Тенденції та чинники розвитку революційних конфліктів у країнах арабського сходу в період «арабського пробудження»

Революційні рухи, які з кінця 2010 — початку 2011 року, охопили арабський світ, були викликані багато в чому схожими причинами. Вони проголошували подібні цілі, ідеї та гасла, позичаючи один в одного тактику та засоби спротиву. Однак, фактично з самого початку їх еволюція та розвиток протистояння з режимами, проти яких вони виступали, отримали різні траєкторії. Якщо революціонерам Тунісу та Єгипту вдалося швидко подолати спротив та призвести до повалення диктаторів, зустрівшись згодом із різними викликами на шляху до перетворень із різним успіхом, то в Лівії та Ємені для цього знадобилися місяці напруженої боротьби, у першому випадку — збройної. У Бахрейні потужний рух протесту зазнав поразки, а в Сирії виродився у громадянську війну з активним залученням іноземних держав, яка триває й сьогодні. Стадії, динаміка, результати були суто специфічними у кожній країні, змушуючи науковців замислюватись над чинниками, що їх визначають.

Розгляд динаміки, особливостей розгортання та еволюції революційних конфліктів в арабських країнах є дуже актуальним, по-перше тому, що розвиток подій в регіоні має беззаперечний вплив на політичну та економічну динаміку світу в цілому. По-друге, дослідження даної теми поглиблює теоретичні знання про феномен революції та політичні трансформації, дозволяючи більш глибоко та обґрунтовано аналізувати революційні події в інших країнах, у тому числі і в Україні.

Недивно Щоб пояснити динаміку розвитку конфліктів, знайти відповідь на питання, чому деяким революційним рухам вдалося домогтися повалення урядів, а іншим — ні, чому окремі країни розпочали перехід від авторитаризму, а інші опинилися на межі розпаду, ми спробуємо подивитися у кожному випадку на конфігурацію контексту, у якому розгорталося протистояння: структурні особливості політичного режиму і соціуму, характеристики правлячої еліти та її відповіді на революційний виклик, систему міжнародних впливів.

Влада, з якою зіткнулись революційні рухи, була унікальною в кожної нації, так само як і труднощі, на які вони наштовхнулися, намагаючись подолати спротив і досягти проголошуваних цілей. Загальний термін «авторитарний персоналістський» або «султаністський» режим, який часто використовувався для характеристики систем влади у досліджуваних країнах, насправді приховував достатньо широкі структурні відмінності, що відображали специфіку історичного розвитку тієї або іншої держави. Унікальними були й особливості та персональний вибір певних дій з боку лідерів режимів.

Саме перша реакція правлячої еліти на початок протестів визначала подальший формат протистояння між режимом та опозицією. Керівники країн, яких у першу чергу торкнулася революція, очевидно, були захоплені зненацька, що й обумовило певну розгубленість і нерішучість у виборі тактики. Реакція президента Тунісу З. А. Бен Алі була повільною і слабкою, що дозволило відносно швидко досягти його усунення від влади. Президент Єгипту Х. Мубарак також не відреагував миттєво на ескалацію протестів на початку 2011 року. Коли протести посилилися, влада Мубарака ослабла. Президент пообіцяв піти у відставку в кінці свого терміну повноважень, одночасно наказавши посилити використання насильства щодо протестувальників. Таке поєднання батога і пряника мало неприємні наслідки, підірвало підтримку Мубарака в поліції, його партії і серед військових.

На відміну від Бен Алі і Мубарака, режим М. Каддафі відреагував швидко і рішуче, що збільшило його шанси на виживання, хоча це рішення обумовило зростання насильства і в результаті призвело до зовнішнього втручання. В Сирії насильство з боку режиму було майже напевно основною причиною зростання руху і водночас його радикалізації. Підтримка режиму випарювалась мірою того, як зростала його жорстокість. Водночас насильство, що поступово наростало з обох боків і в результаті стало основним засобом дії, відштовхувало від революції значну кількість опозиційно налаштованих громадян, які не сприймали силу як метод досягнення цілей.

У Бахрейні репресії також призвели до маргіналізації поміркованих сил і поставили перешкоди перед компромісом. Не репрезентативний національний діалог і не зовсім незалежна комісія, яка розслідувала випадки насильства та зловживання владою щодо протестувальників з боку поліції, тільки збільшили розкол у суспільстві, яке й так були поляризованим між розлюченою опозицією і репресивним урядом. Лише зовнішня військова допомога — з боку Саудівської Аравії та ОАЕ — зробила можливим придушення революційного руху.

