Роль органів державної безпеки в організації та оперативному забезпеченні партизанського й підпільного руху на території України

Одним із провідних та результативних напрямів діяльності радянських органів держбезпеки стала участь в організації партизансько-підпільного руху та його розвідувальне й контр-розвідувальне забезпечення. На першому етапі розгортання партизанського руху (1941 — середина 1942 рр.) мали місце серйозні прорахунки, що призвело до значних людських втрат та низької ефективності боротьби в тилу ворога. У перші місяці бойових дій бракувало централізації в розгортанні партизансько-підпільного руху, адже такі формування паралельно створювали органи держбезпеки, військова розвідка, 8-мі відділи армійських політичних органів, партійні та комсомольські структури. Особи, призначені командирами та учасниками партизанських загонів, отримували вкрай недостатню підготовку (23 тижні, а нерідко й кількаденну). Кандидати на роботу в нелегальних умовах не проходили ретельної перевірки, належним чином не оцінювалася їх психолого-професійна придатність до дій в екстремальних умовах. Відбір кадрів здійснювався переважно за ознакою політичної лояльності з числа функціонерів партійно-комсомольського апарату.

Не дивно, що за умов поразок на фронтах поширилися й випадки зрадництва зі сторони залишених НКВС для організації партизанського опору партійних та комсомольських функціонерів. Наприклад, як показало слідство у справі резидента німецької розвідки М. Глухова, його у вересні 1941 р. НКВС УРСР призначив командиром з'єднання партизанських загонів. Утім, уже 28 вересня він добровільно прибув до німецької комендатури в м. Яготин (Київська обл.) та видав місця базування своїх загонів, тайники зі зброєю, вибухівкою й продовольством, а також дав цінні свідчення про систему організації партизанського руху. Наступного ж дня в Ічнянських лісах окупанти ліквідували за його даними партизанський загін у складі 60 осіб, згодом нейтралізували партизанські формування на Полтавщині, підпільні групи у Харкові та інших містах. Залишений на посаді першого секретаря Запорізького обкому КП (б)У К. Мосієвич, будучи затриманий гестапо, став агентом німецької спецслужби, видав структуру та систему зв’язку підпілля, районні комітети партії, німці арештували 13 підпільників 66.

Доводилося нашвидкуруч шукати організаційні форми партизанського руху. Зокрема в липні-серпні 1941 р. НКВС УРСР сформував з оперативних працівників та прикордонників два «партизанських» полки 5-батальйонного складу загальною чисельністю 2296 багнетів. Ці частини здійснювали рейди по тилах ворога. Однак під Олевськом (Житомирська обл.) окупантам удалося розбити 1-й партизанський полк НКВС, загинув його командир О. Чехов. Майже весь 2-й полк поліг в Ірдинських болотах, його командира В. Щедрина німці повісили у Черкасах. У результаті, незважаючи на певні втрати, завдані противникові та відтягнення на себе деяких німецьких сил, така форма оперативно-бойового застосування виявилася у цілому неефективною. Урешті-решт довелося переходити до розвідувальнодиверсійних дій групами по 20−25 осіб. До грудня 1941 р. полки припинили своє існування. На основі залишків 2-го полку створили 12 партизанських загонів (437 бійців). Було переформовано й 3-й партизанський полк НКВС ГДА СБ України, ф. 60, спр. 83 501, ч. 1, арк. 134−135.

Керівництво органів держбезпеки змушено було неодноразово констатувати незадовільну роботу своїх регіональних структур із розгортання партизанства. Так, наказ НКВС УРСР № 125 від 7 вересня 1941 р. визнавав, що управління наркомату в Полтавській області так і не провадить належного виконання директиви щодо організації партизанського руху, за місяць не вивело жодного партизанського загону або диверсійної групи Див.: ГДА МВС України, ф. 46, оп. 10, спр. 49. Наказ НКВС УРСР № 0012 від 5 лютого 1942 р. відзначав, що УНКВС у Сталінській області залишило при відході військ 166 партизанських загонів, значна частина яких розсіялася, відійшла разом з армією і лише 80 залишилися на окупованій території, про 46 із них відсутні будь-які відомості, зв’язок існує лише з 6 загонами ГДА СБ України, ф. 9, спр. 52, арк. 1−4.

Загалом прорахунки в організації руху опору, ефективна система антипартизанських заходів, налагоджена противником з активним залученням колабораціоністів та ворогів радянської влади, призвели до трагічного перебігу партизанського руху в 1941;1942 рр. Із залишених до літа 1942 р. на території України 1565 партизанських загонів і груп (майже 35 тис. осіб) до 10 червня 1942 р. на зв’язку перебувало 110 загонів, із перекинутих у тил ворога в 1941 р. партизанських формувань вижило до 7% Там само, ф. 13, спр. 507, арк. 2; ПоповА.Ю. НКВД и партизанское движение. — М.: ОЛМА-Пресс, 2003. — С. 47, 51.

Взаємодію з партизанами вельми ускладнювало незадовільне забезпечення засобами радіозв'язку. У перший рік війни на території України лише до 1,5% партизанських формувань мали зв’язок із «Великою землею», контакти забезпечувалися кур'єрами-зв'язковими, що за умов відступу Червоної армії ставало неефективним, розвідувальні дані втрачали значення Попов А. Ю. НКВД и партизанское движение. — С. 43. Зазначимо, що вже до травня 1942 р. вдалося отримати 100 портативних радіостанцій (ними було забезпечено партизанські формування з 10 тис. бійців), створити три потужних радіостанції для зв’язку з партизанами (дві - у Ворошиловграді (Луганську) та у Воронежі)72.

