-який організм вирішує задачі власної віртуальності. «Організм був би нічим, якби не був би рішенням задачі; те саме стосується його диференсійованих органів, наприклад, очі вирішують задачу світла» [3,с.259].

Віртуальність є проблемним полем. З позиції віртуального, ідея відмінна від будь-якої результуючої даності, від рішення, у якому вона сприймається як проблема. Вона виходить за межі тих рішень, яким дає начало у коло інших проблем, де вона проявляється. Але, разом з тим, вона іманентна всім тим рішенням, бо дійсно, чим ближче ми просуваємося до визначення проблеми, тим ближчим стає її вирішення. Платонівські ідеї, як їх розуміє Дельоз, не є фіксованими позиціями, або загальними родами. Вони різноманітні системи множинних диференціальних елементів, системи сингулярних структур, що складають проблемне поле. Ідеї тут існують у логосному конструкті, але не так, як існуючі, а як неіснуючі, як наявні проблеми, у ще неявному, не сформульованому виразі.

Ідея, за виразом Дельоза, є «суб-репрезентативною» і компонується відповідно до логіки проблеми та постановки питання. Ідея, як межа думки, це віртуальна структура (те, що варто мислити, cogitandum), яка перебуває у процесі своєї актуалізації. Проблемність такого ідеального, тобто віртуального в тому, що вона виникає як дар і можна було б сказати словами JI. Вітгенштейна, що ти розглядаєш як дар це проблема, яку тобі потрібно вирішити. Віртуальність дельозівської ідеї, на відміну від міркувань Л. Вітгенштейна, полягає в тому, що невідомим залишається походження дару, а отже, і можливість троянських наслідків цього дару, чого здається і прагне французький філософ, актуалізуючи небуття.

У трактаті «Відмінність і повторення» Ж. Дельоз розгортає онтологію розрізнення. Саме тут він вводить складний неологізм диференцсіація, отриманий із поєднання диференціювання й диференсіювання. Диференцсіація відсилає до заплутаних відносин між проблемами і рішеннями, питаннями й відповідями, віртуальними ідеями-структурами та їхніми актуалізаціями. Дельоз називає «диференціацією» всю тотальність діакритичних відношень, що мають місце «усередині» ідеї-структури, а «диференсіацією» процес актуалізації такої структури. «Диференсіація» позначає актуалізацію віртуального і є тільки одною половиною поняття розрізнення, зовнішнім кругом [3,с.214].

Досліджуючи роботи Бергсона, ЖДельоз вводить і обговорює диференсіацію, маючи на увазі дві важливі теми: еволюцію живого та вирішення проблем облаштування [4,с.91−113]. Отже, диференсіювання це рух віртуального до його актуалізації, свою силу воно черпає з того, що саме по собі є простим, неподільним і процесуально-динамічним (в особливому сенсі інтенсивного розмаїття). Що стосується життя, то динаміку перегонів диференсіювання Ж. Дельоз називає «життєвим поривом». Життєвий порив не містична сила, а скоріше ім'я для сили (або сил), що діють щоразу, коли віртуальне актуалізується, простота диференсіюється, а тотальність ділиться. Життєвий порив це розрізнення, що стає подією. У процесі актуалізації віртуальна тотальність експлікує свої частини відповідно до розбіжних ліній, кожна з яких утримує в собі певний ступінь тотальності. Отже, ступені, взаємоможливі усередині віртуального, уже не співіснують на розбіжних лініях актуалізації [4,с. 113]. Актуальність змінює можливості самих можливостей, тобто запускаються інші непаралельні серії відкритої динамічної можливості віртуального.

Дельоз дорікає тим, хто розглядає диференсіацію як актуалізацію якогось упереджено заданого та заздалегідь передбачуваного окресленого проекту. Диференсіювання здійснюється не між актуальними термінами у лінійній серії, а між віртуальним терміном і різнорідними термінами, що актуалізують цей віртуальний термін. Диференціювання не визначає процес актуалізації, воно формує проблеми, формулює питання та оформляє рішення. Варто мати на увазі, що не всяка форма рішення є успішною. Вдале рішення залежить ще й від того способу, яким задана проблема і тих засобів, які доступні живій істоті для її вирішення.

