Розділ 2. Дослідно-експериментальна робота

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій українського народу

Педагогічна теорія і шкільна практика знаходяться сьогодні на якісно новому рівні свого розвитку, який передусім характеризується новою концепцією освіти, оновленою парадигмою виховання, етнізацією змісту педагогічного процесу. Основним фактором етнізацїї в сучасних умовах трансформації суспільства виступає система традицій українського народу.

Під вихованням на національно-культурних традиціях розуміємо процес відтворення у наступних поколіннях тих кращих якостей і рис, що були вироблені й перевірені українським народом упродовж всього періоду свого існування. Педагогічна сутність їх у спрямуванні молодого покоління на особистісно й суспільно корисний шлях самовдосконалення і самотворення, у формуванні його ціннісних пріоритетів. Отже, традиції надійно захищають національну самобутність, сприяють усвідомленню кожного невід'ємною частиною свого народу. Виховні національні традиції вивчаються в загальнокультурних зв’язках, їх неможливо здійснити без національної етнопедагогіки, рідної мови, історії, фольклору, національного світобачення. Таким чином, традиції підтримують сили в історико-етнічному організмі певного народу, забезпечують передачу народних надбань в освіті та вихованні як національної пам’яті, своєрідного педагогічного коду народу.

«Націоналізація людського життя, — як зазначає М. Бердяєв, — це індивідуалізація загальнолюдського». Людство йде до єдності через національну індивідуалізацію [22;10]. Отже, національні традиції сприяють розвитку вселюдської культури. Національні культури вбирають у себе прогресивні традиції і акумулюють енергію для їх передачі на новому рівні культурного буття народу.

Національно-культурні традиції українського народу зберігають національну пам’ять, застерігають проти того, чого не слід робити в навчанні та вихованні. Традицієзнавчий підхід у педагогіці збагачує зміст виховання згідно з віковічними настановами і вимогами, спрямовує процес виховання до певної благородної мети й добра, на користь усіх народів. Ми не здатні заперечити, що в кожній країні найголовнішим педагогом є народ, який сотні років нагромаджує педагогічний досвід і формує правила виховання, зберігання їх у традиціях. У зв’язку з цим важливо бути гранично уважним та тактовним у всьому, що стосується національних інтересів та національних почуттів.

Причини, що гальмують процес виховання школярів на національно-культурних традиціях українського народу, мають соціально-економічний, загальнопедагогічний і організаційно-методичний характер. Це, по-перше, неповна визначеність мети, цінностей, ідеалів, прикладів і зразків у виховній роботі; недостатня етнізація і формалізм у змісті, формах і видах виховної діяльності, особливо позаурочної; по-друге, недосконалість навчальних планів і програм, відсутність підручників нового покоління, неврахування регіональної специфіки традицій, народних промислів, декоративно-ужиткового мистецтва; по-третє, недостатня навчально-матеріальна база, які традиційних загальноосвітніх шкіл, так і освітньо-виховних закладів нового типу; по-четверте, невідповідність навчальних планів вузу запитам різних типів сучасної загальноосвітньої школи, що виявляється в недостатній кваліфікації педагогічних кадрів, зокрема, щодо виховання школярів на національно-культурних традиціях народу.

Етно — і наукова педагогіка застерігають від байдужого ставлення до національно-культурних традицій свого народу. Нехтування традиціями, неуважне ставлення до звичаїв, обрядів, народних і релігійних свят веде до морального і духовного занепаду нації [16;20].

У національно-культурних традиціях вбачали загальнолюдські цінності, розглядаючи національні здобутки українського народу як складову золотого фонду вселюдської культури, Б. Грінченко, М. Костомаров, П. Куліш, І.Нечуй-Левицький, І.Франко, Т. Шевченко та інші прогресивні представники українського народ. Вчитель мусить знати, що педагогічний вплив національно-культурних традицій на формування особистості дитини неперевершений. Учні сприймають їх від батьків і вчителів як дидактичну аксіому, зовсім не відчуваючи, що їх наставляють і виховують.

Таким чином, звичаї, ритуали, свята, обряди, ідеали народу мають у своїй основі найбільш правильні уявлення про людину і спосіб її життя. Вони об'єднують минуле й майбутнє, утверджують в душах молоді віковічні заповіді старшого покоління, інтегрують певну спільність людей у високорозвинену сучасну націю, а вже потім — у цивілізоване загальнолюдське співтовариство.