Організацію й управління партизанським рухом на першому етапі війни здійснювали 4-ті відділи НКВС-УНКВС УРСР, котрі стали основним інструментом таємного протиборства з агресором (у квітні 1942 р. 4-й відділ НКВС УРСР було реорганізовано в 4-те управління). Наказ НКВС СРСР № 1 151 від 25 серпня 1941 р. покладав на 4-ті відділи НКВС-УНКВС, зокрема, організацію партизанського руху.

Станом на початок вересня 1941 р. 4-й відділ НКВС УРСР вивів у тил противника 63 партизанських загони (4855 бійців), підготував до зафронтової роботи ще 80 (2409 осіб), а 434 формування (12 561 особа) вважалися готовими для осідання в разі приходу окупантів. Крім того, підготовку пройшло 285 окремих партизанських і диверсійних груп (1460 учасників). До жовтня ж загалом удалося вивести в тил противника 122 партизанських загони (5809 бійців)73. Для організації зафронтової боротьби та взаємодії з органами держбезпеки оперативні групи з числа співробітників НКВС було створено при штабах 6-ї, 38-ї, 40-ї, 12-ї, 18-ї, 21-ї та 56-ї армій, які вели бойові дії на території України. До середини січня 1942 р. українські радянські партизани (на той час існували відомості про 163 загони, із 10 з них підтримувався зв’язок), за неповними даними НКВС УРСР, ліквідували 1 генерала, 164 офіцери, 5348 солдатів противника, 135 службовців окупаційної адміністрації, знищили 18 штабів, 14 залізничних ешелонів, 33 мости, 2 літаки, 24 танки, 272 автомашини, 2 склади боєприпасів, іншу техніку та озброєння противника, захопили трофеї74.

Попри значні втрати та серйозні організаційні ускладнення, партизанський рух поступово перетворювався на помітний чинник протиборства з агресором. Підсумовуючі бойові здобутки створених органами держбезпеки партизанських формувань станом на 10 травня 1942 р. (до березня 1942 р. на обліку НКВС УРСР перебувало 696 загонів (25 тис. бійців)), республіканський наркомат оперував даними про знищених 2 генералів, 287 офіцерів та майже 15 тис. солдатів противника, 1448 шпигунів і зрадників, 34 ешелони, 127 танків і бронемашини, 376 автомашин, 59 складів і баз, 154 мости, 24 штаби тощо Советские органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне. — Т. ІІІ. — С. 393−394.

До 30 травня 1942 р. поточне керівництво партизанськими силами радянської України здійснювало 4-те управління НКВС УРСР, відколи постановою Державного комітету оборони при Ставці верховного головнокомандувача створили Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а при військовій раді Південно-Західного напрямку — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з колишнім заступником народного комісара внутрішніх справ УРСР Т. Строкачем (29 червня 1942 р. ДКО СРСР надав УШПР статус республіканського органу, до його складу ввели начальників розвідвідділів Південного та Південно-Західного фронтів) Див. прим. 14. Територією дій УШПР визначалися згадані фронти, Крим (з осені 1942 р. створили Кримський ШПР, підпорядкований УШПР), Західна Україна, Молдова. До липні 1942 р. НКВС УРСР передав у підпорядкування УШПР 1017 партизанських формувань (25 264 особи) ГДА СБ України, ф. 13, спр. 507, арк. 3.

Відповідно, 4-ті підрозділи органів НКВС-НКДБ переорієнтували винятково на оперативну роботу, у тому числі - на допомогу партизанам у розгортанні розвідувально-диверсійної роботи та налагодженні контррозвідувального захисту своїх формувань. Представництва УШПР із власними розвідувальними відділеннями згодом відкрили при військових радах відповідних фронтів, оперативні групи — при військрадах армій. Опергрупам та обласним штабам партизанського руху підлягали диверсійні та розвідувальні групи загонів.

ГДА СБ України, ф. 60, спр. 83 501, ч. 2, арк. 419−420.Конкретні завдання органам держбезпеки щодо оперативного забезпечення партизанського руху визначалися в наказі верховного головнокомандувача № 189 від 5 вересня 1942 р. «Про завдання партизанського руху», який мав концептуальне значення для подальшого розгортання боротьби в тилу ворога. Зокрема, приписувалося формувати широку агентурну розвідку, насаджувати оперативні джерела в органах окупаційної влади, на підприємствах, комунікаціях. Відповідно, УШПР на виконання цих указівок розпочав планування та підготовку кадрів організаторів партизанського руху, маючи на увазі нові загони, рейди на Правобережжя України, створення так званих «партизанських країв», налагодження взаємодії з партизанами інших союзних республік. Ішлося також про необхідність перенесення зафронтової діяльності у Центрально-Східну Європу Центральний державний архів громадських об'єднань України (далі ЦДАГО України), ф. 62, оп. 1, спр. 219, арк. 1, 128−129; спр. 1733, арк. 56; Україна партизанська: Наук.-довід. вид. — К.: Парламентське вид-во, 2001. — С. 37; Брайко П. Е., Старинов И. Г. Партизанская война. — М.: В/ч 64 510, 1983. — Ч. 1. — С. 67.

У середині 1942 р. наркомат оборони СРСР затвердив структуру та штати УШПР (63 одиниці, з середини 1943 р. — 143), які включали й розвідувально-інформаційний (з 26 листопада — розвідувальний) відділи Кентій А., Лозицький В. Війна без пощади і милосердя: партизанський.