Диференсіація темпоральна і Дельоз розробляє теорію часу, який є тривалістю. Простір це розмаїття зовнішнього, одночасності, суміжності, кількісної диференціації та розрізнення в ступені. Простір дискретний і актуальний. З іншого боку, тривалість це розмаїтість послідовності, різнорідності та природного розрізнення. Тривалість безперервна і віртуальна. «Однак, міг би зауважити йому О. Лосєв, всі ці міркування про час як про життєвий, творчий потік, що стали популярними після Бергсона, малюючи, безсумнівно, досить важливу, можливо, центральну стихію часу, не мають потрібного ступеня феноменолого-діалектичної ясності й чіткості. Ця теорія часу біологічно й психологічно правильна, але не філософськи… І першим доказом нефілософічності Бергсонівського вчення про час є протиставлення часу простору. Час для нього є життя, а простір чомусь не є життям. Час він уміє представити життєво, а простір для нього тільки однорідний; і він не може уявити собі, що й простір також життєвий, також напружений, також тріпотить струменями життя» [6,с.542].

Але Ж. Дельоз йде далі в бергсонізмі, питання часу і простору він доводить від біо-психологічного до рівня абстрактної метафізики віртуального континуму, орієнтованого на здійснення небуття. Саме небуття прозирає крізь віртуальну заданість та актуальну дійсність Єдиного, як метафори динамічної всезагальності, як наявно даної відсутності. Єдине, розгорнуте у динаміці свого не/існування є так, що тривалість, будучи конкретним універсальним, є віртуальним цілим, проте ця цілісність не є даною [4,с.77]. Віра в те, що ціле дане, результат трансцендентальної ілюзії, породженої опросторовленням часу. Te, що ціле не дане, означає, що воно відкрите і, як таке, постійно змінюється, тому що триває. Ціле не можна плутати із закритою сукупністю або із сукупністю всіх сукупностей. Ціле не складене із частин. Скоріше, саме воно спасає сукупність або структуру від замикання на саму себе й примушує її до комунікації із більшою структурою або сукупністю, примушує до віртуалізації. Матеріалізм Дельоза якраз і має за основу цей головний момент наявну відсутність цілого, таку, що й має на меті здійснення цієї відсутності. Він послідовно зводить небуття до рівня самотворчості як віртуальної події.

У контексті трансцендентального емпіризму, який розгортає Дельоз, розмаїття представлене у двох типах: віртуальні ідеї-структури і динамічні процеси рішень в актуалізації. Пов’язані вони між собою через диференціацію та диференсіацію, специфіковані неологізми, що покликані показати складність взаємозв'язку між проблемами та їх рішеннями, ще не поставленими питаннями та певним чином вже сформульованими відповідями, що разом з тим складають єдину віртуальну та актуальну реальність ідей-структур та їх актуальну дійсність. Можна сказати, що диференціація є сукупністю відносин, що здійснюються в ідеї-структурі, а диференсіація процес актуалізації всієї цієї структури у конкретному випадку. Речі випадають із можливостей у фактичність, що розкриває менше коло віртуальності, основане вже на конкретних засобах. Тож речі кристалізуються на межі внутрішнього та зовнішнього, знаходяться між різними типами віртуальних можливостей, а точніше поєднують їх цілісну відсутність, підносячи небуття на рівень творчої можливості, надаючи йому голос буття. Бо де ж звучить голос, якщо не в просторі, що уможливлює саме звучання.

