Основні засади фізіології

Історичний нарис

У стародавні часи не було розподілу науки на окремі галузі знань, отже, й фізіології як такої просто не існувало. Батько медицини Гіппократ (460−377 рр. до н.є.) розглядав організм як цілісну структуру, в якій нормальний перебіг життєвих процесів зумовлений пропорційним розподілом «життєвих соків» — крові, лімфи і жовчі. На думку Гіппократа, людина нерозривно пов’язана з навколишнім середовищем, і цей зв’язок насамперед виявляється у вигляді руху. Такий підхід був властивий також багатьом лікарям Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, які часто призначали прирізних за хворюваннях інтенсивні фізичні вправи.

У період середньовіччя уявлення про фізіологічні функції будувалися лише на підставі анатомічних даних. Уся медицина зводилася до постулатів видатного римського лікаря Клавдія Галєна (129−210). Саме Гален уперше в історії медицини застосував експеримент, що й дає підставу вважати його одним з провісників експериментальної фізіології. Його досліди стали підґрунтям для теорій, які без істотних змін проіснували майже 14 сторіч.

Фізіологія як наука, що вивчає процеси життєдіяльності організму і об'єднує їх на підставі спостережень та експериментів, сформувалася переважно у другій половині XVII — на початку XVIII ст. Найважливішим етапом у розвитку фізіології вважають 1628 рік, коли англійський лікар Ухльям Гарвей (1578−1657) опублікував свого книжку «Анатомічні дослідження про рух серця і крові у тварин», в якій виклав основи свого видатного відкриття — існу вання кровообігу Старушенко Л.І. Анатомія і фізіологія людини: Навч. посібник. — К. Вища школа, 1992.

Відкриття кровообігу було підготовле по працями таких анатомів, як Л. Везалій (1514−1564), М. Серает (1511−1553), Г. Фаллопій (1523−1562), а також стало можливим завдяки новому методу, який застосував У. Гарвей у своїх наукових дослідженнях. Цей метод по лягав у розтині окремих тканин певних органів тварин, що давало змогу безпосередньо спостерігати за функцією цих органів. Крім того, ці спостереження можна було проводити, застосовуючи різні впливи на досліджуваний процес. Наведена Гарвеєм схема кровообігу загалом правильна, відповідає сучасному рівню знань, а відкриття кровообігу вважається віхою, що знаменує виникнення фізіології людини і тварин як науки.

Правильність уявлень про наявність замкненої системи кровообігу підтвердив італійський біолог М. Мальпігі (1628−1694), який відкрив клітини крові, альвеолярну будову лєгепь, а також виявив зв’язок артерій з венами через капіляри, чого так і не вдалося довести У. Гарвею.

Одним з найважливіших досягнень науки першої половини XVIII ст. було від криття Р. Декартом (1596−1650) рефлекторного принципу діяльності організму, а також впровадження самого поняття про рефлекс, яке остаточно сформувалося лише в працях чеського дослідника І. Лрохаскиі 1749−1820).

Наприкінці XVIII ст. Л. Гадьвані (1737−1798) довів існування в тканинах «тваринної електрики». Роботи самого Гальваиі, а також К. Маттеуччі (1811−1868) і фізика А. Вольта (1745−1827) заклали фундамент для вивчення природи основного фізіологічного явища — процесу збудження. Особливо значними були успіхи в галузі фізіології нервів і м’язів. Так. Е. Пфлюгер (1829−1910) сформулював закони дії постійного струму на збудливу тканину, Г. Гельмгольц (1821−1894) визначив швидкість поширення збудження у нерві, Ч. Бели (1774−1842) і Ф. Мажанді (1783−1855) встановили функціональньні значення передніх і задніх корінців стінного мозку.

Приблизно у середині XIX ст. фізіологія остаточно відокремилася від анатомії, і в усіх університетах її почали викладати як окрему дисципліну. Саме в цей час для розвитку фізіології багато зробили російські вчені.

Івана Михайловича Сєченова (1829−1905) вважають «батьком російської філогії». Очоливши у 1860 р. кафедру фізіології у Петербурзькій медико-хірургічиін академії, І.М. Сеченов своїми роботами в галузях тваринної електрики, нервової фізіології, фізіології праці й своїми психофі зіологічними трактатами завоював світове визнання. Найвідоміша праця І. М. Сєченова — «Рефлекси головного мозга» (1863), в якій він аналізує розумову діяльність людини до мислення включно, показує її детермінованість матеріальшімн причинами, зводячи її до найпростішого акту — рефлексу. Він писав, що всі акти свідомого і підсвідомого життя за своїм походжен ням суть рефлекси.

На межі XIX ст. розгорнулася наукова діяльність Івана Петровича Павлова (1849−1936). Він провів видатні дослідження в галузі регуляції кровообігу, поставив на наукову основу фізіологію травлення, використовуючи свій знаменитий оперативпо-хірургічиий метод. За роботи з фізіології травлення І.П. Павдову у 1904 р. було присуджено Нобелівську премію. Проте найбільшу славу він здобув, створивши зовсім повий розділ фізіології — вчення про вищу нервову діяльність. Завдяки своєму методу вироблення умовних рефлексів І.П. Павлов зміг висловити сміливі припущення про основні фізіологічні закономірності діяльності мозку.

Учень і наступник І.М. Сєченова на кафедрі фізіології Петербурзького універ ситету М.Є. Введенський (1852−1922) провів глибоке і всебічне вивчення основного життєвого процесу — збудження. Навіть процес гальмування вчений вважав особливою видозміною процесу збудження. Це уявлення лягло в основу його вчення про парабіоз, про наявність перехідних стадій між збудженням і гальмуванням Старушенко Л.І. Анатомія і фізіологія людини: Навч. посібник. — К. Вища школа, 1992.

Розвиваючи ідеї М.Є. Введенського, його учень О. О. Ухтомський (1875−1949) створив вчення про домінанту як один із основних принципів роботи мозку.

Характерною особливістю фізіології XX ст. стало значне географічне розширення досліджень. Фізіологічні лабораторії з’явилися не лише в більшості європейських держав, а й у США, Японії, Китаї, Індії, Австралії. На початку XX ст. У. Кспинон (1871−1945), спираючись на ідею К. Бернара (1813−1878) про сталість внутрішнього середовища організму, розвинув учення про гомеостаз — універсальну властивість живих організмів активно підтримувати і зберігати стабільність функціонування різних систем у відповідь на виливи, що порушують цю стабільність.