Діяльність розвідувального відділу УШПР становить особливий інтерес із погляду висвітлення внеску органів держбезпеки у протидію агресорам на території України, адже розвідувальний відділ (РВ) УШПР фактично став різновидом спеціального підрозділу НКВС-НКДБ з організації та керівництва розвідувальною й контррозвідувальною роботою у середовищі та з позицій партизанського руху. Сам РВ і відповідні підрозділи в партизанських формуваннях здебільшого укомплектовувалися кадровими співробітниками НКВС, НКДБ, а також Головного розвідувального управління генштабу Червоної армії.

Станом на середину вересня 1942 р. організаційно-функціональна структура РВ УШПР передбачала такі посади:

• • начальник відділу (на той час — підполковник держбезпеки Ф. Коваленко), який, окрім загального керівництва оперативною роботою підрозділу та заступників командирів партизанських формувань (ПФ) із розвідки, мав розробляти заходи з активізації розвідувальної роботи, відповідати за підбір і підготовку кадрів та агентури для розвідувальних підрозділів партизанів, виведення їх за лінію фронту;
• • старший помічник начальника відділу, котрий за посадою безпосередньо займався добором і підготовкою заступників командирів ПФ із розвідки й агентури за цією лінією, організацією виведення їх за лінію фронту, розробляв завдання для постановки перед згаданою категорією розвідувальних кадрів, підтримував з ними зв’язок та узагальнював досвід розвідувальної роботи в інтересах її вдосконалення в ПФ;
• • старший помічник начальника відділу з інформації, на якого покладалося узагальнення результатів розвідки, підготовка розвідувальних та оглядових довідок, зведень, ведення робочої карти РВ; вивчення об'єктів розвідування та диверсій, а також тактики антипартизанських операцій противника;
• • помічник начальника відділу з обліку, який вів оперативні обліки агентури РВ, об'єктів розвідки і диверсій, кадрів розвідників у ПФ тощо;
• • помічники начальника відділу зі спеціальної техніки (дві посади), котрі опікувалися здобуванням оригінальних документів, що перебували в обігу на окупованій території, або виготовленням фальшивих документів прикриття для агентів; вивчали поліцейсько-адміністративний режим та обстановку за лінією фронту, готували відповідні інформаційні зведення; аналізували повідомлення зарубіжних радіостанції щодо становища на окупованих землях;
• • перекладач (обробка трофейних та інших документів противника, допит полонених);
• • допоміжний персонал (картотетниця, секретар-друкарка тощо) фронт у тилу вермахту в Україні (1941;1945). — С. 91.

Особовий склад РВ комплектувався насамперед кваліфікованими оперативниками, направленими 4-м управлінням НКВСУРСР. Їх відряджали в тил противника, де вони допомагали налагоджувати партизанську розвідку, вивчення близького й глибокого запілля ворога.

У перші місяці існування РВ УШПР підлягали розвідувальні підрозділи 7 великих партизанських з'єднань та 6 великих загонів. Розвідувальний підрозділ УШПР курирував і роботу фронтових оперативних груп УШПР при 40-й, 21-й, 28-й, 60-й арміях Південно-Західного фронту, 6-й, 9-й, 12-й, 18-й, 39-й арміях Південного фронту, 56-й, 57-й арміях Кавказького фронту. До 1943 р. РВ УШПР підпорядковувалися 22 заступники командирів із розвідки великих партизанських з'єднань та загонів. Загалом у 1942;1944 рр. РВ УШПР підготував і направив за лінію фронту 68 заступників командирів партизанських формувань із розвідки (практично всі вони були кадровими співробітниками органів держбезпеки). Своєю чергою, вони очолювали «оперативні частини» партизанських з'єднань (куди входили агентурна, військова розвідки й контррозвідувальна агентура), а в партизанських загонах існували посади заступників командира з розвідки 81.

Основні орієнтири здобування розвідувальної інформації РВ УШПР та розвідувальними органами спецслужб із позицій партизанського руху визначалися загальними пріоритетами розвідзабезпечення діючої армії, інтересами воєнної перемоги над агресорами. Зокрема, 27 жовтня 1942 р. начальник розвідувального управління (РУ) ЦШПР генерал-майор Аргунов затвердив «Приблизну схему розвідувального зведення» для штабів партизанського руху, яке мало укладатися кожні три дні, а 4 листопада — «Перелік питань, розроблених за темами» відділення військової інформації РУ ЦШПР. Серед важливих проблем, що потребували посиленого розвідувального забезпечення й торкалися України, у документі визначалися відомості про стан мостів і переправ через Дніпро, хід робіт противника з укріплення західного берега ріки, про стан залізничної мережі, націоналістичні формування 82.

Важливо й те, що, окрім власне військової та військово-політичної інформації, до обов’язків партизанської розвідки було віднесено широке коло адміністративних, соціально-економічних, соціально-психологічних, кримінально-процесуальних та духовно-культурних проблем, вивчення яких давало рельєфну картину буття окупованих земель та політики агресорів на захопленій території, створювало передумови для визначення першочергових заходів радянської влади після вигнання окупантів і належного покарання військових злочинців. Про це, зокрема, свідчить затверджений 16 жовтня 1942 р. начальником РУ ЦШПР «Перелік питань, розроблених за темами, відповідно до плану роботи відділу політичного інформування» Центральний штаб партизанського руху мав у структурі інформаційно-розвідувальне управління з розвідувальним відділом (відділення військової та політичної інформації), контррозвідувальний відділ, відділ диверсійної техніки. Кожне з основних питань, своєю чергою, поділялося на декілька конкретних підпунктів. У переліку визначалися такі основні групи пріоритетів щодо збору інформації:

• • адміністративне управління та режим на окупованій території;
• • стан промисловості, сільського й комунального господарства, торгівлі, постачання, характер експлуатації окупантами населення, податкова політика;
• • культура, освіта, преса й видавнича справа, охорона здоров’я;
• • становище релігійних конфесій і політика окупаційних органів влади у цій сфері;
• • політичні настрої населення, ставлення німців до різних соціальних груп та націоналістичного руху;
• • тактика противника в боротьбі з партизанством, формування ним каральних «добровольчих» підрозділів, поліції з місцевих мешканців;
• • звірства, грабунки, утиски цивільного населення з боку окупантів тощо ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 178, арк. 82−86.

