Антропологічний вимір феномену мислення в історії філософської думки

Антропологічний вимір феномену мислення в історії філософської думки

Ємельяненко Є.О.

Особлива ідеальна діяльність, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві, певному соціокультурному середовищі, детермінована включенням особистості в багатогранні відносини з природнім та соціальним оточуючим світом — це людське мислення — процес опосередкованого і узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв’язках та відношеннях. В розвитку філософської думки даний концепт постає одним з найбільш суперечливих понять поряд з поняттями «буття», «матерія», «свідомість», «людина», «пізнання», «ідея» тощо.

Мислення постає одним з найфундаментальніших понять у концептуальних системах філософів: конкретизація та осмислення даного феномену привертає увагу науковців від стародавньосхідного та античного світу до XXI століття.

Традиційно в різноманітних філософських системах мислення розглядається в двох основних розрізах: логічному та антропологічному. Перший напрям — формальна логіка — вивчає мислення в контексті трьох його основних форм: поняття, судження, умовивід. Другий напрям досліджує та виокремлює сутнісні характеристики мислення як фундаментальної людської риси.

Зведення та узагальнення філософських поглядів на мислення як виключно людську властивість є актуальним завданням, оскільки має створити підґрунтя для подальших концептуальних розвідок особливостей розгортання даного феномену, які є запорукою аналізу пізнавальних здібностей людини та результатів пізнавальної діяльності.

Тож, метою даної статті є узагальнене розкриття основних філософських підходів до визначення сутності мислення як специфічної людської риси.

Для цього необхідним постає виявити сутність феномена мислення та дати його конкретизоване визначення. Це завдання містить певні труднощі, через плюралістичність поглядів на даний концепт як у галузі філософських наук, так і інших напрямків. Для його виконання варто розглянути позиції авторів, що демонструють різні підходи до визначення даного поняття, спробувати виявити в них спільне і відмінне.На сучасному етапі мислення людини є об'єктом дослідження багатьох наук: філософії, психології, логіки, кібернетики, теорії штучного інтелекту тощо. Воно є фундаментальним у концептуальних системах знання філософів минулого та сучасності, оскільки філософія історично перша звернулась до аналізу поняття мислення, науковий доробок з цього приводу в даній галузі є найбільш розгалуженим та ґрунтовним. Tакож можна зазначити, що філософський підхід до поняття «мислення» виступає основою для формування інших підходів, зокрема психологічного. Підхід логіки до визначення поняття мислення невіддільний від філософського підходу та складає його органічну частину.

He дивлячись на те, як вирішували науковці питання про субстанційність як свідомості, так і мислення, стосовно протікання мислення як процесу, вони завжди були єдині - це активна здатність мозку сприймати та відображати об'єктивний світ, інтерпретувати відображене, узагальнювати, з формуванням подальших теоретичних уявлень, абстрактних понять, категорій тощо.

Так, звернемось до словників та енциклопедичної літератури. Філософія розглядає мислення як активний процес відображення об'єктивного світу в поняттях, судженнях, теоріях тощо, пов’язаних з вирішенням тих чи інших задач, з узагальненням і способами опосередкованого пізнання дійсності. Мислення є вищим продуктом розвитку особливим чином організованої матерії - людського мозку. Біологічним субстратом мислення визнається високий рівень розвитку головного мозку, але, як відомо, мислення не може бути пояснене виключно функціонуванням фізіологічного апарату.

Мислення опосередковано процесами відчуття та сприйняття, минулим досвідом, пізнанням та аналізом сприйнятого з подальшим формуванням причинно-наслідкових зв’язків та інших уявлень, що не дані людині для сприйняття при безпосередньому досвіді.

Звернемось до історичної ґенези сучасних поглядів на мислення як людську властивість. Філософський підхід до аналізу поняття «мислення» бере свій початок з античних часів, власне з досократичної філософії. Поняття мислення (гр. voug (nous) — розум) і взаємопов'язані з ним поняття — «відображення», «образ», «відчуття», «поняття», «знання», «мислення», «планування», «освоєння дійсності» — розроблялись античними філософами починаючи з досократшів та закінчуючи періодом еллінізму (Геракліт, Анаксагор, Демокрит, Епікур, Сократ, Платон, Аристотель, Плотін та ін.) в якості категорії «нус», яка при сучасному трактуванні античних наукових джерел перекладається і як мислення, і як розум. Варто зазначити, розглядаючи категорію в контексті самих досліджень, що античні науковці частіше за все говорили про розум, як певне абсолютне вселенське начало. Очевидно, що дані концепції мало спільного мають з розглядом понять мислення та розуму на суб'єктивноособистісному рівні, як атрибуту власне людської істоти.