Віртуальне є можливість можливостей, що дає підстави А. Бадью стверджувати, що воно базується на «подвійному визначенні» [1,с.65]. Відкривається ж віртуальне у зворотній перспективі як обернена даність, бо що дає можливість звучанню, як не простір, що звучить безліччю можливих відлунь, що може визначати територію, як не детериторізація, тобто вихід у небуття даної території. Самі можливості є відлунням того буття, що повернулося з небуття. Складається подвійна можливість і самого буття, і можливість його небуття. Можливість формується з двох потоків сходження та повернення, можливість та їх можливість. Врешті, образ буття розгортається як асиметричний виверт обміну віртуального і актуального. «Дельоз намагається мислити сутність як нерівний обмін асиметричних частин (віртуального і актуальної частини, актуалізації та віртуальної частини)» [2]. У цьому подвійному потоці диз’юнктивного синтезу множинне відбирається від Єдиного, а Єдине відбирається від множинності.

Ж.Дельоз скасовує Єдине та постулює існування на основі розрізнення, як творчого акту єдиного буття, єдність якого визначається розрізненням. Єдине що є, так це розрізнення, а отже єдинотворче розрізнення це динаміка, яка розгортає простір подій, загальну ситуацію, коли все збувається незалежно від загальної спрямованості, єдиної мети, але все збувається у роз'єднаній єдності саме собою. Ж. Дельоз обґрунтовує втрату символічності, як ієрархічності, перенесенням Єдиного у саме Буття та циркуляцією самості замість самої самості, динамічною невловимістю замість апофатичної безкінечності, віртуальною варіативністю замість трансцендентної недосяжності. Питання про те, чи явище має сенс, провокує двозначність: явище смислу чи смисл явища? Для Дельоза тут відповідь тільки одна: ніякої сутності не існує. Є тільки динаміка явищ, що має смисл, як явлену відповідь на проблему актуалізації існування.

Йдеться про підкреслену відсутність апофатичного начала, того, що є у всякому символізмі, коли є сутність і є її явище, і тоді сутність явлена, а явище сутнісне. Сутність має безкінечну потенцію для розкриття своїх глибин у різних втіленнях. Так, політ джмеля може бути даним і як природний факт, і як музичний символ, і як поетичний образ, і як математична модель, і як безліч інших підходів та варіацій на дану тему. Але таке розмаїття завжди буде спиратися на очевидну простоту відкритої безодні апофатичного начала сутності. А для Дельоза тут буде віртуально існуюче єдине, яке розходиться в серіях актуалізації. Тож дельозівська онтологія не має не тільки сутності, яка інтерпретована у віртуальні проблеми розвитку, але й явища, бо являтися нічому, а є симулякр, який розуміється в позитивному ключі, як випадок реалізації задач розвитку. Остаточної ж мети розвитку не існує, бо немає і першопричини. Замість явищ є складки, тріщини, злами, кармани, вигини та інші топологічні виверти анонімних сил, які не являють, а симулюють серії структурних корелятів. У даному випадку практикується раціонально-метафізична віртуальність структури, яка розуміється умовно живою та здійснюється через самопородження і через самотворчу розрізненість. Абстрактно-формальний підхід, гіпостазуючи свої поняття, немає можливості розрізнити живу природу і неживу, тваринне існування і буття людське «між рослиною і твариною, між твариною і людиною ми не побачимо тепер нічого, крім різниці в ступені» [4,с.311]. Власне, саме життя зводиться до абстрактних категорій матерії, розрізнення, руху і т.п., що постають як абстрактний аналіз в «церебральному зазорі». Дельозівський матеріалізм зовсім не є вченням про реальність дійсно позитивного буття і матерії. Він є вченням про проекцію і гіпостазування абстрактних понять, є типова абстрактна метафізика.

Його смисл дорівнює факту і буття означає фактичність, ототожнюється з дійсним існуванням, взятим віртуально у всій сукупності, як дещо Єдине. Тому воно є так, що не є як щось дане, «воно не означає нічого актуального. Це означає не те, що ідея цілого позбавлена смислу, а те, що вона означає деяку віртуальність, так як актуальні частини не дозволяють собі об'єднуватися в ціле». [4,с.ЗОЗ].