В Ємені А.А. Салєху доволі довго вдавалося використовувати комбінацію репресій, насильства, економічних стимулів і обіцянок політичних компромісів і реформ, щоб втримати владу [16,с.66]. Він звернувся до використання системної особливості єменської політики — патримоніального характеру відносин — з метою забезпечення лояльності своїй владі серед потужних племінних конфедерацій і мобілізації їх підтримки через контрдемонстрації.

Здається, що поєднання деяких поступок, стимулів і застосування сили, маніпуляції протиріччями всередині суспільств, є більш ефективним методом протистояння наступу революції. Ми побачили, що жорстка насильницька реакція призвела до придушення революційного руху лише в одному випадку — в Бахрейні, а в Лівії та Сирії насильство спровокувало розширення руху та його радикалізацію. Тобто схожі дії в різних умовах можуть породжувати різні результати. Очевидно, що при аналізі треба зважати не лише на відповідь режиму, але й на інші фактори: конфігурацію сил і обставин, у яких розгортається боротьба.

Зокрема, важливу роль у протистоянні грали структурні особливості режимів, а саме здатність правителів зберігати контроль над ресурсами примусу, лояльність ключових союзників, насамперед армії і служб безпеки, важливих секторів суспільства, а також наявність або відсутність міжнародної підтримки з боку впливових держав. Саме ці фактори можуть пояснити, чому схожа реакція правлячої еліти в деяких випадках породила різні наслідки.

Мабуть, одним із найважливіших чинників є вірність режиму силових структур. Коли армія вирішує не підтримувати владу (Туніс, Єгипет), він скоріш за все є приреченим. Де солдати вирішили дотримуватися статус-кво (Бахрейн, Сирія), режим виживає. Де збройні сили розколюються (Лівія, Ємен), результат визначається іншими факторами, такими як іноземна інтервенція, сила опозиційних сил і «впертості» режиму.

Визначальною рисою вигнання правителів-диктаторів у Тунісі та Єгипті була відмова військових відкрити вогонь і знищити протест. Зіткнувшись з вибором захищати диктатора або ні, військові еліти в кінцевому підсумку зробили вибір на користь останнього, не даючи президенти вибору, окрім як піти у відставку.

Пояснення відмови військових в Тунісі від підтримки З. А. Бен Алі можна знайти у тому, які позиції займала армія у структурі політичного режиму. На відміну від військових у багатьох арабських країнах, зокрема Єгипті, туніська армія не брала участі у війнах і не домінувала у вітчизняній економіці, завжди була осторонь політичної боротьби. Хабіб Бургиба, попередник Бен Алі, навмисно тримав армію поза політикою під час трьох десятиліть президентства. За часів З. А. Бен Алі армія залишалася маленькою, скромно фінансованою силою задля захисту кордонів. Існуючи в тіні розвинутої системи внутрішньої безпеки країни, вона не користувалась особливими привілеями — тобто зміна режиму не тягнула б за собою якихось специфічних для неї втрат.

В Єгипті, навпаки, армія користувалась значним політичним та економічним впливом, а останні чотири президенти були вихідцями з військових кіл. Її згода на повалення Мубарака мала корені у загрозі її економічним інтересам у зв’язку з активною неоліберальною політикою приватизації та діяльністю нової бізнес-еліти, пов’язаної з сином Х. Мубарака — Гамалєм. Військове керівництво було зацікавлене у використанні народного протесту, а також у стримуванні і контролюванні в кінцевому рахунку революційного руху у потрібних рамках.

Отже, в Тунісі та Єгипті з розглянутих вище різних причин військові обрали рішення дотримуватись нейтралітету і не підгримувати режим, що сприяло швидкій і порівняно безкровній перемозі протестувальників. Однак, різні позиції, які армія та її керівництво займали в структурі політичного режиму та суспільстві, обумовили значні відмінності у їх ролі на етапі транзиту — вже після усунення від влади керівників цих країн. Зокрема, в Тунісі військові не брали участі в управлінні перехідним періодом, навіть не намагаючись втрутитись у політичний процес. Туніські активісти повністю відкидали можливість військової інтервенції. В Єгипті, навпаки, традиційно високий авторитет, яким армія як інститут користувалась у суспільстві, дозволив її керівництву взяти на себе роль «нейтрального арбітра» і в кінці кінців фактично узурпувати владу та диктувати умови перехідного періоду.