Так, до категорії «нус» античні філософи звертались дуже часто, але всі ці звернення, так чи інакше, були проникнуті ідеалістично-об'єктивним трактуванням даного поняття. «Нус» завжди виступав або об'єктивним впорядковуючим та керуючим космогонічним началом, або атрибутом Бога, космосу, першоматерії, абсолюту. Суб'єктивне ідеальне начало в людині уявлялось душею, поняття якої заміщувало поняття свідомості за теперішніми його трактуваннями, а «розумне» виступало певною складовою душі, на рівні з бажаннями, почуттями тощо [ 17, с.40—41].

Наприклад, за Арістотелем, мислення є частиною душі, іншою її частиною є відчуття. Як частина душі, мислення є специфічною здатністю розмірковувати, осягати думкою світ і самого себе. Ці ідеї, власне, лежать в основі теперішніх психологічних концепцій, в яких психіка (гр. ywx?] (psyche) -луша) є відображуючою властивістю матерії (мозку людини), свідомість — атрибутивна властивість психіки, що виражається у відображенні об'єктивної дійсності, а мислення — один з механізмів функціонування свідомості.

Мислення є діяльністю, яка спрямована на пізнання, осягання родів сущого. Досліджуючи мислення, Арістотель створив логіку — науку про мислення, сформулював закони та форми мислення. Тут можна зазначити, що філософська думка поділилась на два сп особи розгляду феномену «мислення», одним напрямом дослідження мислення стало теоретичне «думання», його формально-логічні аспекти та загальні закони та принципи пізнання (виділилась логіка як наукова галузь); інший напрям продовжив досліджувати мислення як атрибутивну властивість матеріального начала (мозку) або ідеального (душі) — цей напрям розгортався в рамках філософської антропології з якої пізніше виокремилась психологія. Можна зазначити, що перший напрям пропонує розглядати мислення як процес, а другий — як субстанцію [17,с.42].

Тож, Арістотель першим сформулював уявлення про мислення не як про субстанцію, а як про процес. Він зробив спробу формалізації мислення засобами логіки, завдяки чому з’явилась можливість вести мову про вірне і невірне в с амому процесі мислення, а не з огляду на вірність чи невірність висновку та результату. Внаслідок цього в античній математиці було прийнято методологічний принцип доведення, а самі праці Арістотеля було покладено в основу нормативної формальної логіки [19].

Значно пізніше такий підхід до мислення як категорії, що означає процесуальність функціонування свідомості, знайшов своє оформлення та конкретне вираження у концептуальних системах філософів Нового часу (Ф.Бекон, Дж. Берклі, К.А.Гельвецій, Р. Декарт, Дж. Локк, Д. Юм), які відійшли від трактування розуму як об'єктивного атрибуту Всесвіту, а надали йому суб'єктного походження.

Ґрунтуючись на здобутках епохи Ренесансу, яка привернула посилену увагу до людини, її внутрішнього світу та заперечила трактування розумових здібностей та мисленнєвих процесів як суто проявів безсмертної душі людини (що домінувало в середні віки), мислення було виражене як діяльність людської особистості, яка спрямована на пізнання та практичні дії, і залежить від людини, яка в філософії цього часу набула самостійності, титанічної активності;розумові здібності людини в уявленні філософів епохи Відродження мали необмежені можливості. Філософія здобула небаченого до цих часів гуманістичного спрямування, але людське мислення як феномен в цей період не здобуває самостійного детального осмислення.

