Камчатка в моїх планах Муравьева-Амурского

Камчатка в моїх планах Муравьева-Амурского

Ремнев А. У.

H.H. Муpавьев-Амуpский і Далекий Схід — тема особлива, має вже значну литеpатуpу[1], у якій переважає, зрозуміло, найважливіший аспект — амурський питання. Однак за тих приєднанням Приамур’я опинилися у тіні заходи, створені задля зміцнення російських позицій на сході Азії, колись всього на Камчатці. Адже саме Камчатку Муравйов обрав спочатку як об'єкта своєї діяльності, залишаючи їй важливе місце у новому політичному курсі Росії Далекому Сході. Хоча камчатський етап в далекосхідної політиці був коротким (1848−1855 рр.) й безрезультатним, цей напрям важливо задля розуміння процесу вироблення геополітичних поглядів Муравьева-Амурского на Азіатсько-Тихоокеанський регіон, місце й роль Росії у ньому.

Период пробудження урядового й суспільного інтересу до Азиатско-Тихоокеанскому регіону межі ХVIII-XIX століть, швидко змінився часом застою і майже повного забуття вже двоє століть тому увійшло до складу імперії Охотско-Камчатского краю. Курс на стримування далекосхідних ініціатив, що виходили приватних осіб, або місцевої сибірської адміністрації, явно взяв гору у російській політиці 20 — 40-х рр. XIX в. 2] Сибірська реформа 1822 р., М. М. Сперанського, звела управління Камчаткою до рівня морського управління з незрозумілим адміністративним статусом, фактично зрівнявши з округом (повітом). Усі управління складався з начальника (з морських офіцерів), його помічника, объездного комісара, секретаря, трьох писарів, двох лікарів й трьох лікарських учнів, і невеличкий козацької команди, сократившейся до 1848 р. до 36 людина (в 1827 р. їх було 56). У Петропавловську-Камчатському було лише 99 будинків культури та близько 600 жителей[3]. Камчатка поступово йшла на задній план у політиці центральної влади, а й місцевих сибірських адміністраторів і для підприємців, яких продовжували манити багатства американських колоній. У Петербурзі відмовлялися бачити перспективи у розвитку півострова, і готові були йти подбати лише у тому, як зробити дешевшим постачання продовольством нечисленне місцеве населення, законсервувавши територію для дуже віддалене майбутнє. Квінтесенцією такого погляду Камчатку стала записка 1834 року П. Ф. Кузьмищева під назвою «Міркування про зміні витрат на Камчатку». У руслі вже возобладавшей тенденції Кузьмищев наполягав у тому, держава занадто багато коштів витрачає на Камчатку, яка, писав Пауль: «смію висловитися порівнянням, справляє враження чужеядное рослина, яке прищепилося до Росії і близько живе і харчується їхньому счет"[4]. Але з тим розумів, що: «Відсікти і й шкода й не можна». Не можна ж лише оскільки її можуть забрати інші. Тому Кузьмищев запропонував передати Камчатку і Гижигу, за прикладом Курильських островів Російсько-американської компанії (РАК). Сибірський комітет, у якому розглядалася записка, хоча підтримав пропозиції Кузьмищева, але й запропонував будь-яких заходів для виправленню становища. Охотский порт продовжував також втрачати своє значення, а РАК не залишала спроб знайти в східному узбережжі місце для створення нового, зручнішого порту.

Только людям котрі побували у краї, організаторам морських експедицій уявлялося плідним продовження активної політики Далекому Сході. Та і в них як на першому плані стояла загроза втрати тут російського впливовості проекту та проблеми постачань російських північно-східних територій. Приміром, І. Ф. Крузенштерн в записці, що датується приблизно 1843 роком, наполягав на відправлення посольства до Японії, шукаючи налагодження з ній міцних торгових зв’язків, від який супроводжував користь й у Охотско-Камчатского края[5]. Втім, в обгрунтуванні необхідності приєднання амурських земель починають лунати і геостратегічні мотиви, який одержав свій відбиток у записці восточно-сибирского генерал-губернатора У. Я. Руперта, яку та подав царю у березні 1846 р.: «Амур необхідний східного краю Росії, як необхідні берега Балтійського моря для західного її краї, необхідний, як належала для розширення наших торгових зв’язку з Китаєм, і взагалі на Схід, як рішучого затвердження Російського флоту над північними водами Східного океану, так якнайшвидшого і правильнейшего розвитку природних багатств Східного Сибіру, від цього величезного простору земель від верхів'їв Обі до Східного океана…"[6].

К середині в XIX ст. «сибірський питання» поступово виходить із адміністративної і втрати фінансової площини і набуває багатомірне соціально-економічне і політичний значення. Щойно призначений восточно-сибирским генерал-губернатором М. М. Муравйов подав початку 1848 р. царю програму першочергових заходів для управлінню краєм. Кардинальне зміна урядового підходи до сибірської політиці, вважав він, — насущне вимога часу. Після реформ М. М. Сперанського життя Сибіру зазнала серйозні зміни: розвиток золотої промисловості, зіткнення англійців з китайцями призвели до того, що це сибірський регіон, доводив він, «отримав цілком нову значення в імперії, значення, якому мало відповідає склад, кошти й, то, можливо, самий образ тамтешнього управления"[7]. Тому перед сибірської адміністрацією і центральним урядом неминуче постає низку нових політичних, економічних пріоритетів і адміністративних завдань. Серед головних завдань своєї діяльності як генерал-губернатора, він зазначив незручність Охотського порту і необхідність перенести тихоокеанський порт деінде, і навіть знайти кошти поліпшенню повідомлення з Камчаткой[8]. «То в тебе візьмуть Камчатку, — передавав П. Шумахер слова Миколи I, сказані Муравйову 8 січня 1848 р., — і лише за півроку узнаешь"[9]. У всеподданнейшем доповіді, поданому наступного дня Муравйов спробував відреагувати на царську репліку, згадуючи про необхідність установити надійне повідомлення з Охотско-Камчатским краєм, зв’язавши це завдання з рішенням амурського питання. «Повідомлення вірні і міцні без поселення землеробського існувати що неспроможні, а тим часом доки р. Амур залишається нам недоступною, повідомлення цього, залишається шукати лише крізь Якутську область разом із тим вирішити давно що виник питання про перенесення Охотського порту» Собі ж вона ставив більш конкретну мету: «Гадаю, що Охотське морі та Камчатка, при посилюється нині китової ловлі у її околицях та особливому увазі Європейських морських держав Східному океані, що неспроможні вже залишатися чужими найближчого спостереження та міркувань Головного Начальства Східної Сибири"[10].

Современники вважали, Микола І був зацікавлений у тому, щоб висунути справа вперед, і випадково Муравйов отримав право особисто звертатися до імператора у надзвичайно важливих випадках. Серйозну підтримку новий курс Муравйова одержав у Петербурзі у вів. кн. Костянтина Миколайовича, який керував морським відомством, й колишнього міністра внутрішніх справ Л. А. Перовского. Спрямований до столиці як довіреної особи, М. З. Корсаків радив Муравйову з метою прискорення рішення справ самому приїхати до Петербурга, додаючи: «Чув я, що Государ недавно Киселеву[11] сказав: „Час нам на Камчатку дивитися зі справжньою погляду, час бачити користь, яку можна з неї…“. Ці чутки мене порадували», — доносив Корсаков[12]. Але це підтримка не мала абсолютного характеру і ініціативи молодого генерал-губернатора наштовхувалися на істотне протидія, передусім із боку Міністерством закордонних справ з Міністерством фінансів. Однак отримати дозволу Камчатську поїздку виявилося отримати гроші з Петербурга непросто і знадобилося втручання Л. А. Перовского. Особливі надії у своїй покладалися і підтримку управляючого Морським міністерством князя А. З. Меншикова.

