Культурні регіони світу та їх територіальна характеристика

Культурні регіони світу та їх територіальна характеристика

Основою для виділення різних регіонів світу є відмінності частин нашої планети. За найзагальнішими критеріями ці відмінності можна об'єднати в три групи: природні, історичні і соціально-економічні.

Природні відмінності визначаються об'єктивними геологічними, географічними та біологічними особливостями окремих частин Землі. Зокрема, поділ світу на материки ні в кого не викликає сумніву, бо в природі насправді існують реально відокремлені частини суходолу, роз'єднані морями й океанами. Такий реально існуючий природно — геологічний поділ світу є однією з багатьох підстав для його регіоналізації.

Дія географічних і біологічних чинників у виділенні регіонів світу не менш важлива. Загальновідомо, що географічна оболонка землі має низку закономірностей. До найважливіших з них належать: цілісність, ритмічність, висотна поясність і горизонтальна зональність. Останні дві закономірності і служать підставами регіонального поділу світу.

Висотна поясність полягає у поступовій закономірній зміні природи (рослинний, тваринний світ тощо) з підняттям у гори від їхнього підніжжя до вершин. Крім рослинного і тваринного світу вона чітко виявляється і в ґрунтах. Висотна поясність зумовлена зміною клімату з висотою. Вона виявляється у зниженні температури повітря на 0,6°С на кожні 100 м підйому. Крім того, до висоти 2−3 км суттєво зростає кількість опадів. Характер висотної поясності залежить, по-перше, від положення гір у системі широтних зон висоти над рівнем моря, експозиції схилів. Кожна природна широтна зона має власні особливості висотних поясів. Збільшення чисельності населення Землі, розвиток і просторово-територіальне поширення господарства приводять до інтенсивного освоєння людством гірських місцевостей.

У багатьох країнах гірські райони вже нині стали районами не лише розвитку туризму і сільського господарства, а й важкої промисловості.

Географічна зональність є послідовною зміною природних зон зі зміною географічної широти у напрямі від екватора до полюсів. При цьому змінюються як окремі природні компоненти, так і природні комплекси в цілому. Такі зміни зумовлені неоднаковою кількістю тепла, яке отримують різні частини Землі внаслідок її кулястості. До зональних комплексів можна віднести географічні пояси і природні зони. Перші є найбільшими зональними комплексами, які оперізують всю нашу планету в широтному напрямі (екваторіальний, субекваторіальний, тропічний тощо). Будь-який географічний пояс, у свою чергу, поділяється на менші за розмірами комплекси, які називаються природними зонами (лісів, степів, пустель та ін.).

У країнознавстві для виділення певних регіонів крім природних чинників велику роль відіграють історичні. У найзагальніших ознаках і в найбільших просторових виявах вони полягають у виділенні на Землі окремих частин світу. Хоча їхня кількість збігається з кількістю материків (б), принципи їх виділення вже переважно не геолого-географічні, а історичні. Особливо яскраво це виявляється у поділі одного материка Євразії на дві частини світу — Європу і Азію або ж об'єднанні двох материків — Північної та Південної Америки в одну частину світу — Америку.

У багатьох випадках географічні й історичні чинники у виділенні регіонів гармонійно поєднуються. Так утворюються історико-географічні регіони. Прикладів можна навести безліч. Регіональні поняття «арабський світ», «країни Північної Африки» фактично є гармонійним поєднанням пустельних і напівпустельних ландшафтів з історично адаптованою до них культурою арабських народів.

Важливу роль географічні та історичні чинники відіграють і у виділенні економічних районів світу. Різниця в природних умовах і ресурсах різних частин нашої планети сприяє спеціалізації у виробництві певної продукції. На певній території світу, в окремій країні чи їх групі випуск якихось виробів або надання певних послуг стає об'єктивно більш ефективним, ніж будь-де за їх межами. Спеціалізація господарства окремого регіону чи країни світу складається історично. З розвитком господарства вона може суттєво змінюватися. Щоб визначити спеціалізацію території, необхідно з’ясувати принципи розміщення виробництва. Чинниками розвитку певної спеціалізації є:

• а) природні умови та ресурси;
• б) наявність трудових ресурсів;
• в) особливості географічного положення, зокрема відносно транспортної інфраструктури;
• г) галузі господарства, що сформувалися історично;

ґ) виконання певного державного замовлення чи реалізація якогось глобального або регіонального проекту.

З часом окремі регіони світу починають відрізнятися один від одного вже не тільки природними й історичними, а й економічними умовами та трудовими ресурсами. Так, в одному регіоні виробляють метал і машини, в другому вирощують банани й ананаси, в третьому пропонують послуги з відпочинку і лікування. Спеціалізуючись на виробництві певної продукції в умовах глобалізації, кожен регіон світу забезпечує нею інші частини світу й отримує те, чого йому не вистачає. Так відбувається обмін результатами праці. Такий поділ праці між окремими територіями називається географічними, або територіальним.