Відповідно до цих завдань формувався план «насадження» та категорії зафронтової агентури, до якої відносилися учасники розвідувальних резидентур, організатори диверсійно-терористичної діяльності, кваліфікована агентура з вивчення політико-економічної ситуації, агентура для занурення в розвідувальні школи противника, націоналістичні формування ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 178, арк. 73.

Про основні завдання поточної діяльності розвідки УШПР дає уявлення, зокрема, календарний план роботи 2-го (розвідувального) відділу на серпень 1942 р. Відповідно до нього, спецпідрозділ УШПР (який базувався на той час під Сталінградом) вів відбір, підготовку та інструктаж учасників груп агентурної розвідки (що мали діяти на території Ворошиловградської, Дніпропетровської, Сталінської (Донецької) областей), проводити заняття з розвідувальної справи з 8 групами командирів і комісарів партизанських загонів, заступниками командирів загонів із розвідувальної роботи, провадити допит військовополонених, організовувати радіоперехоплення, вести карти, «таблицю-аналіз» результатів бойової діяльності партизанських формувань тощо Там само, арк. 34−37.

У перші місяці існування РВ УШПР налагодженню його роботи перешкоджали часті передислокації штабу (Сталінград, Саратов, Москва), нестача підготовлених для зафронтової спеціальної діяльності кадрів, практично цілковита відсутність кваліфікованих спеціалістів із розвідки та контррозвідки в партизанських формуваннях. Із 20 червня до 1 жовтня 1942 р. вдалося підготувати й направити за лінію фронту 11 заступників командирів ПФ із розвідки, 3 диверсійно-розвідувальні групи (28 осіб), 28 розвідників-кур'єрів Там само, спр. 275, арк. 9.

Згідно з наказом народного комісара оборони СРСР № 189 від 5 вересня 1942 р., запроваджувалися посади заступників командирів партизанських загонів із розвідки, і для їх заміщення направляються за лінію фронту 367 осіб, переважно опер працівників НКВС. Необхідність посилити розвідувальні апарати партизанів досвідченими кадрами з органів держбезпеки підкреслювалась у наказі Ставки верховного головнокомандувача № 0073 від 19 квітня 1943 р., який ставив перед оперативниками задачу «відбирати людей, здатних вести приховану розвідувальну роботу і впроваджувати їх на службу в місцеві управління, установи, створені німцями, депо, аеродроми, у гестапо і його школи». Приписувалося поширити агентурну мережу на всі без винятку населені пункти та окуповану територію.

Практично в усіх партизанських формуваннях запроваджувалися посади заступників командирів із розвідки (до травня 1943 р. всі посади вдалося замістити підготовленими кадрами), які водночас керували агентурним апаратом із контррозвідувального захисту. Від травня 1943 й до початку 1944 рр. у партизанських загонах на території України внутрішня мережа безпеки зросла вдвічі, сягнувши 2 тис. негласних помічників контррозвідки 88. У великих партизанських з'єднаннях заступник командира з розвідки мав оперативну частину. До неї входили агентурна розвідка, контррозвідувальна агентура, польова розвідка. Так само заступник із розвідки командира партизанського загону мав розвідників-агентуристів, контррозвідувальну агентуру та військових розвідників 89.

У партизанському з'єднанні С. Малікова, зокрема, оперативна частина охоплювала контррозвідувальний сектор (з агентурою в полках та підрозділах), сектор близької агентурної розвідки (агентура у селах зони дислокації), сектор далекої агентурної розвідки (агентура в окупованих Києві, містах Рівненської та Житомирської областей). Як правило, партизанські загони (чисельністю до батальйону) мали заступників командира з розвідки (із розвідувальним взводом) та з диверсійної роботи (диверсійний взвод). Заступник командира мав на зв’язку резидентів (кваліфікованих агентів), кожен з яких утримував на зв’язку від 3 до 10−12 агентів із-поміж партизанів або місцевих мешканців.

Оперативна частина з'єднання О. Сабурова мала агентурну, військову (польову) розвідки та контррозвідку (в їхніх інтересах працювало 184 негласних помічників, з яких 22 — у далекій розвідці, 19 — у гарнізонах противника, 74 — серед населення, 69 — у самих партизанських загонах). Партизанське з'єднання В. Бегми запровадило й резидентури на важливих об'єктах розвідувальних спрямувань. Житомирська партизанська дивізія імені Щорса, як приклад, створила резидентури в місцевому генерал-комісаріаті, у житомирській поліції, на важливому Коростенському залізничному вузлі, в Овручі90.

Поширеною була практика застосування агентів-маршрутників (які пересувалися під певною легендою окупованою територією) та агентів-статистів для стеження за рухом військ і бойової техніки противника на залізницях.