Ознакомившись дома зі станом далекосхідної політики, М. М. Муравйов оголосив злочинним що передував політичного курсу: «…останні 35 років ворожий дух руководствовал усіма нашими діями у цій боці! Звинувачувати моїх попередників, тобто. генерал-губернаторів Східного Сибіру, було би справедливо — але гріх Сперанському, оскільки той, хто збирався бути головою тимчасового правління, було не розуміти важливості Східного океана…"[13]. Викладаючи свій погляд майбутнє Східного Сибіру і значення її для Росії у листі вів. кн. Костянтину Миколайовичу 20 лютого 1852 р., Муравйов вкотре підкреслював, «що главнейшею заботою і заняттям тут уряду мала б бути забезпечення розділяли імперії, предмет, який, на жаль, і Сперанським до нього, і після нього залишено був це без будь-якого уваги». Обвинувачення у неувазі до Далекому Сходу Муравйов адресував насамперед петербурзьким владі, «бо місцеві у Сибіру начальники неодноразово поривалися, у своїх коштів і ознайомитися з тими цікавими краями"[14]. У такого роду оцінках явно проглядалися дві важливі моменту: по-перше, закид у адресу петербурзьких політиків, не сознающих значення для Росії тихоокеанського узбережжя; по-друге, спроба підкреслити, що регіональні власті були й може бути більш завбачливі через свою кращої поінформованості. У цьому затвердженні лунала думка про необхідність Петербургу як більше прислухатися до думки місцевої влади, а й передати їм частину політичних повноважень.

В умовах обмеженості військових і стабільності економічних ресурсів роль Росії на тихоокеанському узбережжі має обмежуватися завданнями стратегічної оборони, суть якої Муравйов виклав у всеподданнейшем доповіді 25 лютого 1849 р, відісланому Миколі I з Іркутська. Головними мотивами активізації далекосхідної політики і повернення Росії Приамурского краю він вважав: по-перше, перспективи розвитку Східного Сибіру, що він пов’язував з впровадження зручного повідомлення з Тихим океаном, а по-друге, із дедалі більшою загрозою у регіоні з боку європейських держав, що небезпека може загрожувати російських інтересів не лише з Далекому Сході, але представить небезпеку, і для Східного Сибіру. Опанування Амуром може дати англійцям чудову можливість експансії у внутрішні провінції. Щоб недопущення цього й зберегти позиції Росії у регіоні, Муравйов пропонував: «Якби замість англійської фортеці стала у гирлі Амура російська фортеця, як і в Петропавлівськім порту в Камчатці, та між ними ходила флотилія, а більшої обережності, щоб у фортецях цих та на флотилії гарнізони, екіпаж і і підлеглі доставляемы були з в Росії, то цими невеликими засобами, на віки вічні було б забезпечене для Росії володіння Сибіром та всіма невичерпними її богатствами…"[15]. Муравйов допускав, за яким заняття всього лівого берега Амура і організація плавання у ній вимагатиме багато часу залежатиме з розвитку відносин із Китаєм і запровадження нового європейського кордону. Але треба поспішати, доводив він, поки нас потребу не випередили англійці. Поруч із посиленням обороноздатності Камчатки він пропонував зайняти гирло Амура і прилеглу щодо нього частина Сахаліну, хоча і з тими самими незручностями повідомлення й постачання їх, як у разі з Камчаткою. Невідкладність такої міри він викладав в рапорті Меншикову 1 січня 1850 р.: «Ні сумніви, що попереднє заняття гирла Амура і північній частині Сахаліну, без повідомлення по Амуру з Нерчинским округом, зажадає посилення морських коштів наших на Охотськім морі й у Східному океані, але витрати ці сторицею покриються у майбутньому часі, а й у справжнє, за умови що ми скористаємося що належить нам на Охотськім море правом щодо внутрішніх морів, що зовсім на суперечило б конвенціям 1824 і 1825 годов"[16]. Це б призупинити розвиток хижацького китобійного промислу іноземних судів у російських водах.

Созданный на Амурі порт повинен бути підкріплений як створенням тут значній військової сили, а й селянської колонізацією, встановленням регулярного пароплавного повідомлення по Амуру. Важливим аргументом з політичної обгрунтуванні гегемонії в далекосхідному регіоні було історичне право Росії, «по давності володіння північними берегами Східного океані, — як у 1853 р. М. М. Муравйов, — має як правий і більш коштів, ніж будь-яка інша держава, панувати, по крайнього заходу, на азіатською її стороне"[17].

Вместе про те спадало розуміння, що, попри територіальну безперервність Російської імперії надійної сухопутної зв’язку Сибіру через Охотск з Камчаткою налагодити вдасться. Щоб використовувати перевагу єдиного імперського простору задля зміцнення позицій Далекому Сході, чого вони мали жодна європейська держава, урядові погляди неминуче зверталися до Амуру. У обгрунтуванні такого прагнення виразно чулися геополітичні мотиви. Так, Р. І. Невельської, обґрунтовуючи потребу повернення Амура, писав: «Варто лише уважно подивитись карту Сибіру, щоб оцінити усю важливість цієї втрати: смуга землі кілька тисяч верст, зручна не для життя осідлого чоловіки й складова власне Східну Сибір, де зосереджувалось і могло розвинутися її народонаселення, і з цим життя й краю, обмежується Півдні недоступними для повідомлення, покритими тайгою ланцюгами гір, північ від — крижаними нескінченними тундрами, прилеглими такого самого льодовитому океану; ніяких звань — єдиними шляхами, якими тільки можна спостерігати й спрямовувати його дії до подальшого розвитку, які з загальним розвитком нашої Батьківщини, — шляхами, якими тільки і можливо збільшення його населення; Сході — знову недоступними для повідомлення горами, болотами і тундрами. Усі величезні річки, її орошающие: Олена, Индигирка, Колима й інші, які за іншому напрямі становищі міг би скласти благо для краю, — течуть у хоча б Льодовитий, майже недоступний океан і через самі недоступні життю людини простору. Тим більше що природа не відмовила Східного Сибіру у засобах до цього розвитку; вона наділила її й родючими землями, і здоровим кліматом, і внутрішніми водними повідомленнями, связывающими її більш-менш з іншою Росією, і багатствами шляхетних та інших металів — елементами, забезпечують благоденство жителів Східного Сибіру і її поступове і можливий розвиток, за умови що їй відкрити шлях, у вигляді яку вона міг би вільно повідомлятися з морем. Єдиний цей шлях представляє собою колись загублена нами ріка Амур"[18]. Проте, обстоюючи умови та вимоги, Невельської вважав цілком витрачання сили і засоби на Камчатку, у чому він істотно розходився з Муравьевым. У цьому підході Невельської не була самотній. У цьому сенсі примітне зауваження чергового сучасника, А. М. Ліндена, вважало що, «має бути, твердої віри до своєї сили у свої сили щодо зайняття Амура він [Муравйов] ще мав і зараз зробив велику помилку у спробі оживити той район, який самої природою був приречений на запустение"[19].