Зовсім інша ситуація склалася в Лівії, де армія була надто слабкою, щоб здійснювати вирішальний вплив на перемогу або поразку революційного руху. революційний арабський громадянський конфесійний Побоюючись військових переворотів, М. Каддафі протягом свого правління намагався ослабити військових, надаючи пріоритет паралельній еліті та напіввійськовим силам; більшість з них — новостворені підрозділи, якими керували його родичі. Як тільки спалахнуло повстання, армія і частини військово-повітряних сил, що базувались на сході Лівії перейшли більш-менш у повному обсязі на бік повстанців, дезертирували й великі сегменти частин в інших регіонах. Однак, у протилежність Єгипту та Тунісу, де професійні військові сприяли усуненню від влади Бен Алі і Мубарака, армія в Лівії не мала достатньої сили та ресурсів, щоб змусити Каддафі піти. Останній міг повністю спиратись на підтримку спецпідрозділів перед лицем міжнародної ізоляції. Цілком ймовірно, якщо б не допомога зовнішніх сил, протистояння режиму та опозиції могло б затягнутись на роки.

Розвиток конфлікту в Лівії підтверджує висновки деяких вчених, що в не інституціолізованих режимах, де особисті та сімейні зв’язки визначають просування і керівництво силовими підрозділами, під час революції відбувається їх фрагментація на лояльні частини, очолювані родичами лідера, та ті, що переходять до опозиції. Це підтверджує розвиток подій не лише в Лівії, але і в Ємені, де також відбувся розкол всередині військових і структур безпеки, а регулярна армія зазнала випадків масового дезертирства. Цей розкол зіграв на руку революційним силам, послабивши правлячий блок, але водночас призвів до затягування протистояння на багато місяців і періодичних спалахів насильства, балансування країни на межі повномасштабного громадянського конфлікту. Останнього вдалося запобігти на той час лише завдяки втручанню зовнішніх сил, зокрема Саудівської Аравії та ОАЕ, їх тиску на А. А. Салєха та організації мирного переходу влади.

Той факт, що в таких країнах, як Лівія і Ємен, не було єдиної професійної армії, як в Тунісі та Єгипті, загалом мав негативні наслідки для наступного розвитку революції і перехідного періоду. Зокрема в Лівії необхідність здійснення збройної боротьби і відсутність єдиної структури, яка б очолила її, призвели до формування десятків озброєних груп і бригад, кожна з яких вважала себе більш революційною і легітимною, ніж інші. Подібна фрагментація нерідко накладалася на розділення за племінними, етнічними ознаками або за приналежністю до однієї географічної одиниці: сусідської спільноти, кварталу, міста, регіону. В умовах держави з надзвичайно слабким інституційним розвитком, адже персоналізований режим Каддафі залишив по собі майже повний інституційний вакуум — це стосується як державних інститутів, так і громадянського суспільства — результатом став поділ країни на частини, контрольовані різними бойовими «підрозділами», та насильницькі конфлікти між ними за контроль над територіями, виробництвом та експортом нафти і новосформованими державними структурами. З найбільшою силою дані процеси виявили себе у боротьбі двох найбільш потужних об'єднань — міст Місрати та Зінтана — за владу у столиці, а також у діяльності бригад на сході, де вони користувалися навіть більшою автономією та владою. Тут, однак, вони мали ісламістський і навіть салафітський відтінок, відображаючи вкорінену релігійність і консерватизм регіону.

Що стосується Сирії та Бахрейну, то дані країни утворюють своєрідну третю групу, де офіцерський корпус і керівництво структурами безпеки поділяють статус конфесійної меншини разом з правлячою елітою, і тому військовий інститут залишається разом з режимом — побоюючись втрати власного привілейованого становища у разі перемоги опозиції.

Зокрема, в Бахрейні сунітська монархія вдається до найму кваліфікованих офіцерів і сержантів з-за кордону, причому виключно сунітського походження. Тому армія являє собою не стільки національну, скільки бойову силу, утворену з мусульман-сунітів, які відповідають за захист правлячої сім'ї сунітського походження. Бахрейн не має обов’язкової військової служби, адже правлячі еліти побоюються надання зброї та військової підготовки шиїтам. Не дивно, що армія і сили безпеки швидко продемонстрували свою вірність монархії, вдавшись до придушення революційного руху.

