Проблема організації церкви

Володимира не могла задовольнити й інтеграція нової київської церкви у східну православну. Всі грецькі ієрархи були у підпорядкуванні візантійських імператорів, за якими церковні собори визнали лідерство у церковній ієрархії і надали їм титул «імператорів-архієреїв». Візантійські базилевси (імператори) могли призначати і зміщувати найвищих церковних сановників, істотно впливати на рішення вселенських соборів. Таким чином, прийняття християнства з Візантії неминуче вело до виникнення політичної залежності великих князів київських від візантійських імператорів, які через церковну організацію могли б нав’язувати Київській державі свою волю.

Як далекоглядний державний діяч Володимир усвідомлював величезне значення прийняття хрещення з Візантії, що переживала тоді період свого політичного і культурного піднесення. На ті часи вона була наймогутнішою державою християнського світу з високою культурою, давніми традиціями, блиском імператорського двору. Саме це спонукало Володимира до нав’язання тісних і добросусідських стосунків своєму могутньому сусідові. Проте, організацію київської церкви було доручено Володимиром болгарсько-охридській церкві, що давало можливість уникнути константинопольської гегемонії. З боку болгарської церкви Володимирові не загрожувала жодна політична небезпека. Тоді як константинопольський патріарх був простим знаряддям у руках візантійського імператора, а над Римом тяжіла рука германських імператорів, Західна Болгарія могла бути природним союзником. Причому, своєю обрядовістю вона була зв’язана з Константинополем, підтримувала тісні контакти з Римом, а мовно була споріднена з Київською Руссю. християнство русь політика володимир Боротьба болгарської церкви за автокефалію стала для Володимира зразком у його планах паралізувати усі спроби зазіхань Константинополя на незалежність Русі не лише церковну, а й політичну. Саме в Охриду — резиденцію болгарського патріарха — й звернувся київський князь за місіонерами-священиками, які мали б служити хрещенню населення й становленню церковної організації. Князь Володимир поставив свою церкву під покровительство патріарха Болгарського (Охридського). Він прагнув, щоб київська кафедра була автокефальною на зразок п’яти автокефальних архієпископств: Кіпрського, Сінайського, Іверійського, Охридського і Сербського. Водночас Володимир підтримує зв’язки з Римом. Подібна ситуація виникала після прийняття християнства і в Болгарії. Болгарський князь Борис, який теж прийняв християнство з Візантії, відразу ж звернувся до папи з проханням надіслати місіонерів та єпископів. Безперечно, що головною причиною була загроза політичній незалежності Болгарії з боку Візантії.

На Україні також з’являються західноєвропейські місіонери після офіційного прийняття нею християнства. Одним з них був Бруно-Боніфацій, який у 1007 р. прибув з Угорщини до Києва з метою місіонерської діяльності серед печенігів. Володимир приязно зустрів його і супроводив до південних кордонів своєї держави. Повернувшись через якийсь час до Києва, Бруно гостював у князя цілий місяць. Згодом він продовжував свою діяльність у Польщі та Пруссії, де був убитий поганинами.

Таким чином, створена Володимиром церква була, найімовірніше, або автокефальною, або залежною від самостійної тоді Болгарії. Підпорядкованою Константинополю київська церква стала за часів Ярослава Мудрого, коли він у 1037 р. запровадив залежну від Константинополя митрополію на чолі з першим київським митрополитом греком Феопемтом.

У 1014−1019 рр. Болгарська держава пережила катастрофу розгрому, завданого їй базилевсом Василем на прізвисько Болгаробойця: Болгарія втратила самостійність і була приєднана як провінція — «катепанат» до Ромейської імперії. Автокефальний архієпископат — патріархат Охридський — був понижений у ранзі. Патріархові Іоану, що очолював того часу болгарську церкву, залишили титул архієпископа, і в цьому вже пониженому сані Іоан відвідав київську ставропігію на запрошення Ярослава Мудрого. Болгарській церкві ще була залишена імператорами тінь автономії, але після смерті Іоана у 1037 р. над болгарською церквою був поставлений грек — Лев. У зв’язку з цим Ярослав усвідомлював невідворотність підпорядкування київської церкви константинопольському патріархові. Посередництво Охридської архієпископії втрачало свою колишню силу. Ярослав був вимушений прийняти канонічне грековладдя. Ось чому у 1037 р. у Києві з’являється перший митрополит — грек Феопемт, а Ярослав споруджує резиденцію митрополита і першу для греків кафедральну церкву Святої Софії (на зразок константинопольської), яка мала затьмарити розкіш і славу Володимирового кафедрального храму — Успіння Богородиці. Для греків цей храм був небажаним символом автономії руської церкви під патронатом болгар. Десятинна церква відійшла у тінь, незважаючи на те, що там покоїлись останки хрестителя Русі, його грецької дружини Анни і його бабусі княгині Ольги. Отже, відбувся цілий канонічний переворот, і руська церква влилась у річище Константинопольського патріархату як одна з його митрополій. На неї поширювалися права патріархів щодо наставлення митрополитів, виклику їх до себе на собори, суду над ними, апеляції на суд митрополитів. Від того часу до Києва послідовно направлялися митрополити-греки. У домонгольський період лише двічі порушувався встановлений порядок, коли митрополити обиралися згідно з волею князів місцевими ієрархами.

Прийнявши церковну залежність від Константинополя, київська церква стала залежною не тільки від константинопольських патріархів, але й певною мірою від візантійських імператорів. Утворення національної церкви не відповідало ні релігійним, ні політичним інтересам греків. Вони хотіли мати у Києві свою колонію і не допускали впродовж понад двохсот років, щоб у Києві правили митрополити-українці і щоб сформувалася національна церква. Київська церква внаслідок підпорядкованості Візантії не зуміла виробити своєї української ідентичності. Крім мови вона мало чим відрізнялася від грецької. Київ став однією з константинопольських митрополій, навіть з меншими правами, ніж решта митрополій, що мали право обирати своїх митрополитів. Від 1240 до 1458 рр. кожний другий київський митрополит був присланий з Константинополя. В результаті греки отримали монопольний вплив на формування церковної організації, права, обрядів, свят, постів, канонізації і значною мірою — церковного мистецтва. Все це не могло не позначитися на стосунках Русі-України із Західною Європою, яка не була в захваті від догматично-консервативного прив’язання тогочасного українського суспільства до Константинополя. Особливо після остаточного розколу християнської церкви у 1054 р.