Очевидно, у Муравйова були грандіозні плани, і він мав намір діяти у двох напрямах: північ від і півдні Далекого Сходу. У конфіденційної записці вів. кн. Костянтину Миколайовичу (29 листопада 1853 р.) Муравйов продовжував наполягати на активізації далекосхідної політики, викладаючи свого роду регіональну геополітичну програму: «Сусідній багатолюдний Китай, безсилий нині у своєму неуцтвом, легко може зробитися небезпечним нас під впливом і з керівництвом Англійців, Французів, і тоді Сибір не буде Русскою; а Сибіру, крім золота, важливі нам простору, достатні для надмірності землеробського народонаселення Європейської Росії аж на століття; втрата цих просторів неспроможна не вознаградиться ніякими перемогами і завоюваннями у Європі; і, щоб зберегти Сибір, необхідно нині ж зберегти й затвердити нас Камчатку, Сахалін, гирла і плавання по Амуру і придбати міцне впливом геть сусідній Китай"[20]. Політичні партії і воєнних цілей, безумовно, домінували в обгрунтуванні нового курсу далекосхідної політики, запропонованої Муравьевым.

Поэтому Росію принципово не хвилювали нові землі Сході, у яких для колонізації вона тоді не потребувала, потім вказував сам Муравйов, заявляючи, що «единственною целию підприємств у країні то, можливо володіння р. Амуром, яка вона була грунт землі лівому її берегу"[21]. Хоча він намагався використовувати усі аргументи і із властивою йому напористістю продовжував роз’ясняти: «Камчатка, як не глянь, докладно мною досліджених, представляє все умови, необхідних збільшення народонаселення й у поширення скотарства і хлебопашества"22. Це можна буде мати на сході російської Азії власну продовольчу базу, — запевняв він. Муравйов розраховував на господарське освоєння Охотско-Камчатского краю, розвиток там хліборобства, городництва, риболовецького і китобійного промислів, помітивши, що «природа нічого не відмовила Охотському морю, залишалося тільки докласти правицю і знання людське, тим часом безліч іноземних китобійних судів, там плаваючих, було неможливо цього помічати, як і безсилля та байдужості нашого у цій боці, начебто у «чужому нам володінні» (курсив М. М. Муравйова. — А.Р.)[23].

Важную роль, на його думку, за умови правильного постановці справи міг би зіграти у регіоні РАК: «Якщо уряд і місцева влада бачили в Российско-Американской компанії не одне торгове підприємство й нам підтримати її залежними коштами підприємців і деяким через участь у її розпорядженнях для кращого напрями її дій у загальних урядових видах тих країни, це установа міг би принести істотну користь державі. Прикладом при цьому служать швидкі успіхи Англійської Ост-Індської компанії, підтримуваної і яке б своїм урядом, про те ще сприятливим нам відмінностями, що з Петербурга до Східного океану всуціль одна велика Російська Империя"[24]. Після встановлення нового європейського кордону з Китаєм та організації регулярних сплавів по Амуру Росія має створити «в Охотськім морі та Авачинській губі» найпотужніший регіоні флот, переважаючий усі наявні тут військово-морські сили інших держав, що згодом забезпечувати російські позиції на Тихому океані. Особисте ознайомлення з Камчаткою залишило в Муравйова моє найбільше враження, яку він, не боючись перебільшення, писав: «Я багато бачив портів у Росії у Європі, але нічого такого Авачинській губі не зустрічав; Англії слід зробити зумисне двотижневий розрив із Росією, щоб заволодіти нею потім укласти світ, але вже Авачинській губи вона нам не віддасть, і якби навіть заплатила нам мільйон фунтів ми за неї, під час укладання світу, то виручити їх у короткий період від китобойства в Охотськім і Берингове морях"[25]. У цьому воно особливо що нову політичну ситуації у регіоні, нагадуючи про поява французів і англійців на Сандвичевых островах, китайські події 1840-х рр., відкриття золота у Каліфорнії і китобійний промисел в Охотськім море. Погляди столичних політиків цей регіон він вважав безнадійно застарілими і сподівалася те що, що Микола І «які вже дивиться на Камчатку не петербурзьким глазом"[26].

Примечательно, Муравйов почав своє діяльність посаді, вчинивши безприкладну поїздку на Камчатку, якою не робив як ніхто з його попередників на генерал-губернаторском посаді, і навіть жоден іркутський губернатор відношення не заїжджав не треба. Він розумів, що за умови що став традиційним неуваги петербурзьких влади (підкріплене авторитетними думками знаменитих дослідників) до цього краю, йому знадобляться сильні аргументи, однією із має стати твердження: «сам бачив, я особисто переконався». Напередодні поїздки він писав братові У. М. Муравйову: «Поїздку на Камчатку вважаю на своїх совісті, тобто. нізащо б хотів залишити краю, не побывавши там, як користі служби, і особисто собі, — країна ця згодом багато означати для великої Росії, і не був, я буду вже будувати висновки про з нею й знати її як очевидець, поверивший дома всі ті численні відомості, що їх про ній маю на папері та на словах"[27].

Лично ознайомившись із станом справ у Охотско-Камчатском краї, Муравйов рішуче цурається збереження головного далекосхідного порту Росії у Охотске, поклавши край тривалим дебатам з цього приводу. Ще поданні 26 вересня 1849 р. в Головний морської штаб Муравйов нагадував, що листування щодо Охотського порту ведеться від 1736 р. У 1845 р. 8 флотських штаб-офіцерів відгукнулися про сповнену непридатності Охотського порту. Однак на думку Р. І. Невельского, питання про Охотськім порту гальмувався РАК, якого було вигідно мати власну факторію поруч із урядовими установами i користуватися портовими будівлями влаштованої з допомогою скарбниці дорогий від Охотска до Якутська. Хоча правителі охотской факторії РАК також відзначали незручності Охотського порту. І тільки завдяки впливу призначеному 1840 р. начальником Охотской факторії РАК. У. З. Завойко[28] (одруженому з племінницею голови Головного правління РАК барона Ф. П. Врангеля) компанія все-таки зважилася в 1845 р. перенести свою факторію в Аян, який потім був у державний порт і завдяки скарбниці розпочато будівництво дороги від цього до Якутска[29]. Хоча крім порожніх витрат, доводив несхильний до цього плану Невельської, Аян мала і те негативного значення, що виглядав альтернативою Амуру і «служило приводом людям, не сочувствовавшим амурському справі, представляти імператору, ніби Аян становить, що тільки нам можна бажати на берегах віддаленого нашого востока"[30]. Проте Муравйова Аян теж влаштував, і запропонував перенести порт на Камчатку, в Авачинську губу.

Н. М. Муравйов прийняв рішення зосередити Головне управління Охотско-Камчатского краю на Авачинській губі, особливо акцентувавши: «…над Петропавлівськім порту, а Авачинській губі; бо, для розповсюдження там флоту нашого, займуться та інші пункти у цій губі, зміцниться вхід на повну цю губу, і прапор наш зустріне прибульців на перших висотах Авачинській губы"[31]. У листі міністру внутрішніх справ Перовському 7 серпня 1849 р. він символізував невідкладність такого перенесення: «…Охотский порт потрібно скасувати і всі, що в ній перебуває, перекласти на Авачинську губу і баритися не можна з причин: а) цинга не потрібні користі винищує Охотский гарнізон; б) англійці вже занадто багато звернули увагу на чудову Авачинську губу… в) зі скасуванням Охотського порту скасувати в Охотске приморське управління, а підвідомчі йому округ Охотский з однією справником підпорядкувати якутскому обласному начальнику і Гижигинский — камчатскому військовому губернатору… р) Камчатську область … спорудити ступінь губернії з призначенням військового губернатора… (вважаю найбільш здатним для цього призначення … капітана першого рангу Завойку"[32]. Муравйов був серйозно стурбований як вибором місця для створення нового порту, а й пристроєм надійного повідомлення з нею, плануючи організувати регулярне пароплавне повідомлення Камчатки з берегами Охотського моря, и пропонуючи у майбутньому (протягом 10 років) переселити туди до 3 тисяч сімей російських хліборобів. Муравйов сподівався на успіх розвитку на Камчатці хліборобства, що могла б створити там власну продовольчу базу[33]. Він наказує також терміново зміцнити Петропавлівський порт, плануючи у майбутньому розмістити тут до трьохсот знарядь великого калібру, прорити канал для гребних судів і участі канонерських човнів, щоб флотилія мала додатковий вихід із Авачинській губи. «Принаймні, — писав Пауль, наважуся думати, що у Камчатці і Охотськім море для нас має мати військові кошти, відповідні тим, які мають англійці у Китайських берегів і Сандвичевых островов"[34]. Поки ж треба спішно направити вже влітку 1850 р. з Кронштадта в Охотське море два фрегата і транспортне судно, яким хоча б взяти «замість баласту» фортечну артилерію для Петропавловська.

