Підходи до визначення місця рахункових відомств у системі органів державного управління

Історичний екскурс в епоху становлення державного контролю свідчить, що перші згадки про рахункові відомства з’явилися в Китаї майже З тисячі років тому, а в Кореї - понад 1,3 тисячі років.

Світовій практиці притаманні різні підходи до проблеми організації та функціонування фінансового й адміністративного контролю в державному секторі економіки. Обрання тієї чи іншої моделі базується на таких чинниках: історично прийнята в країні форма правління, унормована форма державного устрою, особливості розподілу функціональних повноважень між гілками влади, а також ступінь демократичного розвитку суспільства.

Порівнюючи нормативні, юридичні та інституційні особливості, вітчизняні науковці й фахівці застосовують різні підходи до визначення місця рахункових відомств у системі органів державного управління.

Наприклад, Н. Дорош привертає увагу до такої організаційної схеми контролю в зарубіжних країнах:

перша категорія — вищий орган державного фінансового контролю підпорядковується парламенту або президенту і на нього покладено контроль за витрачанням коштів державного бюджету;

друга категорія — державні контрольно-ревізійні підрозділи міністерств І відомств, що підпорядковуються як вищому органу державного фінансового контролю, так і відповідному міністерству або відомству.

Вони здійснюють повний контроль за правильністю витрачання державних коштів.

A.Соменков групує органи контролю за назвою, нагадуючи, що в окремих країнах виші контрольні установи належать до органів парламенту; в інших — наділені статусом служби державного контролю; ще один тип називає автор — це рахункові суди й рахункові трибунали; далі виділяє він офіси генерального аудиту на чолі з аудитором; окремо вказує на існування державних генеральних інспекцій, а в останній групі називає рахункові, контрольні та ревізійні палати.

Я. Мазур поділяє вищі контрольні органи на дві групи:

рахункові трибунали;

контрольні установи.

До рахункових трибуналів він відносить колегіальні незалежні від уряду органи контролю, що називаються судами (або діють як суди), які контролюють розрахунки і приймають рішення щодо притягнення до відповідальності винних посадових осіб (рахункова палата Італії; рахункові трибунали Франції, Бельгії і Іспанії), та інші колегіальні незалежні від уряду органи, не наділені подібними судовими повноваженнями (Федеральна рахункова палата Німеччини).

Контрольними установами автор називає Інші відомства, у яких рішення щодо проведення перевірок та результатів приймається або безпосередньо керівником (монократичні - Національне управління аудиту Великобританії), або колегією на чолі з керівником контрольного органу (Верховне контрольне бюро Чеської Республіки).

B. Мельничук звертає увагу, що у країнах Євросоюзу Існує чотири основних типи державних органів фінансового контролю:

аудиторські суди (Франція, Бельгія, Люксембург, Португалія, Іспанія, Італія) або судові органи, що є складовими судової системи країни (Греція, Португалія);

колегіальні органи, що не мають судових функцій (Нідерланди, Німеччина);

незалежні контрольні управління на чолі з Генеральним контролером (Великобританія, Ірландія, Данія);

контрольні управління у структурі уряду (Швеція, Фінляндія).

Незважаючи на розбіжності у підходах до визначення категорій в організації державного контролю зарубіжних країн, усі автори об'єктивно вказують на наявність диверсифікації їхніх типів з огляду на владні повноваження, статус та функціональну незалежність [5].