Схожа ситуація склалася в Сирії, де тісні зв’язки між алавітським режимом і силовими структурами пояснюють здатність президента Б. Асада втримувати владу. Щоб зрозуміти сутність взаємовідносин, наведемо деякі дані. Хоча більшість 300 000-ної армії призовників становлять сунніти — з 200 000 кадрових військовослужбовців в сирійській армії приблизно 70% -алавіти. Вважається, що близько 80% офіцерів в армії також є алавітами. Найбільш елітний підрозділ — Республіканська гвардія, на чолі з молодшим братом президента Магером Асадом, є алавітською силою. З 3 корпусів сухопутних військ 2 корпуси очолюють алавіти. Контролюють представники даної конфесійної меншини і розвідку військово-повітряних сил Сирії - одну з найсильніших спецслужб.

Ці цифри надають можливість зрозуміти, чому режиму вдавалося підтримувати єдність і лояльність силових структур. Хоча й були зафіксовані випадки дезертирства, інакомислення в армії навіть апараті безпеки, на який покладався Б. Асад у спробах придушити повстання, це явище не досягло критичного рівня.

Отже, завдяки зазначеному тісному взаємозв'язку між правлячою елітою та силовими структурами, режимам Сирії та Бахрейну вдалося завадити їх внутрішньому розпаду і зберегти силу, достатню для того, щоб витримувати протистояння з опозицією. Однак цим вплив складних конфесійних відносин та їх інтегрованості у структуру правлячого режиму на перебіг подій не обмежується. Він є набагато ширшим, утворюючи специфічний соціальний контекст, що є значно більш сприятливим для режиму, ніж для опозиції, адже останній необхідно боротися за мобілізацію прибічників в умовах відносною ізоляції, глибокої недовіри та взаємних страхів між окремими спільнотами, які активно роздмухуються державною пропагандистською машиною. Маніпуляції складними міжконфесійними протиріччями разом із застосуванням сили стали одним із основних способів, використовуваних як сирійським, так і бахрейнським режимами з метою посилення власного контролю над владою та створення перешкод перед формуванням злагодженого опозиційного руху.

Подібна тактика не була чимось новим. В Сирії міжрелігійні протиріччя у якості інструмента управління використовувались ще колоніальною французькою адміністрацією. Нинішній режим встановив своєрідну монополію на конфесіоналізм, узурпувавши виняткову роль управління взаємодією між окремими групами, зводячи незалежні інтеракції між ними до мінімуму. Будь-які дискусії щодо обговорення взаємних відносин були заборонені, що неминуче вело до створення стану латентного, тобто прихованого конфесіоналізму і формувало перешкоди на шляху до формування загальнонаціональної ідентичності.

Політична монополія на конфесіоналізм надавала режиму багато переваг, дозволяла репрезентувати себе як єдиного захисника та гаранта прав меншин. Інструменталізований правлячою елітою, він використовувся у тому числі й для нищення репутації дисидентів і опозиційних груп, виступи яких подавались як прояв їх незадоволення як представників певних релігійних або етнічних груп, а не обумовлений їх універсальними прагненнями як громадян.

Схожої тактики дотримувався і сунітський режим в Бахрейні, який має довгу історію свідомої підтримки міжконфесійної напруги шляхом заохочення шиїтів до навернення до сунізму, фальсифікації виборів на користь сунітських кандидатів, створення спеціальної розвідки для стеження за громадянами-шиїтами, надання громадянства сунітам з інших країн. Правителі Бахрейну завжди намагались подати народні протести як інспіровані Іраном шиїтські акції, які керуються не бажанням забезпечення рівних прав для всіх громадян та демократичних змін, а намірами встановлення шиїтської влади та експорту «ісламської революції» або виключно «шиїтським» незадоволенням.

Під час вибуху протестів у 2011 році сирійська та бахрейнська правляча еліти всі сили направили на просування конфесійного нарративу — в обох випадках з великим успіхом, завадивши формуванню справді національного революційного руху. Дії і пропаганда були спрямовані на те, щоб викликати агресивну реакцію з боку однієї конфесійної групи проти інших, і, таким чином, довести вірність твердження щодо революційного руху як елемента міжконфесійного конфлікту. В Сирії конфесійний нарратив, використовуваний режимом, розгортався навколо ідеї, що привілейована меншина алавітів може стати об'єктом помсти у випадку перемоги опозиції, тим самим створюючи перманентний стан страху у колективній свідомості. До цього компоненту додавався інший — щодо ісламістів як єдиної можливої альтернативи Б. Асаду. Опозиція у відповідь на режимний дискурс вдалась до помилкової тактики, намагаючись розіграти конфесійну карту як зброю проти режиму, що вело до випарювання підтримки з боку меншин, поступового перетворення потенційної національної революції на сунітське повстання з його подальшою ісламізацією.