В Новий час феномен мислення привертає увагу через розробку методу (засобу), прийомів пізнання та практичних дій. Філософи вирізняють прояви мислення — відчуття, споглядання, уява, рефлексія; рівні мислення — розсудок, розум; прояви діяльності мислення — сумнів, віра, задум, прийняття рішень, розуміння, уявні операції. В епоху Нового часу та Просвітництва (німецької класичної філософії) процесуальне мислення як особлива діяльність, яка підлягає нормуванню та організації та вимагає до себе технічного ставлення, постає об'єктом формалізації, проектування чи моделювання стає центром філософської думки. За великим рахунком, все, що лягло потім в основу філософських трактувань категорії мислення, було розроблене науковцями цих періодів. Tож, на цих віхах дослідження мислення зупинимось детальніше.

Р.Декарт, основоположник раціоналізму — концепції абстрактно-теоретичного мислення, висунув розум та мислення на перше місце. Розум здатний пізнати світ, але потребує правильного застосування — методу, оскільки «недостатньо просто мати добрий розум (esprit), але головне — це добре його застосовувати» [7]. Р. Декарт досліджує, яким чином точне і надійне пізнання є можливим, і чи є якась хиба в сприйнятті оточуючого світу органами чуття. Сумнів у Р. Декарта виступає методологічним підходом.

Для PДекарта дух, душа, розум та розсудок є однаковими речами — «мислячої (свідомої) істоти» (лат. <

Б. Спіноза визнає мислення невід'ємним атрибутом субстанції. Субстанція має внутрішню властивість — необхідність свого існування. Виявлення цієї властивості відбувається через мислення (атрибут субстанції). Мислення Спіноза розглядає як властивість тіла мати непросторові атрибути. Мислення саме по собі є атрибутом субстанції, який виявляє себе не в кожному тілі. Людина саме та просторова організація субстанції, модус, яка здатна мати і непросторовий атрибут — мислення. Акт мислення є таким же вольовим актом, як і будь-який людський вчинок [ 16, с.70].

ГЛейбніц розробляв поняття мислення, грунтуючись на власній субстанційній концепції «монад». Монади мають три головні різновиди за ступенем свого розвитку. Нижча форма характеризується «перцепцією» (духовно пасивною здатністю сприйняття). Вищі монади здатні мати чуття та чіткі уявлення. їх Г. Лейбніц називає «монадами-душами». Монади найвищого ступеня здатні до «аперцепції» (свідомості) і їх називають «монадами-духами». Монади не мають просторових (фізичних) властивостей, тому вони чуттєво не дані. їх дано лише розумові. Людина уособлює собою таку сукупність монад, у якій провідну роль відіграють монади, що здатні усвідомлювати. Процес пізнання Г. Лейбніц розглядає як розвиток здатності до створення та усвідомлення ідей. Він заперечує існування вроджених ідей, а чуттєве пізнання ним розглядається як нижча ступінь раціонального пізнання. Відомий вираз «Немає нічого в розумі, що не пройшло раніше через чуття» Г. Лейбніц доповнює положенням — «крім витворів самого розуму». За Г. Лейбніцем, розум відкриває суттєве, необхідне, а чуття — випадкове, емпіричне. Тому і істини бувають різними: емпіричні - істини факту; розумові - істини теорії [16,с.98].

Емпірична ж філософія в особі Ф. Бекона, Т. Гоббса, Дж. Локка та інших, з точки зору гносеології вважає, що людина здійснює пізнання головним чином завдяки чуттєвому сприйняттю [15−16]. Тут, чуттєве сприйняття — це отримання органами чуття сигналів з оточуючого світу та їх наступна трансформація На відміну від раціоналістів, емпіристи вважають чуттєве джерелом знання, але це гносеологічне питання не надто впливає на трактування ними самого поняття мислення та розуму як явища. Так, емпірист Дж. Локк згоден з Р. Декартом та раціоналістами, що мислення починається від суб'єкту, але не вірить у вродженні знання. При цьому виходить із припущення, що вроджені ідеї повинні бути усвідомлюваними всіма людьми в будь-який час. Він вважає, що людина народжується як «tabula rasa» (лат. чиста дошка). В розумі не знаходиться нічого, що не було б сприйнято органами чуття. Ідеєю є в найзагальнішому сенсі будь-яка уява, елемент свідомості як понятійно-раціонального, так і чуттєвого типу.

Основною властивістю розуму він вважає можливість перевіряти ідеї на якість. За Дж. Локком між знаннями та вірою, розумом та провидінням не може існувати протилежностей [ 16, с. 125].