У цілому обґрунтований і раціональний поділ усього світу або його окремих складових на просторово-територіальні частини базується на теорії районування або регіоналізації. Ця теорія дає змогу науково обґрунтувати виокремлення регіонів, які об'єктивно відіграють значну роль як загалом на нашій планеті, так і на окремих континентах або ж у межах тих чи інших країн. Тому виділення, скажімо, Південної Азії, або регіону Південна Азія, чи інакше Південного регіону, Грунтується на науково усвідомленому пізнанні специфіки цієї частини Азії, природної, історичної, культурної, соціально-економічної тощо. Виокремлюючи регіон Північна Італія маємо на увазі, насамперед, не лише те, що суто географічно ця частина Італії розташована в її північній частині. Нас цікавлять специфічні її ознаки, які чітко виділяються на фоні всієї країни, насамперед історико-політичні процеси, які тут відбуваються, ментальність місцевого населення, умови соціально-економічного розвитку тощо.

Терміни і поняття «район» і «регіон» здебільшого навіть у науковій літературі вживаються як синоніми, але це поверховий підхід: між ними є певні відмінності. Поняття «район» переважно застосовується для означення місцевості, що вирізняється за географічними, економічними, адміністративними та іншими ознаками (промисловий район, економічний район, адміністративний район). Поняття «регіон» більш містке і загальне. По-перше, його використовують для позначення району, області, території, частини країни, що вирізняється сукупністю природних або історико-географічних умов і національним складом населення. По-друге, визначення регіону як групи країн, які становлять окремий регіон, мають подібні ознаки, що відрізняють їх від інших територій, найбільш придатне для вживання якраз у країнознавстві.

Поняття «регіон» включає не лише суходіл, не тільки материки й острівні ділянки нашої планети, а й водні простори. Тобто регіон може складатися із суходільної території й акваторії. Як приклад можна навести Карибський регіон, або регіон Карибського моря, який складається переважно зі значної кількості острівних країн і водних просторів, які їх роз'єднують і об'єднують. Те саме можна сказати й про Тихоокеанський регіон. Однак здебільшого поняття «регіон» все-таки стосується суходолу та безпосередньо прилеглих до нього акваторій.

Відомий український учений у галузі економічної і соціальної географії Олег Шаблій вважає, що поняття «регіоналізація», яке є похідним від поняття «регіон», вживається у двох значеннях:

• а) як процес наукового обґрунтування регіону (-ів), визначення його (їхніх) просторових меж і складу та загальних рис;
• б) як реально існуючий поділ земної поверхні, зосереджених на ній елементів суспільства чи суспільства в цілому на окремі великі частини.

Можна погодитися з О. Шаблієм в тому, що регіоналізація буває інтегральною і спеціальною (компонентною). Перша є обґрунтуванням відокремленості певних частин земної поверхні з усім її природним і суспільним наповненням. Друга науково обґрунтовує існування, розвиток і взаємодію просторово-територіальних частин у певних сферах суспільства. Якщо цією сферою є політика, то це політична регіоналізація, якщо господарство, то це економічна регіоналізація, і т. ін.

Більша частина сучасного населення далекосхідного регіону належить до трьох основних груп монголоїдної раси: північної (корінні народи Сибіру і народи північно-східного Китаю); східної (монголи та північні китайці); змішаних та перехідних форм між монголоїдами й австралоїдами (південні китайці, індонезійці, народи Індокитаю, Японії).

Культурна самобутність далекосхідного регіону найкраще розкривається крізь призму китайської та японської духовної специфіки з доповненнями елементів індійської культури. Світоглядними орієнтирами в регіоні з давніх-давен слугували конфуціанство, даосизм, легізм, синтоїзм і буддизм. Усі вони мали величезний вплив на формування стилю мислення, способу життя і діяльності жителів регіону, були одночасно і релігіями, і філософсько — практичними системами. Так, буддист не втрачав традиційних язичницьких вірувань, що увібрали в себе даосизм і сінтоїзм, дотримувався настанов конфуціанства. Багато храмів стали змішаними, спільними для цих вірувань. Отже, все це — елементи, складові частини своєрідного цілого. Спробуємо дещо детальніше розглянути основні компоненти далекосхідної культури.

Китай. Територія Китаю тривалий час була майже цілковито ізольована природними географічними бар'єрами від усього іншого цивілізованого світу, в тому числі і від основної зони культурного обміну того часу — Середземномор’я. Китайський регіон десятки століть не мав постійної визначеної назви. Імперія в різні часи іменувала себе по-різному: Тянь-ся — «Піднебесна», Чжунго — «Серединна» (тобто та, що перебуває в центрі ойкумени), а часто Дайго — «Велика» держава". При цьому завжди добавлялось ім'я відповідної династії, які час від часу змінювались, наприклад: Дайціньго — при династії Цінь, Даймінго — при династії Мін.