Посилена співробітниками держбезпеки, партизанська розвідка надала значний обсяг інформації, корисної фронту. Опер-групи НКВС-НКДБ (із дотриманням легендування й конспірації) базувалися безпосередньо в партизанських загонах, що дозволяло їм протистояти карателям та маскувати свою роботу в загальній розвідувальній діяльності партизанів, полегшувало зв’язок з агентурою, що працювала у зоні діяльності партизанських формувань.

Поступово зростав обсяг і глибина партизанської розвідки, удосконалювався механізм її координації зі стратегічними завданнями Червоної армії. Наприклад, у березні 1944 р. начальник розвідувального управління генштабу генерал-лейтенант Ф. Кузнєцов просив Т. Строкача про постановку завдань агентурній розвідці УШПР щодо залізничних комунікацій, виявлення місць концентрації військ противника, великих штабів, складів та аеродромів, розташування укріплених районів, вивчення морально-політичного стану ворога. Ішлося і про збір відомостей про УПА та польське підпілля. Відповідним чином було сформульовано й завдання з розвідувальної роботи партизанським формуванням, затверджені начальником УШПР ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 277, арк. 1−2; спр. 297, арк. 45−46.

Із жовтня 1942 до квітня 1943 рр. підпорядковані УШПР з'єднання та загони здобули до 800 «цінних розвідувальних даних» Боярский В. И. Партизанская борьба в годы Великой Отечественной войны. — Ч. 2. — С. 29−30. Про діяльність партизанської розвідки див. докл.: Старожилов Н. В. Партизанские соединения Украины в Великой Отечественной войне. — К.: Вища школа, 1983. Див. також: Мищенко Г. П., Мигрин ГП. Задача особой важности (Партизанская разведка: 19 411 945 гг.). — К.: Выща школа, 1985; ЧайковськийА.С. Невідома війна (Партизанський рух в Україні 1941;1944 рр. мовою документів, очима історика). — К.: Україна, 1994. Загалом за 1942;1944 рр. розвідка УШПР підготувала 3625 розвідповідомлень, з яких про концентрацію військ противника — 151, їх перегрупування — 453, гарнізони та штаби — 1013, військові укріплення — 362, аеродроми — 218, транспортну інфраструктуру — 429, злочини окупантів — 429, склади, бази — 151, спецслужби й каральні органи гітлерівців — 88 тощо. Для вищих органів військового управління підготували 36 спецповідомлень, 67 тематичних довідок, 37 доповідних записок ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 275, арк. 74, 116−118.

До квітня 1943 р. завдяки зусиллям РВ УШПР удалося зміцнити оперативні частини партизанських формувань та досягти «повного розвитку всіх видів розвідки в партизанському русі на Україні» Там само, арк. 149. Значно зросла ефективність партизанської розвідки з літа 1943 р. внаслідок закріплення за з'єднаннями та загонами оперативних груп НКВС-НКДБ УРСР (наркомат держбезпеки відновлено 14 квітня 1943 р.). Кваліфікованими співробітниками підсилили розвідвідділ УШПР. Достатньо сказати, що розвідниця «Аня» зі з'єднання Б. Шангіна влаштувалася секретарем генерал-губернатора дистрикту Галичина О. Вехтера, особисто контактувала й збирала конфіденційну інформацію від інших високих чиновників окупаційної адміністрації. До осені 1943 р. лише при з'єднаннях С. Ковпака, М. Наумова та О. Сабурова діяло 9 резидентур органів держбезпеки, що мали на зв’язку 572 агентів ГДА СБ України, ф. 13, спр. 490, арк. 121; Войцехович В. О. Фронт на Поліссі. — К.: Політвидав України, 1975. — С. 31, 39.

При здійсненні розвідувальної та контррозвідувальної роботи з позицій партизанського руху органи держбезпеки спиралися на мережу негласних добровільних помічників. До кінця 1944 р. партизанська розвідка мала безпосередньо у загонах 39 резидентів, 2098 агентів та секретних інформаторів, серед населення — 11 резидентів і 1296 агентів ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 275, арк. 125.

Удосконалення методів розвідувальної роботи, збільшення підготовлених кадрів та необхідність ретельного інформаційного забезпечення стратегічного наступу Червоної армії призвели до появи шести «особливих розвідувальних загонів», які утворювалися на основі окремих партизанських формувань (загони організовувалися розвідувальними групами УШПР, перекинутими літаками на бази ПФ). Зокрема, в березні 1944 р. створили розвідзагін (50 бійців) на базі партизанського з'єднання генерал-майора М. Наумова, доручивши йому проведення «воєнно-політичної розвідки» в районі Жовква — Янів — РаваРуська. Загін здобув важливу для наступаючих військ інформацію стосовно системи оборони німців на Львівщині, гарнізонів й резервів противника, сил підрозділів УПА та політичної лінії українських націоналістів, морально-політичниого стану, економічної ситуації, настроїв польської та чеської громад Там само, арк. 49−50.

У 1943 р. вдалося налагодити якісну й усебічну підготовку (3−4 місяці замість 3−4 тижнів) командирів партизанських загонів і спецгруп. Так, підготовка «офіцерів розвідувальної та контррозвідувальної служби» при РВ УШПР передбачала вивчення оперативної обстановки на окупованій території (включаючи форми й методи контррозвідувальної та каральної діяльності противника), стану об'єктів агентурної, військової розвідки (штабів, аеродромів, комунікацій тощо), способів агентурної, польової, технічної розвідки тощо Там само, арк. 59−61. До травня 1943 р. лише спецшколи УШПР підготували 379 командирів партизанських загонів та їх заступників, 660 інструкторів мінно-підривної справи, 185 радистів, інших спеціалістів (загалом за лінію фронту відправили 951 особу)99. Командирів диверсійних груп готувала за тримісячною програмою й Вища оперативна школа особливого призначення ЦШПР.