Як зазначає Дж. Берклі, «Для кожного, хто споглядає об'єкти людського пізнання, очевидно, що вони представляють собою або ідеї, що дійсно сприймаються почуттями, або ідеї, які ми отримуємо, спостерігаючи емоції або дії розуму, або ідеї, що утворюються за допомогою пам’яті або уяви, і нарешті, ідеї, що виникають через поєднання того, що було першопочатково сприйняте одним з вище означених способів… Ane поряд з цим безкінечним розмаїттям ідей або предметів знання існує рівним чином дещо, що пізнає і сприймає їх, і здійснює різноманітні дії: як то хотіння, уявлення, спогади. Це здатна до пізнання, діяльна істота є те, що я називаю розумом, духом, душею або мною самим. Цими словами я означаю, не одну з власних ідей, але річ істотно від них відмінну, в якій вони існують, або, що те саме, якою вони сприймаються, так як існування ідей полягає в тому, що вони сприймаються. Всі погодяться з тим, що ані наші думки, ані пристрасті, ані ідеї, що створені уявою, не існують поза нашею душею» [2,с. 152—154]. Очевидно, що тут Дж. Берклі дає характеристику власним уявлення про такі феномени як свідомість, мислення здатність до сприйняття та узагальнення оточуючого.

Причинно-наслідкові зв’язки та логічне мислення стають головним об'єктом атаки у роботах Д. Юма, зокрема в його есе «Дослідження стосовно людського пізнання». Згідно з версією Д. Юма, раціональність, а також причина, наслідок, а головне — розум — це всього-навсього химера створена рядом постійних співпадінь у морі світового хаосу. Звичайно ці співпадіння дуже стійкі і деякі з них повторюються вже не одну тисячу років, що дає нам всі підстави вважати, що за однією дією слідуватиме інша та використовувати це для свого блага, проте крім цієї нестовідсоткової вірогідності співпадінь, немає нічого, що дозволяло б нам стверджувати, що між двома подіями у всесвіті існує будь-яка раціональна каузальність та необхідність. Ane не дивлячись на те, що його гносеологічна концепція багато в чому формувалась в опозиції до концепцій раціоналістів, і, навіть, до концепцій Дж. Берклі, своє розуміння мислення він виражає подібно до них. Д. Юм зазначав: «Наша думка служить вірним дзеркалом, що вірно відображає свої об'єкти, але застосовані нею фарби слабкі та тьмяні в порівнянні з тими, якими характеризувалися первинні сприйняття… ми можемо розділити всі сприйняття розуму на два класи за ступенем сили та живості. Менш сильні та живі звичайно називаються думками або ідеями…», а також: «…ніщо не здається більш вільним від обмежень, ніж людська думка, яка не тільки не підкорюється владі чи авторитету людей, але навіть не може бути утримана в межах природи та дійсності… при більш близькому розгляді ми бачимо, що вона в дійсності обмежена дуже тісними межами і що вся творча силу розуму зводиться лише до здатності поєднувати, збільшувати чи зменшувати матеріал, що надається почуттями і досвідом… всі наші ідеї, тобто більш слабкі сприйняття, суть копії наших вражень, тобто більш живих сприйнять» [18].

Велику увагу людині, її мисленню, здатності до пізнання приділили філософи Просвітництва, Матеріалістичний напрямок філософії Просвітництва представлений насамперед французьким матеріалізмом XVIII ст. (Ж.О. де Ламетрі, Вольтер, ДДідро, Ж.-Ж.Руссо, К. Гельвецій) розглядає людську душу як здатність мислити та відчувати в прямій залежності від тілесної організації, діяльності органів чуття, нервів та мозку. Tак, матеріальною основою душі людини Ж.О. де Ламетрі вважає мозок, проте підкреслює, що мозок — необхідна, але не достатня передумова людської свідомості. Людина, за Ж. О. де Ламетрі, — це, особлива машина, яка здатна відчувати, мислити, розрізняти добро і зло [ 12, с.104−115].

На відміну від матеріалістів, ідеї яких яскраво виражені в думках Ж.О.де Ламетрі, представник деїзму Ж.-Ж.Руссо розуміє людину як природну істоту, всі здібності та здатності якої обумовлені природою. Перевагу серед них він віддає почуттям, а не розуму, підкреслюючи, що міркування не звеличує душу, а лише втомлює. Людину звеличує моральна гідність, яка походить не від розуму, а від серця.