«Революційний рух залишився в руках молодих людей, які не мали необхідного досвіду для здійснення спротиву конфесійному дискурсу, але вдавалися до ісламізації у якості реакції на нього. Це проклало шлях до домінування конфесійного нарративу у протистоянні, особливо мірою того, як відбувалася мутація повстання у громадянську війну», — так вважає, сирійсько-палестинський мислитель Салама Кілех.

У цьому контексті насильство, яке стало основним двигуном спротиву з початку 2012 року, тільки грало на руку сирійському президенту, який, подвоївши військові зусилля, міг продемонструвати власним прихильникам і тим, хто ще зберігав нейтральне ставлення до подій, що він є їх єдиним захисником проти екстремістів.

Отже, маніпуляції глибоко вкоріненими конфесійними протиріччями суспільства в умовах слабкої розвиненості національної ідентичності і громадянської свідомості, збереження контролю над силовими структурами та внутрішньої єдності є доволі потужними факторами, які дозволяють зазначеним режимам утримувати центральну владу. Однак, тут виникає питання, чому конфлікт в Бахрейні вдалося погасити, принаймні тимчасово, а в Сирії відбулося зростання та радикалізація руху.

Щоб на нього відповісти, необхідно згадати про зовнішній чинник. Досліджуючи передумови вибуху протестів, ми переконалися, що всі революційні рухи «арабської весни» мали автохтонний характер, тобто були породжені місцевими умовами, і лише час їх виникнення був синхронізований завдяки впливу демонстраційного ефекту. Однак, розвиток цих рухів значною мірою залежав від втручання у конфлікт інших держав, вплив яких міг бути більшим або меншим — у залежності від геополітичного становища тієї або іншої держави, взаємодії її унікальної національної конфігурації з регіональним контекстом.

Як зазначив Мулай Хішам Бен Абдалла в роботі «Taking to the streets», геополітичний вимір грав навіть важливішу роль у формуванні результатів «арабської весни», ніж у попередніх випадках регіональної трансформації в інших регіонах. І ця роль далеко не завжди була позитивною.

Перш за все увагу треба звернути на суперництво між регіональними «важковаговиками» — Саудівською Аравією, Туреччиною, Іраном, а також відносно новим активним гравцем — Катаром, які побачили в революціях біля або недалеко від своїх кордонів як загрози, так і можливість консолідувати або розширити власний вплив.

Дії Саудівської Аравії та її союзників — країн Перської затоки — були мотивовані двома основними факторами: обмежити вплив шиїтського Ірану і підтримати стабільність режимів субрегіону. Монархії Перської затоки не толерують народні протести, що мають місце у сусідніх країнах, побоюючись ефекту доміно, який може отримати демократизація.

Так, у Бахрейні їх втручання стало одним із чинників, що призвів до придушення революційного активізму. Ер-Ріяд і його союзники серед країн Затоки вирішили перетворити Бахрейн на фронт захисту регіональних автократій. У березні 2011 р. Саудівська Аравія і ОАЕ ввели в країну військовий контингент з тим, щоб знищити демократичний рух і врятувати династію Аль Халіфа від переломного моменту.

Слід відмітити, що Саудівська Аравія обережно уникала характеристики власного вторгнення як захисту існуючого політичного порядку. Замість цього королівство та її союзники, як і правлячий режим, намагались подати те, що відбувається в Бахрейні, як прояв сектантської боротьби між шиїтами та сунітами, а не рух за демократичне майбутнє. Лідери в Ер-Ріяді і Манамі свідомо висували звинувачення в іноземному втручанні і зв’язках опозиції з Іраном.

Треба зазначити, що політика Саудівської Аравії є більш складною та нюансованою, ніж простий спротив будь-яким змінам, про що свідчать офіційна підтримка зміни керівництва в Ємені, Лівії та Сирії. Вона орієнтована на спрямування розвитку повстань у такому напрямку, який би сприяв реалізації її регіональних інтересів.