Його онтологія не знає сущого, що перевищує явище та є його джерелом. Його смисл має парадоксальне буття і немислиме народження. Смисл не самодостатній, а призначений для більшого, для існування немислимого, для небуття, як проблеми, що потребує нового і нового існування для підтримки того ж таки небуття. «Буття одночасно повна позитивність і чисте ствердження, але є і (не)буття проблемного, буття задач і запитань, а зовсім не буття негативного» [3,с.323]. Буття і небуття, тобто віртуальне є дещо Єдине, звичайно, з пріоритетом небуття, так що й суще є віртуальним буттям в динаміці його актуалізації. Яким чином небуття є первісним відносно буття? Ця позиція очевидно випливає з динамічного статусу. Єдиного, яке не дане як нерухоме іменникове дещо, а зливається в самототожну незвершенність безначального потоку. «Ціле не дане. Це означає не те, що ідея цілого не має смису, а те, що вона означає певну віртуальність» [4,с.ЗОЗ]. Тож і єдине є так, що його немає, «зміст ідеї небуття не менший, а більший змісту ідеї буття, зміст [ідеї] безладу не менший, а більший змісту [ідеї] порядку, ладу, зміст можливого не менший, а більший, ніж зміст реального.

В ідеї небуття фактично міститься ідея буття, плюс логічна операція узагальненого заперечення, плюс особливий психологічний мотив для такої операції (наприклад, коли буття не відповідає нашому очікуванню, і ми осягаємо його тільки як недостачу, як відсутність того, що нас цікавить). В ідеї безладу вже присутня ідея ладу, плюс його заперечення, плюс мотив такого заперечення" [4,с.233].

Цідсумовуючи зазначимо, що Ж. Дельоз гіпостазує онтологічні поняття буття та небуття, вони для нього не конструктивні поняття, якими проявляється спосіб існування сущого, не засоби прояву організації сущого, не інструментарій логічних форм, для Дельоза взагалі не існує сущого, що відрізняється від самого явища смислу. Його онтологія залежить від існуючих фактів та здійснюється тим, що виводить із них існування. Тому ці факти повинні повторюватися і повторюватися, прагнучи утримати реальність, забезпечити дійсність. Сутність небуття це проблемність та варіативна множинність, дана як віртуальна сфера Ідеї. Небуття, таким чином, є чистою віртуальністю, як наявною даністю реального. Віртуальною, власне, є проблема: як складати буття у складки для симуляції сущого. Суще існує як явище симуляції, що сама по собі не розглядається як негативна, а виступає як актуалізація віртуальної реальності. Віртуальне небуття породжує симулятивну реальність сутностей, а вони, в свою чергу, збуджують напружене поле віртуальної реальності.

віртуальний дельоз смисловий зсув.

Список використаних джерел

• 1. Бадью А. Делез. Шум бытия / Пер. с фр. Д. Скопина. М.: Прагматика культуры JIorocальтера", 2004. 184 с. (сер. «Интеллектуальные биографии»),
• 2. Герасимова Е. Воля к однозначности. Проблемы и перспективы онтологии Делеза: http:// filosofia.ru/76 523/
• 3. Делез Ж. Различие и повторение: Пер. с фр. Н. Б. Маньковской. СПб.: Петрополис, 1998. -384 с.
• 4. Делёз Ж. Эмпиризм и субъективность. Критическая философия Канта. Бергсонизм. Спиноза: Пер. с фр. Я. И. Свирский. М.: ПЕР СЭ, 2001. 480 с.
• 5. Делез Ж. Актуальное и виртуальное: Пер. с фр. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.visiology.fatal.ru/texts/deleuze.htm
• 6. Лосев А. Ф. Музыка как предмет логики // Лосев А. Ф. Форма Стиль Выражение / Сост.

А.А. Тахо-Годи; Общ. ред. А.А.Тахо-Годи и И. И. Маханькова. М.: Мысль, 1995. С. 405 602.