Багато уваги питанням людської свідомості та розуму приділяв філософ-матеріаліст К. Гельвецій. Людину К. Гельвецій, як і інші філософи-просвітителі, розглядає як частину природи, проте враховує, що суттєві її характеристики неможливо пояснити лише природною організацією. Так, розглядаючи проблему походження свідомості, він наголошує на зв’язку розвитку свідомості не просто з суспільним життям, а насамперед з трудовою діяльністю, з виготовленням та застосуванням знарядь праці. К. Гельвецій підкреслював, що розум розвивався із чуттєвості тому, що завдяки наявності рук, пальці яких можуть маніпулювати різними предметами, люди виробляли рі. ші знаряддя та засоби добування. Він наголошує, UilOрозум не дається людині від народження. Від природи людина має лише здатність відчувати, з якої потім уже розвивається розум, здатність усвідомлення та мислення. На думку К. Гельвеція світ матеріальний, безкінечний в часі та просторі, при чому матерія знаходиться в постійному русі. Мислення та відчуття при цьому є властивостями матерії, її найбільш складними утвореннями.

Треба зазначити, що французькі просвітники, хоч і проголошували провідну роль розуму та знань в суспільному прогресі, більшу увагу приділяли розробці суспільно-політичних вчень, а досліджуючи процес пізнання намагались поєднувати положення як емпіризму, так і раціоналізму.

У концептуальних системах представників німецької класичної філософії (І.Кант, Й.Г.Фіхте, Ф.В.Шеллінг, І Л. Ф Іеїель) мислення розглядається як акт самодіяльності суб'єкта, що породжує різні інтелектуальні, уявні феномени — поняття, принципи, закони, ідеї, ідеали — тобто знання [6].

І.Кант відзначав спонтанність актів мислення, апріорний характер його діяльності, спрямованість на пізнання за допомогою понять, вирізнив рівні мислення — інтуїція, розсудок, розум; типи і види мислення — формально-логічне (розсудливе) і діалектичне (розумне), конкретне і абстрактне, практичне і теоретичне. І.Кант визначив односторонність, обмеженість розсудку і антиномічність розуму, встановив зв’язки «чистого» мислення з чуттєвістю, з зовнішнім світом. Проблема людини, критичний розгляд передумов її пізнавальної, моральної, естетичної діяльності; перенесення людини з периферії у центр філософії становить суть здійсненого І.Кантом «коперніківського перевороту», завдяки якому філософія звернулась не просто до обґрунтування людської здатності до пізнання, але до здатності моделювати перспективну ситуацію в умоглядному світі практичноморальної діяльності - тобто свободи [3,с.375]^.

Питання, що таке мислення, постає перед Й. Фіхте з усією гостротою. Для Й. Фіхте мислення — це діяльність, щотворить весь світ уявлень, весь світ духовної культури. Ця діяльність, за Й. Фіхте, не носить ані природного, ані божественного походження, адже є суто людською діяльністю, яка і стає в його філософії вихідною фундаментальною категорією. Пізніше, слідом за Й. Фіхте, Ф.В.Шеллінг створює філософію тотожності мислення і буття [3].

Г. В. Ф. Гегель визначає мислення як діяльність суб'єкта, яка спрямована на пізнання світу в формі понять (категорій). Вищою формою пізнання є наука (філософія), яка пізнає Абсолютний дух. Мислення є пізнанням в поняттях (категоріях) Абсолютного духу, внаслідок чого формується всезагальне знання.

Суто формальну логіку, з одного боку, та невтримну уяву, з іншого, Г. В. Ф. Гегель намагається зрозуміти як два відображення того ж самого предмету, що взаємодоповнюють одне одного — мислення в повному та точному сенсі цього поняття [10].

Першою формою мислення Г. В. Ф. Гегель — як і вся філософія до нього — вважає «Слово», «Мову». «Слово» (в широкому сенсі) і виявляється у нього першим «знаряддям», що створюється «силою думки».