У партизанські школи почали зараховувати бойових офіцерів, командирів із вищою інженерною освітою. В Україні «лісові академії» випустили 5 тис. диверсантів, здатних навіть з асортименту аптек і фотомагазинів виготовити мінно-вибуховий пристрій. Це одразу позначилося на результатах. Половина вбитих солдатів і три чверті знищеної техніки супротивника за лінією фронту — на рахунку партизанів. При здійсненні диверсій партизанські втрати склали не більш 5% від їх загальних. При цьому шкоди ворогові завдавала кожна четверта міна, установлена партизанами, тоді як в армійських саперів на один підбитий танк приходилося чотири тисячі мін. За десять місяців 1943;1944 рр. тільки Чернігівсько-Волинське партизанське з'єднання пустило під укіс 500 ешелонів, втративши лише 15 бійців 100.

Удосконалення спеціальної підготовки дозволяло навіть невеликим диверсійним групам добиватися відчутних бойових результатів. Групу партизанів Тищенка (7 чол.) перекинули в Угорщину. Опинившись на незнайомій території, без зв’язку та не знаючи мови (перекладачі втекли), партизани не розгубилися й через Румунію вирушили в Югославію, де пустили під укіс ешелон. Група цілий місяць імітувала повноцінне партизанське з'єднання, проводячи диверсії на комунікаціях, і, тільки витративши всі мінно-вибухові засоби, успішно вийшла до своїх 101.

Окремим напрямом спеціальної діяльності УШПР та спец-підрозділів партизанів стала диверсійна робота. Для її координації у квітні 1943 р. у складі УШПР запровадили технічний відділ (із підпорядкуванням йому контрольно-технічної групи складів мінно-вибухового майна, навчально-дослідну майстерню) на чолі з колишнім начальником штабу 42-ї окремої інженерної бригади спецпризначення Воронезького фронту підполковником І. Кондрашовим ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 1251, арк. 18−19. Було запроваджено посаду заступника начальника УШПР із диверсій. Почалося їх централізоване планування в рамках загальних планів бойової діяльності УШПР та виходячи з інтересів армії. Зокрема, планом бойової діяльності УШПР на весняно-літній період 1943 р. передбачалося виведення з ладу важливих залізничних вузлів Правобережної України, великих залізничних і шосейних мостів.

Наказом УШПР від 14 липня 1943 р. в кожному партизанському формуванні запроваджувалася «спеціальна служба» з 310 інструкторів для планування й підготовки диверсій, навчання підривників. Загалом через спецшколи УШПР та інструкторами було підготовлено до 4000 партизанів-диверсантів Там само, арк. 21−22, 39−30. У загонах створювалися посади заступників командирів із диверсій, спеціалізовані підрозділи — диверсійні групи при штабах, окремі диверсійні роти та взводи, що позначилося на результативності підривної роботи. Так, у з'єднанні В. Бегми до створення диверсійної служби підірвали 13 ешелонів, а після — 56, відповідно у формуваннях О. Сабурова 25 і 137, І. Бовкуна — 1 і 23 тощо Курас И. Ф., Кентий А. В. Штаб непокорённых… — С. 135−140. Загалом у 1943 р. кількість підірваних ешелонів противника (3726) зросла порівняно з 1942 р. у 16 разів.

На високий рівень піднялося планування масштабних диверсійних кампаній, узгоджених і з наступальними завданнями діючої армії. Як приклад можна згадати підготовлений УШПР та затверджений начальником генштабу Червоної армії О. Василевським «План руйнування залізничних мостів через Дніпро, Десну і Стир» (1943 р.), спрямований на одночасне знищення мостів на провідних магістралях, що мало призвести до ускладнень руху потягів у східному напрямку на 30 діб ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 1639, арк. 1−2.

Щоправда, офіційна історіографія післявоєнних часів ретельно оминала «незручні» сторінки партизанської війни, одночасно та штучно збільшивши реальну кількість активних партизанів в Україні у три рази. До всіх підручників історії ввійшли диверсійні операції «Концерт» і «Рейкова війна», суть яких полягала в масовому підриві залізничних рейок під час битви на Курській дузі й наступальної операції 1944 р. в Білорусії («Баґратіон»). 120 тис. партизанів від Карелії до Дніпра здійснили величезну кількість підривів. Проте заступник начальника УШПР із диверсій полковник І. Старинов аргументовано довів — реального збитку противникові ці кампанії майже не завдали, вантажопотік вермахту зменшився незначно, підриви на другорядних магістралях призвели до розпилення сил і витрат вибухівки. У той час, як наказ верховного головнокомандувача вимагав знищувати мости, віадуки, рухомий склад, стрілочні переводи, станційні споруди, партизани заходилися підривати легковідновлювані рейки. Зрозумівши, що наступаючій стороні комунікації потрібніші, німці не заважали й самі розбирали залізничне полотно, вивозячи метал на переплавку. Грамотно спрацювали тільки партизани України, тимчасово вивівши з ладу залізничні вузли Сарн, Здолбунова, Ковеля — окупанти недоодержали 129 ешелонів 106.

Для знищення командного складу та військових спеціалістів противника, представників окупаційної адміністрації в партизанських формуваннях створили окрему «агентуру з терору». Відомий випадок, коли 25 травня 1943 р. агенти загону В. Ушакова в Коростені отруїли їжу у частині люфтваффе, унаслідок чого постраждали 237 офіцерів-пілотів, з яких 57 померли 107.