Головним, найконсервативнішим і стабілізуючим компонентом духовної культури китайців є конфуціанство. Зупинимось дещо детальніше на головних вузлових моментах етичного вчення Конфуція. Його етику інколи умовно називають «етикою ритуалу», в якій подається нормативна програма праведного життя. На думку китайського мислителя, власне ритуал здатний поєднати доброчесність і щастя, волю окремої людини та її життя, витворити мир і злагоду в суспільстві.

Даосизм, як і конфуціанство, — одна з головних гілок китайської культури, поява якої припадає на VI ст. до н.е. і пов’язана з іменем легендарного мислителя Лао-цзи. Головною книгою життя Лао-цзи є «Дао де дзін» («Книга про шляхи і доброчесності») — проповідь природності, життєвої спонтанності, тобто проповідь «цзи жань» — життя, яке не вимагає від людини жодних зусиль, а ґрунтується на власних природних ритмах.

На відміну від європейського регіону в Східній Азії народні вірування утворили міцну єдність з державною структурою. Замість обернення населення в нову віру і викорінення попередніх релігійних культів тут спостерігався процес поступової інфільтрації прийшлої світової релігії (буддизму) Головні релігійно-філософські, світоглядні системи Китаю сформували особливий етно-ментальний тип людини. Так, книга «Китайці у себе вдома» (1909 р.) англійського місіонера Дж. Макгована подає стереотипні уявлення європейців про китайців, їхній національний характер. Зокрема, автор наголошує на надзвичайно розвинутому почутті відповідальності китайців, особистій жертовності заради вищого колективного блага (сім'ї, роду, держави), акцентує на таких рисах китайської національної вдачі, як добродушність, іумор, терплячість, наполегливість, висока працездатність.

Вишукана самобутність японської культури завдячує таким феноменам, як синтоїзм, самураї, сумо, дзюдо, театр кабукі, ікебана, чайна церемонія, декоративний сад.

Синтоїзм (у перекладі з японської означає «шлях богів») — найдавніша національна релігія японців, що оформилася в VI-VII ст. н.е. Синтоїзм пов’язаний з виникненням японського племені ямато, релігія якого мала назву синто (1−2 ст. н.е.). Основу синтоїзму становлять культи природи, предків та японського імператора — мікадо, віра у різні магічні сили і забобони, багато первісних шаманських і чаклунських обрядів. Поширення буддизму в Японії (VI-VII ст.) породило таке явище японської культури, як дзен-буддизм (своєрідна японська реакція на індо-чань — буддизм). Основні положення і японського (дзен) варіанту буддизму, і китайського (чань) збігаються. Це недовіра до словесної форми як форми передачі вищої істини, до логічного мислення як засобу її осягнення, досягнення вищої істини через інтуїтивне осяяння, вдосконалення в процесі активної життєдіяльності й естетизації навколишньої дійсності (особливо в дзен-буддизмі), відмова від наслідування і досягнення внутрішньої свободи. Відмінності ж між ними були незначними: зокрема, в японському варіанті дещо змішуються акценти — посилюються секуляризаторські тенденції.

Японія стала першою азійською країною, що сприйняла європейську цивілізацію. За два-три десятиліття після Другої Світової війни вона (як і Китай сьогодні) перетворилась на одну з найбільш економічно розвинутих держав світу. Існує приказка: серцем Японія — в старому, а розумом — у новому.

Японський спосіб життя не передбачає якихось універсальних норм поведінки, проте виділяється сфера обов’язків і сфера насолод. Однією з важливих скритих пружин, що керує механізмом поведінки японців, є обов’язок честі - «гірі».

У мистецтві далекосхідного регіону нерідко зникають звичні для європейців кордони між видами мистецтва. Наприклад, традиційне китайське «мистецтво пензля» є специфічним синтезом живопису, графіки, поезії, каліграфії: тут і лаконічний малюнок, і витончено виписані ієрогліфи, і поетична уява зливаються на полотні у цілісному художньому образі. Художник ніби розчиняється у світі, який зображує. У класичній поезії Китаю та Японії автори також уникають виражати чи якось позначати свою особистість. У віршах майже повністю відсутні особисті займенники, а дієслова використовують так, що важко однозначно визначити ознаки суб'єкту.

Тривалий час панувала думка про те, що Схід відстає чи сповільнено розвивається. Ми звикли виміряти ступінь розвитку суспільства ступенем розвитку техніки, точної науки, але, ймовірно, існують інші критерії, наприклад естетичні, моральні. Можливо, Європа буде виглядати дуже відсталою з погляду тих високих духовних критеріїв, які впродовж двох з половиною тисячоліть виробляло мислення народів далекосхідного регіону. Схід не йшов повільніше від Заходу, він обрав інший шлях.