«Схема співвідношення мислення і діяльності у Г. В. Ф. Гегеля виглядає як „мислення — практика — знову мислення“ (навчене гіркими уроками свого „втілення“). Марксистська ж філософія, що приходять на зміну німецькій класичній філософії, критикує цю позицію і перед нами постає вже зовсім інший ланцюг „практика — мислення — знову практика“ (але вже збагачена актом осмислення, осяяна світлом теоретичної думки)» [ 10].

Неважко помітити, як зазначає Е.Ільєнков, що в обох концепціях стосовно співвідношення мислення і практики сформовано певні цикли, і рух кожного разу повертається до свого початку, але збагачений результатами свого «відчуження», «зняття», перетворення у щось інше. У Г. В. Ф. Гегеля — це «чисте мислення», збагачене уроками свого просторово-часового «втілення», свого «гріхопадіння». У К. Маркса ж — результати практичної діяльності, збагачені уроками теоретичного осмислення, аналізу успіхів та невдач [10].

І в першому, і в другому випадку, ми отримуємо цикли, і рух кожного разу повертається до свого початку, але збагачений результатами свого перетворення «у власне інше». Від живого споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики — таким за Г. В. Ф. Гегелем є діалектичний шлях пізнання об'єктивної реальності. У К. Маркса ж — це реальна влада людини над природою, збагачена уроками свого теоретичного осмислення, аналізу своїх успіхів та невдач [10]. У руслі марксистської теорії відображення розвивалась концепція вторинної, похідної природи продуктів інтелектуальної діяльності.

Так, XIX століття принесло на зміну класичній німецькій філософії філософію марксизму з відповідним відмінностями тлумачення категорії мислення. XX століття породило безліч новітніх філософських течій, які, в свою чергу, також мають специфічне бачення цього питання. Велику увагу категорії мислення приділяли новітні філософські напрямки, такі як екзистенціалізм, феноменологія, герменевтика, позитивізм, аналітична філософія тощо.

Екзистенціалізм, з огляду на свою специфіку, розглядає мислення в контексті людського буття, існування. В такому сенсі, відповідно, мислення є іманентною рисою екзистенції і розглядається з позицій трансцендентального суб'єктивізму.

Трансцендентальна феноменологія Е. Гуссерля та М. Хайдеггера концентрувала свою увагу коло такого явища як людська свідомість. Як відомо, у феноменології «феномени» — це змістові утворення свідомості, що лежать в основі побудови всіх інших знань. «Феномен», на відміну від «явища» в кантівському розумінні, не вказує на дещо, сховане за ним. Феноменологія описує феномени не якогось трансцендентного буття, а самої свідомості, основною рисою якої в феноменологічному контексті є інтенційність. На хвилі цих наукових течій М. Хайдегером розробляється концепція Dasein-мислення, тобто мислення «сьогодні і зараз» [3].

В цьому контексті гереневтико-екзистенційна модель мислення як процесу, що не може протікати відірвано від контексту існування людини, протистоїть рефлексивній моделі, яка пропонує відсторонене усвідомлення людиною цього процесу [3,с. 12]. На нашу думку, оо єктивно дослідити предмет дослідження нам дозволить тільки синтез цих двох підходів, адже: практично неможливим є «виривання» мислення з контексту життя, подій UilO відбуваються навколо і, в той же час, завжди має місце певне відсторонене рефлексивне споглядання внутрішнього світу.

Відправним пунктом філософської герменевтики ЕГадамера стає критична оцінка європейського раціоналізму в його спробі розвинути далі основи грецької думки, що були виражені поняттями «логос» та «нус». При цьому під егідою «логосу» ніби єднаються ті форми мислення, які з одного боку, мають на увазі дослідження чисел, пропорцій, співвідношень, а з іншого боку, приписують певні властивості логосу самому світу та його динамічному началу, маючи на увазі те, завдяки чому все відбувається. Поняття «нус» означає багатовікову череду роздумів про співвідношення буття та мислення. Ґ. Гадамер вважає, що мислення — це певна грецькараціональність, яка передала сучасній науці логіку та діалектику, і, в певному сенсі, підготувала її початок. Це було вхоплення раціональності буття та прийняття його як божественного дару [4].

Позитивістський підхід до проблеми мислення, виражений в ідеях неопозитивізму та аналітичної філософії, висуває на перший план формально-логічні аспекти мислення, ігноруючи дослідження змістовних моментів теоретичної діяльності. Позитивістському підходу, в цьому сенсі, протистоять феноменологічні та екзистенціалістські концепції мислення [3].