Нехтування традиціями свого народу призвело до втрати молоддю національної свідомості, почуття патріотизму, прагнення самовираження і самовдосконалення. Це спричинило нівелювання значущості національних і загальнолюдських цінностей, неправильне тлумачення історії українського народу, національних культурних надбань, розгляд їх лише з позиції класових інтересів. Національні моральні норми, канони совісті, туманності, милосердя почали зникати із змісту виховання, його кінцевих результатів.

Розглядаючи національно-культурні традиції українського народу як педагогічний феномен, варто трактувати виховання і навчання як нероздільний педагогічний процес в двох взаємопов'язаних аспектах. По-перше, це — педагогічний вплив школи, сім'ї, колективу дітей в урочній і позаурочній діяльності; а по-друге, це — готовність учня сприйняти цей вплив, а вчителя, батьків — здійснити його.

Саме розуміння виховного значення традицій і цілісного процесу виховання на національно-культурних традиціях з врахуванням їх регіональних аспектів залишаються недостатньо дослідженими. За цю вкрай складну і актуальну проблему вчені майже не беруться, а вчителі вивчають її власними силами на вузько прагматичному рівні. Педагоги у своїй більшості ще не усвідомили, що лише через систему традицій кожний із народів ввійде до планетарного людського об'єднання, відтворить себе, свою духовну культуру, свій характер і психологію в своїх дітях. Тому ми поділяємо думку вчених В. Кузя, Ю. Руденка, З. Сергійчук, що в основі понять «народ», «нація», лежать стійкі віковічні традиції - трудові, моральні, естетичні.

Основу національних традицій нашого народу складають узагальнені якості ідеалу українця: «людини лагідної і щирої, дотепної і жартівливої, талановитої і працьовитої, правдолюбної і доброзичливої, витривалої і терпеливої, з її високою емоційністю, чутливістю та ліризмом, що виявляється, зокрема, в естетизмі українського народного життя, у звичаєвості та обрядовості, у прославленій пісенності, у своєрідному гуморі, в яскравості ужитково-прикладного мистецтва, у концентрованій спрямованості на самопізнання через природу та тонких рефлексіях на її красу. Ці. якості визначають особливості характеру, певне світобачення і життєдіяльність народу — „дух нації“, або українську ментальність» [24;5].

Педагогічний потенціал національно-культурних традицій, полягає в тому, по-перше, що вони складають основний зміст виховання, служать формою культурного самозахисту нації; по-друге, виступають як засіб і результат виховних зусиль народу протягом багатьох століть; по-третє, об'єднують на високих моральних засадах усі етноси, що проживають в Україні, обстоюють свободу і рівноправність молодшого і старшого поколінь; по-четверте, надійно захищають національну самобутність народу, орієнтують на професійне самовизначення, пов’язане з традиційними регіональними промислами, декоративно-ужитковим мистецтвом; по-п'яте, втілюють у собі минуле, сучасне і майбутнє українського народу, обґрунтовують його право на власну життєдіяльність і творчість, передають велич моральних засад нації; по-шосте, традиції зберігають і передають досвід народу для зміцнення порядку і норм життя людей у певних соціальних умовах і етнографічних обставинах; по-сьоме, їх наукова сутність — у певному національному спрямуванні молодого покоління, досягненні національних і загальнолюдських ціннісних пріоритетів індивідууму.

Педагогам, потрібно постійно працювати над відродженням історичної пам’яті рідного народу через поновлення традицій. Важливим є сприйняття їх всіма етносами, що населяють Україну, для формування почуття культурної єдності й міжнаціонального взаєморозуміння. На базі національно-культурних традицій накопичується енергія для пробудження національної свідомості і поваги до всіх народів.

Прилучення учнів до національно-культурних надбань рідного народу має пронизувати зміст, форми, методи, всю організацію діяльності загальноосвітнього навчально-виховного закладу. Школа покликана спиратися на народні традиції, звичаї, обряди, вироблені віками норми поведінки, психологічні та моральні якості українця, спонукати учнів до свідомого регулювання своєї поведінки, що відповідала б народному духу, і українській ментальності.