Вступ. 
Безумовно- і умовно-рефлекторна діяльність

Вища нервова діяльність, за І.П. Павловим, — це діяльність переважно кори великих півкуль та інших структур переднього мозку, які забезпечують узгодження організму з навколишнім середовищем, тобто його поведінкові реакції. Діяльність інших відділів центральної нервової системи («нижча нервова діяльність») спрямована, головним чином, на узгодження роботи внутрішніх органів та розвантаження вищої нервової діяльності від другорядної інформації.

Рефлекторна теорія французького філософа Рене Декарта була використана для пояснення несвідомої діяльності мозку. Далі І.М. Сеченов та І.П. Павлов показали, що і психічна (свідома) діяльність мозку за своєю суттю є рефлекторною. Тобто вища нервова діяльність визначає не тільки мимовільні, несвідомі - вроджені, а й свідомі - набуті поведінкові реакції організму. І.П. Павлов довів, що умовно-рефлекторний механізм є фізіологічною основою психічної (суб'єктивної) діяльності мозку. Учення І.П. Павлова розвинув його учень П. К. Анохш, який запропонував сучасну теорію формування поведінкового акту в цілісному організмі.

Сукупність вроджених і набутих реакцій, які забезпечують узгодження організму із зовнішнім середовищем, складає його поведінку. Будь-яка поведінкова реакція включає такі складові: пам’ять, потреби, мотивації, емоції.

Таким чином, вища нервова діяльність ділиться на вроджені (безумовно-рефлекторні) і набуті (умовно-рефлекторні) форми поведінки, які мають рухові й вегетативні компоненти цієї цілеспрямованої діяльності.