Ретельну увагу проблематиці мислення приділяє синергетична парадигма, що як теорія складних систем не зводиться до звичних у філософії односторонніх матеріалістичних, ідеалістичних чи дуалістичних позицій. Такий підхід є міждисциплінарною методологією дослідження нелінійних складних систем, якою і визнається людський мозок. Як зазначає К. Мейнцер, виникнення ментальних станів (наприклад, образи, почуття, думки) пояснюється еволюцією параметрів порядку в клітинних ансамблях, що викликана нелінійними взаємодіями нервових клітин. Клітинні ансамблі з ментальними станами інтерпретуються як атрактори відповідних динамічних систем, що описують головний мозок. Якщо розглядати мозок як складну систему нервових клітин, то його динаміка описується нелінійною математикою нейронних мереж. На традиційній мові філософії можна сказати, що люди здатні рефлексувати, осмислювати себе (саморефлексія), і співвідносити зовнішні ситуації у світі з їх власним внутрішнім станом, почуттями та намірами (інтенційність) [14].

Tаким чином, синергетика та підхід, оснований на складних системах приводить, на думку К. Мейнцера, до вирішення проблеми «розум-тіло», що знаходить поза традиційними філософськими відповідями, представленими в концепціях матеріалізму, ідеалізму, дуалізму тощо [ 14, с.33−34].

Окрім вирішення традиційної онтологічно-субстанційної проблеми духовного та тілесного, синергетичний підхід до проблем мислення обґрунтовує перспективність формування складного мислення як нелінійного світобачення. Як зазначає Л. Горбунова, «ми завжди мислимо певним чином, за певними правилами, що можуть нами і не усвідомлюватись, але при цьому визначатимуть наш світогляд і наше місце у суспільстві.

За цими правилами ми створюємо контекст як ціле, у просторі якого будь-який факт набуває сенсу і значення, задаються ціннісні орієнтири, формуються мотиви й цілі діяльності" [5,с.43]. В умовах сучасного світу, лінійне мислення, що й дотепер домінує в окремих галузях, стає недостатнім та, навіть, небезпечним [5,с.53].

Класична соціальна філософія в своєму розумінні мислення стоїть на позиціях діалектичного історичного матеріалізму, і стверджує, що мислення виникло в процесі колективної трудової діяльності та має суспільну природу за особливостями свого виникнення і функціонування.

Як зауважує В. Андрущенко, людська духовність (і мислення безумовно є «серцем» цього феномену) сформувалась у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці й спілкування індивідів. «Дослідники доводять нерозривний зв’язок духовності із матеріальним носієм, трактують дух як функцію вищої нервової діяльності, головного мозку людини. Досягнення науки, експериментальне вивчення психічних явищ та діяльності людини виявили нерозривний зв’язок людської психіки і довколишнього середовища, зумовленість її трудовою діяльністю.

І, хоч переконливого заперечення божественної суті людської духовності та свідомості (як стверджує релігійна філософія) наука не дає, але все ж вона дозволяє підійти до пізнання духовного (свідомості і мислення в тому числі) як до пояснюваного, а не містичного. Взаємозв'язок духовного і навколишнього середовища здійснюється завдяки діяльності. Оскільки вона має історичний характер, історизм органічно входить у духовність: свідомість суспільної людини відтворює основні перипетії історії багатогранних людських стосунків" [ 1, с.502].

Тож, мислення як складова духовності у ході історичного розвитку духовність за змістом стає більш соціальним. Соціальне підпорядковує всі, навіть найвіддаленіші і найнепомітніші зв’язки людського духу з аналогічними властивостями матерії. Постає очевидним, що, не дивлячись н матеріальне походження мислення, люди сприймають світ інакше, аніж весь тваринний світ. Але людська духовність певним чином переломлює єдині закономірності, притаманні всій живій матерії як цілісності.

У якості висновку з аналізу історико-філософської ґенези феномену «мислення» можна констатувати парадоксальний факт того, що мислення людини виступає як соціальне явище і, водночас, як своєрідне продовження еволюції живого до рівня людського. Діалектика цих двох основоположних детермінант і постає перспективним напрямком філософських розвідок проблематики мислення.

мислення людський свідомість сприйняття.