Так, в Ємені Саудівська Аравія намагалась стримати революційний рух, який загрожував дестабілізацією ситуації в королівстві, спрямувати та обмежити політичний транзит через організацію передачі влади шляхом перемовин, що в кінці кінців і вдалося зробити. А.А. Салєх під тиском змушений був відмовитися від влади на користь віце-президента А.М. Гаді відповідно до угоди, укладеної за посередництвом Ради співробітництва країн Перської затоки та за підтримки з боку міжнародного співтовариства. Однак, що важливо, план переходу був офіційно відкинутий хусіями (зейдитськими повстанцями на півночі країни), сепаратистським рухом на півдні і групами революційної молоді, які зіграли основну роль у цій революції та відчували себе маргіналізованими. Тобто зберігалися підвалини для виникнення нового конфлікту, що з повною силоювиявив себе у наступі хусіївна центральну владу у 2014;2015 рр.

В Лівії, як і в Ємені, зовнішній фактор призвів до прискорення повалення правлячого режиму. Дані вказують на те, що М. Каддафі міг би ще довго втримувати владу, якщо б не втручання НАТО і Катару та ОАЕ, адже військовий потенціал опозиції був доволі слабкий, щоб взяти гору над силами режиму. Підтримка Катаром і (меншою мірою) ОАЕ повстанців у Лівії являє собою ще один приклад країн Перської затоки, які намагались спрямувати революційний запал у своїх інтересах. Їх активна політика у цій країні надала їм перепочинок від тиску, генерованого «арабською весною», що вибухнула так незручно поблизу їх кордонів.

Але в жодній країні зовнішній фактор не зіграв настільки значної та негативної ролі, як у Сирії. Ця країна перетворилася на арену суперництва та засіб реалізації власних зовнішньополітичних інтересів як для регіональних претендентів на лідерство (Саудівська Аравія, Іран), так і «великих» держав (США, Росія). Конкуренція між Саудівською Аравією, Катаром, Туреччиною стало однією з основних причин фрагментації опозиції і звідси — її слабкості, адже кожна країна і недержавні суб'єкти всередині них підтримували «свій» набір активістів та опозиційних груп з метою забезпечення свого впливу на перебіг подій. Наприклад, Ісламський фронт (коаліція частини ісламістських груп) отримував допомогу з боку недержавних суб'єктів Саудівської Аравії, у той час як сирійські «Брати-мусульмани», які становили значну частину членів Сирійської національної коаліції, були підтримані Катаром і Туреччиною. Суперечки різних груп опозиції стосовно стратегії і тактики дій, а також їх боротьба за ресурси, які надходили від інших держав, вели до відсутності співпраці між ними і викликали постійні внутрішні розколи.

Водночас підтримка, яку згадані країни надавали опозиції, була спрямованою не на розвиток її світського демократичного крила, а надходила переважно ісламістським групам різних мастей, тим самим сприяючи подальшій ісламізації революційного руху і допомагаючи чинній владі, яка всіма силами намагалася подати конфлікт як боротьбу держави з ісламськими екстремістами. Втручання шиїтського Ірану і його сателіту — організації Хізбалла — на боці режиму також вело до посилення релігійного компоненту у протистоянні. Фінансова та військова допомога, яку Б. Асад отримував від цієї країни, а також від Росії значно підвищили його шанси на виживання.

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що розвиток протистояння між революційним рухом і правлячим режимом у кожній країні залежав від констеляції багатьох чинників, як структурних, так і дій основних учасників конфлікту, а також від впливу міжнародного контексту. Більший шанс на виживання отримували режими в державах, охоплених революційною хвилею дещо пізніше, керівники яких могли врахувати помилки попередників й заздалегідь підготуватися до можливого поширення революційних настроїв і дій. Здатність зберігати контроль над силовими структурами, їх єдність, сила і залежність їх благополуччя від збереження режиму підвищували витривалість останнього, хоча й не були запорукою придушення революційного руху. Значну роль грала здатність правлячого режиму запобігти формуванню широкого суспільного опозиційного консенсусу шляхом маніпуляції протиріччями між суспільними групами — у нашому випадку міжконфесійними протиріччями та взаємною недовірою між спільнотами (Сирія, Бахрейн), а також допомога союзників з-за кордону. Водночас підтримка опозиції з боку інших держав могла як сприяти швидкій перемозі революції, так і вести до затягування конфлікту і його ускладнення.