Николай I, вочевидь був задоволений результатами поїздки Муравйова на Камчатку. Про це свідчить швидке проходження муравйовських проектів через петербурзькі бюрократично інстанції. Він погодився і з запропонованими адміністративними перетвореннями, накресливши 23 листопада 1849 р. на муравьевском поданні: «Бути по цього». Але виявилося мало, потрібна була потрібні кошти. Першим знаком, що й на Камчатку Муравйов не отримає, було те, Микола I деякі з її пропозицій назвав «мрією», а частина з членів Комітету міністрів заходи зі зміцнення Петропавловська іменували «фантазією», було приписано, сповіщав Муравйова Л. А. Перовский, «палкості вашого уяви».

2 грудня 1849 р. було видано указу, яким змінювався порядок управління Охотско-Камчатским краєм, а 10 січня 1851 р. було видано положення про Камчатської області на чолі із військовим губернатором, підлеглим безпосередньо генерал-губернатору. У цьому Охотский округ відійшов до Якутській области[35]. У Охотске залишили земський справник та її помічник, виконував також обов’язки секретаря окружного управління. Котрий Подорожував на початку 1850-х рр. по Східного Сибіру І. Буличов так описував Охотский округ: «Вона складається з дрібних окремих товариств під керівництвом старост і старшин. Письмового виробництва не ведено неграмотність жителів, і розправи закінчуються словесно чи оставляются до річного приїзду члена земського управления"[36]. Дорога з Якутська тепер не на Охотск, а Аян. Поштове ж повідомлення з Гижигой здійснювалося раз на рік, коли пошту відправляли з Охотска на Камчатку.

Муравьев расчитывал, що реалізація його плану посилить російське присутність у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні, підвищить обороноздатність східних кордонів імперії, а Петропавлівський порт стане осередком головних російських морських сил на Тихому океані.

Предлагая У. З. Завойко посаду камчатського губернатора, Муравйов особливо подбав про його самостійності, необмеженої складними бюрократичними установами i вказівок, даючи можливість діяти «як і вільно у господарському відношенні, як і нині є діючим в Аяне у віданні Американської Компании"[37]. Становище про Камчатської області, підготовлене Муравьевым, містив тільки те, «що необхідне надрукування», і це доповнене генерал-губернаторської інструкцією до Завойко. Муравйов був виступав категорично проти підпорядкування Камчатської області загальними правилами, вважаючи, що це «означало б, усе справа зіпсувати і зайвий витрати развести"[38]. Необхідно підняти статус місцевого начальника, надавши йому права військового губернатора, позбавивши опіки іркутського губернатора, і поставивши в ієрархічну залежність безпосередньо від генерал-губернатора. Вперше тут Муравйов запропонував відступити від закладених Сперанським в «Сибірському установі» 1822 р. принципів, заявивши, що з нового губернаторство нічого колегіальні установи, які лишень безкорисними, а й. Муравйов пропонував створити тут одноосібну владу, має високий рівень самостійності, і, можливо менше обтяжену різного роду бюрократичними процедурами. Наполягав він і по військовому характері управління, підкреслюючи, зокрема, як і цивільні чиновники повинні прагнути бути там підсудні військовому суду, позаяк у настільки віддаленому краї «замало чиновників суду громадянського».

В. З. Завойко чудово розумів, яке тяжка спадщина йому дісталося. По свідоцтву командира корвета «Оливуца» Сущова, жителі Камчатки справили на нього, а хто печальний враження: «Бідність жителів, витівка їх истребляющая, нездатність чи ленность їх, небагато або скоро обіцяють їм благоденство. Губернський місто Петропавловськ представився мені, що бідна руїна після землетрусу; у тому запущении усі його будівлі. /…/ Не можливо, що цей порт належить могутньої Империи"[39]. І було прийняти нагальні заходи до упорядкування військової організації, зміцненню обороноздатності півострова, подальшій російської колонізації. Усе це вимагало серйозних витрат й розуміння із боку петербурзького і іркутського начальств. Той-таки Сущов зазначав: «У. З. Завойко — діяльний, невтомний з чотирьох годин сам скрізь на роботах, і, здається, своїми суворими й позитивними заходами пробудив від ледарства місцевих жителів; але з його мікроскопічними засобами, без судів, доставки лісу й до для зручного повідомлення з материком йому доведеться важке справа — творити всі з ничего"[40]. Безвідрадним було становище камчатських козаків. У рапорті в Головний морської штаб 3 червня 1853 р. Завойко писав: «Камчатські козаки, у тому числі які живуть у Усть-Приморского селища Камчатки, або не мали ніякого господарського обзаведення; в Петропавловську, Тигиле і Усть-Приморском селищі мали формені казакины та обладунки, Гижигинские ж був у повному значенні слова — натовп обірваних жебраків, одягнена зимою і позаминулого літа в кухлянках, практично без найменшої поняття про військової служби, без зброї, — в усій Гижигинской сотні залишилося 8 рушниць без замков"[41].

В кінці 1850 — початку 1851 р. Комітет міністрів розглядав питання переселення на Камчатку 3 тисяч душ, що мало істотно збільшити місцеве російське население[42]. Переселенці мали розміститися близько Авачинській губи й в околицях Большерецка — основних базах на Камчатці. Однак цю міру здійснити, як й багато іншого, зірвалася, попри детально розроблений камчатским губернатором план[43].