Список використаних джерел

• 1. Андрущенко В. П. Соціальна філософія. Історія, теорія, методологія /
• 2. В. П. Андрущенко, Л. В. Губерський, М.І.Михальченко. — K.: Генеза, 2006. 648 с.
• 3. Беркли Дж. Сочинения. Трактат о принципах человеческого знания / Дж.Беркли. — М.: Наука, 1978. — С. 152−247.
• 4. Вступ до філософії. Історико-філософська пропедевтика / [Ред. Г.І.Волинка]. — К: Вища школа, 1999. — 623 с.
• 5. Гадамер Х.-Г. Истина и метод [Електронний ресурс] / Х.-Г.Гадамер; [Общ. ред. Б.Н.Бессонов]. — Режим доступу: http://elenakosilova.narod.ru/studia2/ gadamer2.htm.
• 6. Горбунова JI.С. Складне мислення як відповідь на виклик епохи / JI.С.Горбунова // Філософія освіти: Наук, часопис. — 2007. — № 1(6) / Ін-т вищої освіти АПН України, Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова, Укр. академія політ, наук. — K.: Майстер-клас, 2007. — С. 40−56.
• 7. Гулига А. В. Немецкая классическая философия [Електронний ресурс] /
• 8. В.Гулига. — M., 1986. — Режим доступу: http://polbu.ru/gulyga_germanphilo/
• 9. Декарт Р. Рассужение о методе [Електронний ресурс] / Рене Декарт. — Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/dekar01/txt01.htm.
• 10. Добронравова І.С. Нелінійне мислення /І.С.Добронровова // Філософська і соціологічна думка. — K., 1991. — № 6. — С. 47−60.
• 11. Ивин А. А. Словарь по логике / А. А. Ивин, A. JI. Никифоров. — М.: ВЛАД ОС, 1997. — 384 с.
• 12. Ильенков Э. В. К вопросу о природе мышления (на материалах немецкой классической диалектики): автореф. дис. на здобуття наук, ступеня докт. филос. наук: [Електронний ресурс] / Э. В. Ильенков. — Режим доступу: http://www.psylib. org.ua /books /ilyenO I .htm#top.
• 13. Кочубей Н. В. Синергетические концепты и нелинейные контексты: монография / Н. В. Кочубей. — Сумы: Университетская книга, 2009. — 236 с.
• 14. Ламетри Ж. О. Человек — машина // Сочинения [Текст]: нелитературный текст / Ж. О. Ламетри; ред. В. М. Богуславский; пер. с фр. Э. А. Гроссмана,
• 15. Левицкого. — 2-е изд. — М.: Мысль, 1983. — 509 с.
• 16. Марков Б. В. От опыта познания к опыту бытия [Електронний ресурс] // Герменевтика и деконструкция [Под ред. В. Штегмайера, X. Франка, Б. Маркова] / Б. В. Марков. — СПб., 1999. — С.10−33. — Режим доступу: http://www. catholic. uz/tlfiles/readingroom/markovotopita/content.htm.
• 17. Мейнцер К. Сложносистемное мышление: Материя, разум, человечество. Новый синтез / Клаус Мейнцер; [Под ред. и с предисл. Г. Г.Малинецкого]. — М.: Книжный дом «Либроком», 2009. — 464 с.
• 18. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVII века / И. С. Нарский. М.:Высшая школа, 1974. — 380 с.
• 19. Нарский И. С. Западноевропейская философия XVIII века/И.С.Нарский. — М.:Высшая школа, 1973. — 302 с.
• 20. Робинсон Т. Сократ, Анаксагор, нус и ноезис [Електронний ресурс] / Т.Робинсон. — Режим доступу: http://www.plato.spbu.ru/AKADEMIA/ akademia5/03.pdf.
• 21. Юм Д. Исследование о человеческом разумении [Електронний ресурс] / Д. Юм; [Перевод С.И.Церители]. — М.: Прогресс, 1995. — Режим доступу: http:// psylib.org.ua/books/yumde01/index.htm.
• 22. Ярошевский М. Г. История психологии от античности до середины XX века [Електронний ресурс] / М. Г. Ярошевский. — М.: Академия, 1996. — Режим доступу: http://psylib.org.ua/books/yaros01/txt02.htm.