Серед функцій партизанської розвідки та контррозвідки боротьба з повстанськими формуваннями націоналістичного руху та їх спецпідрозділами (у вказівках партизанам вона часто йменувалася «особливим завданням») посідала друге за значенням після «нацистського напряму» місце. Уже наприкінці 1942 р. начальник розвідувального управління ЦШПР генерал-майор Аргунов висунув серед основних завдань партизанської розвідки на зиму 1942;1943 рр. насадження агентури у середовищі націоналістичних формувань. 11 січня 1943 р. начальник ЦШПР П. Пономаренко затвердив план посилення партизанського руху в Україні шляхом передислокації туди ряду з'єднань, у тому числі «для проведення низки заходів із розкладу поліції й націоналістичних формувань противника». 3 листопада 1943 р. заступник начальника УШПР С. Бельченко та начальник розвідвідділу УШПР М. Анісімов надіслали до партизанських з'єднань директиву № 3762, що зобов’язувала виявляти та брати на облік націоналістичні формування, створювати в них агентурні позиції, через агентурні можливості з’ясовувати чисельність, структуру, склад повстанських підрозділів, їх ідеологічні настанови, дані про керівний склад та взаємовідносини з німцями.

У період наступу Червоної армії у Правобережній і Західній Україні перед розвідувальними підрозділами партизанів ставилися завдання: «вступивши до смуги активної дії українських націоналістів, вести всебічну розвідку наявності їхньої збройної сили, місця дислокації, структур управління, зв’язків із розвідувальними органами інших держав, прізвища командирів і політичних керівників, стосунки з окупантами й населенням» .

Відчутно дошкуляла повстанцям діюча агентура партизанської розвідки у націоналістичному середовищі108.

Важливим напрямом оперативного забезпечення партизанського руху виступав його контррозвідувальний захист, спрямований у цілому на відсіч зусиллям спецслужб противника створити у ПФ власні агентурні позиції, за їх допомогою збирати розвідувальну інформацію, зривати акції партизанів, розкладати їх зсередини, підводити під удари каральних загонів, а також на підтримку внутрішнього ладу та дисципліни у зафронтових формуваннях. При цьому енергійно використовувалися зрадники, агентура з місцевих мешканців. Окупанти широко вдавалися й до створення псевдопартизанських загонів та фіктивних підпільних груп, покликаних входити в довіру до справжніх партизансько-підпільних формувань, сприяти їх знешкодженню та компрометувати партизанів протиправними діями проти населення. Крім того, активну розвідувальну роботу проти партизанів вела Українська повстанська армія, інші формування українських, а також польських націоналістів.

Основні контррозвідувальні заходи в партизанському русі зводилися до:

• • своєчасного отримання інформації про розвідувально-підривні наміри й заходи спецслужб противника, спрямовані на знищення партизанського руху;
• • виявлення та нейтралізації агентури спецслужб агресорів та антирадянських іррегулярних формувань;
• • забезпечення конспіративності й режимності навколо районів дислокації ПФ, захист військової таємниці;
• • перевірки поповнення, яке прибувало до партизанів, біженців, інших осіб, що потрапляли на територію, підконтрольну ПФ;
• • контррозвідувальних заходів серед цивільного населення контрольованих партизанами територій, прилеглих місцевостей;
• • створення власних агентурних позицій в окупаційній адміністрації, поліцейських структурах, спецслужбах противника, допоміжних підрозділах, набраних із колабораціоністів, на важливих об'єктах інфраструктури, транспорті тощо;
• • дезінформування ворога, розкладу його допоміжних формувань, перетягування їх на свою сторону;
• • нейтралізації псевдопартизанських загонів;
• • фізичного захисту і гарантування безпеки командного складу, партизанських штабів тощо Андрианов В. Н. Участие чекистов в партизанской борьбе в годы Великой Отечественной войны. — С. 102, 184.

Для виконання згаданих завдань застосовувалося оперативне спостереження за підозрілими особами, оперативний пошук і перевірка, агентурне проникнення до спецслужб та каральних органів противника, допоміжних, антирадянських повстанських формувань, захоплення й допит кадрових співробітників спеціальних служб, агентури ворога, фізична ліквідація зрадників та осіб, що скоювали військові злочини тощо. Рішучих заходів потребувала ліквідація псевдопартизанів, серед яких було чимало небезпечних кримінальних злочинців. Лише загін Д. Медведєва за 1942 р. знищив три таких загони, які грабували, убивали місцевих мешканців, намагалися «влитися» до партизанів за завданням німців. Бійці О. Сабурова отримували інформацію про «перевертнів» від своєї агентури в поліції та ґебітскомісаріаті, знищили озброєні псевдопартизанські групи в районі Мозир-Овруч. Навесні 1944 р. партизанський загін Тканка під Хотином на Буковині розбив псевдопартизанський «5-й кубанський козацький полк» (майже 300 багнетів) Андрианов В. Н. Участие чекистов в партизанской борьбе… — С. 114;

Его же. Контрразведывательное обеспечение партизанских формирований в условиях современной войны. — М., 1989. — С. 64.

Організація контррозвідувальної роботи покладалася на заступників (помічників) командирів ПФ із розвідки, інколи контррозвідувальні осередки діяли самостійно, не входячи до складу розвідувальної служби партизанських формувань і маючи статус особливого відділу НКВС.