Готовясь вирушить до нового місця служби, з Аяна в лютому-березні 1850 р. він писав Муравйову про своє занепокоєності моральним рівнем флотських офіцерів і, займалися майже поголовно поборами з купців і для місцевих жителів. «Наприклад, — описував Завойко місцеві бюрократичні звичаї, — в Камчатці: недозволение кому з офіцерів чи духовним особам вирушити подорожувати по Камчатці по першому зимовим шляху, збуджує все інтриги супроти начальників, з інтригами яка вже служба…"[44]. Викликала побоювання і безкарність морських офіцерів. «Уселите мене після цього, — запитував він, — як змусити молодого офіцера, щоб він виконував службу як слід офіцеру…». Обіцяючи діяти суворо, він передбачав, що проти почнуться різноманітних підступи і буде скарги. Вже наприкінці 1850 р. він писав Муравйову з Петропавловська: «…Офіцери, служили досі в Камчатці неможливо знайти я мав на руці, то від багатьох відібрав доходи і доходи поставив все преграды"[45]. Дратувала його й формальна обмеженість повноважень стосовно чиновників, призначення та усунення яких чого залежало від петербурзьких влади. По спогадам однієї з моряків А. М. Ліндена: «Завойко був доброю, копіткою господарем, особисто входившим у деталі свого маленького портового в Петропавловську господарства, ограничивавшегося, втім, лише кількома ручними примітивними майстернями і магазинами. Він дбав про їжі, одязі, і взагалі побут нижніх чинів, які, потрібно правду сказати, дуже його любили, але з офіцерами був різкий, і за найменшої помилки робив їм догани, не соромлячись у висловлюваннях». Але він не вирізнявся особливим пошаною до законів, вважаючи, що вони «написані для дурнів і негідників, бо як ні той, ні другий, то прошу законами не колоти мені глаз"[46]. Така поведінка ріднило його з Муравьевым, який найбільше боявся «зробитися сліпим виконавцем літери закона"[47]. Так, керуючись «користю служби», Завойко вирішив не чекати дозволу центральних влади й самостійно розпорядився наявні в нього фінансами. Не могло не викликати нарікань із боку центру, який міг терпіти фінансової самостійності місцевої влади, у якому не пішли. Для розгляду самовільних фінансових дій камчатського військового губернатора створили спеціальний комітет. На бік Завойко встав полковник Бурачек, який зробив до профільного комітету свою думку, зазначаючи, новий камчатський губернатор багато зуміло зробити, попри «безпорадність начальника країни пустельній далекої від центру будь-яких джерел, велику тісноту форм звітності, передусім що вимагає врегулювання усе й суворо возбраняющей всяке начинание"[48]. Бурачек прагнув відстояти самостійність місцевої влади, що у настільки віддаленому краї неминуче повинна діяти рішуче, попри звичайні порядки звітності. Ця самостійність повинна бути надана не тільки від петербурзьких, а й іркутських влади. Разом про те, він пропонував організувати місцевий контроль на кшталт адміністративної системи, запропонованої Сперанським для Сибіру. Розуміючи, що Камчатка вже не потребує складному адміністративному устрої, Бурачек бачив можливості заснувати при камчатському губернаторі постояннодействующий рада, у який би ввійшли: старші чини Петропавлівського порту, і навіть чиновник від Державного контролю та довірені особи від Сенату і Синоду. На представника Сенату можуть бути покладено обов’язки як губернського прокурора, і жандармського офіцера. Проте будь-яких оргвисновків був, хоча Адміралтейський рада 18 вересня 1853 р. і надав камчатскому губернатору ширше право в екстрених випадках використовувати гроші, виділені Морським міністерством і перерозподіляти їх за статтям расходов[49].

Несмотря попри всі труднощі, під керівництвом Завойко Камчатка початку оживати. У 1852 р. Петропавловську-Камчатському вже була 1593 человека[50]. Для приборкання контрабандистів і хищничавших біля берегів Камчатки китобоїв прийшов корвет «Оливуца», доставлені до Петропавловська 20 знарядь, збільшена чисельність камчатського морського екіпажу. У 1854 р. сюди були спрямовані фрегати «Діана» і «Аврора». Багато моряки продовжували пов’язувати сподівання успіхи у регіоні саме з Камчаткою. В.А. Римський-Корсаков, який був на фрегаті «Діана», писав: «І вже якщо вибирати, то краще колись розпочати Камчатку, як сибірська прибережжі Охотського моря, и від цього — на простір до Лены"[51]. Становище Камчатки, на його думку, може серйозно усталитися з приєднанням Амура, по якому можна буде потрапити налагодити надійне постачання продовольством всього Охотско-Камчатского краю. За свідченням Р. І. Невельского, до Кримської війни Муравйов вважав, що головна російський порт Далекому Сході може бути Петропавловськ, визнаючи лише допоміжне значення володіння гирлом Амура[52].

Преобразование управління у Охотске і Камчатці мало важливого значення як для даного краю. То був перший для створення нового восточно-сибирского генерал-губернатора досвід реформування, позначило основні засади адміністративного влаштування у інших східних областях. Відвідавши Охотско-Камчатский край В.А. Римський-Корсаков був буквально зачарований Муравьевым, і соромився найбільш чудовими епітетами в расточаемых йому похвалах. Але головне якість, яку їм було вельми їм зазначено — вміння оточувати себе корисними і діяльними співробітниками, якими генерал-губернатор вмів розпорядитися з великою користю. Залучені до краю открывавшимися перспективами, нові люди буквально розбудили край. РимськийКорсаків в 1854 р. у далекому Аяне, «здивувався, потрапивши у суспільство п’яти-шести молоді — таких приємних і люб’язних джентльменів, що міг уявити [себе] як і завгодно столиці, але навряд чи в Аяне"[53]. Вони постійно перебувають у роз'їздах, як зазначав хоча б Римський-Корсаков: «У Якутию, в Охотск, в Гижигу, в Камчатку — всюди воно їх шле і верхом, і пішки, і на собак, з усіма утомлениями і стражданнями, яким смертний піддається в подорож із таких милим краям"[54]. Римський-Корсаков писав, що довго Петропавлівський порт був разом із Камчаткою для Росії «чимось на кшталт відрізаного скибки, мало привертав до себе уваги влади й був у військовому відношенні так слабкий, що ні міг своїми засобами справлятися з китобоями"[55]. Тепер настав час звернути увагу до Петропавлівський порт, що він називає «однією з найкращих у світі».

Однако, мрії про майбутнє Камчатки збіглися з новими віяннями, які швидко стали пануючими крайньому сході Росії. Поруч із перетвореннями в Охотско-Камчатском краї Муравйов планує влітку 1850 р. заснувати піст вже й порт у гирлі Амура, для чого просить представити для його розпорядження Р. І. Невельского[56], давши йому самі пільги і привілеї, які використовували начальники Охотського порту і Камчатки. У секретному рапорті в 1850 р. військовому міністрові Муравйов навіть пропонує утворити тут нову область, у якому б ввійшли Аян, Удский край і всі морське узбережжя «зі сходу лінії китайських амбанев». Управління такий областю міг стати доручено морському штаб-офіцеру належало чи адміралу, і підпорядковані обласним йому сухопутної і військовий морський команд, і навіть що є тут судів. Центром нової області Муравйов пропонував зробити гавань в затоці де-Кастри, з перейменуванням їх у Олександрівську. Мабуть, тоді він був геть-чисто поставити головним у Р. І. Невельского, у якому тоді мав потребу й чудово характеризував в листах морського начальству. Це що цілком вписувалося у доктрину двох напрямів далекосхідної політики, хоча південний напрямок швидко стає переважним, попри можливі політичні ускладнення.

С кінця 1850 р. в листах Завойко до Муравйову з’являється нова тема: Камчатка і Амур. Завойко розуміє, що його плани з кращому влаштуванню північно-східного краю відсунуті на задній план: «Але загалом коли Амур влаштовуєте, то влаштовуйте з Богом. Не смію і повинен перетворитися на цьому випадку в Вас уваги Вашого на Камчатку; нехай усі турботи ваші та витрати уряду будуть на Амур; а Камчатку і після Амура улаштуєте», — писав Пауль із певною гіркотою Муравьеву[57]. Хоча Завойко і намагався запевнити Муравйова, що він перенесе своє вимушене забуття і бездіяльність на Камчатці заради Амура «з повною християнської покорою; впродовж свого п’ятирічного чергування в Камчатці намагатимуся скільки возмогу турбуватися про нещасного нинішньому народонаселення Камчатки». Він бачить, що його тут позбавлена колишньої перспективи, натякає, що далі п’ятирічного звичайного терміну на Камчатці не затримається, розуміючи, як він висловився, «за відсутність коштів, а що воду"[58]. Песимістичні нотки продовжують переважати та інших його листах. Він визнає, що з низькому жалуванні і високих цін чиновникам і офіцерам «важко прожити без спекуляцій», що американці, та й російські купці продовжують безкарно грабувати край, а й у губернатора немає жодних коштів виправити стан. Це змушує її бути поблажливим «до не можна» і «служба нейдет"[59], які мають морального права «стягувати з чиновників службу», які не ім'я ґрунтовнішого виховання, обмануті у сподіваннях змушені «чи красти, чи спекулювати, чи пити». 11 травня 1853 р. разом з образою пише М. З. Корсакову: «Ви мені передавали від Миколи Миколайовича: дійте, лише дійте, і буде захист в усьому від Миколи Миколайовича та підтримка, і дедалі прислано — матеріали і гроші, та інші — виганяйте худих та інші, інше. І ось… я засмучений і ображений багатьма форменими паперами, і відняті в мене усі засоби до дій за всі частям"[60].

Конкуренция між Амуром і Камчаткою складалася на користь останньої. Опонент У. З. Завойко Р. І. Невельської продовжував вказувати на хибність думки, що Камчатка «може Росії усі, що можна ми бажати на віддаленому своєму сході, І що для підкріплення Камчатки треба лише зайняти котрійсь із островів найближчий до тропікам» для постачання її продовольством. З рішенням амурського питання, передрікав він, Петропавловськ і Аян не зможуть грати очікуваної ролі, а видатки них як даремні, а й. 22 вересня 1850 р. не соромлячись згущувати фарби він писав М. З. Корсакову: «Камчатка представляє саму Авачинську губу — як гавань без жодного будь-яких коштів. Нема за Камчатку глуху, але в Амур було потрібно було звернути вся увага… Камчатка хороша з Амуром, а ж без нього є мильна пузырь"[61].

Несмотря на героїчну оборону в 1854 р. Петропавловська від англо-французької эскадры[62], увагу центральних і місцевої влади остаточно переорієнтовується на Амур. Хоча Муравйов досі продовжував сподіватися, що він вдасться діяти й на Камчатці, і Амурі. Він важко розлучався відносини із своїми надіями оживити Камчатку і перетворити їх у північний форпост російського впливу у Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. А ще вказує його лист, відправлений братові У. М. Муравйову 12 лютого 1854 р., перед від'їздом з Петербурга: «Справи мої закінчив досить благополучно, побачимо тепер, що у Сибіру; у разі їду тепер далеко, майже в Камчатку, з дуже малим лише відпочинком в Иркутске"[63]. Стало ясно, що розвивати далекосхідну політику у двох напрямах — північ від і півдні — неможливо, за ту жалюгідній кількості коштів, що мали. З іншого боку, відкривалися нові перспективи південніше гирла Амура, російські моряки попри нашорошені попередження з Петербурга, переймалися пошуком зручнішого порту на тихоокеанському узбережжі. Несприятливі військові обставини диктували інші рішення. Війська і кораблі з Петропавловська було вирішено вивести, а разом із півострів залишили та громадянські влади, залишивши лише справника з гаком штатом чиновників, належних для про малолюдних округів Сибіру та поштову контору. Камчатка і Охотский край після короткого пробудження знову впали у тривале летаргію.

Еще навесні 1854 р. Муравйов направив зі спеціальним місією в Аян М. З. Волконського, з дорученням оглянути як йде влаштування і заселення тракту Якутск-Аян й у можливої зустрічі у Аяне з американським командором Перрі, расчитывая, що той після Японії відвідає і російський узбережжі. Муравйов вірив у зближення з Америкою через назревавшего воєнного конфлікту Далекому Сході з Англією. Але Перрі в Аян не прибув. Невдовзі Муравйов через великих витрат та безперспективності відмовилася і від подальшого заселення Якутско-Аянского тракту, як і раніше, що він ніяк не свого часу удалося відстояти це рішення, у Петербурге[64]. Тепер основне його зайняв який готується сплав по Амуру. До того ж 29 грудня 1854 р. вів. кн. Костянтин Миколайович у у відповідь уявлення Муравйова про заходи щодо посилення оборони Камчатки, зазначив: «У Сибіру сильним пунктом, у якому може знайти притулок весь тамтешній флот і який ми можемо захищати, якщо ми з'єднаємо всіх зусиль наші, не Камчатка, а Амур"[65]. Для Муравйова це стало до певної міри несподіванкою, усе ще сподівався захищати Камчатку «до останньої крайності».

Крымская війна продемонструвала вразливість російських позицій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Виникла гостра потреба нової коригування далекосхідної політики. Якщо спочатку повернення Амура пов’язували з захистом постачанням продовольством Охотско-Камчатского краю, незабаром Амур із засобу перетворився на самомету, визначивши новий вектор урядових дій. Тепер, визначаючи головної мети приєднання до Росії великого і майже пустельного Амурського краю, архієпископ камчатський, курильське і алеут Інокентій у статті «Щось про Амурі», написаної 1856 р., зазначав, що воно полягає у тому, «щоб благовременно і сутичок коїться з іншими державами приготувати кілька місць для заселення російських, коли їм тісно буде зацікавлений у России"[66]. Постачання ж Камчатки йшло (разом із тим сподівання морське майбутнє Росії у регіоні) другого план, і Інокентій писав: «Честь Росії (про інші причинах ж не кажу) не дозволяє кинути Камчатку й інші приморські місця, хоча вони занадто дороге стоять скарбниці і неспроможна будуть окупати як всіх витрат і пожертвувань скарбниці, а й навіть самих лише пенсій, вироблених службовцям там…"[67].

Казалось б позиція Р. І. Невельского восторжествувала. Уряд визнав південне напрям далекосхідної політики як пріоритетним, а й єдиним. Проте якщо з розумінням, що північно-східне напрям далекосхідної політики немає більше перспектив, починається удивлявшее багатьох сучасників, та був і істориків певне охолодження між Муравьевым і Невельским[68]. З переміщенням військових сил з Камчатки на Амур головне місцеве керівництво у краї доручили не йому, як можна очікувати, а У. З. Завойко. Мабуть, Муравйову потрібно було підшукати для Завойко своє достойне місце, щоб загладити провал із камчатським планом. Разом про те, безсумнівні успіхи Амурської експедиції і реализовавшиеся прогнози Невельского могли турбувати честолюбство Муравйова. Звикнувши до безумовною старанності свого оточення, не міг би довго терпіти настільки незалежного та самостійного людини, як Невельської. До того ж, з чиновних правил, Завойко мав формальні переваги перед Невельским, який здобув звання контр-адмірала лише 25 серпня 1854 г. 69].

Но були й неформальні причини. У 1855 р., у відповідь скарги Невельского по приводу РАК, Муравйов зайняв пасивну позицію, воліючи потягнути час, розібратися дома, з’ясувати всіх обставин у Завойко, і навіть засудив надмірну гарячність Невельского, який, за словами генерал-губернатора, «між гиляками одичал"[70]. 22 лютого 1855 р. у листі Муравйова поділився з Корсаковым планами кадрових перестановок: «Для заспокоєння Невельского гадаю призначити його за собі исправляющим посаду начальника штабу; Завойко — начальником всіх морських сил, а тебе — всіх сухопутных…"[71]. А 16 вересня 1855 р. він пише вів. кн. Костянтину Миколайовичу: «Невельської тут тепер непотрібен і Амурі, ні Іркутську, взяв сміливість уявити про відрахування его…"[72]. Вочевидь, такі наміри генерал-губернатора були великою таємницею у його оточенні. М. У. Буссе у листі до М. З. Корсакову ще 14 грудня 1854 р., передбачаючи нові адміністративні призначення: «Невельської не годиться тепер для Амура, його час минуло. Тепер потрібно людини позитивніше. Завойко хорош"[73]. У таких діях М. І. Венюков спробував знайти глибокий зміст і думав, різниця з Невельским і напружені відносини генерал-губернатора з багатьма моряками була викликана прагненням останніх закріпити Далекому Сході пріоритетне становище флоту, відстояти тут свою відомчу независимость[74]. Своєю різкістю у відносинах яким звично самостійно діяти у краї моряками Муравйов, як згадував хоча б Венюков, «нажив у тому числі багато ворогів, які встигли остудити щодо нього вів. кн. Костянтина Миколайовича. І хоча амурське справа продовжувало знаходити підтримку з генерал-адмирале, але проти розпорядника його він мав зуб"[75].