За даними РВ УШПР, контррозвідка ПФ загалом виявила 9883 шпигунів та активних колабораціоністів, з яких 1998 — агенти німецьких спецслужб Андрианов В. Н. Участие чекистов в партизанской борьбе. — С. 103. Не було допущено жодного теракту проти командирів партизанських формувань (і це незважаючи на наявність численної ворожої агентури з подібними завданнями). За умов воєнного часу та з огляду на масовий терор окупантів, жорстокі методи застосовувалися й стосовно тих, хто став на шлях співробітництва з агресорами. За даними РВ УШПР, радянські партизани на окупованій території розстріляли 1089 агентів спецслужб противника та 2799 активних колабораціоністів ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 275, арк. 121−122.

Попри згадані прорахунки вага партизанського руху як чинника розгрому агресорів зростала. У переломному для вигнання окупантів 1943 р. в Україні противник змушений був залучати для охорони комунікацій до 100 тис. вояків, кинути в каральні експедиції проти партизанів понад 180 тис. і стільки ж залишити гарнізонами 113.

Особливу роль взаємодія партизанів та органів держбезпеки відіграла при розгортанні визвольного руху у зайнятих гітлерівцями країнах Центрально-Східної Європи. У червні 1944 р. Т. Строкач затвердив план організаційних та оперативних заходів УШПР із посилення бойових дій партизанів України щодо надання допомоги партизанському руху у Чехословаччині, Угорщині, Румунії та Польщі з метою зриву вивезення промислового обладнання та стратегічної сировини з цих держав до Німеччини, а також руйнації комунікацій, по яких здійснювалося перекидання резервів до лінії фронту. План передбачав передислокацію низки радянських ПФ для активізації партизанського руху за кордоном, ударів по тилах противника та розгортання диверсійних акцій на стратегічних шосе, залізницях у суміжних з УРСР районах згаданих країн, а також на Дунаї. Планувалося створити організаційно-диверсійні загони по 25 осіб кожний, укомплектовані досвідченими партизанами, а також (на 40−50%) представниками народів країн Центрально-Східної Європи із числа курсантів Школи особливого призначення (ШОН) УШПР (12 загонів — до Чехословаччини, 17 — до Румунії, 7 — до Угорщини)114. Значні сили (до 2000 партизанів) передавалися Польському штабу партизанського руху, йому ж направлялися 4 диверсійні групи та диверсійний загін у 150 200 партизанів. Ставилося завдання «розгортання широкого партизанського руху шляхом формування самостійних загонів із місцевого населення», передбачалося перекидання літаками 2000 одиниць вогнепальної зброї, 25 тон вибухівки, великої кількості боєприпасів і продовольства. Розпочиналася й розвідка території Німеччини (Східної Пруссії) з метою виявлення можливостей організації там партизанського руху 115.

До грудня 1944 р. лише у Чехословаччині та Угорщині УШПР мав 2 партизанських з'єднання, 6 бригад, 23 загони загальною чисельністю майже 18 тис. бійців 116. Суттєве значення для піднесення розвідувально-диверсійної та бойової діяльності зарубіжних антифашистів мала розпочата з травня 1944 р. підготовка у ШОН УШПР організаторів партизанських груп з іноземців (загалом на листопад 1944 р. до школи прибуло 930 угорців, чехів, словаків, румунів, югославів, українців Закарпаття). До 1 листопада завершило підготовку 764 особи. Основою навчання за профілем «мінер-диверсант» була чотиритижнева програма на 240 навчальних годин. Велику увагу приділяли двостороннім навчанням, наближеним до бойових умов, мінно-підривній, вогневій і топографічній підготовці, азам пропаганди, на основі реального досвіду партизанів велася тактична підготовка. Як зазначалося в документах,.

" випущений школою склад здатний самостійно навчати мінно-підривній справі людей для диверсійної роботи в тилу противника, формувати й керувати операціями груп і загонів з організації диверсій на комунікаціях та у промисловості" 117.

Як результат, зростала бойова ефективність партизанських сил, котрі лише у Чехословаччині за серпень — вересень 1944 р. вивели з ладу 6620 вояків противника, підірвали 26 ешелонів, знищили 9 літаків, 40 одиниць бронетехніки, 281 автомашину, 36 мостів тощо. Вдалося захопити військового міністра Словаччини Ф. Чатлоша та командувача сухопутних військ Й. Туранця. Німці були змушені кинути туди дві нові дивізії з танками та авіацією 118. Не зайвим буде згадати і про те, що в 1944 р. радянські партизани та їхні колеги у Центрально-Східній Європі скували на себе до 20 дивізій вермахту, 6−10 дивізій військ СС, 8 угорських, по 4 румунських і хорватських дивізії, кавалерійський та охоронний корпуси (загалом — до 48 дивізій, окремі батальйони), що становило до чверті живої сили агресорів на Східному фронті Кизя Л.Є. Правди не затьмарити. — К.: Знання, 1965. — С. 68.

23 грудня 1944 р. ЦК КП (б)У ухвалив рішення про розформування УШПР, керівництво партизанським рухом в Європі передавалося спеціальній комісії при ЦК КП (б)У. При прийомі справ УШПР констатувалося, що підпорядкованими штабу партизанськими формуваннями (до 1 березня 1944 р. — 35 804 бійця) з листопада 1942 і до 1945 рр. знищено 6 генералів, 47,6 тис. солдатів та офіцерів противника, узято в полон 3382. Знищено 23 штаби, 25 літаків, 167 танків, 2328 автомашин, 79 складів, 371 ешелон тощо ЦДАГО України, ф. 62, оп. 1, спр. 48; оп. 2, спр. 1, арк. 248.