Первоначально було вирішено в Николаевске-на-Амуре управління камчатського військового губернатора У. З. Завойко, віддавши йому справи і штат упраздняемой Амурської експедиції. Логіка розвитку політичних лідеріва і військових подій ставила нові мети, змінила загальну ситуації у регіоні хоч і вимагала посилення тут імперського присутності. Але й Завойко залишився Далекому Сході ненадовго. Захоплений спочатку на Камчатку Муравьевым, він став тяготиться своєї службою у краї і залишив его[76]. Вочевидь, було у пошатнувшемся здоров’я. Завойко не поділяв зайве оптимістичних поглядів щодо Амура, які охопили більшість муравьевского оточення. З цього приводу А. М. Линден не безпідставно зауважив: «Завойко і Невельского Муравйов завжди визнавав своїми безпосередніми подвижниками, глибоко відданими. Вона дійсно і було колись, але, пересунувши на Амур, Завойко круто змінив фронт. Окрилений блискучим успіхом Петропавлівського бою, він скинув із себе маску вірного епігона Муравйова і почав відкрито висловлювати свою неспівчуття до Амуру, споруджуючи до того ж час на ступінь якийсь Аркадії Камчатку і увінчаний лаврами Петропавловск"[77]. Архієпископ Інокентій також зауважив, що Завойко сильно змінився «не слухає і - слухати гребує ніяких резонов"[78], а під час зустрічі у червні 1856 р. в Ніколаєвську з У. З. Завойко та її наступником П. У. Казакевичем писав він: «Чув я думки і судження про Амурі обох адміралів. Один чрез-чур хвалить (втім, вже зменшив ходу), а другий — у тієї ж мері хулить. Аянские кажуть, що вони обидва з тими думками і виїхали. Останній нібито хоче уявити — кинути зовсім Амур і зробити порт чи Камчатці, чи Аяне! Цього то від них не чув. Невже так?! І невже його послухають… Ні! В.С. не хоча б самий, але, перш він слухав, коли йому кажуть резонно…"[79].

К середині в XIX ст., коли всі очевидно, що у недалекому майбутньому Росія не здатна створити потужний тихоокеанський флот, взяла гору континентальна концепція політики Далекому Сході. З переорієнтуванням урядового уваги із північного сходу на південь, першому плані вийшли російсько-китайські відносини, ключову роль яких придбали Приамурский і Уссурійський краю. Вже 1853 р. Муравйов, прогнозуючи посилення могутності Сполучених Штатів, став би стверджувати, що з часом вони бути першим на Тихому океані і треба змиритися з думкою, «що раніше чи пізно доведеться їм поступитися Северо-Американские володіння наши"[80], що треба бути готовими компенсувати ці втрати з допомогою територіального розширення імперії на Далекому Сході. Муравйов не була проти розсунути межі імперії з допомогою Монголії і Манчжурии, встановивши з них протекторат.

Россия, на його думку, здатна і зобов’язана панувати на азіатському узбережжі Східного океану, узявши реванш на Амурі і Далекому Сході «на те, що вона терпить від Запада"[81]. Стало ясно, що Росія має повернутися в азіатський континент, повернувши вектор імперської експансії із північного сходу на південний схід, зберігаючи за морськими силами завдання оборони російських рубежів й підтримки урядових дій суші. Тільки посилившись на континенті, заселивши нові землі, створивши Далекому Сході потужний військовий й економічна потенціал, Росія зможе повернутися до активної військової техніки та торгової морської політиці. Приєднання Приамурского краю виглядало в урядової ідеології як повернення втрачених російських земель, насильно відібраних XVII в. від імені Росії. Це були лише політика відновлення історичної справедливості, а й торжество нових принципів у взаєминах Росії із суміжними азіатськими державами, насамперед із Китаєм. Росія має поспішати зміцнити свої позиції континенті, зайнявши вигідні стратегічні території Франції і виходи в океан, здатні забезпечити у майбутньому успіх імперської експансії в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Це була політика націлена з перспективи, заради якої було піти, то, можливо, і необгрунтовані справжнім моментом жертви. Морським силам тепер відводилася явно допоміжна роль, що ні могло б не позначитися й на кадрові призначення. Новому політичному курсу на поталу і він кинутий у середині ХІХ ст. Охотско-Камчатский край.

Список литературы

Кабанов П. І. Амурський питання. Благовєщенськ, 1959; Алексєєв А. І. Амурська експедиція. 1849−1855 рр. М., 1974; Беспрозванных Є. Л. Приамур’я у системі русско-китайских відносин. Хабаровськ, 1986; Мамай А. З. Амурський питання на далекосхідної політиці Росії у середині ХІХ ст.: Автореф. діс. … канд. іст. наук. М., 1997; Матханова М. П. Генерал-губеранторы Східного Сибіру. Новосибірськ, 1998. Див. також: Козюра А. У. Російська історіографія про роль М. М. Муравьева-Амурского в становленні далекосхідної політики Росії // Взаємини народів Росії, Сибіру та країн Сходу: історія та сучасність. М.; Іркутськ; Тэгу, 1997. Вип. 2.

Подробнее див: Ремнев А. У. Росія Далекому Сході на початку ХІХ століття: задуми, дискусії, реалії // Вісник Омського відділення Академії гуманітарних наук. Омськ, 2000. № 4.

Сафронов Ф. Р. Росіяни на Северо-Востоке Азії XVII — середині в XIX ст. М., 1978. З. 58, 196.

РГИА. Д. 167. Л. 7−18.

Предложения І. Ф. Крузенштерна про посилці посольства до Японії для встановлення торгових відносин також про науковому значенні навколосвітніх плавань // Головнін У. М. Записки флоту капітана Головніна про пригоди їх у полоні японців в 1811, 1812 і 1813 роках, з прилученням зауважень його про Японському держави не народі. Хабаровськ, 1972. З. 493−494.

Цит. по: Алексєєв А. І. Амурська експедиція 1849−1855 рр. М., 1974. З. 12.

РГИА. Ф. 1409. Раз. 2. Д. 6923. Л. 10.

Там ж. Л. 2−3.

Шумахер П. Оборону Камчатки та Східної Сибіру проти англо-французів в 1854 і 1855 рр. // Російський архів. № 8. З. 397.

РГИА. Ф. 1409. Раз. 2. Д. 6923. Л. 8.

П. Д. Кисельов, міністр державного майна.

ОР РДБ. Ф. 137. До. 40. № 17. Л. 9.

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. М., 1891. Т. I. З. 222.

Там ж. З. 230.

Струве Б. Спогади Сибір // Російський вісник. 1888. № 5. З. 41−42.

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. II. З. 51.

Там ж. З. 321.

Невельской Р. І. Подвиги російських морських офіцерів крайньому сході Росії. 184 901 855. М., 1947. З. 39−40.

В початку 1860-х рр. цих поселенців з р. Травня було переведено до Южно-Уссурийский край, «Травня знову звернулася до пустелю, якою, втім, вона за своєму географічному положенню й мусить бути» (Линден А. М. Записки // Граф М. М. Муравьев-Амурский у спогадах сучасників. Новосибірськ, 1998. З. 142).

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. II. З. 105.

Там ж. З. 215.

РГА ВМФ. Ф. 410. Раз. 2. Д. 169. Л. 2.

Цит. по: Струве Б. Спогади Сибір // Російський вісник. 1888. № 6. З. 94.

Там ж. З. 97.

Из листи М. М. Муравйова — Л. А. Перовському (7 авг. 1849 р.) // Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 220−221.

Там ж. Т. I. З. 221.

Там ж. З. 204−205.

А.Сильницкий, не без деякого перебільшення, навіть вважав, пропозиція Завойко про перенос порту з Охотска в Аян «є початок всіх подальших подій не далекому сході, що закінчилися айгунским договором, яка дала Російської Державі великий Приамурский край» (Сильницкий А. Адмірал Василю Степановичу Завойко і в Приамурском краї в муравьевскую епоху. Хабаровськ, 1898. З двох).

Г. І. Невельської явно з недоброзичливості натякає те що, що У. З. Завойко при цьому виходив і з кар'єрних міркувань, оскільки звичайно начальники Охотской факторії були міщан, і з перенесенням їх у Аян став важливим адміністративним обличчям й було зроблено в капітани 2-го рангу (Невельської Р. І. Указ. Тв. З. 62).

Там ж. З. 63.

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 243.

Там ж. Т. I. З. 218−219. Хоча, як згадував Б. У. Струве, Муравйов коливався у виборі між У. З. Завойко і охотским начальником капітаном 1-го рангу І. У. Вонлярлярским, але остаточне рішення він прийняв рішення в рекомендації єпископа Алеутского і Камчатського Інокентія (Струве Б. Спогади Сибір // Російський вісник. 1888. № 5. З. 63−64).

См.: Сафронов Ф. Р. Указ. Тв. З. 135−136.

Цит. по: Струве Б. Спогади Сибір // Російський вісник. 1888. № 6. З. 96.

ПСЗ-II. № 24 811.

Булычев І. Подорож Східного Сибіру. СПБ., 1856. Ч. I. З. 75.

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 219.

Там ж. Т. I. З. 243.

РГА ВМФ. Ф. 224. Раз. 1. Д. 236. Л. 9.

Там ж.

РГА ВМФ. Ф. 410. Раз. 2. Д. 315. Л. 14−15.

РГИА. Ф. 1263. Раз. 3. Д. 199. Л. 31.

Сафронов Ф. Р. Указ. Тв. З. 135−136.

В. З. Завойко — М. М. Муравйову 13 березня 1850 р. (Аян) // РДА ВМФ. Ф. 191. Раз. 1. Д. 26. Л. 13.

В. З. Завойко — М. М. Муравйову. 9 грудня 1850 р. (Петропавловськ) // Саме там. Л. 32.

Линден А. М. Записки // Російська старовина. 1905. № 4. З. 125.

Барсуков І. П. Указ Тв. Т. I. З. 472.

РГА ВМФ. Ф. 410. Раз. 2. Д. 315. Л. 105.

Там ж. Л. 184.

Сафронов Ф. Р. Указ. Тв. З. 198.

Римский-Корсаков В.А. Балтика-Амур. Хабаровськ, 1980. З. 204.

Невельской Г.І. Указ. Тв. З. 188.

Римский-Корсаков У. А. Указ. Тв. З. 182.

Там ж.

Там ж. З. 195.

3 лютого 1850 р. капітан 2-го рангу Р. І. Невельської вступив у повне розпорядження восточно-сибирского генерал-губернатора. Вже 8 лютого Невельської було зроблено в капітани 1-го рангу і його перевели на службу в Охотскую флотилію, з наказом перебувати при Муравьеве виспівати «особливого найвищого веління» (Алексєєв А. І. Амурська експедиція 1849−1855 рр. М., 1974. З. 48).

В. З. Завойко — М. М. Муравйову. 9 грудня 1850 р. (Петропавловськ) // РДА ВМФ. Ф. 191. Раз. 1. Д. 26. Л. 32.

В. З. Завойко — М. М. Муравйову. 9 грудня 1850 р. (Петропавловськ) // РДА ВМФ. Ф. 191. Раз. 1. Д. 26. Л. 34.

В. З. Завойко — М. М. Муравйову. 26 серпня 1851 р. (Петропавловськ) // РДА ВМФ. Ф. 191. Раз. 1. Д. 26. Л. 38−39.

Цит. по: Матханова М. П. Вища адміністрація Східного Сибіру у середині ХІХ ст. (кінець 1830-х — середина 1860-х рр.): Діс. … д-ра іст. наук. Новосибірськ, 1999. З. 433.

Цит. по: Алексєєв А. І. Амурська експедиція 1849−1855 рр. М., 1974. З. 56.

См.: Степанов А. Петропавлівська оборона. Хабаровськ, 1954.

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 347.

Там ж. Т. I. З. 356−357.

Сильницкий А. Указ Тв. З. 16.

Барсуков І. П. Інокентій, митрополит московський і коломенський. За його творів, листів і розповідям сучасників. М., 1883. З. 382.

Там ж. З. 383.

Алексеев А. І. Указ Тв. З. 161. І. П. Барсуков вважав, причиною охолодження відносин Муравйова до Невельскому і Завойко могли стати їх нерішучі дії в час ворожого десанту в затоці де-Кастри. Але й Барсуков зазначає, що з Муравйова й були підстави невдоволення Невельским через неточності у виконанні генерал-губернаторских розпоряджень (Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 415).

Хотя це старшинство був значним. Завойко було зроблено в генерал-майори разом з твердженням на посаді камчатського військового губернатора лише 25 червня 1853 р., а 17 листопада 1854 р. переаттестован в адмірали.

Алексеев А. І. Указ Тв. З. 162.

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский.Т. I. З. 396.

РГА ВМФ. Ф. 410. Раз. 2. Д. 1016. Л. 45.

Цит. по: Алексєєв А. І. Указ Тв. З. 168.

Венюков М. І. Подорожі по Приамурью, Китаю і Банк Японії. Хабаровськ, 1970. З. 58.

Венюков М. І. Зі спогадів. Амстердам, 1895. Кн. 1. З. 232. Про складному періоді у взаєминах з вів. кн. Костянтином Миколайовичем М. М. Муравйов натякав М. З. Корсакову 19 березня 1856 р. з Петербурга: «Втім, Государ і всі члени Його сімейства дуже ласкаві зі мною, а Великий Князь Костянтин Миколайович повертається до старого довірі» (Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 448).

На сутички з Муравьевым, як у причину відставки Завойко вказують багато дослідники. Див. наприклад: Алексєєв А. І. Як починався Владивосток. Владивосток, 1985. З. 80 Історичний парадокс полягав й у тому, як і Р. І. Невельської (змушений провести у краї зиму 1855/1856 рр. як приватне обличчя), і У. З. Завойко майже одночасно залишили Далекий Схід навесні 1856 р.

Линден А. М. Записки // Граф М. М. Муравьев-Амурский у спогадах сучасників. Новосибірськ, 1998. З. 146.

Письма Інокентія, митрополита Московського і Коломенського. Кн. 2. СПб., 1898. Лист до М. Д. Свербееву (13 сент. 1856 р.).

Барсуков І. П. Інокентій, митрополит московський і коломенський. С. 372.

Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 323.

Н. М. Муравйов — М. З. Корсакову (1 груд. 1856 р.) // Барсуков І. П. Граф М. М. Муравьев-Амурский. Т. I. З. 478.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із сайту internet.